За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний акт України  
Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання
1999 :: Нормативний акт України
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення. Ця книга містить офіційний текст Конституції України і коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина. Існують різні класифікації прав та свобод людини і громадянина. У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і треій - з правом на повагу до гідності людини. Змісту окремих прав людини і громадяна автор лише торкається та все ж підводить читача до висновку про те, що Україні потрібна нова система законодавства, основою якої повинні стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина.

Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання

“Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежено законом лише в інтересах охорони громадського порядку, .здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою”.

Такі правила встановлені статтею 35 Конституції України.

За напівофіційною статистикою початку 80-х років віруючими в Україні вважалися не більше 15% громадян, але вже у 1995 p. за різними опитуваннями атеїстами себе називали не більш 10% респондентів.

У 1997 p. в семи республіканських газетах (загальним накладом понад мільйон примірників) була опублікована розроблена академіком Миколою Амосовим анкета. Під час -анкетування виявилося, що 42% громадян України вірять в Бога, 18% — не вірять, решта не змогла визначити своє ставлення до цієї проблеми. 39% громадян висловились за викладання релігії в школах. Ці дані свідчать, що релігія, яка проповідує любов до ближнього, має право на захист з боку держави.

Президент України у своєму Посланні до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 1996 році зазначив, що з 1991 p. релігійна мережа зросла на 44 відсотки і сьогодні включає понад 19 тис. громад, 67 конфесій, напрямків та течій. Домінуючу роль відіграють традиційні конфесії, частка яких становить близько 90% релігійних громад (із них православні церкви — 53%). В Україні діє 150 метрополій, єпархій, дієцезій, обласних пресвітерських рад, 68 духовних навчальних закладів.

Традиційні для України конфесії представлені переважно Українською православною церквою Київського патріархату (УПЦ КП), Українською Автокефальною православною церквою (утворена відколом від УПЦ КП в 1993 p.). Українською православною церквою (яка є частиною Московського патріархату з обмеженою внутрішньою автономією). Римсько-католицькою церквою, Українською греко-католицькою церквою. Істинно-православною церквою та ін.

Також відомі численні протестантські церкви, старообрядницькі церкви (Російська православна старообрядницька церква (Білокриницька згода). Російська православна старообрядницька церква (Безпопівська згода). Союз євангельських християн-баптистів України та ін.), псевдохристиянські секти (послідовники Сведенберга, назаряни, мормони, євангелістська церква “Роза світу”, церква Єпіфанія, новоапостольська церква, церква Повного Євангелія, “Церква Христа” тощо), іудейські громади різних напрямків (іудейського віровизнання та іудео-християн), мусульманські громади, різноманітні східні вірування (ведантисти, даосисти, бахаі-сти, буддисти, кришнаїти, “Місія Чайтані” тощо), релігійні громади РУН-віри, релігійні громади караїмів та кримчаків, квазі-релігійні угруповання (“Ботородицький центр”, “Велике біле братерство”, прихильники сатани) та ін.

На початок 1998 p. Держкомрелігій України зареєстрував понад 70 церков і релігійних організацій.

Як випливає із процитованої вище статті Конституції України, свобода світогляду і віросповідання включає:

а) свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, вільно входити до релігійних громад чи виходити із них;

б) свободу безперешкодно відправляти релігійні культи і ритуальні обряди;

в) свободу вести релігійну діяльність, створювати нові релігійні течії та напрямки.

Крім того, вказаною статтею гарантується право нести альтернативну службу замість військової.

Здійснення цих прав і свобод забезпечується відповідними положеннями Законів України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 p., “Про альтернативну (невійськову) службу” від 12 грудня 1991 p. та деяких інших.

Відповідно до статті 3 першого із названих Законів, право на свободу совісті включає право мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособове чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.

Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.

Згідно зі статтями 21—25 Закону “Про свободу совісті та релігійні організації” релігійні організації мають право:

- засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва);

- безперешкодно проводити богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації;

- в інших випадках проводити публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської Ради. При цьому клопотання про видачу вказаного дозволу подається не пізніш як за десять днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії (крім випадків, які не терплять зволікання);

- придбавати, володіти і використовувати релігійну літературу мовою на свій вибір, а також інших предметів й матеріалів

релігійного призначення, виготовляти, експортувати, імпортувати і розповсюджувати такі предмети і літературу. Релігійні організації користуються виключним правом заснування підприємств для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення;

- утворювати товариства, братства, асоціації, інші об'єднання громадян для здійснення добродійництва, вивчення та розповсюдження релігійної літератури та іншої культурно-освітницької діяльності, які можуть мати свої статути, що реєструються в порядку, встановленому для громадських об'єднань;

- встановлювати і підтримувати міжнародні зв'язки, направляти громадян за кордон для навчання в духовних навчальних закладах і приймати з цією метою іноземних громадян;

- приймати на роботу громадян на умовах, визначених трудовим договором, який укладається в письмовій формі. Окремі громадяни мають право.

- придбавати, володіти і використовувати релігійну літературу мовою на свій вибір, а також інших предметів й матеріалів релігійного призначення;

- встановлювати і підтримувати міжнародні прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, участі у зборах та релігійних заходах;

- вивозити за кордон релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту.

Священнослужителі, релігійні проповідники, наставники, інші представники зарубіжних організацій, які є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні, можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких прибули, і за офіційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації.

Відповідно до статті 6 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” військовослужбовці, незважаючи на їх специфічний статус, вправі сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти, релігійні обряди, відкрито висловлювати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Статтею 14 Закону “Про свободу совісті та релігійні організації” передбачено порядок реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, а статтею 16 — підстави і порядок припинення діяльності релігійної організації. Зокрема, діяльність релігійної організації може бути припинена у судовому порядку лише у випадках:

а) вчинення релігійною організацією дій, пов'язаних з

порушенням права на свободу совісті, положення про відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави та положень, що •стосуються питань користування релігійними організаціями майном, яке є власністю держави, громадських організацій або громадян;

б) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності з посяганням на життя, здоров'я, свободу і гідність особи;

в) систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів;

г) спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або до дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських чи релігійних організацій.

Відповідно до статті 248" Цивільного процесуального кодексу України у судовому порядку можуть бути оскаржені рішення державних органів з питань:

- перевищення встановленого законом строку прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій;

- відмови в реєстрації статутів (положень) релігійних організацій;

- володіння та користування культовими будівлями та майном. Особливості подання та розгляду цих скарг встановлені статтями 24812—248l4 ЦПК України.

Кримінальним кодексом України встановлена відповідальність за такі порушення законодавства про свободу совісті, як:

- перешкодження відправленню релігійних обрядів, які не порушують громадського порядку і не супроводжуються замахом на права громадян (стаття 139 КК);

- організацію або керівництво групою, діяльність якої, що здійснюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів, поєднана з заподіянням шкоди здоров'ю громадян або статевою розпустою (стаття 209 КК).

Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачена відповідальність за порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (стаття 1851), порушення законодавства про об'єднання громадян (стаття 1865) та деякі інші.

Таким чином, відповідальність за порушення свободи сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, свободи вести дозволену законом релігійну діяльність, за порушення права на альтернативну службу законодавство України прямо не встановлює. За певних умов порушення цих прав і свобод посадовими особами може тягти відповідальність за статтями КК України, що передбачають склади посадових злочинів.

Відповідно до статті 2 Закону “Про альтернативну (невійськову) службу” право на альтернативну службу як вид виконання загального військового обов'язку мають громадяни України за додержанням сукупності трьох умов:

1) належність до діючих згідно з законодавством релігійних організацій;

2) наявність істинних релігійних переконань;

3) віровчення зазначених релігійних організацій не допускає користування зброєю та служби у збройних силах.

До речі, в деяких країнах право на альтернативну службу обумовлюється не тільки релігійно-пацифістськими, а й політичними, морально-етичними чи іншими переконаннями або взагалі одним фактом власного бажання особи. В результаті кількість осіб, які вибирають альтернативну службу замість військової, наприклад, в Італії становить 2%, у Франції — 3%, а в Німеччині — 35% від річного призовного контингенту. В Україні влітку 1998 p. таких осіб було лише 3,2 тисячі.

Не можна забувати і про те, що православна релігія, католицизм, іудаїзм, мусульманство, деякі інші релігії, хоча й не забороняють службу у збройних силах, але виховують людей у дусі не-насильства (скажімо, у мусульман обличчя людини священне і по ньому не можна бити навіть під час тренувань). Тому в сучасній українській армії віруючі хлопці часто стають об'єктом знущання, а військових частин, де могли б проходити службу тільки віруючі, в Україні немає (до речі, православна військова частина існує в Росії, у Зосимовій пустощі). До релігійних організацій, віровчення яких не допускають користування зброєю та службу у збройних силах, відносяться лише такі, як Брати Ієгови, баптисти, адвентисти, євангельські християни, харизматики, які не можна визнати досить численними. Тому, можливо, третя умова надання права на альтернативну службу є зайвою.

Згідно зі статтями 5, 6,10 цього Закону альтернативну службу громадяни проходять на державних підприємствах, в установах та організаціях соціального забезпечення, охорони здоров'я та навколишнього середовища, а також у сфері комунального, сільського господарства тощо.

Строк альтернативної служби удвічі перевищує строк дійсної строкової військової служби.

Крім того, відповідно до статті 28 Закону, громадяни, звільнегі від проходження військової служби за їх релігійними переконаннями, можуть бути призвані для ліквідації наслідків катастрофи чи стихійного лиха, а також інших громадських робіт не більше трьох разів (кожного разу на строк до шести місяців) у межах віку, встановленого для проходження військової служби у запасі.

Для проходження альтернативної служби громадяни, починаючи з часу взяття на військовий облік, але не пізніше шести місяців до початку встановленого законодавством терміну при зову на дійсну строкову військову службу, особисто подають до комісії у справах альтернативної служби за місцем проживання мотивовану письмову заяву.

Процедура її розгляду, порядок прийняття рішення, проходження альтернативної служби та 'її припинення регулюються цим самим Законом.

 prev Громадяни мають право збиратися мирно
 next Громадяни мають право на свободу об'єднання