За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГлавнаяПоискПомощьМетодики   Учебный практикум   Путеводитель   Документы   Судебная практикаУкраинский Русский
 
Присылайте ваши замечания и пожеланияБиблиотека   Словарь   Ресурсы интернет
  Методика   

ПРАВО НА СВОБОДУ ПЕРЕКОНАНЬ І НА ВІЛЬНЕ  ЇХ ВИЯВЛЕННЯ  ПРАВО НА СВОБОДУ ПЕРЕКОНАНЬ І НА ВІЛЬНЕ ЇХ ВИЯВЛЕННЯ

 
Практикумы
ДИФАМАЦІЯ.
Процедури реагування на порушення права

Дифамація, як проблема “практичної юриспруденції” може виникати в різних ситуаціях:

По-перше, як проблема захисту особи(фізичної чи юридичної) від поширення інформації, яку вона має підстави вважати дифамацією або з певних міркувань визначає як дифамацію.

По-друге, як проблема захисту особи від звинувачень в дифамації, найчастіше це проблема захисту журналістів та ЗМІ

По-третє, це специфічна, досить неоднозначна в сучасних українських умовах проблема захисту державних органів( інститутів чи посадових осіб) від поширення інформації щодо них , яку вони схильні вважати дифамацією.

Національне законодавство має досить численний перелік норм не тільки цивільного але й кримінального законодавства, які мають захищати особу від дифамації. Однак за умов збереження політико-правових традицій тоталітарного суспільства існує загроза використання цих правових засобів проти таких важливих інститутів сучасної демократії як критика, громадський контроль, плюралізм тощо.

Є значна кількість прикладів, коли суди задовольняють позови про дифамацію проти журналістів або засобів масової інформації. Це є наслідком недосконалості законодавства та судової практики, які спадкували патерналістський підхід до справ про дифамацію, що існує в тоталітарних державах.

Необхідно

  1. Ретельно проаналізувати справу з урахуванням типових порушень права на свободу переконань.
  2. Взяти до уваги, що українське національне законодавство прямо не вимагає доводити оціночні судження в справах про дифамацію. Це випливає лише з тексту Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 28 жовтня 1990 року із змінами від 4 червня 1993 р., 31 березня 1995 р., 25 грудня 1996 р., 3 грудня 1997 р. “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій”.
  3. Взяти до уваги, що згідно з ч.1 ст.9 Конституції України “Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною радою Укераїни, є частиною національного законодавства”. Тому при розгляді справи може бути застосована ст.10 Конвенції по захист прав людини та основних свобод і практика тлумачення цієї статті Європейським судом з прав людини. В український судовій практиці вже відомі справи, які були вирішені на користь відповідача по справах про дифамацію саме завдяки застосуванню “прецедентного права” Європейського суду з прав людини.
  4. Спростування поширеної інформації, її вилучення, відшкодування моральної шкоди, завданої поширенням недостовірної інформації, переслідування за наклеп і образу, відмова в реєстрації чи припинення випуску ЗМІ і т.п. становить обмеження свободи слова, думки, вільного вираження поглядів, переконань та інформації. З метою посилення гарантій по захисту конституційно гарантованих прав особи та громадянина, враховуючи положення Ст. 55 ч. 4 Конституції, видається конче потрібним вживати у судовій практиці по цій категорії справ підхід Європейського суду, який полягає в тому, що обмеження свободи слова, думки та інформації має бути виправданим в кожному конкретному випадку і лише з підстав, викладених в Ст. 34(3) Конституції.
  5. При вирішенні питання, чи є обмеження виправданим, мають розглядатись чотири фактори:

чи становить задоволення вимог позивача (або держави) обмеження прав, гарантованих ч.1-2 Ст. 34;

чи має обмеження легітимну ціль, тобто, чи воно дійсно спрямоване на захист цієї цілі;

чи передбачене обмеження законом; і

чи необхідне обмеження в демократичному суспільстві.

При цьому положення ч. 4 Ст. 32 і ч. 3 Ст. 34 Конституції, ст. 7 ЦК і відповідних норм законів про інформацію, пресу, телерадіомовлення щодо права на захист репутації слід розглядати через призму ч. 2 Ст. 32 Конституції, де право на приватне життя і право на захист репутації також можуть зазнавати обмежень в інтересах прав людини, включаючи і права на свободу слова, думки, інформації.

Легітимність цілей в справах проти преси суди мають визначати через аналіз позовних вимог та конкретних обставин в кожній справі. Якщо дійсно йдеться про захист репутації чи інших прав позивача, це є легітимна ціль. Але якщо відповідачем буде надано належні докази того, що позов фактично спрямований на замовчування недоліків або покарання критиків а сума надмірних позовних вимог щодо компенсації моральної шкоди свідчить швидше про намір домогтися можливого припинення виходу ЗМІ або знищення свого конкурента, то такі цілі за жодних умов не можна вважати легітимними, і це повинно мати важливе правове значення.

Для вирішення питання, чи є обмеження “необхідним в демократичному суспільстві” суд має розуміти “необхідне” як “невідкладну суспільну потребу”, а не лише як “можливо” чи прийнятно”. В свою чергу ця потреба має бути доречною і достатньою для виправдання такого обмеження. Недостатньо для мотивації обмеження як “потрібного” самого факту, що воно пов’язане з переліком причин для можливих обмежень за Ст. 34(3), наприклад, захист репутації. Не завжди захист репутації за Ст. 34(3) виправдовує обмеження прав за ст. 34(1) і (2). Також недостатнім є те, що права і свободи за Ст. 34 нібито мають бути обмеженими лише тому, що потрапили в якесь загальне правило, наприклад, за ст. 7 ЦК. Відповідність Конституції кожного обмеження розглядається окремо в кожній справі з огляду на конкретні її обставини.

При визначенні, чи введення обмежень по конкретній справі є необхідними в демократичному суспільстві, доцільно звертатися до положень ст. 34 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу), ст. 2, 37(з) Закону України “Про телебачення і радіомовлення”, ст.ст. 9,10, 32(ч.6), 43 Закону України “Про інформацію”, ст.6 (ч.3) ЗаконуПро державну таємницю”, де визначено право громадян на отримання через засоби масової інформації оперативної інформації взагалі і про діяльність органів влади, управління та місцевого самоврядування зокрема та відповідальність чиновників за ненадання такої інформації, її приховування чи необґрунтоване віднесення до відомостей з обмеженим доступом.


Типові порушення права  Типові порушення права
Судова та позасудова практика  Судова та позасудова практика