За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГлавнаяПоискПомощьМетодики   Учебный практикум   Путеводитель   Документы   Судебная практикаУкраинский Русский
 
Присылайте ваши замечания и пожеланияБиблиотека   Словарь   Ресурсы интернет
  Методика   

ПРАВО  НА   ВЛАСНІСТЬ  ПРАВО НА ВЛАСНІСТЬ

 
Общая часть
Умови відступу та обмеження

Межі розсуду (дискреційні повноваження ) держави в регулюванні відносин власності є найбільш широкими з поміж інших прав людини, де держава може вводити обмеження та відступи.

В базових міжнародно-правових стандартах захисту права власності звертається увага на дві групи проблем: а) право держави контролювати використання власності( в тому числі з точки зору податкових зобовязань)б) право держави застосовувати вилучення майна у власника, виходячи з певного співвідношення загального та індивідуального інтересу.

Проблема контролю використання власності полягає в тому, що держава має повноваження вводити такі заходи, які можуть обмежувати повноваження власника. Такі обмеження базуються на певній моделі оцінки відповідності інтересів власника та суспільного інтересу. Складність полягає в тому,що така оцінка залежна від реальної ситуації в країні, пануючих цінностей, традицій тощо. Але обовьязковою умовою введеня таких обмежень є їх визначення виключно законами.

В Україні, як і в інших країнах, ці обмеження мають досить різний характер. Наприклад, цивільне законодавство визначає перелік видів майна , що вилучено з обігу або має обмеження щодо виеористання. В сфері підприємництва існують процедури реєстрації, ліцензування, сертифікації,квотування, тощо. Ці процедури , такі різні за змістом ,мають спільну природу-вони є засобами контролю з боку держави за використанням власності. Саме тому вони мають відповідати загальним критеріям обмеження прав людини: базуватись виключно на законі, бути необхідними в демократичному суспільстві, забезпечувати справедливиий баланс загальних інтересів та інтересів особи.

Серед різних правових обмежень використання власності варто розглянути наступні.Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на необхідність процедур обмеження використання власності щодо осіб, що є підозрюваними, обвинуваченими, підсудними. Ці питання достатньо повно врегульовані в Кримінально-процесуальному кодексі, Цивільному процесуальному кодексі, Законі “Про виконавче провадження”, інших законах, підзаконних нормативних актах. Але досить поширеним при здійсненні відповідних процесуальних дій є порушення прав власності третіх осіб, майно яких включається до опису, що обмежує їх можливості його використання. Процедура вилучення майна з опису, яка можлива на підставі ст.385 ЦПК, ст.409 КПК, не забезпечує вирішення проблеми. Суди або відмовляють в прийнятті позову (що буває досить рідко, оскільки Верховний Суд України в Постанові № 13 від 25.12.1992 р. звертав увагу на неприпустимість цього) або приймає позов, але на підставі ст.221 ЦПК провадження у справі до вирішення відповідної кримінальної справи

Досить поширеним є використання процедур арешту майна в сфері податкових правовідносин. До останнього часу ці процедури були недостатньо врегульованими законодавчо. Діяла значна кількість підзаконних нормативних актів, які не відповідали нормам Конституції та загальним підходам міжнародно-правових стандартів.

Принципово нова ситуація виникає з прийнятттям в грудні 2000 р. Закону України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами

З першого жовтня 2001 р. вводиться новий правовий інститут адміністративний арешт активів”, що має стати базовою процедурою для обмеження повноважень власників в ситуаціях, що виникають в податкових правовідносинах і деяких інших видах відносин з державними органами ( наприклад, при виконнанні митних правил, тощо)

Ст.9 Закону України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” передбачає ,що арешт активів є виключним способом забезпечення можливості погашення податкового боргу юридичних та фізичних осіб, який може ьїбути застосований лише за наявності підстав , визначених законом.

Арешт активів полягає у забороні вчиняти будь-які дії щодо своїх активів, які підлягають такому арешту, крім дій з їх охорони, зберігання та підтримання у

належному функціональному та якісному стані. Арешт може бути накладеним на будь-які активи юридичної особи, а для фізичної особи - на будь-які її активи, крім тих, що не підлягають арешту згідно із законодавством.

Арешт активів здійснюється за певною процедурою, яка досить чітко визначена 1)За поданням відповідного підрозділу податкової міліції керівник податкового органу (його заступник) може прийняти рішення (тобто правозастосовчий акт) про застосування арешту активів платника податків, 2) Рішення надсилається обслуговуючим банкам, самому боржнику, іншим особам у володінні яких можуть бути його активи

Арешт може бути накладено на активи строком до 96 годин від години підписання відповідного рішення керівником податкового органу (його заступником). Зазначений строк не може бути продовжений в адміністративному порядку, у тому числі за рішенням інших державних органів, а лише судом за наявності підстав визначених законом

Закон передбачає не лише можливість судового та адмістративного оскарження рішень про арешт активів але й обовьязковість службового розслідувааня неправомірного арешту.Крім того,платник податків має право на відшкодування збитків та немайнової шкоди

Іншу групу проблем утворюють питання застосуванн я вилучення майна( конфіскації)

Законодавством України вилучення майна ( в т.ч. конфіскація) передбачене в багатьох випадках. В найбільш загальному вигляді це питання вирішене в Конституції України (ст 41) та Законі УкраїниПро власність”(ст 55), де визначені наступні випадки вилучення: а) при зверненні стягнення на це майно за зобовьязаннями власника у випадках і порядку визначених законодавством(найбільш повно це визначено в Цивільному, Цивільно-процесуальному Кодексах, Законі України “Про виконавче провадження” ) б) вилучення майна за обставин надзвичайного характеру може здійснюватись за рішенням органів державної влади з наступною компесацією вартості в) в інших випадках , чітко визначених законодавчими актами,виходячи з суспільної необхідності таке вилучення можливе за умови повного попереднього відшкодування вартості г) вилучення (конфіскація)майна за рішенням суду як санкція за вчинене правопорушення. Але застосування цих загальних норм потребує додаткових тлумачень .По- перше, цей перелік не є вичерпним , законодавство містить інші випадки вилучення( наприклад, Кримінальний кодекс передбачає конфіскацію предметів та знарядь злочину, аналогічні норми є в Кодексі про адміністративні правопорушення, Митному Кодексі, але ці випадки не входять до наведеного вище переліку) По-друге, законодавча регламентація окремих видів вилучення майна є недостатньою, її процедури не завжди чітко визначені. По-третє, в законодавстві існує різний підхід до фізичних та юридичних осіб. В звьязку з тлумаченням ст 58 Конституції України Конституційний Суд України зробив висновок, що положення 2 Розділу Конституції поширюються лише на фізичних осіб, тобто стандарти вилучення власності передбачені ст 41 Конституції України не поширюються на юридичних осіб., обьєм захисту їх прав може тлумачитись більш обмежено.


В реальній правозастосовчій практиці найбільш актуальними є проблеми вилучення майна ,що виникають ,по-перше, в контексті кримінального провадження, і , по-друге, в сфері податкових правовідносин.

Вилучення майна в контексті кримінального та адміністративного провадження.

Конфіскація майна засуджених

Вилучення майна застосовується як санкція за вчинення правопорушення, що передбачено ст 41 Конституції України та ст 55 Закона України “Про власність” Відповідно до статей 23 і 35 Кримінального Кодексу України конфіскація майна як різновид додаткового кримінального покарання полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є особистою власністю засудженого, а також належної йому частки в спільній власності.

Для застосування даного додаткового покарання закон установлює певні обмеження: воно призначається лише у випадках, передбачених статтями Особливої частини Кримінального Кодексу Улраїни), і може бути звернено тільки на особисту власність засудженого та його частку в спільній з іншими особами власності.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 8 постановиПленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. N 22 "Про практику призначення судами кримінального покарання" Пленуму у випадках, коли санкція закону передбачає обов'язкове застосування конфіскації майна, незастосування цього додаткового покарання можливе лише за наявності умов, передбачених ст. 44 КК з обов'язковим наведенням мотивів такого пом'якшення та з посиланням на цю норму закону в резолютивній частині вироку.

Аналіз судової практики свідчить,що при незастосуванні конфіскації майна, яка за законом є обов'язковим покаранням, найчастіше враховуються такі виняткові обставини справи і дані про особу винного: недоведення злочину до кінця з причин, не залежних від волі винного; відсутність тяжких чи шкідливих наслідків злочину; відвернення винним шкідливих наслідків вчиненого злочину або добровільне відшкодування заподіяної шкоди; другорядна роль підсудного у вчиненні злочину; тривала затримка у виплаті заробітної плати чи пенсії, що сприяло вчиненню корисливого злочину; неповнолітній або похилий вік підсудного, наявність у останнього тяжкої хвороби; скрутне матеріальне становище підсудного чи його сім'ї; перебування на утриманні підсудного неповнолітніх або непрацездатних членів сім'ї; тяжкі захворювання членів сім'ї, які потребують догляду з боку підсудного; позитивна характеристика підсудного, зокрема його участь у захисті Батьківщини, ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Конфіскація знарядь та обьектів злочинів та адміністративних правопорушень

Чинним законодавством України передбачено конфіскацію предметів, які фактично використано як знаряддя злочину чи адміністративного правопорушення та визнано такими у встановленому законом порядку.Полягає вона у вилученні у засудженого і безоплатному зверненні зазначених предметів у доход держави. В цілому такий підхід характерний для законодавства більшості сучасних країн.

Загальний підхід до визначення принципів цього виду конфіскації(який застосовується не лише в кримінальному судичинстві але й в адміністративному) виражає , наприклад, ст. 81 Кримінально-процесуального Кодексу України. яка передбачає вирішення питань про долю речових доказів. Згідно з цією статтею: знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються (п. 1); гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави (п. 4); гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним володільцям, а якщо останнього не встановлено, то ці гроші, цінності та речі переходять у власність держави ( п. 5).Санкціями ряду статей Особливої частини Кримінального Кодексу(ст.ст. 76, 80, 160 - 163-1, 199, 201, 211 і211-1), передбачено спеціальну конфіскацію знарядь і предметів злочину (судна, валютних цінностей, засобів лову і плавучих засобів, рушниць та інших засобів мисливства, всього незаконно добутого, інших предметів, використаних для вчинення злочину.

 

Конфіскація предметів порушення митних правил

Митним законодавством передбачено конфіскацію предметів порушення митних правил, яка застосовується як до фізичних так і до юридичних осіб. Разом з тим , проблематичною з точки зору міжнародно-правових тлумачень принципу захисту приватної власності є ст 149 Митного Кодексу України, яка передбачає ,що конфіскація провадиться незалежно від того, чи є такі предмети власністю особи, яка вчинила порушення митних правил, а також незалежно від того, встановлено цю особу чи ні.

Конфіскація (вилучення) майна в контексті податкових правовідносин

Податкове законодавство України знаходиться на стадії становлення, що обумовлює його інфляційність, наявність досить численних протиріч з загальними принципами захисту прав людини в сфері податкових відносин. За станом на грудень 2000р. , згідно з висновками українських та західних експертів в ході оцінки національного законодавства на відповідність європейським стандартам захисту права власності, в податковому законодавстві , що регулює процедури вилучення майна ,зберігались норми, що могли тлумачитись як проблематичні .

Згідно з Указом Президента України № 167-98 від 04.03.98 р. “Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними фондами” і Україні запроваджено інститут податкової застави, що в цілому мало позитивний вплив на виконання податкових зобов’язань платників податків. Але окремі норми цього інституту є проблематичними з точки зору ст.1 Прот.1 Європейської Конвенції прав людини в поєднанні зі ст.14. Наприклад, п.12 Указу встановлює різні процедури звернення стягнення на рухоме майно юридичних і фізичних осіб. Якщо для фізичних осіб таке стягнення здійснюється в судовому порядку, то для юридичних осіб передбачена можливість позасудового звернення в порядку, що визначається не законом, а нормативним актом Кабінету Міністрів. В останньому випадку у юридичних осіб будуть суттєво обмежені (в порівнянні з фізичними особами) можливості судового чи адміністративного опротестування відповідних дій органів стягнення.

Разом з тим, проблематичним з точки зору Конвенції може бути визнана і позасудова процедура стягнення податкових заборгованостей фізичних осіб на основі виконавчих надписів нотаріусів, яка передбачена Постановою Кабінету Міністрів від 29 червня 1999 р. № 1172 “Про доповнення переліку документів…”. В даному випадку стягнення може здійснюватись на підставі документів первинного обліку податкових органів, можливості оцінки реальних обставин справи обмежені.

В законодавстві, що регулює фінансово-банківську сферу зберігається інститут безспірного списання (стягання) коштів юридичних та фізичних осіб. В Постанові Правління Національного банку від 05.05.1999 р. № 220 “Про внесення змін до Положення про виконання установами банків доручень підприємств та розрахункових документів на безспірне списання (стягнення) коштів” на основі положень відповідних Законів України, що встановлюють повноваження органів такого стягнення, подана процедура позасудового та позадоговірного порядку стягнення коштів на користь держави чи її органів. Основні заперечення проти такої процедури зводяться до наступного.


а) Вилучення майна (коштів) має відбуватись на підставі рішення власника або судового рішення, що передбачено ст.41 Конституції України;

б) Використання наявних процедур судового та адміністративного опротестування неправомірних дій органів стягнення фактично не забезпечує відшкодування прямих втрат (матеріальної шкоди) від таких дій.

в) Вказана процедура стягнення поширюється на третіх осіб, тобто тих, хто не має прямих фінансових зобов’язань щодо органів стягнення (держави). Наприклад, згідно з п.п.”б” п. 29 Інструкції про особливості використання Декрету Кабінету Міністрів України “Про стягнення невнесених в строк податків та неподаткових платежів” та ст.7 вказаного Декрету, податкові органи наділені правом в безспірному порядку стягувати кошти, які має отримати недоїмник від своїх дебіторів, з їх рахунків в безспірному порядку.

Слід зазначити, що тлумачення Європейського суду дають підстави для неоднозначних оцінок цієї процедури. Так, суд неодноразово вказував, що в податкових питаннях держава може отримувати широкі дискреційні повноваження і застосовувати процедури аналогічні безспірному стягненню. При цьому в справі Gasus Dosier-und Fordertechik Gmbh v. Netherlands (1995) було визнано допустимим погашення заборгованості за рахунок третіх осіб. Але при цьому, в справі Agosi v. U.K. зазначалось, що наявні процедури повинні забезпечувати врахування дійсного зв’язку між виною особи та порушенням. Крім того, суд звернув увагу на необхідність забезпечення в таких процедурах вимог ст.6.

Аналіз законів, що встановлюють процедури застосування безспірного стягнення на користь податкових чи державних (в т.ч. контролюючих) органів показує, що існує певний часовий інтервал між рішеннями уповноваженого органу про порушення та застосування інституту безспірного стягнення. Але він недостатній для реального використання судових процедур на стадії до застосування стягнення, що пояснюється, перш за все, перевантаженням судів і неможливістю розгляду в стислі строки. У випадку третіх осіб рішення взагалі приймається на основі документів первинного обліку боржника, без урахування багатьох юридично значимих умов договірних відносин (наприклад, термін переходу права власності на поставлений товар, умови оплати тощо). При цьому третя сторона практично позбавлена можливості судового опротестування таких рішень до початку їх виконання. Існує аргументація й іншого типу. Аналіз арбітражної практики засвідчує, що біля половини (в деяких судах до 70%) позовів щодо неправомірності безспірного стягнення податків та зборів арбітражні суди задовольняють

З 1 квітня 2001 р. ситуація має суттєво змінитись. Згідно з Законом України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” (ст 3)Активи платника податків можуть бути примусово стягнені в рахунок погашення його податкових зобов'язань виключноза рішенням суду (арбітражного суду). В інших випадках платники податків самостійно визначають черговість та форми задоволення претензій кредиторів за рахунок активів, вільних від заставних зобов'язань забезпечення боргу. У разі, якщо такого платника

податків визнано банкрутом, черговість задоволення претензій кредиторів визначається законодавством про банкрутство. …….. Стягнення податкового боргу за виконавчими написами нотаріусів не дозволяється.

Межі розсуду (дискреційні повноваження ) держави в регулюванні відносин власності є найбільш широкими з поміж інших прав людини, де держава може вводити обмеження та відступи.

В базових міжнародно-правових стандартах захисту права власності звертається увага на дві групи проблем: а) право держави контролювати використання власності( в тому числі з точки зору податкових зобовязань)б) право держави застосовувати вилучення майна у власника, виходячи з певного співвідношення загального та індивідуального інтересу.

Проблема контролю використання власності полягає в тому, що держава має повноваження вводити такі заходи, які можуть обмежувати повноваження власника. Такі обмеження базуються на певній моделі оцінки відповідності інтересів власника та суспільного інтересу. Складність полягає в тому,що така оцінка залежна від реальної ситуації в країні, пануючих цінностей, традицій тощо. Але обовьязковою умовою введеня таких обмежень є їх визначення виключно законами.

В Україні, як і в інших країнах, ці обмеження мають досить різний характер. Наприклад, цивільне законодавство визначає перелік видів майна , що вилучено з обігу або має обмеження щодо виеористання. В сфері підприємництва існують процедури реєстрації, ліцензування, сертифікації,квотування, тощо. Ці процедури , такі різні за змістом ,мають спільну природу-вони є засобами контролю з боку держави за використанням власності. Саме тому вони мають відповідати загальним критеріям обмеження прав людини: базуватись виключно на законі, бути необхідними в демократичному суспільстві, забезпечувати справедливиий баланс загальних інтересів та інтересів особи.

Серед різних правових обмежень використання власності варто розглянути наступні.Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на необхідність процедур обмеження використання власності щодо осіб, що є підозрюваними, обвинуваченими, підсудними. Ці питання достатньо повно врегульовані в Кримінально-процесуальному кодексі, Цивільному процесуальному кодексі, Законі “Про виконавче провадження”, інших законах, підзаконних нормативних актах. Але досить поширеним при здійсненні відповідних процесуальних дій є порушення прав власності третіх осіб, майно яких включається до опису, що обмежує їх можливості його використання. Процедура вилучення майна з опису, яка можлива на підставі ст.385 ЦПК, ст.409 КПК, не забезпечує вирішення проблеми. Суди або відмовляють в прийнятті позову (що буває досить рідко, оскільки Верховний Суд України в Постанові № 13 від 25.12.1992 р. звертав увагу на неприпустимість цього) або приймає позов, але на підставі ст.221 ЦПК провадження у справі до вирішення відповідної кримінальної справи

Досить поширеним є використання процедур арешту майна в сфері податкових правовідносин. До останнього часу ці процедури були недостатньо врегульованими законодавчо. Діяла значна кількість підзаконних нормативних актів, які не відповідали нормам Конституції та загальним підходам міжнародно-правових стандартів.

Принципово нова ситуація виникає з прийнятттям в грудні 2000 р. Закону України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами

З першого жовтня 2001 р. вводиться новий правовий інститут адміністративний арешт активів”, що має стати базовою процедурою для обмеження повноважень власників в ситуаціях, що виникають в податкових правовідносинах і деяких інших видах відносин з державними органами ( наприклад, при виконнанні митних правил, тощо)

Ст.9 Закону України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” передбачає ,що арешт активів є виключним способом забезпечення можливості погашення податкового боргу юридичних та фізичних осіб, який може ьїбути застосований лише за наявності підстав , визначених законом.

Арешт активів полягає у забороні вчиняти будь-які дії щодо своїх активів, які підлягають такому арешту, крім дій з їх охорони, зберігання та підтримання у

належному функціональному та якісному стані. Арешт може бути накладеним на будь-які активи юридичної особи, а для фізичної особи - на будь-які її активи, крім тих, що не підлягають арешту згідно із законодавством.

Арешт активів здійснюється за певною процедурою, яка досить чітко визначена 1)За поданням відповідного підрозділу податкової міліції керівник податкового органу (його заступник) може прийняти рішення (тобто правозастосовчий акт) про застосування арешту активів платника податків, 2) Рішення надсилається обслуговуючим банкам, самому боржнику, іншим особам у володінні яких можуть бути його активи


Арешт може бути накладено на активи строком до 96 годин від години підписання відповідного рішення керівником податкового органу (його заступником). Зазначений строк не може бути продовжений в адміністративному порядку, у тому числі за рішенням інших державних органів, а лише судом за наявності підстав визначених законом

Закон передбачає не лише можливість судового та адмістративного оскарження рішень про арешт активів але й обовьязковість службового розслідувааня неправомірного арешту.Крім того,платник податків має право на відшкодування збитків та немайнової шкоди

Іншу групу проблем утворюють питання застосуванн я вилучення майна( конфіскації)

Законодавством України вилучення майна ( в т.ч. конфіскація) передбачене в багатьох випадках. В найбільш загальному вигляді це питання вирішене в Конституції України (ст 41) та Законі УкраїниПро власність”(ст 55), де визначені наступні випадки вилучення: а) при зверненні стягнення на це майно за зобовьязаннями власника у випадках і порядку визначених законодавством(найбільш повно це визначено в Цивільному, Цивільно-процесуальному Кодексах, Законі України “Про виконавче провадження” ) б) вилучення майна за обставин надзвичайного характеру може здійснюватись за рішенням органів державної влади з наступною компесацією вартості в) в інших випадках , чітко визначених законодавчими актами,виходячи з суспільної необхідності таке вилучення можливе за умови повного попереднього відшкодування вартості г) вилучення (конфіскація)майна за рішенням суду як санкція за вчинене правопорушення. Але застосування цих загальних норм потребує додаткових тлумачень .По- перше, цей перелік не є вичерпним , законодавство містить інші випадки вилучення( наприклад, Кримінальний кодекс передбачає конфіскацію предметів та знарядь злочину, аналогічні норми є в Кодексі про адміністративні правопорушення, Митному Кодексі, але ці випадки не входять до наведеного вище переліку) По-друге, законодавча регламентація окремих видів вилучення майна є недостатньою, її процедури не завжди чітко визначені. По-третє, в законодавстві існує різний підхід до фізичних та юридичних осіб. В звьязку з тлумаченням ст 58 Конституції України Конституційний Суд України зробив висновок, що положення 2 Розділу Конституції поширюються лише на фізичних осіб, тобто стандарти вилучення власності передбачені ст 41 Конституції України не поширюються на юридичних осіб., обьєм захисту їх прав може тлумачитись більш обмежено.

В реальній правозастосовчій практиці найбільш актуальними є проблеми вилучення майна ,що виникають ,по-перше, в контексті кримінального провадження, і , по-друге, в сфері податкових правовідносин.

Вилучення майна в контексті кримінального та адміністративного провадження.

Конфіскація майна засуджених

Вилучення майна застосовується як санкція за вчинення правопорушення, що передбачено ст 41 Конституції України та ст 55 Закона УкраїниПро власність” Відповідно до статей 23 і 35 Кримінального Кодексу України конфіскація майна як різновид додаткового кримінального покарання полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є особистою власністю засудженого, а також належної йому частки в спільній власності.

Для застосування даного додаткового покарання закон установлює певні обмеження: воно призначається лише у випадках, передбачених статтями Особливої частини Кримінального Кодексу Улраїни), і може бути звернено тільки на особисту власність засудженого та його частку в спільній з іншими особами власності.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 8 постановиПленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. N 22 "Про практику призначення судами кримінального покарання" Пленуму у випадках, коли санкція закону передбачає обов'язкове застосування конфіскації майна, незастосування цього додаткового покарання можливе лише за наявності умов, передбачених ст. 44 КК з обов'язковим наведенням мотивів такого пом'якшення та з посиланням на цю норму закону в резолютивній частині вироку.

Аналіз судової практики свідчить,що при незастосуванні конфіскації майна, яка за законом є обов'язковим покаранням, найчастіше враховуються такі виняткові обставини справи і дані про особу винного: недоведення злочину до кінця з причин, не залежних від волі винного; відсутність тяжких чи шкідливих наслідків злочину; відвернення винним шкідливих наслідків вчиненого злочину або добровільне відшкодування заподіяної шкоди; другорядна роль підсудного у вчиненні злочину; тривала затримка у виплаті заробітної плати чи пенсії, що сприяло вчиненню корисливого злочину; неповнолітній або похилий вік підсудного, наявність у останнього тяжкої хвороби; скрутне матеріальне становище підсудного чи його сім'ї; перебування на утриманні підсудного неповнолітніх або непрацездатних членів сім'ї; тяжкі захворювання членів сім'ї, які потребують догляду з боку підсудного; позитивна характеристика підсудного, зокрема його участь у захисті Батьківщини, ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Конфіскація знарядь та обьектів злочинів та адміністративних правопорушень

Чинним законодавством України передбачено конфіскацію предметів, які фактично використано як знаряддя злочину чи адміністративного правопорушення та визнано такими у встановленому законом порядку.Полягає вона у вилученні у засудженого і безоплатному зверненні зазначених предметів у доход держави. В цілому такий підхід характерний для законодавства більшості сучасних країн.

Загальний підхід до визначення принципів цього виду конфіскації(який застосовується не лише в кримінальному судичинстві але й в адміністративному) виражає , наприклад, ст. 81 Кримінально-процесуального Кодексу України. яка передбачає вирішення питань про долю речових доказів. Згідно з цією статтею: знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються (п. 1); гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави (п. 4); гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним володільцям, а якщо останнього не встановлено, то ці гроші, цінності та речі переходять у власність держави (п. 5).Санкціями ряду статей Особливої частини Кримінального Кодексу(ст.ст. 76, 80, 160 - 163-1, 1 99, 201, 211 і211-1), передбачено спеціальну конфіскацію знарядь і предметів злочину (судна, валютних цінностей, засобів лову і плавучих засобів, рушниць та інших засобів мисливства, всього незаконно добутого, інших предметів, використаних для вчинення злочину.

Конфіскація предметів порушення митних правил


Митним законодавством передбачено конфіскацію предметів порушення митних правил, яка застосовується як до фізичних так і до юридичних осіб. Разом з тим , проблематичною з точки зору міжнародно-правових тлумачень принципу захисту приватної власності є ст 149 Митного Кодексу України, яка передбачає ,що конфіскація провадиться незалежно від того, чи є такі предмети власністю особи, яка вчинила порушення митних правил, а також незалежно від того, встановлено цю особу чи ні.

Конфіскація (вилучення) майна в контексті податкових правовідносин

Податкове законодавство України знаходиться на стадії становлення, що обумовлює його інфляційність, наявність досить численних протиріч з загальними принципами захисту прав людини в сфері податкових відносин. За станом на грудень 2000р. , згідно з висновками українських та західних експертів в ході оцінки національного законодавства на відповідність європейським стандартам захисту права власності, в податковому законодавстві , що регулює процедури вилучення майна ,зберігались норми, що могли тлумачитись як проблематичні .

Згідно з Указом Президента України № 167-98 від 04.03.98 р. “Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними фондами” і Україні запроваджено інститут податкової застави, що в цілому мало позитивний вплив на виконання податкових зобов’язань платників податків. Але окремі норми цього інституту є проблематичними з точки зору ст.1 Прот.1 Європейської Конвенції прав людини в поєднанні зі ст.14. Наприклад, п.12 Указу встановлює різні процедури звернення стягнення на рухоме майно юридичних і фізичних осіб. Якщо для фізичних осіб таке стягнення здійснюється в судовому порядку, то для юридичних осіб передбачена можливість позасудового звернення в порядку, що визначається не законом, а нормативним актом Кабінету Міністрів. В останньому випадку у юридичних осіб будуть суттєво обмежені (в порівнянні з фізичними особами) можливості судового чи адміністративного опротестування відповідних дій органів стягнення.

Разом з тим, проблематичним з точки зору Конвенції може бути визнана і позасудова процедура стягнення податкових заборгованостей фізичних осіб на основі виконавчих надписів нотаріусів, яка передбачена Постановою Кабінету Міністрів від 29 червня 1999 р. № 1172 “Про доповнення переліку документів…”. В даному випадку стягнення може здійснюватись на підставі документів первинного обліку податкових органів, можливості оцінки реальних обставин справи обмежені.

В законодавстві, що регулює фінансово-банківську сферу зберігається інститут безспірного списання (стягання) коштів юридичних та фізичних осіб. В Постанові Правління Національного банку від 05.05.1999 р. № 220 “Про внесення змін до Положення про виконання установами банків доручень підприємств та розрахункових документів на безспірне списання (стягнення) коштів” на основі положень відповідних Законів України, що встановлюють повноваження органів такого стягнення, подана процедура позасудового та позадоговірного порядку стягнення коштів на користь держави чи її органів. Основні заперечення проти такої процедури зводяться до наступного.

а) Вилучення майна (коштів) має відбуватись на підставі рішення власника або судового рішення, що передбачено ст.41 Конституції України;

б) Використання наявних процедур судового та адміністративного опротестування неправомірних дій органів стягнення фактично не забезпечує відшкодування прямих втрат (матеріальної шкоди) від таких дій.

в) Вказана процедура стягнення поширюється на третіх осіб, тобто тих, хто не має прямих фінансових зобов’язань щодо органів стягнення (держави). Наприклад, згідно з п.п.”б” п. 29 Інструкції про особливості використання Декрету Кабінету Міністрів України “Про стягнення невнесених в строк податків та неподаткових платежів” та ст.7 вказаного Декрету, податкові органи наділені правом в безспірному порядку стягувати кошти, які має отримати недоїмник від своїх дебіторів, з їх рахунків в безспірному порядку.

Слід зазначити, що тлумачення Європейського суду дають підстави для неоднозначних оцінок цієї процедури. Так, суд неодноразово вказував, що в податкових питаннях держава може отримувати широкі дискреційні повноваження і застосовувати процедури аналогічні безспірному стягненню. При цьому в справі Gasus Dosier-und Fordertechik Gmbh v. Netherlands (1995) було визнано допустимим погашення заборгованості за рахунок третіх осіб. Але при цьому, в справі Agosi v. U.K. зазначалось, що наявні процедури повинні забезпечувати врахування дійсного зв’язку між виною особи та порушенням. Крім того, суд звернув увагу на необхідність забезпечення в таких процедурах вимог ст.6.

Аналіз законів, що встановлюють процедури застосування безспірного стягнення на користь податкових чи державних (в т.ч. контролюючих) органів показує, що існує певний часовий інтервал між рішеннями уповноваженого органу про порушення та застосування інституту безспірного стягнення. Але він недостатній для реального використання судових процедур на стадії до застосування стягнення, що пояснюється, перш за все, перевантаженням судів і неможливістю розгляду в стислі строки. У випадку третіх осіб рішення взагалі приймається на основі документів первинного обліку боржника, без урахування багатьох юридично значимих умов договірних відносин (наприклад, термін переходу права власності на поставлений товар, умови оплати тощо). При цьому третя сторона практично позбавлена можливості судового опротестування таких рішень до початку їх виконання. Існує аргументація й іншого типу. Аналіз арбітражної практики засвідчує, що біля половини (в деяких судах до 70%) позовів щодо неправомірності безспірного стягнення податків та зборів арбітражні суди задовольняють

З 1 квітня 2001 р. ситуація має суттєво змінитись. Згідно з Законом України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” (ст 3)Активи платника податків можуть бути примусово стягнені в рахунок погашення його податкових зобов'язань виключноза рішенням суду (арбітражного суду). В інших випадках платники податків самостійно визначають черговість та форми задоволення претензій кредиторів за рахунок активів, вільних від заставних зобов'язань забезпечення боргу. У разі, якщо такого платника

податків визнано банкрутом, черговість задоволення претензій кредиторів визначається законодавством про банкрутство. Стягнення податкового боргу за виконавчими написами нотаріусів не дозволяється.


Особливі випадки тлумачення та застосування права  Особливі випадки тлумачення та застосування права
Вступ  Вступ