За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Стаття  
Внутрішньодержавні нормативно-правові гарантії забезпечення прав та свобод національних меншин в Україні
Биков О. :: Стаття
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок по розділам знань
    В статті визначені поняття гарантій прав і свобод національних меншин, складові елементи цих гарантій. Автором проведений аналіз різних внутрішньо державних нормативно-правових гарантій прав і свобод національних меншин в Україні. На прикладі Одеської області розглянуті особливості спеціальних (корпоративних) нормативно-провавих актів, якими врегульовані питання соціально-економічного захисту членів об'єднань національних меншин.

Внутрішньодержавні нормативно-правові гарантії забезпечення прав та свобод національних меншин в Україні

Гарантії прав та свобод національних меншин це — система заходів міжнародного і національного характеру, спрямованих на забезпечення режиму дотримання та ефективної реалізації прав національних меншин. Ці гарантії виступають важливим чинником внутрішньої та зовнішньополітичної стабільності.

Система гарантій прав та свобод національних меншин включає: 1. Загальносуспільні гарантії; 2. Юридичні гарантії. Серед загальносуспільних гарантій розрізняють політичні, економічні, соціальні і духовні (культурні) гарантії. Юридичні гарантії поділяються на нормативно-правові і організаційно-правові гарантії. Нормативно-правові гарантії встановлюються державою в конституції та в нормах поточного законодавства. Їх метою є реальне забезпечення правовими засобами максимального здійснення, охорони й захисту конституційних прав і свобод національних меншин в Україні.

В статті проведений аналіз діючих внутрішньодержаних нормативно-правових гарантій прав і свобод національних меншин в Україні, серед яких визначають загальні та спеціальні (корпоративні) гарантії.

До загальних нормативно-правових гарантій належать, зокрема: Конституція України, закони України, кодекси, декларації та акти Верховної Ради України, нормативні акти Президента України, нормативні акти органів виконавчої влади, декрети, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти місцевого самоврядування.

Спеціальні (корпоративні) нормативно-правові гарантії прав і свобод національних меншин включають: статути об'єднань громадян та політичних партій; рішення зборів та з'їздів; Положення; угоди й ін.

Визначальним нормативно-правовим актом спеціального характеру у сфері захисту прав та свобод усіх національностей стала Декларація прав національностей України, прийнята 1 листопада 1991 p. Вона гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами, право кожного громадянина сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів, охороняти пам'ятки історії та культури національних груп [1, 707-708].

Поступове наростання проблем, пов'язаних з національними меншинами, необхідність законодавчого визначення їх статусу, регулювання правових відносин між владою та громадами стали основою для ухвалення 1992 p. Закону “Про національні меншини в Україні”. Згідно з цим Законом національні меншини уперше дістали юридичні підстави легальної діяльності, права на створення національно-культурних товариств, можливості для культурного і мовного відродження, самоорганізації тощо. Як визначено в ст. 11 Закону “Про національні меншини в Україні”, громадяни мають право вільно обирати та відновлювати національність. Крім того, частиною другою цієї статті не допускається примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності. Це повною мірою гарантує право на вільне визначення власної національності дорослим громадянам, які є повністю суб'єктом права. Складнішим є захист права на збереження своєї національності неповнолітніми громадянами, які не завжди вільні у визначенні своєї долі.

Розвиваючи положення Декларації, Закон “Про національні меншини в Україні” в ст. 6 гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Закон гарантує охорону пам'яток історії і культури національних меншин на території України [1, 720—723].

Основним нормативно-правовим гарантом в Україні є Конституція, прийнята 28 червня 1996 р. В Преамбулі проголошено, що Конституція прийнята не від імені Верховної Ради України, а від імені громадян усіх національностей, які мешкають на її території. Таким чином, усім національностям України надаються рівні юридичні гарантії незалежно від того, чи є вони українцями або національними меншинами.

Одним з визначальних завдань держави, як проголошено в ст. 11 Конституції України, є сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Це підтверджено і в ст. 5 Конституції, де сказано, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.

Необхідною умовою стабільності політичної і соціальної ситуації в країні, як випливає із ст. 4 Конституції, є єдине громадянство. Воно повинно внести упорядкованість і врегульова-Ність у суспільні процеси, що дає можливість координувати й узгоджувати інтереси різних національних груп, підводити правову основу під складну систему суспільних відносин [2]. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються Законом “Про громадянство України” від 8 жовтня 1991 року [3]. Конституція в статті 25 гарантує громадянам України за будь-яких обставин збереження громадянства і відповідний захист з боку держави.

Важливим положенням Конституції України є державна гарантія вільного розвитку, використання російської та інших мов національних меншин України. Конституція України в ст. 10 передбачає, що вона гарантує застосування мов в Україні, яке передбачається Законом “Про мови в Українській РСР” від 28 жовтня 1989 p. із змінами та доповненнями. Так, у ст. З цього Закону закріплено, що держава створює необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей у республіці. В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших Національностей, можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови.

У разі, коли громадяни іншої національності, що становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі національною мовою або коли в межах цих адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, в роботі названих органів і організацій може використовуватись українська мова або мова, прийнятна для всього населення [4].

Національним меншинам, згідно зі ст. 53 Конституції, гарантовано право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Названі положення знайшли відображення і в Законі України “Про освіту” від 23 травня 1991 р. Ст. 56 цього Закону покладає на педагогічних працівників обов'язок виховувати в учнях повагу до культурно-національних, історичних цінностей країни проживання, країни походження, їх державного і соціального устрою, готувати до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами. Водночас і на батьків у ст. 59 Закон покладає завдання виховувати в дітях шанобливе ставлення до рідної мови, культури, сім'ї, повагу до національних, історичних, культурних цінностей інших народів [5].

Зі здобуттям незалежності Українська держава набула здатності виробляти і провадити власну політику щодо національних меншин і в релігійно-церковній сферах. Кардинальні зміни відбуваються у світоглядних та конфесійних орієнтаціях різних категорій населення. На міжнародній арені Україна заявила про себе як про державу, де поважаються релігійні свободи.

Конституція України та Закон “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 p., гарантують усім особам, які перебувають в країні, а не лише власним громадянам, право на свободу світогляду та віросповідання [6, 403—420].

Однією з гарантій надійного захисту національних інтересів та національної безпеки України, як відомо, є її Збройні Сили. Тому сьогодні цілком закономірно постають питання про необхідність виявлення точок дотику армії і церкви, сфер їх взаємодії і співпраці з метою пошуку шляхів поєднання інтересів особи з національно-державними, найповнішого забезпечення свободи совісті і віросповідання військовослужбовців та членів їхніх сімей. Механізм проходження альтернативної (невійськової) служби та правовідносини, що виникають у зв'язку з нею, визначаються спеціальним Законом України “Про альтернативну (невійськову) службу”, введеним у дію з 1 січня 1992 року [6, 430]. Це право було закріплене у ст. 35 Конституції України, де зазначено: “Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою”. Для категорії віруючих військовослужбовців, релігійні переконання яких не суперечать виконанню військового обов'язку. Законом України “Про свободу совісті і релігійні організації” в ст. 21 передбачається створення необхідних умов для участі у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів.

Принцип рівності і відсутності дискримінації визначено в ст. 24 Конституції. Вона гарантує громадянам рівні права і свободи та рівну відповідальність перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Конституція України істотно розширила права громадян України на створення своїх об'єднань. Це має позитивне значення як для збереження конституційно-правового статусу громадян, так і для реалізації їх невід'ємних прав і свобод, серед яких право на об'єднання посідає чільне місце. Гарантія прав на об'єднання громадян в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод закріплена у ст. 36 Конституції України та в Законі України “Про об'єднання громадян” від 16 червня 1992 р. [7].

Таким чином, Конституція України і чинні нормативно-правові акти є основними державними гарантами забезпечення прав та свобод національних меншин в Україні. Слід зазначити, що важливу роль у житті національних меншин України відіграють і спеціальні (корпоративні) нормативно-правові документи, які приділяють особливу увагу соціальне- економічному захисту членів своїх об'єднань. Їх особливості розглянуті на прикладі Одеської області, яка є одним із багатонаціональних регіонів України. Багатонаціональний склад населення, Природно, накладає свій відбиток на розвиток суспільно-політичного життя регіону і має багато специфічних проблем.

Історико-географічні особливості заселення території Одещини обумовили формування районів із компактним проживанням національних меншин, насамперед німців, євреїв, болгар, молдаван, гагаузів та інших.

Для захисту політичних, соціальних, культурних, економічних прав та свобод національних меншин в Одеській області створена і діє Асоціація національно-культурних і культурно-освітніх об'єднань. Вона сприяє захисту прав, свобод, честі і національної гідності народів, що проживають в Одеській області, і реалізації прав народів України на вільний виїзд і повернення в країну проживання відповідно до Загальної декларації прав людини, а також у підготуванні навчально-методичної та іншої літератури на мовах різних народів[8].

Провідниками ідеї національного відродження, її виконавцями виступають громадські національно-культурні і культурно-просвітні об'єднання та товариства. Так, Одеське болгарське Дружство створене з метою поліпшення умов життя, праці і побуту болгар, розвитку їх громадянської активності, підтримки ініціативи в справі національно-культурного розвитку. Воно сприяє створенню і розвитку національно-культурних центрів — музеїв історії переселення болгар, бібліотек, клубів; створенню художніх, спортивних колективів; домагається відкриття шкіл, гімназій, факультетів болгарською мовою; виданню і поширенню літератури, організації виставок; дозвілля населення. Дружство організує зустрічі з діячами науки, культури, спорту, проводить конкурси, семінари, конференції, фестивалі й інші масові заходи в рамках законів України. Джерелом поповнення коштів та іншого майна Дружства є членські внески його членів, а також добровільні пожертвування окремих громадян, колективів, об'єднань і організацій. У кошторисі витрат передбачаються асигнування насамперед на здійснення цілей статуту і програми Дружства: на програмні заходи — фестивалі, виставки, огляди, спортивні ігри), а також на заохочення наукових досліджень у галузі історії болгар України, допомога авторам, зайнятим дослідженнями в галузі розвитку національної культури [9, 142—149].

Одеське обласне німецьке національно-культурне товариство “Відергебурт” покликане сприяти задоволенню національних та інших запитів німців, відродженню їх національних і культурних традицій. В галузі соціальної, медичної й іншої допомоги Товариство покликане: ставити перед місцевими органами державної влади питання соціального захисту німців в області і членів їх сімей; допомагати людям похилого віку, малозабезпеченим членам Товариства і німцям області зі спеціально створеного фонду матеріальної допомоги; сприяти в проведенні диспансеризації членів Товариства і членів їх сімей і необхідного лікування; створювати для потреб членів Товариства спеціалізовані підрозділи для надання всілякої допомоги, у тому числі медичної, і забезпечення необхідними медикаментами.

В межах програми повернення німців в Одеську область Одеське обласне німецьке національно-культурне товариство “Відергебурт” проводить роботу по розширенню існуючих, відновленню покинутих німецьких поселень і створенню нових общинних поселень німців. Воно допомагає у визначенні і фіксуванні правового ставлення німців до землі, виробничо-господарських, соціально-культурних та інших об'єктів державної, колективної і приватної власності. Важливими завданнями Товариства є підтримка підприємницької діяльності серед німців, установлення зв'язків і контактів з юридичними і приватними особами німецького походження, а також організація на контрактній основі роботи, стажування і підвищення кваліфікації членів Товариства, у тому числі і за рубежем [9, 150—162].

Основне завдання Асоціації “Лучаферул” — створення в Одесі молдавського культурного центру, сприяння вивченню рідної мови в місцях компактного проживання молдаван, відродження і розвиток звичаїв і традицій, відновлення тісних контактів з громадянами і заінтересованими суспільними й іншими організаціями із сусідніх з Одеською областю регіонів Молдови і Румунії. Кошти Асоціації складають вступні, членські внески, кредити, добровільні пожертвування підприємств, організацій, приватних осіб, інші не заборонені законом надходження, а також прибуток від діяльності створених Асоціацією структур [9, 177—182].

Одеська обласна община греків “Відродження” покликана вирішувати соціально-економічні проблеми, подавати соціальну й іншу допомогу, сприяти відродженню культури, звичаїв, представляти і захищати інтереси своїх членів. Община має право власності на кошти або на інше майно, передане їй засновниками, членами або державою, придбане від вступних і членських внесків, пожертвувань громадян, підприємств, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів або на інших засадах, не заборонених законом. Кошти використовує для виконання статутних завдань і на добродійні цілі [9, 214—222].

Головними цілями російського культурного товариства “Русь” міста Одеси є надання матеріальної, моральної і правової підтримки ініціативам і починанням, спрямованим на зберігання і збагачення культурної спадщини, розвиток народних промислів і зберігання російської культури. Фінансові кошти російського культурного товариства “Русь” складаються з вступних і членських внесків, добровільних пожертвувань, заповітів й інших надходжень від громадян, підприємств, трудових колективів і громадських організацій України, інших країн, цільових внесків спонсорів, державних субсидій, прибутків від господарської діяльності підприємств [228—231].

Діяльність Одеського товариства єврейської культури спрямоване на надання добродійної і гуманітарної допомоги людям похилого віку, самотнім і хворим, розвиток всебічних громадсько-культурних зв'язків з державою Ізраїль, єврейськими общинами країн діаспори і національно-культурними товариствами і організаціями. Товариство проводить правозахисну діяльність щодо прав і інтересів єврейського населення, включаючи право на репатріацію і еміграцію. Для виконання статутних завдань організована вечірня недільна школа, курси по вивченню єврейської мови, історії, релігії, філософії, літератури. З метою фінансового забезпечення своєї діяльності Товариство може засновувати навчальні, добродійні, медичні, творчі підрозділи, передбачені чинним законодавством [9, 236— 242].

Одеське міське чеське товариство “Чеська бесіда” користується у своїй діяльності моральними і етичними цінностями церкви. Його робота спрямована на захист громадянських і національних прав чеського населення, турботу про задоволення економічних і культурних потреб та створення і підтримку професійних художніх колективів, сприяння авторській творчості, а також іншим формам суспільної і культурної активності [9, 266—271].

Підсумовуючи аналіз загальних і спеціальних (корпоративних) нормативно-правових гарантів відносно забезпечення прав та свобод національних меншин в Україні, слід відзначити, що вони в цілому відповідають вимогам та стандартам світового співтовариства.

Разом з тим окремі нормативно-правові документи потребують деяких доповнень та уточнень. Так, у законодавчих актах визначено право використання індивідуальних юридичних гарантій національних меншин як громадян України. Однак законодавство не визначає системи захисту юридичних гарантій об'єднань громадян, які належать до національних меншин.

Оскільки дитина в процесі свого становлення як особистості перебуває під впливом дорослих, а інколи цей вплив може перетворитися на прямий тиск, видається доцільним закріпити в українському законодавстві ряд положень міжнародних пактів. Насамперед — обов'язок держави поважати право дитини на збереження індивідуальності, як того вимагають статті 8 та 30 Конвенції про права дитини.

Дев'ятою статтею ЗаконуПро об'єднання громадян” установлено, що статус всеукраїнського можуть отримати об'єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей. Це значно обмежує права національних меншин, дисперсне розселення яких не охоплює більшість адміністративно-територіальних одиниць зазначеного рівня.

Розбудова та реформування національних Збройних Сил України, потреба у подальшому розвитку демократичних процесів у суспільстві вимагають поєднання духовних інтересів військовослужбовців з національно-державними, встановлення партнерських відносин між армією та церквою. В зв'язку з цим доцільно відродити вітчизняні традиції духовного обслуговування військовослужбовців, а також введення інституту капеланства в армії.

На мій погляд, відсутність у паспорті громадянина України визначення його національності негативно впливає на тісні стосунки з етнічною батьківщиною.

Використана література:

1. Хрестоматія з історії держави і права України. У 2 т. / Гончаренко В.Д., Рогожин А.Й., Святоцький О.Д. / За ред. В.Д.Гончаренко. — К.: Ін Юре, Т. 2.

2. Конституція України: Офіційний текст: Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина: Навчальний посібник / Автор-упорядник М.І.Хавронюк. — К.: Парламентське видавництво. — С. 20—73.

3. Національні відносини в Україні XX столітті. Збірник документів і матеріалів / Панчук M.I., Гошуляк І.Л., Діброва С.С., Зінченко Ю.І. / За редакцією І.Л.Кліментьєва. — К.: Наукова думка, 1994. — 466—475 с.

4. Відомості Верховної Ради УРСР. — 1989. — № 45 (додаток). — Ст. 58—66.

5. Закон України “Про освіту” від 23.05.1991 р. // Нормативні Акти України. Комп'ютерна правова система. Другий випуск. За станом на 21.05.1999 р.

6. Релігієзнавство: Навч. посібник / За ред. С.А. Бублика. — 2-ге вид. — К.: Юрінком Інтер, 1999.

7. Закон України “Про об'єднання громадян” від 16.06.1992 р. // Нормативні Акти України. Комп'ютерна правова система. Другий випуск. За станом на 21.05.1999 р.

8. Многонациональный Одесский край. У 3 т. / Под общей редакцией Губогло М.Н., Якубовского А.П. — М., 1997; Старий сад. Т. 3. — 17—34 с.

9. Многонациональный Одесский край. У 3 т. / Под общей редакцией Губогло М.Н., Якубовского А.П. — М., 1997; Старий сад. Т. 2.