За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Стаття  
Конвенція про захист прав людини і основних свобод у судах Європейських держав та перспективи її застосування в Україні
Антонович М. :: Стаття
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Ця стаття є спробою аналізу етапу інкорпорації Конвенції в національне законодавство України, узагальнення практики Європейських Держав щодо інкорпорації Конвенції та застосування ними прецедентного права. Автором відзначині особливості застосування права Європейського Суду в континентальній правовій системі (зокрема, шведській та українській).

Конвенція про захист прав людини і основних свобод у судах Європейських держав та перспективи її застосування в Україні

Україна, ратифікувавши Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод (надалі — Конвенція) і протоколи № 1, 2, 4, 7, та 11 до Конвенції, інкорпорувала Конвенцію в національну правову систему та визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського Суду з прав людини (надалі — Європейський Суд) в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Для України це цілком новий механізм захисту прав людини, введення якого ускладнюється багатьма чинниками, зокрема проблемами реформування самої судової системи в Україні. Це ускладнюється ще й тим, що Україна є державою з континентальною системою права, в той час як право Європейського Суду — прецедентне, а отже перед суддями України гостро стоїть проблема вивчення та застосування не тільки норм Конвенції, а й прецедентних рішень Європейського Суду.

Ця стаття є спробою аналізу стану інкорпорації Конвенції в національне законодавство України, узагальнення практики європейських держав щодо інкорпорації Конвенції та застосування ними прецедентного права Страсбурзького Суду. Такий аналіз необхідний для визначення ефективних способів застосування Конвенції та рішень Європейського Суду судами України.

Ще 1993 р. відомий український правник-міжнародник В.Буткевич (нині суддя Європейського Суду з прав людини від України) писав, що Суд у Страсбурзі може розглядати українські справи лише тоді, коли українські суди приймали рішення на підставі міжнародних конвенцій про права людини. На жаль, передбачення В.Буткевича про те, що найближчі 5—8 років суди України не скористаються міжнародними пактами про права людини, справджуються. І все ж Європейський Суд справи українських громадян приймає до розгляду. Тільки у травні 1999 р. були визнані прийнятними заяви Назаренка, Данькевича, Алієва та Хохліча проти України, які скаржаться на порушення статті 3 Європейської конвенції, а саме нелюдське поводження з ними на “дорозі смерті” після винесення їм смертного вироку тощо.

Отже, громадяни України, а також ті, хто на законних підставах перебувають на її території, реалізують право, яке надає їм Конституція України, а саме — “після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна” (ч. 4 ст. 55). Таке саме право гарантує будь-якій особі, неурядовій організації або групі осіб і Конвенція у випадку, коли одне з прав, викладених у ній, порушено однією з договірних сторін (ст. 34). При цьому мають бути вичерпані всі національні засоби захисту, термін від дати прийняття остаточного рішення на національному рівні не повинен перевищувати шести місяців і питання до цього не могло розглядатись Європейським Судом чи шляхом іншої процедури міжнародного розслідування або врегулювання (ст. 35).

У ст. 9 Конституції Україна проголосила чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, частиною національного законодавства України. Разом з тим у ч. 2 цієї статті зазначається, що “укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України”, чим визнається верховенство Конституції над міжнародними договорами. Верховний Суд України у постанові Пленуму № 9 витлумачив цю статтю таким чином, що “суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України”.

Верховний Суд також звернув увагу судів на те, що “згідно з ч. 2 ст. 57 Конституції є нечинними, а, отже, не можуть застосовуватись ті закони та інші нормативно-правові акти (а, отже, і міжнародні договори. — М.А.), що визначають права й обов'язки громадян, які не доведені до відома населення у встановленому законом порядку. Це означає, що судове рішення не може грунтуватись на неоприлюднених нормативно-правових актах такого змісту”. Європейська конвенція про права людини та основні свободи була опублікована в “Офіційному віснику України”, який згідно з Указом Президента УкраїниПро порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності” від 10 червня 1997 р. є одним з офіційних органів оприлюднення законів України. Таким чином, є всі підстави для застосування Конвенції судами України.

Визнавши Конвенцію поряд з іншими міжнародними договорами, що пройшли ратифікацію, частиною національного законодавства, вищою за статусом від звичайних законів, але такою, що посідає друге місце після Конституції, Україна наслідувала практику Франції (ст. 55 Конституції Франції передбачає таке проміжне положення Конвенції); Кіпру, Греції, Іспанії та деяких інших держав. У Франції в 1975 р. Касаційний суд, а в 1989 р. — Державна рада прийняли рішення про застосування ст. 55 Конституції Франції 1958 р., згідно з якою підписані, ратифіковані й опубліковані договори мають пріоритет над французькими законами, незалежно від дати набуття ними чинності. У Нідерландах подібне конституційне положення привело до того, що судді все частіше прямо застосовують положення Конвенції.

У Німеччині та Італії положення Конвенції, які мають пряму дію, в цілому діють як норми звичайного законодавства, тобто вони мають пріоритет над положеннями тих законодавчих актів, які вступили в дію до набуття Конвенцією чинності в національному праві, але законодавчі акти, що вступили в дію пізніше, можуть мати пріоритет над положеннями Конвенції. Однак у 1987 р. Федеральний конституційний суд Німеччини постановив, що в принципі Конвенція переважає над законодавством, прийнятим після набуття нею чинності, якщо тільки чітко не встановлено, що законодавчий орган виразив протилежну волю, а також, що Основний Закон має тлумачитись у світлі Конвенції.

Найпрогресивнішою в питанні інкорпорації Конвенції виявилась Австрія, яка надала положенням Конвенції статусу норм Конституції . Послідовною у визнанні примату міжнародних норм є і судова практика Голландії. Тут суди не тільки тлумачать закони у світлі міжнародних договорів, а й відмовляються їх застосовувати в разі протиріччя договірним нормам. Пріоритет договорів визнається щодо всього законодавства, включаючи конституційне.

З іншого боку, невелика кількість договірних сторін вважає чи до недавнього часу вважала, що національне право і договірне право — цілком відмінні правові системи, і договори не можуть набути статусу національного законодавства до того часу, поки вони не введені спеціальними законами. Відмову деяких держав інкорпорувати Конвенцію протягом десятків років проф. І.Камерон пояснює переважно страхом перед тим, що суди набудуть більшої влади за рахунок послаблення влади уряду. Той факт, що Конвенція не була інкорпорована в національне право, давало підставу судам для відхилення позову заявника як необгрунтованого з точки зору національного права. Об'єднане Королівство прийняло Закон про права людини (the Human Rights Act), яким частково інкорпорувало Конвенцію в національне законодавство, аж 1998 p. Розділ 1 цього закону стосується статей 2—18, тобто розділу 1 “Права і свободи” Конвенції, статей 1—3 Протоколу 1 та статей 1 і 2 Протоколу 6 до Конвенції. Низка важливих статей Конвенції, таких як, наприклад, стаття 41 щодо справедливої сатисфакції, британським Законом про права людини не була інкорпорована. Важливу роль у зміні позиції британських судів відіграло право Європейських співтовариств, участь в яких спонукала Великобританію ближче познайомитись із континентальним правом, яке домінує в праві Співтовариств, зокрема в Європейському Суді Справедливості.

Закони про інкорпорацію Конвенції в національне право набули чинності у Данії 1992 p., Ісландії — 1994 p., Швеції — 1995 p. Згідно з Законом про інкорпорацію Конвенції у Швеції, Конвенція набула статусу звичайного закону, однак було також прийнято положення до Конституції, відповідно до якого закон чи інший нормативний акт не повинні прийматись всупереч зобов'язанням Швеції згідно з Конвенцією. Іншими словами, закон чи нормативний акт, який суперечить Конвенції, суперечить і Конституції.

Насправді лише невелика група правників- міжнародників дотримується тієї точки зору, що держави зобов'язані інкорпорувати Конвенцію в національне право. Європейський Суд неодноразово підкреслював, що не існує такого юридичного обов'язку. Зокрема, про це йдеться в ухвалі по справі “Ірландія проти Об'єднаного Королівства” 1978 p.. І все ж навіть у тих державах, які не інкорпорували Конвенцію у своє внутрішнє право, існує тенденція посилатись на Конвенцію та її тлумачення в рішеннях Європейського Суду та уникати конфліктів між Конвенцією і національним правом. Певні презумпції можуть зменшити ймовірність того, що судові доведеться прийняти рішення, яке суперечитиме Конвенції. Одна презумпція полягає в тому, що коли існує розумне тлумачення національного права, яке узгоджується з Конвенцією, то суд повинен застосувати його, а не інше тлумачення, яке не відповідає Конвенції. Друга презумпція передбачає, що Конвенція, яка формально не є частиною національного права, все ж може сприяти процесові розвитку права й усуненню непевних моментів. Третій принцип, яким можуть керуватися національні суди, полягає в тому, що всі посадові особи мають знати про міжнародні зобов'язання своєї держави і, таким чином, враховувати передбачені Конвенцією права окремої особи під час здійснення своїх повноважень.

Однак дійсний статус міжнародного права в національній правовій системі визначається не лише конституційними нормами. Передусім він визначається бажанням національних судів застосовувати норми міжнародного права у своїх рішеннях. Саме так працюють суди більшості європейських держав, прямо застосовуючи положення Конвенції. Зазначимо, що певний прогрес щодо цього мають і деякі держави СНД, наприклад, Російська Федерація, де Конституційний Суд визнав антиконституційними окремі положення Кодексу законів про працю, оскільки вони порушували загальновизнані принципи та норми міжнародного права . У своїй Постанові про перевірку конституційності правозастосувальної практики щодо справ про відновлення на роботі від 23 червня 1992 p. Конституційний Суд РФ посилається на Загальну декларацію прав людини.

Проте судова практика застосування Конвенції значно відстає від відповідних конституційних положень. Так, незважаючи на те, що в Голландії визнано пряме застосування Конвенції, суди, передусім Верховний Суд, розглядають її як допоміжне джерело права і, по можливості, уникають посилань на Конвенцію, надаючи перевагу конституційним нормам. Навіть в Австрії суди надають перевагу буквальному, обмеженому тлумаченню положень Конвенції. Пряме застосування Конвенції судами договірних сторін може ускладнюватись існуванням кількох систем захисту прав людини в цих державах. У Швеції, наприклад, окрім Конвенції, існує ще дві окремі системи захисту конституційних прав.

Більшість держав — сторін Конвенції — не дозволяє позивачам постати перед найвищим національним судом особисто. Зазначимо більш ліберальний щодо цього режим Об'єднаного Королівства, де всім відома справа полковника Вінтла, який, програвши в суді першої інстанції та в апеляційному суді (ув'язнений, тим часом, за фізичний напад на відповідача), виграв справу у Палаті Лордів, де постав особисто. Згідно з Законом України “Про Конституційний Суд України” громадяни не є суб'єктами права на конституційне подання, тобто Конституційний Суд України, на жаль, не розглядає скарги на порушення конституційних прав і свобод громадян, на відміну, наприклад, від Конституційного Суду Російської Федерації.

Оскільки система права Європейського Суду є прецедентною, національні суди європейських держав, включаючи ті, де діє континентальна система права, застосовують прецедентне право Страсбурзького Суду. Принагідне зауважимо, що в державах з англо-саксонською системою права багато цивільних прав захищені законами, а не судовими рішеннями. Як зазначає П.Рабінович, “справжній смисл багатьох норм Конвенції, сформульованих здебільшого в надто абстрактній, часто оціночній формі, конституюється, з'ясовується лише після їх тлумачення і застосування у рішеннях Суду. Практика Суду (а це сотні рішень) розвивається за відверто прецедентним принципом. І тому знання й урахування прецедентних рішень Суду, засвоєння специфіки його професійного мислення, його “правового менталітету” — одне з найактуальніших завдань, що постають нині перед суддями та будь-якими іншими суб'єктами захисту прав людини в Україні” . Як відомо, за відсутності у Великобританії писаної Конституції саме прецедентне право є конституційною основою та втіленням найважливіших цінностей суспільства. Воно, таким чином, має вищу юридичну силу, ніж закони, в тому розумінні, що останні повинні тлумачитись відповідно до принципів прецедентного права. У розділі 2 згаданого вище британського Закону про права людини 1998 p. зафіксовано, що суди і трибунали повинні застосовувати все “право” Конвенції, що на той час становило понад 500 судових справ Європейського Суду та понад 30000 рішень про прийнятність Європейської комісії. Разом з тим слід пам'ятати, що згідно зі ст. 46 Конвенції, рішення Європейського Суду є обов'язковими тільки для сторін у справі.

Багато прав безпосередньо в Конвенції не сформульовано, а випливають з рішень Європейського Суду. Наприклад, право доступу до суду як таке не гарантується Конвенцією. Ст. 6 Конвенції передбачає лише право на “справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом...”. Проте у рішенні по справі “Голдер проти Об'єднаного Королівства” від 1975 p. Європейський Суд дійшов висновку, що п. 1 ст. 6 гарантує право доступу до суду і відкинув той аргумент, що ця стаття торкається тільки процедури в суді . Більше того, це право було визнане як таке, що має бути доступним навіть для особи, яка відбуває тюремне ув'язнення в Англії, незважаючи на те, що відповідно до англійського цивільного процесу реалізувати це право на практиці складно.

Іншим прикладом того, що деякі права не сформульовані в Конвенції, але випливають з рішень Європейського Суду, може бути право на правову допомогу в цивільному процесі. Пункт 3(с) ст. 6 Конвенції гарантує право на безкоштовну правову допомогу людині, якщо вона не має коштів для оплати правової допомоги захисника, тільки у кримінальному процесі. Проте Європейський Суд у справі “Еарі проти Ірландії” від 1979 p. зауважив, що незважаючи на відсутність подібної норми для цивільного процесу, п. 1 ст. 6 може спонукати державу забезпечити правову допомогу захисника, коли така допомога необхідна для реального доступу до суду. Іншими словами, ця справа передбачає, що повна відсутність правової допомоги позивачеві у поданні позову може стати порушенням ст. 6 Конвенції, особливо у випадках складних позовів та неможливості для позивача постати перед судом особисто.

Важливим для України як держави, в якій ніколи не застосовувалось прецедентне право у рішеннях судів і де не існує необхідних законодавчих підстав для такого застосування, є вивчення того, яким чином право Конвенції застосовується іншими національними судами. Розглянемо, наприклад, досвід застосування Конвенції та права Європейського Суду у шведській правовій системі, котра також є континентальною. На вересень 1998 р. у Швеції Конвенція була застосована у 58 справах. Право Конвенції (Convention acquis) значною мірою проникає в систему національного права, однак на відміну від права ЄС, воно не має переваги у випадку конфлікту з національним правом Швеції. Навпаки, воно застосовується паралельно з національним правом. Іншими словами, Конвенція разом з прецедентними рішеннями Європейського Суду, в яких дається її тлумачення, значною мірою розглядається як принципи, а не норми. Як зазначає І.Камерон, застосування Конвенції означає, що для національного суду питання полягає не у вирішенні, що є найбільш прийнятним: норма Конвенції чи іншого закону і застосування цього, а застосування норми закону в світлі Конвенції. І.Камерон порівнює це із застосуванням законів у світлі норм конституції, що є типовим для всіх держав, які мають писані конституції . Іншим принципом застосування Конвенції у шведській правовій системі є запропонований Верховним Судом принцип “надання особливого значення договорам з прав людини” у випадку конфлікту з національним законодавством. В цілому шведські суди намагаються брати до уваги Конвенцію, і якщо і мають місце певні вади, то з причин браку часу, а не ворожості чи байдужості до Конвенції.

Очевидно, що в недалекому майбутньому суди України повинні будуть у своїх рішеннях застосовувати не тільки норми Конвенції, а й рішення Європейського Суду, в яких дається тлумачення Конвенції, а тому знати прецедентне право Європейського Суду українські судді та інші суб'єкти захисту прав людини будуть зобов'язані. Як зазначає Дж. Гінзбургз, для успішного розв'язання проблеми застосування норм міжнародного права суддям, окрім всього іншого, необхідні і певні моральні якості — значна громадянська відвага та професійна чесність. Важливість цього моменту зазначається в доктрині міжнародного права . Як зазначає М.Буроменський, варто врахувати приклад Конституційного Суду Іспанії, який, беручи до уваги рішення Європейського Суду у справі “Кастелз проти Іспанії” (Castells v. Spain), ухвалив, що прецедентне право Європейського Суду може бути прямо застосоване в іспанському правовому регулюванні . Допомогою суддям стало б розроблення Правил застосування норм Європейської конвенції з прав людини та основних свобод (як і міжнародного права в цілому) судами України.

Доцільним видається введення навчального курсу “Європейське право з прав людини” до навчальних планів юридичних факультетів вузів України. Нині надзвичайно важливим є видання збірників “Практика Європейського Суду з прав людини: Рішення. Дослідження. Нормативні акти”, котре започатковане Львівською лабораторією прав людини Академії правових наук України в 1997 р.; “Практика Європейського Суду з прав людини: Рішення. Коментарі”, започаткованого Українською Правничою Фундацією на честь 50-річчя Ради Європи у 1999 р.

Оскаржуючи в судах України порушення своїх прав, люди можуть і повинні у позовах спиратись на статті Конвенції та рішення Європейського Суду, що передбачає знання цих документів та участь у справах кваліфікованих захисників. Це прискорить застосування міжнародно-правових актів судами України.

В цілому активізація застосування Конвенції та рішень Європейського Суду національними судами відповідає тенденції зростання ролі національних судів у функціонуванні міжнародного права, поглибленню взаємозв'язку міжнародного та національного права. Застосовуючи міжнародні норми з прав людини, національні суди тим самим стверджують міжнародні стандарти в цій надзвичайно важливій сфері.

  1. Закон УкраїниПро ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” // Голос України. — 1997. — 24 вип.
  2. Буткевич В. Права людини в Україні. З погляду творення нової правової бази // Політична думка. — 1993. - № 1. - С. 89.
  3. Іnformation Note No. 6 оn the саsе-lаw оf the Соurt. Мау 1999 // httр:/www.d1ісоuг.сое.fr/еng/ІN-FОRМАТІON%20NОТЕS/INFОNOТЕ%20№% 206.htm. - Р. 3.
  4. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму від 1 листопада 1996 р. № 9 // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1995—1998). Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ / Відп. редактор П.І.Шевчук. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — С. 51.
  5. Див.: Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування. Пер. з англ. — К.: “АртЕк”, 1997. — С. 499.
  6. Сameгоn I. The Swedish Experience of the European Convention on Human Rights since Incorporation // Int'l & Compar. L. Quart. - 1999. - V. 48. - P. 21.
  7. Див.: Лукашук И.И. Международное право в судах государств. — Спб: СКФ “Россия — Нева”, 1993. - С. 119.
  8. Сamerоn I. Op. cit. — Р. 23.
  9. The European System for the Protection of Human Rights. — Op. cit. — P. 29—30.
  10. Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Вказ. праця. — С. 499—500.
  11. Wintle v. Nye [1959] 1 W.L.R. 284.
  12. РабіновичП. Рішення Європейського Суду з прав людини: до характеристики концептуально-методологічних засад їх обгрунтування // Практика Європейського Суду з прав людини: Рішення. Коментарі. — 1999. — № 1. — С. 358.
  13. A1lan T.R.S. The Rule of Law as the Rule of Reason: Consent and Constitutionalism // The L. Quart. Rev. - 1999. - V. 115. - P. 241.
  14. Див.: Jacobs F.G. The Right to a Fair Trial in European Law // Eur. Hum. Rts L. Rev. — 1999. - №. 2. - P. 142.
  15. Airey v. Ireland (1979) 2 E.H.R.R. 305.
  16. С a m e г о n I. Op. cit. — P. 35.
  17. GinsburgsG. Domestic Law and International Law // Toward the “Rule of Law” in Russia. — N.Y., 1992. - P. 193.
  18. БуроменськийМ. Кроки до Європи: Рецензія на збірник: “Практика Європейського суду з прав людини”. Рішення. Дослідження. Нормативні акти. Вип. 1, 2, 3 / За ред. П.М.Рабіновича // Право України. - 1999. - № 8. - С. 126.
  19. Такі зразкові правила застосування норм міжнародного права судами РФ були запропоновані І.І. Лукашуком. — Вказ. праця. — С. 282—287.