Аж до ХХ ст. концепція прав людини не одержувала адекватного національно-правового і міжнародного-правового втілення. Лише зазнавши неймовірні жахи і колосальні трагедії двох світових війн, людство усвідомило необхідність юридичного закріплення концепції прав людини і виробітки механізмів захисту прав на національному і міжнародному рівні (див. Тимченко Л.Д. Международное право: Учебник. - Харьков: Консум; Университет внутренних дел, 1999. - 528 с. - С.106).

У 1946 р., на наступний рік після утворення ООН, була створена Комісія з прав людини - допоміжний орган Економічної і Соціальної Ради ООН (ЕКОСОР). Держави-члени ООН визначили, що розробка Хартії (Білля) про права людини є однією з головних задач Комісії. Згодом Комісія уточнила, що Хартія повинна складатися принаймні з трьох частин: 1) декларації прав людини; 2) пакту про права людини; 3) заходів щодо проведення в життя положень пакту, незалежно від того, чи стануть у кінцевому рахунку ці заходи частиною пакту або ні. У своїй діяльності Комісія з прав людини виходила з базисних положень Статуту ООН. Однією з цілей ООН, згідно до нього, є: “Здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру й у заохоченні і розвитку поваги до прав людини й основних свобод для усіх, без різниці раси, статі, мови і релігії”. Також вказується, що сприяння загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод для усіх, без різниці раси, статі, мови і релігії створює умови стабільності і добробуту, які є необхідними для мирних і дружніх відносин між націями. Оскільки в Статуті ООН не міститься конкретного переліку прав людини й основних свобод, було ухвалене рішення підготувати декларацію прав людини. Таким чином, 10 грудня 1948 р. Загальна декларація прав людини була ухвалена і проголошена в резолюції 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН “як задача, до виконання якої повинні прагнути всі народи і всі держави”. У Декларації зазначені цілі, до яких повинні прагнути “кожна людина і кожний орган суспільства”. З тих часів щорічно міжнародне співтовариство відзначає 10 грудня як День прав людини (див. Тимченко Л.Д. Международное право: Учебник. - Харьков: Консум; Университет внутренних дел, 1999. - 528 с. - С.107-108).

У зв'язку з тим, що Загальна декларація прав людини була затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, цей документ не є юридично обов'язковим. Водночас в силу його величезного політичного і морального авторитету положення Загальної декларації стали включатися в конституції багатьох держав і в тексти міжнародних договорів. Слід зазначити, що є багато спільного між Загальною декларацією прав людини і положеннями Розділу II “Права, свободи й обов'язки людини і громадянина” Конституції України. Друга і третя частини Хартії про права людини були реалізовані 19 грудня 1966 р. У цей день під егідою ООН були ухвалені Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Пакти є міжнародними договорами, чиї положення є обов'язковими для держав-учасників. Обидва пакти набрали чинності у 1976 р. після їхньої ратифікації 35 державами. Складовою частиною Пакту про громадянські і політичні права є Факультативний протокол до нього, що надає індивідам право подавати в Комітет по правам людини ООН скарги про те, що вони стали жертвою порушення державою-учасником якогось із прав, закріплених у Пакті. Положення Факультативного протоколу поширюються тільки на держави - учасники Пакту, що визнали його обов'язкову силу, звідси і назва документа. У 1989 р. був ухвалений Факультативний протокол № 2 до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права про скасування смертної кари. Україна є учасницею двох пактів і Факультативного протоколу № 1 до Пакту про громадянські і політичні права. На жаль, не всі положення пактів виконуються на території України в силу певних об'єктивних і суб'єктивних причин (див. Тимченко Л.Д. Международное право: Підручник. - Харьков: Консум; Университет внутренних дел, 1999. - 528 с. - С.108-109).

Дана Хартія була доповнена багатьма іншими документами ООН, спеціалізованих установ ООН і регіональних організацій. Серед цих документів варто виділити:

• Конвенцію про попередження злочинів геноциду і покарання за нього 1948 р.;
• Конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р. (Расова дискримінація означає будь-яку розрізнення, обмеження або перевагу, що засновані на ознаках раси, кольору шкіри, статевого, національного або етнічного походження, що має за мету або наслідком знищення або приниження визнання, використання або здійснення на рівних началах прав людини й основних свобод). При ООН був створений Комітет з ліквідації расової дискримінації;
• Конвенцію про припинення апартеїду і покарання за нього 1973 р. (Злочин апартеїду - це політика і практика расової сегрегації і дискримінації з метою встановлення або підтримки панування однієї расової групи над іншою расовою групою. Апартеїд є злочином проти людства);
• Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами 1949 р.;
• Конвенцію про політичні права жінок 1953 р.;
• Додаткову конвенцію про скасування рабства, работоргівлі й інститутів і звичаїв, подібних із рабством, 1956 р.;
• Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.,
• Конвенцію проти катувань і інших жорстоких, нелюдських або тих, що принижують гідність видів поводження і покарання 1984 р.;
• Конвенцію про права дитини 1989 р. тощо.

Істотний внесок в справу захисту і забезпечення прав людини вносять спеціалізованої установи ООН, зокрема Міжнародна організація праці (МОП) і ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури). У рамках МОП були розроблені і ухвалені Конвенція № 100 про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності, Конвенція № 105 про скасування примусової праці, Конвенція № 95 щодо захисту заробітної плати тощо. ЮНЕСКО в межах своєї компетенції також розробляє документи і конвенції, що захищають права людини. Найбільшу популярність одержала Конвенція ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 р., що передбачає ліквідацію і попередження такої дискримінації, і прийняття державами - учасниками Конвенції необхідних заходів для цього. Перераховані акти є міжнародними договорами, положення яких носять юридично обов'язковий характер для держав-учасників.

Водночас є документи, у яких розглядаються питання прав людини й основних свобод, але вони відносяться до “м'якого права” (soft law). Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими 1955 р.; Кодекс поведінки посадових осіб по підтримці правопорядку 1979 р.; Заходи, що гарантують захист прав тих, хто присуджений до страти, 1984 р.; Мінімальні стандартні правила, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх, 1985 р.; Зведення принципів захисту всіх осіб, що затримуються або ув'язнюються в якийсь формі, 1988 р. тощо. Оскільки ці документи були затверджені резолюціями головних або допоміжних органів ООН, вони не є юридично обов'язковими. Проте багато держав втілили положення вказаних документів у своєму національному законодавстві.

На матеріалі перерахованих правових документів можна побачити шляхи та логіку формування юридичних норм і конструкцій у галузі прав і свобод людини, ствердження цих норм і конструкцій спочатку в станово-обмеженому варіанті. Первинна модель згодом була розвинена і збагачена, поступово поширилася (в тій чи іншій модифікації і модернізації) на інші соціальні верстви і країни. Сучасним світовим співтовариством був визнаний універсальний характер прав людини і міжнародно-правові (у сполученні з внутрішньодержавними) можливості, форми і засоби для їхнього затвердження в усіх державах і правових системах.