За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГлавнаяПоискПомощьМетодики   Учебный практикум   Путеводитель   Документы   Судебная практикаУкраинский Русский
 
Присылайте ваши замечания и пожеланияБиблиотека   Словарь   Ресурсы интернет
  Методика   

Право громадян на організацію і проведення зборів, мітингів, і демонстрацій  Право громадян на організацію і проведення зборів, мітингів, і демонстрацій

 
Общая часть
Особливі випадки тлумачення та застосування права

Відповідно до підпункту 3 пункту б статті 38 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні" вирішення питання про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрації та інших масових заходів, а також здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку покладається на виконавчі органи сільських, селищних, міських рад.

Згідно із статтею 21 Закону України “Про свободу совісті ті релігійні організації" публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії на вулицях, майданах та в інших громадських місцях проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради. При цьому клопотання про видачу вказаного дозволу подається не пізніш як за десять днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії (крім випадків, які не терплять зволікання).

Проте всі зазначені норми не повністю відповідають нормі статті 39 конституції України, де встановлено, по-перше, реєстраційний, а не дозвільний порядок проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій, і, по-друге, можливість обмеження цього політичного права лише за рішенням суду та виключно в трьох випадках, визначених безпосередньо основним законом. Тому виконуватися вони мають лише в тій частині, яка не суперечить конституції України. Нерідко органи судової влади посилаються у своїх рішеннях на такі правові джерела як ст. 39 Конституції України, ст. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р. "Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій у СРСР", а також на Постанову Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 р. Але варто врахувати, що акти законодавства Союзу РСР, що регулюють процедури реалізації політичних прав громадян, за своїм духом і букві суперечать Конституції України 1996 р.1 Дане зауваження цілком відноситься і до вищезгаданого Указу Президії Верховної Ради СРСР, що був прийнятий в умовах існувала в 1988 р. у СРСР монополії Комуністичної партії і передбачав дозвільний (типовий для авторитарних режимів), а не повідомний (характерний для ліберально-демократичних систем) порядок проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій. Даний Указ відповідав недемократичної Конституції, що діяв тоді, СРСР 1977 р. і тому не може розцінюватися як відповідної демократичної Конституції України 1996 р. Слід зазначити, що в політичному і юридичному змісті дані основні закони (СРСР - 1977 р., України - 1996 р.) належать до зовсім різного по політичній спрямованості конституційним типам, а тому до різних типів належить і законодавство, що випливає з них, про процедури реалізації політичних прав. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р. був розроблений для застосування в умовах авторитарного політичного режиму (при послабленнях убік ліберального вождізму, що не заперечував кривавих зіткнень силових органів держави і народу, як, наприклад, у Вільнюсі в 1991 р.), а прийнята майже десять років згодом Конституція України 1996 р., яка ґрунтується на ідеї повного неприйняття авторитаризму, формально відмовляється від домінування держави над суспільством і партійної монополії. Тому логічно, що з принципів і конкретних норм діючої Конституції України випливає принципово інше відношення до процедур реалізації політичних прав громадян, чим це передбачалося у вищезгаданому Указі.

З огляду на викладене, логічно прийти до висновку, що Постанова Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 р., що дозволяє застосовувати в Україні окремі акти законодавства Союзу РСР "за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України", насправді не дозволяє, а забороняє дію Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р.

Ще в більш складному становищі перебувають судові органи, оскільки регламентація розгляду обмеження щодо реалізації зазначеного права в судовому порядку взагалі не розроблена. Разом з тим, незважаючи на те, що відповідного закону немає, суд зобов'язаний відповідно до ч. З ст. 8 і ч. 2 ст. 124 Конституції, які встановлюють, що її норми є нормами прямої дії і що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, розглядати звернення з цих питань з метою захисту прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на основі конституційних норм.

Нині у судовій практиці виникають пов'язані з викладеними вище обставинами питання, які необхідно на основі чинного законодавства правильно і своєчасно вирішувати. Ст. 39 Конституції встановлює повідомний (реєстраційний) порядок проведення заходів на відміну від передбаченого згаданим Указом дозвільного. Виходячи з цього, уповноважені підприємств, установ, організацій, партій, трудових колективів, громадських організацій та інших законних громадських формувань зобов'язані завчасно (не менш як за десять днів) у письмовій формі сповіщати орган виконавчої влади про проведення певного заходу. У заяві обов'язково повинні бути відображені мета, форма, місце проведення заходу, маршрут руху громадян, час його початку і закінчення, орієнтовна кількість учасників, прізвище, ім'я, по батькові уповноважених (організаторів), місце їх проживання та роботи, дата подання заяви.

Треба зазначити, що оскільки Конституція містить вказівку на чітко визначені заходи, ст. 39 не можна трактувати розширено. У будь-якому разі до можливого рішення з цього питання Конституційного Суду треба суворо дотримувати переліку вказаних у цій статті заходів. Виходячи зі змісту Конституції, не можна також відкидати права окремого громадянина чи групи самоорганізованих громадян на проведення конкретного заходу.

Орган виконавчої влади повинен зареєструвати заяву і повідомити про це ініціаторів проведення заходу. При цьому він має перевіряти дотримання останніми обов'язкових умов, пов'язаних з формою, терміном і місцем його проведення. У разі порушення будь-якої з цих умов за ініціативою виконавчого органу у суді повинно бути порушено питання про встановлення обмеження щодо реалізації права, передбаченого ст. 39 Конституції, стосовно якоїсь частини заходу або про повну його заборону за наявності обставин, зазначених у ч. 2 цієї статті.


Юридичні ознаки права  Юридичні ознаки права
Умови відступу та обмеження права  Умови відступу та обмеження права