За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Стаття  
Про деякі питання адаптації законодавства України з громадянських прав людини до норм Ради Європи
Гіждіван Л. :: Стаття
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Стаття присвячена проблемі відповідності законодавства України вимогам Ради Європи. Аналізуються умови вступу України до цієї організації. Акцентується увага на протиріччях норм законодавства вимогам Ради Європи, що мали місце раніше. Наводяться приклади таких розбіжностей між Конституціями СРСР, УРСР та міжнародним пактом про громадянські та політичні права. Пропонуються статистичні дані міжнародних експертів про стан України у світі з дотримання прав людини. Коментується законодавство України з цього питання, розглядається зміст кожного нормативного акту. Наголошується на існуючий проблемі прав національних меншин. Детально аналізується право людини на життя, зазначається механізм його реалізації. Узагальнюється робота українських законодавців по приведенню своєї бази з громадянських прав і основних свобод людини у відповідність з міжнародно-правовими стандартами

Про деякі питання адаптації законодавства України з громадянських прав людини до норм Ради Європи

Серцевиною правової держави, до побудови якої приступила наша країна, є верховенство закону, забезпечення прав і основних свобод кожного громадянина, створення надійного механізму захисту людини.

Вирішення цього кардинального завдання можливе лише на основі повної реалізації під час розробки та введення в дію внутрішніх законів держав вимог міжнародно-правових нормативних актів.

З урахуванням сказаного Україна однією з цілей своєї зовнішньої політики визначила входження до європейських структур.

Відповідно до Статуту Ради Європи її членом може бути держава, яка визнає принципи верховенства закону та забезпечує права і основні свободи людини всім особам, які знаходяться під її юрисдикцією. Рада Європи виявила готовність всіляко сприяти приєднанню нових держав до міжнародних демократичних та правозахисних інститутів, надавати їм допомогу в налагодженні і розвитку співробітництва між ними та країнами Заходу на двосторонньому і регіональному рівнях.

Із здобуттям незалежності Україна проголосила захист демократичних завоювань, забезпечення прав і основних свобод людини, утвердження панування права основними пріоритетами своєї внутрішньої і зовнішньої політики. Ці критерії повністю збігалися з цілями і принципами діяльності Ради Європи.

Однак вступ України до Ради Європи міг бути можливим лише за умови приведення нею своєї правової системи у відповідність з основними принципами демократії, верховенства права і поважання прав людини.

Отже, вирішення питання про членство України у Раді Європи залежало від того, наскільки статті її Конституції та інших законодавчих актів про права і основні свободи людини відповідали нормам міжнародно-правових актів цієї організації.

Зазначимо, що на час здобуття Україною незалежності проголошені в її документах права і свободи людини багато в чому не відповідали стандартам Ради Європи. Адже Конституція, поточне законодавство та інші нормативні акти колишнього СРСР не були приведені у відповідність з міжнародно-правовими актами. Окремі громадянські права не забезпечувались й належним механізмом їх реалізації.

Норми статей Конституції СРСР і Конституції УРСР про права і свободи громадян як за обсягом, так і за змістом значно відрізнялись від відповідних норм міжнародно-правових актів. Так, 10 громадянським правам і свободам, закріпленим у Конституції СРСР і Конституції УРСР, “протистояли” 22 громадянські права Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Зокрема, у Конституції СРСР і Конституції УРСР були відсутні такі найважливіші громадянські права людини, як право на життя, право на компенсацію за незаконний арешт або тримання під вартою, право на захист від незаконного втручання в особисте і сімейне життя тощо. Права і свободи людини продовжували регулюватися в основному підзаконними, до того ж застарілими нормативними актами.

Внаслідок усього цього Україна значно відставала від інших держав у визначенні, а особливо у реальному здійсненні прав людини. Досить сказати, що в 1986 p., за даними міжнародних експертів, у списку країн—членів ООН за рівнем визнання міжнародних документів з прав людини вона посідала лише 62-ге місце.

Невідповідність у багатьох аспектах правових актів України з прав людини міжнародним вимогам та існування потреби у налагодженні належних відносин з міжнародними структурами зумовили необхідність імплементації міжнародно-правових стандартів у внутрішнє законодавство нашої держави.

У галузі прав людини, зокрема громадянських, таким міжнародно-правовим стандартом є Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини, підписана державами — членами Ради Європи в Римі у 1950 p., і додані до неї протоколи.

Імплементація норм міжнародного права, зокрема міжнародно-правових документів з громадянських прав людини, у національне право України регулюється Декларацією про державний суверенітет України, прийнятою Верховною Радою України 16 липня 1990 p., Законом України від 12 вересня 1991 p. “Про правонаступництво України”, Законом України від 10 грудня 1991 p. “Про дію міжнародних договорів на території України” та Законом України від 22 грудня 1993 p. “Про міжнародні договори України”.

У Декларації проголошена рівність усіх громадян України перед законом, чітко визначена позиція нашої держави щодо організації та здійснення міжнародних відносин. У ній, зокрема, йдеться про те, що Україна як суб'єкт міжнародного права бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення її національних інтересів в усіх сферах міждержавного співробітництва.

Законами “Про правонаступництво України”, “Про дію міжнародних договорів на території України” і “Про міжнародні договори України” наша держава гарантувала забезпечення прав людини кожному її громадянину незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини.

Положення Декларації і зазначених законів набули дальшого розвитку у новій Конституції України, інших законодавчих актах, у діяльності нашої держави на міжнародній арені.

Для практичного здійснення усього обсягу законотворчої роботи, пов'язаної з імплементацією міжнародно-правових норм в галузі прав людини в національне законодавство нашої країни, у складі Верховної Ради України утворено Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнародних відносин. Комітет, зокрема його підкомітет з питань прав людини, аналізуючи чинне законодавство нашої держави про права людини з точки зору його відповідності нормам міжнародного права, виносить на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо внесення відповідних змін і доповнень до того чи іншого акта.

Як відомо, основні права і свободи громадян встановлюються найвищими органами державної влади у формі конституційного закону. Обмеження основних прав людини, які визнаються або існують у будь-якій країні, не допускається.

У текстах конституцій практично усіх країн домінуюче становище посідають розділи, присвячені проблематиці прав людини. Цього, однак, не можна було сказати про Конституцію УРСР, яка відповідно до ст. 2 Закону “Про правонаступництво України” визнавалась діючою на території нашої держави до прийняття нової Конституції.

19 червня 1991 p. Верховна Рада України схвалила Концепцію нової Конституції України, у якій було підкреслено, що в ній будуть закріплені права людини, які вже проголошені чинною Конституцією, а також ті, які раніше не проголошувалися нею, зокрема: право на життя; право на належний життєвий рівень для кожної окремої особи та для її сім'ї; право на свободу та особисту (фізичну і моральну) недоторканність; право захисту від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів примусу і покарання; право на свободу думки та переконань; право на інформацію та її вільне поширення без будь-яких форм цензури; право на пересування і вільний вибір місця проживання.

Того ж дня найвищий законодавчий орган нашої держави прийняв Закон України “Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР”. Відповідно до цього документа громадянам нашої держави, зокрема, гарантувались свобода совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, висловлювати релігійні або атеїстичні погляди, а розпалювання ворожнечі і ненависті в зв'язку з релігійними віруваннями заборонялось. Така редакція за формою і за змістом майже повністю узгоджувалась з п. 1 ст. 9 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, де зазначено, що кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособове, так і разом з іншими, прилюдно чи приватне, в богослужінні, навчанні, виконанні релігійних і ритуальних обрядів.

Стаття 1 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (“Високі Договірні Сторони у межах своєї юрисдикції гарантують кожній людині права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції”) була імплементована у Конституцію УРСР шляхом внесення змін до її ст. 4, яка Законом України від 17 вересня 1991 p. “Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР” подавалась у такій редакції “Держава Україна, всі її органи діють на основі законності, забезпечують охорону правопорядку, інтересів суспільства, прав і свобод громадян”.

8 жовтня 1991 p. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про громадянство України”, який встановив підстави набуття громадянства України, а також його припинення або втрати. Право на громадянство проголошувалось невід'ємним правом людини. Відповідно до Закону громадянин України не може бути позбавлений громадянства або права змінити громадянство, його не може бути видано іншій державі, за винятком випадків, передбачених міжнародними угодами, громадяни України, які перебувають за кордоном, знаходяться під захистом нашої держави

За оцінкою М Орзіха, Закон “Про громадянство України”, відмовившись від ознаки “довільності” позбавлення громадянства і вилучивши взагалі розділ про його позбавлення, виявився демократичнішим за Закон СРСР (1990 р ) і Загальну декларацію прав людини (1948 р ).

Останнім часом особливої гостроти набула проблема прав національних меншин, якій з самого початку свого існування велику увагу приділяє Рада Європи

Складні проблеми забезпечення прав національних меншин постали і перед Україною, оскільки на її території проживають представники 110 національностей, а мільйони українців живуть за межами нашої держави У зв'язку з цим 1 листопада 1991 р Верховною Радою України було прийнято Декларацію прав національностей України У ній, зокрема, зазначено, що Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права, дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за законом Ці та інші положення Декларації, які узгоджувалися зі стандартами відповідних міжнародно-правових актів Ради Європи, набули дальшого розвитку у Законі України від 25 червня 1992 р “Про національні меншини в Україні” У ньому підкреслено, що усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах Держава гарантує всім національним меншинам право відзначення свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації

Право на життя, особисту недоторканність, повагу гідності та деякі інші громадянські права, проголошені Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини, дістали втілення у Законі України від 20 грудня 1990 р “Про міліцію”, Законі України від 25 березня 1992 р “Про Службу безпеки України” та в Законі України від 18 лютого 1992 р “Про оперативно-розшукову діяльність

Серед громадянських прав людини найбільш природним і невід'ємним є право на життя Без його забезпечення не можна говорити про будь-які інші права і свободи Як найважливіше це право закріплене у багатьох міжнародно-правових актах, у тому числі в ст 2 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, де зазначено, що право кожної людини на життя захищається законом Жодна людина не може бути умисно позбавлена життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання п винною у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання

У цьому контексті як спрямовані на забезпечення права на життя і здоров'я громадян треба розглядати проголошені ще в Декларації про державний суверенітет України політику активного сприяння зміцненню загального миру та міжнародної безпеки, наміри стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів не приймати, не виробляти і не збувати ядерної зброї Високим гуманістичним цілям забезпечення людині права на життя і здоров'я підпорядковане запровадження в 1990 р у нашій державі кримінальної відповідальності за заклики до погромів, насильницького виселення громадян, вчинення інших дій, що загрожують їх безпеці, а також прийняття Закону України від 25 червня 1991 р “Про охорону навколишнього природного середовища

Верховна Рада України прийняла й низку інших нормативно-правових актів, які мають пряме відношення до сфери громадянських прав і норми яких відповідають вимогам міжнародно-правових стандартів Ради Європи Серед них можна назвати Закон України від 23 квітня 1991 р “Про свободу совісті та релігійні організації”. Закон України від 6 березня 1992 р “Про скасування кримінальних покарань у вигляді заслання і вислання”. Закон України від 14 жовтня

1992 р “Про охорону праці”, Закон України від 16 жовтня 1992 р “Про охорону атмосферного повітря” та ін

Таким чином, ще до встановлення офіційних контактів з Радою Європи Україна здійснила значну роботу по приведенню свого законодавства з громадянських прав і основних свобод людини у відповідність з міжнародно-правовими стандартами цієї організації Усе це ніскільки не обмежувало п суверенітету, свідчило про готовність нашої держави до виконання міжнародних зобов'язань і сприяло вступу України до Ради Європи на правах повноправного члена

  1. Див.: Буткевич В. Права людини в Україні // Права людини в Україні: Щорічник. — 1993. - К., 1995. - С. 38.
  2. Див.: Шаповал В.,Крижанівський С. Конституція України 1996 p. і права людини: питання державно-правової теорії // Український часопис прав людини. — 1996. — № 3—4. — С. 7.
  3. 19 лютого 1999 p. було прийнято Закон про його нову редакцію, який не змінив основної суті цього документа.
  4. Див Орзіх М Міжнародно-правові стандарти і права людини в Україні // Право України —1992 — № 4 — С 8