Давньогрецькі погляди про права людини сформувалися в загальному руслі міфологічних уявлень про те, що поліс (місто-держава) і його закони мають божественне походження і спираються на божественну справедливість. Право взагалі і права окремих людей - членів полісу витікають, відповідно до подібних уявлень, не з сили, а з божественного порядку справедливості. Вже наприкінці II тисячоріччя до н.е. елліни оперують такими поняттями, як "дике" (правда, справедливість), "теміс" (звичай, звичайне право), "тіме" (особиста честь, почесна право-претензія), "номос" (закон). Божественна по своїй природі справедливість виступала в якості об'єктивної підстави і правового критерію. І тільки те, що відповідало тим поглядам на справедливість, сприймалося як право. Лише завдяки легітимації в контексті уявлень про справедливість (дике) та або інша претензія признавалася правом і ставала звичаєм (теміс).

Як право взагалі, так і права окремих людей неможливі без загальної норми поведінки, що виражає однакову для всіх суб'єктів міру дозволеного і забороненого, рівну міру свободи. Там, де немає такої рівної міри (загальної норми, єдиного масштабу), немає і права. У цьому плані слід зазначити істотне правове значення суджень "семи мудреців" Давньої Греції (кінець VII - початок VI ст. до н.е.) про необхідність дотримувати визначену "міру" і "середину" у всіх справах і вчинках.

Пошуки об'єктивної норми справедливості і права для поліса і його громадян були продовжені піфагорійцями (VI-V ст. до н.е.): життя людей повинно бути реформованим і приведеним у відповідність із висновками філософії про поліс, справедливість і "належну міру" у людських взаємовідносинах. Досягненням піфагорійців стало їхнє визнання “рівності”, що зіграло важливу роль у формуванні ідей правової рівності людей.

Пошуками теоретичних концепцій права і прав людини в Давній Греції займався також Геракліт (VI-V ст. до н.е.) - “джерелом людських законів є розум, природа”, іншими словами - космічний, природний закон. Концепція Геракліта є основою для розвитку ідей античності і нового часу, що під природним правом людей розуміють якийсь розумний початок (норму загального розуму), підлягаючий вираженню в позитивному законі (позитивний закон - визнаний і закріплений державою закон). Розробляти ідеї Геракліта продовжив і Демокрит (V-IV ст. до н.е.), що характеризував закон і державу як штучні і вторинні явища, обумовлені розвитком людського суспільства й існуючі лише відповідно до спільної думки. Критерієм справедливості Демокрит вважав відповідність природі.

Велика ідея природної рівності і свободи усіх людей була уперше висловлена софістами (V-IV ст. до н.е.). Основний принцип був сформульований Протагором (481-411 р. до н.е.), відповідно до якого людина є мірою всіх речей. Це положення різко розходилося з традиційними уявленнями про значимість саме божественного, а не людського початку в якості масштабу і міри. Ідеї і концепція Протагора складаються в тому, що існування держави припускає рівну причетність усіх його членів до людської чесноти, до якої він відносить справедливість, поміркованість і благочестя. Відповідно усі вони рівною мірою є громадянами поліса. Положення про загальну рівність по природі висунув софіст Антифонт. При цьому він посилався на те, що в усіх людей - еллінів і варварів, шляхетних і простих - ті ж самі природні потреби. Нерівність же людей виникає з людських законів, а не з природи. По природі всі люди в усіх відношеннях рівні, притім однаково і варвари, і елліни. Ідею природно-правової рівності і свободи усіх людей (включаючи і рабів) обгрунтовував софіст Алкідам. Йому приписуються такі знаменні слова: "Божество створило усіх вільними, а природа нікого не створила рабом".

Початок поняттєво-теоретичного дослідження (за допомогою логічних визначень і загальних понять) об'єктивної розумної природи поліса і його законів пов'язано з ім'ям Сократа (469-399 р. до н.е.). Говорячи про необхідність дотримання усіма розумних і справедливих законів поліса, Сократ стверджував, що тільки на цьому шляху досяжна свобода - чудове і величне надбання як для людини, так і для держави.

Раціоналістичні ідеї Сократа були розвинені його учнем Платоном (427-347 р. до н.е.). У його проекті ідеальної держави відсутні приватна власність і розподіл людей на вільних і рабів. Слідом за піфагорійцями Платон визнає рівноправність жінок і чоловіків, хоча в число вищих правителів жінки в платонівській ідеальній державі не допускаються. Справедливість, відповідно до Платонові, припускає "належну міру", певну рівність.

Ці положення надалі були сприйняті і розвинені у вченні Аристотеля (384-322 р. до. н. е.). У трактуванні Аристотеля різноманітні форми політичного (державного) устрою- у силу саме своєї політичности - відповідають принципу справедливості й ідеї права, тобто, інакше кажучи, носять правовий характер. Тільки ті форми державного ладу, що мають на увазі спільну користь, є, відповідно до принципу абсолютної справедливості, правильними; ті ж форми, при яких мається на увазі тільки особисте благо правителів - помилкові і представляють ухилення від правильних; вони засновані на деспотичному принципі, держава - спілкування вільних людей.

У епоху еллінізму уявлення про державу і право як договір про загальнокорисний для забезпечення індивідуальної свободи і взаємної безпеки людей розвивав Епікур (341 -270 р. до н.е.). Основні цінності епікурівської етики - свобода, задоволення, безтурботний спокій духу - як і уся вона в цілому, носять індивідуалістичний характер. Свобода людини - це, відповідно до Епікуру, його відповідальність за розумний вибір свого способу життя. Головною метою держави і засади політичного спілкування є забезпечення взаємної безпеки людей, подолання їхнього взаємного страху, невчинення ними друг другу шкоди. Епікур визначав державу і право як договір людей між собою про їхню спільну користь і взаємну безпеку. Договірний характер держави і права означає, що вони не є данням природи, ззовні і сліпо нав'язані людям, а власні самовизначення людей, людські встановлення. Закони, що відповідають справедливості, виступають як засіб огородження і захисту "мудрих" від "юрби", як привселюдна гарантія свободи, безпеки й автономії індивіда. "Закони, - говорить Епікур, - видані заради мудрих, - не для того, щоб вони не робили зла, а для того, щоб їм не робили зла”. Епікурівське договірне трактування держави і права припускає рівність, свободу і незалежність людей - членів договірного спілкування і по суті є історично першою філолофсько-правовою концепцією лібералізму і правового індивідуалізму. Важлива лінія зв'язку тягнеться від договірно-правової концепції Епікуру до ідей суспільного договору Нового часу (див. Лукашева Е.А. Права человека. - М.: НОРМА - ИНФРА*М, 1999. – С.35-48).