За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний документ  
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58-60, 93, 1901 КК України в частині, що передбачає смертну кару як вид
3-9/02/2000 :: Нормативний документ
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок з ресурсамиЗв'язок по розділам знань

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58-60, 93, 1901 КК України в частині, що передбачає смертну кару як вид

РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ У СПРАВІ ЗА КОНСТИТУЦІЙНИМ ПОДАННЯМ 51 НАРОДНОГО ДЕПУТАТА УКРАЇНИ ЩОДО ВІДПОВІДНОСТІ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ (КОНСТИТУЦІЙНОСТІ) ПОЛОЖЕНЬ СТАТЕЙ 24, 58—60, 93, 1901 КК УКРАЇНИ В ЧАСТИНІ, ЩО ПЕРЕДБАЧАЄ СМЕРТНУ КАРУ ЯК ВИД ПОКАРАННЯ

<І>

(Справа про смертну кару) (ЮВУ. — № 5(241). — 3—9 лютого 2000р. — С. 25—28)

1.1.1. Конституційний Суд України ухвалює рішення у справах щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (пункт 1 частини першої статті 150 Конституції України, пункт 1 статті 13 Закону “Про Конституційний Суд України”, у подальшому — “Закону”).

Не всі акти Верховної Ради України є об'єктом конституційно-правової перевірки. Відповідно до статті 91 Конституції України Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією України. З контексту положень статті 150 Конституції України випливає, що предметом розгляду Конституційного Суду України є лише закони та інші правові акти Верховної Ради України (наприклад, постанови). Отже, не можуть бути об'єктом конституційно-правової перевірки такі акти Верховної Ради України, як звернення, заяви та інші акти загальнополітичного характеру, що не мають прямого юридичного значення. Практика Конституційного Суду України свідчить, що перегляду на відповідність Конституції України підлягають, як правило, закони та постанови, прийняті Верховною Радою України.

Під “актами Президента України” у порівняльному контексті положень статті 150, а також частин третьої і четвертої статті 106 Конституції України слід розуміти не що інше, як і укази, і розпорядження, видані Президентом України на основі та на виконання Конституції і законів України, обов'язкові до виконання на території України. Намагання Конституційного Суду України (відчутні на початку його діяльності) при вирішенні спорів щодо відповідності Конституції України обмежитись розглядом лише нормативних актів Президента України наштовхувались на непохитність практики: тривало надходження звернень до Конституційного Суду України з приводу неконституційності актів Президента України конкретно-адресного змісту. Так, законодавець, прийнявши Закон України “Про громадянство України” у новій редакції, поклав саме на Конституційний Суд України розгляд на відповідність Конституції України всіх FACE="Symbol">1 рішень конкретно-адресного характеру з питань громадянства, прийнятих Президентом України'1

Під “актами Кабінету Міністрів України” у порівняльному контексті положень статті 150, а також частин першої і другої статті 117 Конституції України треба розуміти постанови і розпорядження, які Кабінет Міністрів України видає в межах своєї компетенції і які є обов'язковими до виконання. Конституційний Суд України у своїй практиці дотримується того, що ці акти можуть бути оспорені як щодо їх відповідності Конституції України, так і щодо їх відповідності закону. У першому випадку вони стають об'єктом конституційного контролю з боку Конституційного Суду України, у другому — об'єктом розгляду в загальних судах. Останнє положення Конституційний Суд України спеціально підтвердив своїми FACE="Symbol">2 рішеннями у двох справах: у справі за зверненнями жителів міста Жовті Води від 25 грудня 1997 року2FACE="Symbol">3 .

Правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим” у порівняльному контексті положень статті 150, а також частини другої статті 135 і частини другої статті 136 Конституції України — це рішення та постанови, прийняті Верховною Радою Автономної Республіки Крим у межах її повноважень. Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим з мотивів їх невідповідності Конституції України та законам України можуть бути об'єктом конституційно-правового перегляду (частина друга статті 137 Конституції України). Конституційний Суд України в своїй практиці дотримувався того, щоб ці акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим не суперечили Конституції України не тільки за змістом, а й за своєю формою та порядком прийняття. У кількох своїх рішеннях Конституційний Суд України визнав неконституційними спроби вживати щодо нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою Автономної Республіки Крим, термін “закон Автономної Республіки Крим”4 .

До переліку актів, на які відповідно до пункту 1 частини першої статті 150 Конституції України поширюється виключна юрисдикція Конституційного Суду України, в ході судової практики було додано нову категорію — нормативні акти Президії Верховної Ради України, прийняті до набрання чинності Конституцією України. Таке рішення ухвалив Конституційний Суд України, розглядаючи справу про акти органів Верховної Ради України від 23 червня 1997 року5 .

Підставою для розгляду цієї справи стала наявність спору стосовно поширення юрисдикції Конституційного Суду України щодо питань про відповідність Конституції України (конституційність) на правові акти органів Верховної Ради України, прийнятих до набрання чинності Конституцією України.

Незважаючи на те, що пункт 1 частини першої статті 150 Конституції України містить перелік органів, правові акти яких можуть бути Предметом розгляду Конституційного Суду України, Верховна Рада України, прийнявши Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року, у підпункті 2 пункту 3 розділу ІV зазначеного Закону розширила цей перелік, додавши до нього правові акти “органів” Верховної Ради України. Народні депутати України — суб'єкт конституційного подання в цій справі —вважали, що законодавець безпідставно допустив розширене тлумачення пункту 1 частини першої статті 150 Конституції України, ввійшовши в суперечність з Конституцією України. Конституційний Суд України погодився з доводами народних депутатів лише частково, за винятком для нормативних актів Президії Верховної Ради України в силу їх специфічного місця в ієрархії нормативних актів України, що, в свою чергу, було пов'язане з особливостями статусу Президії Верховної Ради України в системі органів державної влади України до 14 лютого 1992 року. Тому питання про відповідність цих нормативних актів чинній Конституції України має, на думку Конституційного Суду України, належати до компетенції саме Конституційного Суду України, а не судів загальної юрисдикції6 .

Питання щодо відповідності Конституції України актів, зазначених у пункті 1 частини першої статті 150 Конституції України, а також нормативних актів Президії Верховної Ради України розглядаються Конституційним Судом України за конституційним поданням Президента України, не менше, як сорока п'яти народних депутатів України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради Автономної Республіки Крим (частина перша статті 150 Конституції України).

За розгляду конкретної справи суд загальної юрисдикції, щоб уникнути, відповідно до статті 8 Конституції України, застосування неконституційного нормативно-правового акта (його окремого положення), мусить оцінити його зміст з точки зору його відповідності Конституції України. У разі виникнення у процесі розгляду справи спору щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом, провадження у справі зупиняється, а суд звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який представляє відповідне конституційне подання до Конституційного Суду України. У такому випадку справа Конституційним Судом України розглядається невідкладно (стаття 83 Закону). В цей спосіб ініціювати конституційний перегляд актів, зазначених у пункті 1 частини першої статті 150 Конституції України, можуть і приватні — фізичні та юридичні — особи, але як учасники судового провадження. Проте до цього часу конституційних подань Верховного Суду України саме з цих мотивів не було.

В Україні досі відсутня спеціальна практика адміністративної юстиції і відповідного судово-процесуального порядку вирішення спорів щодо законності у сфері державного управління. Якщо вирішення спорів щодо конституційності актів, зазначених у пункті 1 частини першої статті 150 Конституції України, однозначно покладено на Конституційний Суд України, то вирішення спорів щодо їх законності (відповідності законам України) є менш досконалим і там, де воно законодавче врегульовано (як акти Кабінету Міністрів України), це покладається на суди загальної юрисдикції.

Проте вирішення як питань конституційності, так і питань власне законності всіх інших правових актів органів влади, не зазначених у пункті 1 частини першої статті 150 Конституції України, вилучено з юрисдикції Конституційного Суду України (стаття 14 Закону). Вирішення цих та інших питань у межах їх компетенції покладено на суди загальної юрисдикції. Це—рішення органів місцевого самоврядування (стаття 144 Конституції України), акти органів державної виконавчої влади: міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій тощо (стаття 124 Конституції України), акти судів загальної юрисдикції (стаття 14 Закону).

Треба зазначити також, що чинний Закон України “Про об'єднання громадян” від 16 червня 1992 року до повноважень Конституційного Суду України відносить вирішення питання про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних об'єднань громадян на території України (частина друга статті 32)7 . Це положення, однак, не знайшло свого-підтвердження у новій Конституції України8 .

Конституційний Суд України, здійснюючи конституційно-правову перевірку законів та інших правових актів, стежить за тим, щоб вони не лише матеріально, а й формально відповідали конституційним нормам. Типовими підставами для ухвалення його рішень щодо неконституційності правових актів чи їх окремих частин є: невідповідність Конституції України; порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання чинності; перевищення конституційних повноважень під час їх прийняття (частина перша статті 152 Конституції України, стаття 15 Закону).

1.1.2. Конституційний Суд України приймає рішення у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України (пункт 2 частини першої статті 150 Конституції України, пункт 4 статті 13 Закону).

Більш як половина всіх рішень, прийнятих Конституційним Судом України за два роки його роботи, стосувалась офіційного тлумачення положень Конституції та законів України, За цей час шляхом офіційного тлумачення положень Конституції та законів України Конституційний Суд України вирішив цілу низку вузлових спірних питань правозастосовноі діяльності в Україні, зокрема щодо: несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності; дня набрання чинності Конституцією України; змісту права людини на інформацію; права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи; щодо визначення результатів виборів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі; внесення змін до Конституції України; порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України; тлумачення терміна “законодавство”; порядку підписання зовнішньоекономічних договорів; визначення поняття “професійна спілка, що діє на підприємстві, в установі, організації”; зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів тощо,

Конституційний Суд України дає офіційне тлумачення положень Конституції та законів України за конституційним поданням Президента України, не менш як сорока п'яти народних депутатів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховного Суду України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування (стаття 41 Закону) за умови, що є практична необхідність у з'ясуванні або роз'ясненні цих положень (стаття 93 Закону); а також за конституційним зверненням громадян України, іноземців, осіб без громадянства та юридичних осіб (стаття 43 Закону) за умови неоднозначного застосування цих положень судами України, іншими органами державної влади, що призвело або може призвести до порушення їх прав та свобод (стаття 94 Закону). Недотримання цих законних умов у зверненнях до органу конституційної юрисдикції — типова підстава прийняття більшості ухвал про відмову у відкритті конституційного провадження у практиці Конституційного Суду України.

Існує очевидна текстуальна розбіжність між Конституцією України і Законом України “Про Конституційний Суд України” щодо форми акта, який приймає Конституційний Суд України за результатами офіційного тлумачення: за Конституцією України це має бути ухвала “рішення” (частина друга статті 150), за Законом — надання “висновку” (статті 41, 43, 62, 95 Закону). Конституційний Суд України в своїй практиці з самого початку твердо дотримується положення, визначеного Конституцією України.

Інститут офіційного тлумачення положень Конституції та законів України з боку Конституційного Суду України, незважаючи на суперечки навколо планованих змін його статусу в парламентських колах9 і навколо його дійсної юридичної природи — в середовищі науковців10, має те призначення, що, з одного боку, він певною мірою компенсує

1 Див.: Стаття 40 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про громадянство

України” від 16 квітня 1997 року // УК. — 1997. — 22 травня.

2 Див.: Стаття 40 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про громадянство

України” від 16 квітня 1997 року // УК. — 1997. — 22 травня.

3Див.: Вісник Конституційного Суду України. — 1998. — № 4. — С. 29—31.

4Див.: Справа про об'єднання громадян в Автономній Республіці Крим від 3 березня 1998 року.

Справа про обчислення часу в Автономній Республіці Крим від 25 березня 1998 року. Справа

про бюджет Автономної Республіки Крим на 1998 рік.

5Див.: Вісник Конституційного Суду України. — 1997. — № 2. — С. 19—22.

6 Див.: Вісник Конституційного Суду України. — 1997. —№ 2. — С. 19—22.

7 ВВР України. — 1992. — Ст. 504.

8 Порівн.: Статті 37, 124, 150 Конституції України від 28 червня 1996 року.

9 Толова Верховної Ради Олександр Мороз в середині 1997 року дав доручення Секретаріату Верховної Ради України та профільним комітетам парламенту підготувати пропозиції щодо внесення змін до Конституції України. Одна з цілей реформи — відновлення права Верховної Ради України на тлумачення Конституції та законів України. Надання повноважень Конституційному Суду України тлумачити Конституцію України є “недоцільним, оскільки таке право слід надати Верховній Раді, яка пише закони”. Конституційний Суд України “має робити висновок лише щодо відповідності Основному Закону прийнятих правових актів”. — Див.: Реорганізація інститутів публічної влади — пріоритетний напрям реформ в Україні // ГУ. — 1997. — 22 листопада, а також ЮВУ. — 1997. — 3—9 липня; Всеукраинские ведомости. — 1997. — 22 липня.

10 Українські науковці розходяться в оцінці юридичної природи актів Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. — Див.: <І>В. Тихий. Офіційне тлумачення Конституції та законів України Конституційним Судом України // Вісник Конституційного Суду України. — 1998. — № 4. — С. 38—45; <І>А. Кордун Правовая природа актов Конституционного Суда Украиньї // Юридическая практика. — 1998. — № 22. — С. 7.