За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний акт України  
Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
Кожен має право на працю
1999 :: Нормативний акт України
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення. Ця книга містить офіційний текст Конституції України і коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина. Існують різні класифікації прав та свобод людини і громадянина. У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і треій - з правом на повагу до гідності людини. Змісту окремих прав людини і громадяна автор лише торкається та все ж підводить читача до висновку про те, що Україні потрібна нова система законодавства, основою якої повинні стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина.

Кожен має право на працю

У статті 43 Конституції України зазначено: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, в також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом”.

Вперше в Основному Законі України з'явились норми, що закріплюють право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, забороняють використання примусової праці. Останнє, як зазначено у пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. № 9, передбачає, зокрема, що віднині забороняється тимчасове переведення працівника без його згоди на Іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення, у разі виробничої необхідності або простою, а також виконання ним роботи, не передбаченої трудовим договором.

Деякі ж інші норми статті 43 Конституції України, на наш погляд, є кроком назад у порівнянні з тими, які визначали зміст права на працю за радянських часів. Скажімо, згідно зі статтею 40 Конституції СРСР право на працю розумілось як право на отримання гарантованої роботи а оплатою праці залежно від Її кількості та якості і не нижче встановленого державою мінімального розміру, і включало право на вибір професії, роду занять і роботи у відповідності з покликанням, здатностями, професійною підготовкою, освітою і з урахуванням суспільних потреб.

Звичайно, в часи існування СРСР превалювали саме суспільні потреби. Саме тому за даними перепису населення 1989 p. українці складали від 8 до 17% населення в Автономній Республіці Комі, в Ханти-Мансійському, Ямало Ненецькому та Чукотському автономних округах, у Приморському краї. в Магаданській та Тюменській областях, і саме тому нам не треба довго шукати по карті, де розташовані Воркута, Сургут, Нижньовартовськ, Нерюнгрі, Новий Уренгой. Проте працелюбні та підприємливі українці отримували роботу, своєчасно одержували зарплату, мали змогу вибрати професію, рід занять і роботу до душі.

Стаття 2 чинного Кодексу законів про працю України, яка дає визначення змісту права на працю, так би мовити, застаріла, і не відповідає положенням чинної Конституції України, оскільки відтворює зміст наведеної вище частини 1 статті 40 Конституції СРСР.

Безробіття є проблемою не тільки для України. Воно характерне для всіх чи майже всіх країн. Але, мабуть, жодна з розвинених країн не робить його ознакою своєї цивілізованості, за допомогою конституційних законів створюючи штучну конкуренцію на ринку праці, а навпаки, прагне розробити всі можливі правові та організаційні засади для того, щоб дати можливість своїм громадянам працювати і заробляти працею. В Україні ж це питання настільки болюче, що навіть для оцінки результатів діяльності того чи іншого складу Уряду достатньо лише одного критерію - кількості створених за час його роботи нових робочих місць.

Згідно зі статтею 5-1 КЗпП України гарантіями забезпечення права громадян на працю є:

- вільний вибір виду діяльності;

- безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб;

- безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендій;

- правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення та ін.

Але дійсність доводить, що зазначені гарантії існують лише номінальне.

Як зазначено в Основних напрямах соціальної політики на 1997-2000 роки, схвалених указом Президента України від 18 жовтня 1997 р. № 1166/97. проявляється тенденція збільшення тривалості періоду безробіття, що призводить до втрати професійних навичок та деградації робочої сили. В 1996 р. середня тривалість безробіття становила 6,8 місяця, понад 14% безробітних мали цей статус більше 1 року. Постійно збільшується навантаження безробітних на одне вільне робоче місце. У 1996 р. воно зросло до 11 чоловік, що звужує можливості служби зайнятості щодо працевлаштування незайнятих громадян, визначення перспективних напрямів перенавчання. Протягом 1996 р. потреба підприємств, установ і організацій у працівниках скоротилась в 2,5 разу. Кількість введених в дію робочих місць була майже на чверть меншою, ніж у 1995р. В 1996р. офіційний рівень безробіття в цілому по Україні становив 7,6% економічно активного населення, а в стані прихованого безробіття перебувало майже 3,4 млн чоловік, що фактично збільшує рівень безробіття принаймні до 20%. (Для порівняння зазначимо: у Франції на сьогодні рівень безробіття становить 12-13%).

Для подолання негативних явищ у сфері зайнятості Основними напрямами, зокрема, передбачається:

- стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу, підприємництва, індивідуальної трудової діяльності шляхом проведення збалансованої інвестиційної та податкової політики;

- виділення пільгових державних замовлень та кредитів підприємствам за умови збільшення кількості робочих місць,

- розширення масштабів громадських робіт та деякі інші.

Водночас не можна не відзначити, що такі передбачені Основними напрямами заходи як забезпечення розвитку матеріально-технічної бази державної служби зайнятості або поліпшення соціального захисту осіб, які перебувають у вимушених відпустках, та деякі Інші навряд чи слід було розробникам цього правового акту відносити до заходів подолання безробіття. На стан цього явища вони фактично не впливають. Наміри ж щодо проведення збалансованої Інвестиційної та податкової політики тривалий час залишаються лише намірами.

Щодо надання державою можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, зазначимо хоча б таке: у 1997 р. значно зменшився обсяг державного замовлення на підготовку спеціалістів у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах, більш ніж на 15% скорочена мережа професійно-технічних училищ. Свідоцтвом того, що підготовка і перепідготовка кадрів здійснюються не відповідно до суспільних потреб, є відомий факт: юридичні, економічні факультети створюються навіть при вищих навчальних закладах мистецького профілю. Підготовці ж працівників, які, мають займатися суспільним виробництвом, приділяється все менше уваги.

Згадуваними вище Основними напрямами передбачено, зокрема, такий захід, як подальший розвиток системи професійного навчання і перенавчання працівників відповідно до потреб ринку Праці. В такому вигляді це лише позитивне побажання. На нашу ж думку, його треба було б віднести до окремого напряму, розробити під нього відповідну програму, стимулювати розвиток мережі закладів професійного навчання і перенавчання на комерційній основі під державне замовлення, стимулювати до роботи в цих закладах за сумісництвом досвідчених викладачів тощо.

20 квітня 1995 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про оплату праці", яким визначені економічні, правові та організаційні Засади оплати праці працівників, що перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами. організаціями усіх фори власності та господарювання, а також з окремими громадянами. Але реалізувати всі положення цього Закону державі не вдається.

У будь-якому суспільстві працездатні громадяни мають працювати для того, щоб заробляти собі на харчування, одяг, оплату житла. Запропонування робітником чи службовцем своєї праці нагадує процес укладення договору надання послуг: в яких знаннях, вміннях чи досвіді власник має потребу, такі він і купляє. Держава ж сприяє тому, щоб ціна робочої сили кожного окремого працівника постійно зростала, для чого організовує професійно-технічне навчання, підготовку і перепідготовку кадрів відповідно до суспільних потреб, а також підтримує та контролює аналогічні процеси у сфері вільного бізнесу. Взагалі ціна робочої сили, як і будь-якого товару, залежить від попиту і пропозиції, загального розвитку економіки в країні та деяких інших факторів.

У 1990 p. середня заробітна плата в державному секторі економіки становила 248 крб., а в 1996 p. - всього 138 грн., мінімальний споживчий бюджет, відповідно, 110 крб. і 203,2 грн. Таким чином, реальні грошові доходи в державному секторі економіки впали в 3,3 рази (Т. Кір'ян, М. Шаповал. У нас є шанс стати багатими // Голос України. - 1997. - ЗО верес.). Неоплату робочої сили як товару можна прирівняти до несплати Інших товарів чи послуг. Тому, якщо піна робочої сили - це ціна засобів існування, необхідних для її поновлення та відтворення, то існуюча в державі практика (чи політика?) несплати робочої сили ставить під загрозу існування певної частини працівників та їх відтворення в прийдешніх поколіннях.

У зв'язку з цим працівники, які протягом кількох місяців не отримують заробітну плату, в свою чергу вимушені певним чином це компенсувати. Тому вони відмовляються платити за житлово-комунальні послуги, за проїзд в комунальному транспорті тощо. Більше того, деякі працівники, намагаючись забезпечити достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (а часом - забезпечити для себе хоча б харчування), вчинюють розкрадання державного і колективного майна, займаються незаконною підприємницькою діяльністю з ухиленням від сплати податків тощо. З виявлених у 1996 р. 61 тис. економічних злочинів 18,6 тис. припадає на розкрадання державного і колективного майна, 3,9 тис. на злочини у фінансово-кредитній сфері, 2,8 тис. на виготовлення і збут підроблених грошей чи цінних паперів (В.Т. Шлемко, І.ф. Вінько. Економічна безпека України: сутність і напрямки забезпечення: Монографія. - К.: ШСД, 1997. - С. 31).

Оскільки подібні дії працівники вчинюють у відповідь на невиконання державою взятого на себе обов'язку своєчасно виплачувати винагороду, було б логічно, якби держава внесла до законодавства положення, відповідно до яких особи, які не отримують заробітну плату, мають право не оплачувати житлово-комунальні послуги, безкоштовно користуватися комунальним транспортом тощо, або без будь-яких обмежень займатися певними видами підприємницької діяльності без сплати податків (чи зі сплатою мінімуму податків), або не підлягають кримінальній відповідальності за певні види злочинів (такі, як, скажімо, порушення порядку зайняття підприємницькою діяльністю, незаконне заняття рибним, звіриним або іншим промислом тощо).

Перші кроки в цьому напрямі держава вже зробила. Так, в 1996 р. 5,7 тис. сімей були призначені субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг та електроенергії. Загальна сума субсидії становила 221 мли грн., середня сума призначених субсидій у грудні 1996 р. становила 61 гривню (Соціально-економiчне становище України у 1996 році //' Урядовий кур'єр. - 1997. - 13 лют.). Водночас станом на 10 квітня 1997 р. загальна сума заборгованості населення по житлово-комунальних платежах становила 2586,4 млн грн., населенням оплачено лише 29% нарахованих до сплати сум, житлово-комунальні послуги не оплатили 4,5 мли власників особистих рахунків (54,3%) (Борги наші комунальні // Урядовий кур'єр. - 1997, - 30 трав.).

Тут слушно буде зазначити, що на 1 листопада 1997 р. заборгованість по заробітній платі становила 4771,4 млн грн. На 1 грудня 1997 р. загальна сума заборгованості збільшилась на 159,7 млн гри. і становила вже 4931,1 млн грн. На 1 січня 1998 р. загальна сума заборгованості дещо зменшилась і становила 4907,8 млн гри., а на 1 листопада 1988 р. - збільшилась до 6541,7 млн грн. (Заробили, та не отримали // Голос України. - 1997. - 13 груд.; 1998. - 10 січ.. 7 листоп.).

20 грудня 1997 р. постановою Кабінету Міністрів України N 1427 було затверджено Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати. Відповідно до цього Положення така компенсація провадиться в разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи починаючи з 1 січня 1998 p., але тільки у випадку, якщо Індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги за цей період зріс більш як на один відсоток. Сума компенсації обчислюється шляхом помноження суми нарахованої, але не виплаченої працівникові заробітної плати за відповідний місяць (після утримання податків і платежів) на коефіцієнт приросту споживчих цін (останній має щомісяця публікуватися Держкомстатом України).

У додатку до постанови наводиться приклад розрахунку суми компенсації. Так, якщо, скажімо, сума заробітної плати до виплати за січень становила 98 грн., а індекс споживчих пін - 102,5%, то сума компенсації становить 5 грн.

Як “працює” цей механізм компенсацій, кожен працівник бачить сам.

В Основних напрямах соціальної політики на 1997-2000 роки, ухвалених указом Президента України від 18 жовтня 1997 р. № 1166/97, вже офіційно констатується, що частка оплати праці у сукупних доходах населення знизилася з 76,5% в 1990 р. до 40,3% у 1996 p.; прийняті рішення щодо лібералізації пін і тарифів на житлово-комунальні послуги та паливо збільшили частку витрат на їх оплату; реальні грошові доходи населення в 1996 p. порівняно з 1991 p. знизилися майже на 70%; у грудні 1996 p. 10% громадян з найвищими доходами отримали третину загальної суми всіх грошових доходів населення.

Для погашення заборгованості із заробітної плати Основні напрями передбачають здійснення, зокрема, таких першочергових заходів:

- введення режиму майнової відповідальності підприємств і організацій за несвоєчасну виплату працівникам нарахованої заробітної плати, передбачивши можливість аукціонного продажу їх основних фондів;

- передбачення можливості погашення заборгованості із заробітної плати на підприємствах, що приватизуються, за рахунок коштів від часткового продажу їх майна;

- посилення кримінальної і адміністративної відповідальності посадових осіб за нецільове використання коштів, які призначаються на виплату заробітної плати та інші соціальні виплати тощо.

Перші два із перерахованих заходів нагадують процес здирання шкури, коли той, хто її здирає, сподівається, що виросте ще одна. Мабуть, це не найкращий вихід із становища. Крім того, згадаймо й таке. У 1996-1997 pp. суди України розглянули десятки тисяч позовів щодо нанесеної працівникам у зв'язку з невиплатою зарплат шкоди. Проте судовим виконавцям далеко не завжди вдавалося реалізувати позитивні для позивачів рішення саме тому, що вони обумовлені стягненням на майно боржників.

Щодо третього заходу наше ставлення досить скептичне. Чинний Кримінальний кодекс України передбачає можливість притягнення до відповідальності посадової особи за нецільове використання зазначених коштів на підставі статі 165 (або, залежно від способу вчинення цього діяння та деяких інших нюансів - статті 80). При цьому, відповідно до статті 165 КК, якщо розмір невиплаченої громадянам заробітної плати становить 425 грн. і більше, це вважається тяжкими наслідками і карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років з конфіскацією майна або без такої, з позбавленням права займати певні посади (в тому числі керівні посади на підприємствах, установах і в організаціях) чи займатися певною діяльністю (в тому числі діяльністю, пов'язаною з розпорядженням фінансами) на строк до п'яти років (частина 2 статті 165 КК). Нецільове використання посадовою особою бюджетних коштів, розмір яких перевищує тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, не за їх цільовим призначенням також тягне суворе покарання - позбавлення волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до п'яти років з конфіскацією майна чи без такої.

Таким чином, мову треба вести не про посилення відповідальності (до речі, міри покарання в санкціях згаданих статей слід було б, навпаки, зменшити), а про дотримання принципу невідворотності відповідальності.

Питанням охорони праці спеціально присвячені глава XI Кодексу законів про працю (КЗпП) України та Закон України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 p.

Зазначеними нормативно-правовими актами передбачено, що забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, які, зокрема, зобов'язані;

- впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизмові;

- забезпечувати санітарно-гігієнічні умови організації виробничих та інших процесів, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників;

- забезпечувати якість машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на людину;

- не вимагати від працівника виконання роботи, поєднаної з явною небезпекою для життя, а також в умовах, що не відповідають законодавству про охорону праці;

- повідомлювати орган державного нагляду за охороною праці про неможливість повного усунення небезпечних і шкідливих для життя і здоров'я умов праці;

- систематично проводити інструктаж (навчання) працівників з питань охорони праці, протипожежної охорони;

- організовувати обов'язкові медичні огляди працівників певних категорій;

- видавати спеціальний одяг та інші засоби індивідуального захисту працівникам, зайнятим на роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також молоко, лікувально-профілактичне харчування, змиваючі та знешкоджуючі засоби працівникам, зайнятим на роботах із шкідливими умовами праці;

- переводити працівників на легшу роботу за наявності для цього відповідних підстав;

- здійснювати передбачені законодавством спеціальні заходи Щодо охорони праці жінок та неповнолітніх та ін.

Щодо останнього, наприклад, то наказом Міністерства охорони здоров'я від 10 грудня 1993 p. .№ 241 були затверджені Граничні норми підіймання й переміщення важких речей жінками. Згідно з цими нормами, при підійманні і переміщенні вантажів (вага яких складається з ваги тари та упаковки) при чергуванні з іншою роботою (до двох разів на годину) граничнодопустима вага - 10 кг; при підійманні і переміщенні вантажів постійно протягом робочої зміни - 7 кг, сумарна вага вантажу, який переміщується протягом кожної години робочої зміни, не повинна перевищувати: з робочої поверхні (столу, верстату тощо) - 175 кг, з підлоги - 350 кг.

Проте важко забезпечити належний стан охорони праці за умов, коли фонди промисловості України зношені в середньому на 35,6%, що становить загрозу не тільки звичайних нещасних випадків на виробництві, а й глобальних техногенних аварій та катастроф. До речі, лише у 1998 р. на виробництві травмовано 47581 працівник, у тому числі з летальним наслідком - 15S1 (за даними Комітету по нагляду за охороною праці України |.

Відповідно до статті 7 Закону України "Про охорону праці" працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я, або для людей, які його оточують. Факт наявності такої ситуації підтверджується спеціалістами З охорони праці підприємства з участю представника профспілки і уповноваженого трудового колективу, а в разі виникнення спору - відповідним органом державного нагляду за охороною праці з участю представника профспілки. За період простою з цих причин не з вини працівника за ним зберігається середній заробіток.

Таким чином, ні держава, ні власник підприємства, установи чи організації, і ніхто інший не вправі примушувати працівника ризикувати своїм життям чи життям інших людей.

Але можливість ризику своїм життям може бути передбачена законодавством за умови дотримання принципу добровільності. Так, скажімо, статтею 8 Закону України "Про лікарські засоби" від 4 квітня 1996 р. передбачено, що клінічні випробування лікарських засобів проводяться за наявності письмової згоди пацієнта (добровольця) на участь у таких випробуваннях. При цьому пацієнт повинен отримати інформацію щодо суті та можливих наслідків випробувань, властивостей лікарського засобу, його очікуваної ефективності, ступеня ризику, а замовник клінічних випробувань зобов'язаний перед початком випробувань укласти договір про страхування життя та здоров'я пацієнта. Керівник клінічних випробувань зобов'язаний зупинити Їх у разі виникнення загрози здоров'ю або життю пацієнта у зв'язку з їх проведенням, а також за бажанням пацієнта.

Подібні норми повинні містити і законодавчі акти, якими регламентується виконання службових обов'язків працівниками ризикових професій - рятувальниками, охоронцями, каскадерами та спортсменами, журналістами, деякими категоріями медичних працівників, а також донорами крові тощо.

Своєю постановою від 2 листопада 1996 р. № 1345 Кабінет Міністрів України затвердив спеціальну Національну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 1996-2000 роки.

У преамбулі постанови, зокрема, зазначено, що здійснювані в цій сфері заходи не призвели до помітного поліпшення стану безпеки та умов праці. Рівень виробничого травматизму та професійних захворювань в Україні залишається вищим навіть у порівнянні з іншими країнами СНД. У 1995 р. 9,1 тис. чоловік отримали професійні захворювання, на виробництві було травмовано майже 80 тис. працівників. Загинуло на виробництві 2195 чоловік (із них 803 - на підприємствах агропромислового комплексу, 345 - на підприємствах вугільної промисловості).

Серед основних причин високого рівня травматизму були названі, зокрема, експлуатація великої кількості морально застарілих І фізично зношених споруд, машин і устаткування, значна нестача протиаварійної апаратури, низька (на рівні 15-30% від належного) забезпеченість засобами індивідуального захисту. Зрозуміло, що ці причини в умовах кризового становища в економіці країни будуть i в подальшому визначати стан безпеки праці.

З метою забезпечення основних трудових та соціальних прав Працівників 18 жовтня 1997 р. Кабінет Міністрів України, Український союз промисловців і підприємців та профспілкові об'єднання У країни підписали Генеральну угоду на 1997-1998 роки, В якій визначили взаємні зобов'язання сторін у сферах;

1) забезпечення продуктивної зайнятості та соціального захисту населення від безробіття;

2) гарантій оплати праці та захисту заробітної плати;

3) забезпечення соціальних гарантій,

4) трудових відносин, режиму праці та відпочинку. Зокрема, Кабінет Міністрів України взяв на себе зобов'язання забезпечити своєчасну виплату поточної заробітної плати працівникам установ і організацій бюджетної сфери з державного бюджету і притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у порушенні законодавства про оплату праці.

***

За порушення законодавства про працю винні особи несуть передбачену законом відповідальнiсть.

Так, відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення адміністративна відповідальність настає за:

- порушення вимог законодавства про працю та про охорону праці (стаття 41);

- ухилення від участі в переговорах щодо укладення, зміни чи доповнення колективного договору, угоди, умисне порушення встановленого законодавством строку початку переговорів або незабезпечення роботи комісій з представників сторін чи примирних комісій у визначений сторонами переговорів строк (стаття 41-1);

- порушення чи невиконання зобов'язань щодо колективного договору, угоди (стаття 41-2);

- ненадання інформації для ведення колективних переговорів і здійснення контролю за виконанням колективних договорів, угод (стаття 41-3).

Кримінальним кодексом України встановлена відповідальність за:

- незаконне звільнення трудящого з роботи або невиконання рішення суду про поновлення на роботі з особистих мотивів, а так само інше грубе порушення законодавств про працю (стаття 133);

- відмову в прийомі жінки на роботу з мотивів вагітності або відмова в прийомі на роботу матері, яка має грудну дитину, а так само зниження заробітної плати або звільнення жінки з роботи з тих же мотивів (стаття 134);

- порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, якщо це порушення створювало небезпеку для життя чи здоров'я громадян або спричинило нещасні висадки з людьми (стаття 135).

Звичайно, в умовах переходу країни до ринкової економіки трудові відносини істотно змінюються. Тому перелічені норми потребують перегляду. На нашу думку, кримінальний закон повинен передбачати відповідальність за грубі порушення права людини вільно обрати або вільно погодитися на певну працю, за використання примусової праці, порушення права на безпечні і здорові умови праці, використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних роботах, за систематичну несвоєчасну виплату винагороди. За інші порушення права на працю має бути встановлена адміністративна відповідальність.

 prev Кожен має право на безпечне довкілля
 next Кожен, хто працює, має право на відпочинок