За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Стаття  
Щодо питання прав людини в Україні
Антонюк З. :: Стаття
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Автором статті досліджується період в історії України, починаючи з 50-тих років до сьогодення, щодо захисту прав та свобод людини. Розповідається про боротьбу молодої творчої інтелегенції за свободу творчості, мистецтва, літератури. Описується діяльність "шістдесятників" , Української Гельсінської групи, які першими чинили опір беззаконню. Приділяється увага правозахисним організаціям на сучасному етапі, зокрема виділенню функцій Українсько-американського бюро захисту прав людини, засновниками якого стали громадяни України. Характеризується цілий ряд організацій, які своєю діяльністю забезпечують дотримення прав людини в Україні, і тим самим сприяють просуванню нашої держави до цивилізованого громадянського суспільства.

Щодо питання прав людини в Україні

Довгий час в Україні свобода була абстрактним поняттям, індивід не знав справжньої соціальної та психологічної емансипації. Усвідомлення самодостатності особи і притаманності їй свободи відбувалося з величезними труднощами. Усі сили народу йшли на виборювання права на існування як окремого етносу, особливої мовно-культурної спільності. Інтереси особи постійно приносилися в жертву інтересам громадян. І лише на рубежі 50 — 60-х років окремі представники України почали усвідомлювати, що її визвольна боротьба має бути вплетена у новий світовий контекст через універсальну ідею прав людини.

Починала молода творча інтелігенція, починала із свободи творчості, з мистецтва, з літератури. Тут важко було заперечити індивідуалізм, новацію. Наявність великих імен у поезії надавала величезної моральної сили обновному рухові в Україні 60-х років. Саме тоді на вістрі суспільних зрушень з'являються особи, які до сьогодні перебувають в центрі уваги громадськості: Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Іван та Надія Світлич-ні, Євген Сверстюк, Валентин Мороз, Василь Стус, Михайлина Коцюбинська, Атена Пашко, Ірина Сеник, подружжя Калинців та багато інших, а також їх духовний батько — письменник Борис Антоненко-Давидович. їхнє подвижництво згодом дістало назву "рух шістдесятників". Він збігся в часі з так званою "хрущовською весною", під час якої мурам сталінського колективізму було завдано першої й дуже серйозної руйнації. Це був період справжнього культурного ренесансу в Україні, глибокого осучаснення її духу, нової українізації деморалізованої, денаціоналізованої, а то й повністю русифікованої частини народу.

Ідея творчої свободи, звичайно ж, виводила на проблему її громадянського захисту та правового забезпечення. Так до сфери інтересів опозиціонерів від культури потрапляють громадянські, соціальні та політичні права. Культурницький рух все більше перетворюється на рух правозахисник Однак закінчення "хрущовської весни" виводить його з видимої частини суспільного спектра. Дві хвилі арештів 1965 і 1972 pp. серед української творчої інтелігенції унеможливили вільний розвиток правозахисних ідей. З того часу жива думка й непідвладне державі слово почали концентруватися довкола таємно віддрукованих, а часто й переписаних від руки матеріалів, які отримали назву "Самвидав". Вплив Загальної декларації прав людини, як й інших документів ООН, на дух і зміст "Сам-видаву" був величезним.

Україна уявлялась у цих виданнях не стільки як окремішність — національна, територіальна, економічна чи культурна, що могла б бути сформована на підставі якоїсь пріоритетності прав, скільки як рівноправна іншість, як особливий український фрагмент мозаїчності вільного світу. І найголовніше: в цьому процесові творення свободи вирішального значення надавалося вільній розкутій особистості.

Брали участь у цьому русі (націотворому та правозахисному водночас) представники різних етнічних груп і різних регіонів України, що не могло не бентежити творців пропагандистського штампа про "український буржуазний націоналізм". Так, під час обшуків та арештів російська та польська "крамольна" література часто відділялася від української й до звинувачення не долучалася.

Підписання в 1975 p. 35 країнами світу Гельсінських угод, зокрема важливих для творчої інтелігенції положень Заключного акта (третій "кошик"), якісно змінило ситуацію в тодішньому СРСР, зокрема в Україні. Вихована "шістдесятниками" частина суспільства, що вже зміцніла у своїй опозиційності до державного фарисейства, вирішила явочним порядком втілювати в життя ті свободи, під якими стояв підпис керівника держави. Так у листопаді 1976 p. з'являється Українська Гельсінкська група, до складу якої увійшли 10 осіб на чолі з письменником Миколою Руденком.

Група поставила перед собою мету інформувати міжнародне співтовариство про порушення в Україні прав людини загалом і Гельсінкських угод зокрема. Оприлюднена через українську студію радіостанції "Свобода" декларація групи засвідчила про її відмову від підпільної боротьби і про спробу відстоювати свої права легальне. Кращого способу виявити лукавство офіційних державних декларацій про дотримання прав людини в СРСР, ніж легальна спроба втілити в реальне життя задеклароване, на той час не було.

До складу групи увійшли головним чином гуманітарії, однак її діяльність мала вже не мистецький, а виразно правозахисний характер. В документах групи ніколи не ставилося питання про зміну державного ладу — цього вимагала легальність її діяльності. Проте вже самим фактом свого існування група підривала офіційний радянський міф про справедливість існуючого ладу. Саме за звинуваченням у "підривній діяльності" сімох членів групи — М. Руденка, О. Тихого, Л. Лук'яненка, О. Мешко, О. Бердника, М. Матусевича та М. Мариновича було заарештовано й засуджено до різних строків 0132-1331 ПРАВО УКРАЇНИ, 1995, № 2

позбавлення волі в колоніях особливого та суворого режимів і заслання, а трьох — П. Григоренка, Н. Строкату й П. Вінса — позбавлено громадянства й "видворено" на Захід.

Жорстокі репресії не ліквідували "гельсінкського синдрому" в Україні. Через декілька років з ініціативи деяких "шістдесятників", які на той час повернулися з колоній, Гельсінкська група поновила свою діяльність. Цього разу до неї увійшло вже близько 40 осіб. Зрозуміло, що політичні аспекти в діяльності оновленої групи посилилися: масовими арештами влада сама перекреслила всі надії на можливість реформ. Свої прорахунки вона виправила лише в одному: нові арешти членів групи відбувалися вже не за політичними, а за грубо сфабрикованими кримінальними звинуваченнями в зберіганні наркотиків, спробах зґвалтування, хуліганстві тощо. Однак ніщо вже не могло зупинити деградації "розвинутого соціалізму".

Коли після Чорнобильської катастрофи режим серйозно захитався, його морально-політичне послаблення прискорило всі природні процеси в суспільстві й викликало появу громадсько-культурних, громадсько-політичних, а згодом і чисто політичних структур. Важливим джерелом рушіїв цього процесу був колишній правозахисний рух. В горбачовський час Гельсінкська група відновлюється у формі Гельсінкської спілки, що ставить перед собою вже виразно політичні завдання. Опозиційна діяльність стала масовою, здавалося; що правозахисний рух себе вичерпав.

У брежнєвську епоху опозиція вбачала в СРСР дві генетичні природи: "імперія зла" була російською комуністичною імперією і вотчиною тоталітаризму водночас. Відповідно правозахисний рух 60 — 70-х років містив у собі національно-визвольні і правоза-хисні компоненти. Демократизація часів М. С. Горбачова послабила психологічний тиск тоталітаризму, в результаті чого головну увагу опозиція спрямувала на імперський характер держави. Побудова незалежної української держави стала головною проблемою дня. тоді як правозахисні питання фактично відкладалися на майбутнє. Більше того, почасті існувала ілюзія, що джерелом порушень прав людини в СРСР був виключно комуністичний імперський характер держави і що в незалежній Україні відносини між державою і суспільством будуть апріорно партнерськими.

Однак ілюзія "зайвості" правозахисного руху минула досить швидко. Поодинокі правозахисники почали осмислювати нові реалії й шукати в них свою позицію, правозахисну нішу. Але це вже був, по суті, інший правозахист. Різниця полягала не стільки в людях (частина колишніх дисидентів залишилася вірною правозахисній діяльності), скільки в пошуку нових підходів до проблеми прав людини. Новітній правозахист позбувся у своїй мові деструктивного начала й прокурорських інтонацій. Концептуально він ще більше орієнтувався на природну мозаїчність суспільства та на особистість як головний рушій його розвитку.

В 90-х роках в Україні виникають нові правозахисні організації. Передусім це Українсько-американське бюро захисту прав людини, засновниками якого стали громадяни України (серед них кілька колишніх в'язнів сумління), а також американська пра-возахисна організація Union of Counsils. Очолює Бюро колишній дисидент доктор-психіатр Семен Глузман, а членами його громадської ради є, зокрема, й обидва автори цього матеріалу.

У діяльності Бюро можна виділити такі основні напрями:

1) просвітницько-правозахисний, головне призначення якого — змінити атмосферу в українському суспільстві в бік більшого дотримання прав людини. З цією метою Бюро розгорнуло видавничу діяльність та виконує ряд проектів, наприклад, інформування представників так званих "професій зони ризику", пов'язаних з можливістю участі в тортурах чи жорстокому поводженні з людьми (міліціонери, тюремний персонал, юристи, офіцери, лікарі та середній медперсонал), з метою поступового формування у них цивілізованих професійних установок;

2) науково-дослідний, який, на нашу думку, є перспективним та ефективним напрямом сучасного правозахисту, передбачає проведення глибоких соціологічних досліджень з залученням кваліфікованих фахівців;

3) моніторинг преси з аналізом соціальних, культурних та політичних процесів у суспільстві; його метою є розроблення рекомендацій щодо спрямування цих процесів на розбудову громадянського суспільства;

4) лобіювання владних структур через незалежну юридичну експертизу законів та інших нормативних актів з метою наближення українського законодавства до загальносвітових стандартів у галузі прав людини;

5) стимулювання інтересу українського суспільства до правозахисної теми ( наприклад, через відзначення премією ім. Валерія Марченка — відомого правозахисника та журналіста — найсміливіших та найглибших публікацій правозахисного характеру в українській пресі).

Згодом виникають також комітети захисту прав людини, ядром яких стають правники: це, наприклад, Центр прав людини, заснований при Українській правничій фундації, головою якої є народний депутат України Сергій Головатий. Він теж ставить перед собою завдання підвищувати обізнаність українського суспільства в галузі прав людини, дає експертні оцінки чинному законодавству.

Крім того, в Україні діють групи Міжнародної Амністії, які об'єдналися нещодавно в Українську асоціацію, її головою став колишній в'язень сумління Мирослав Маринович. Асоціація надає великого значення вивченню прав людини в навчальних закладах України. Для цього організовує вчительські семінари, перекладає й публікує методичні рекомендації, домагається запровадження курсу з прав людини до шкільних програм.

Посттоталітарна ментальність нашого суспільства ще дуже важко сприймає головну правозахисну формулу: захист державою прав людини при сприянні з боку громадських правозахисних структур є таким же важливим, як одночасний захист прав людини громадськими організаціями від держави. Досі ця формула кульгувала на один бік (на користь держави), оскільки тоталітарне суспільство звикає абсолютизувати неабсолютне.

Не вдаючись до теоретичного осмислення цього, зазначимо, що сучасні правозахисники здебільшого не абсолютизують ролі держави ні в "плюсах", ні в "мінусах". Джерелом порушення прав людини є сама людина і, звичайно ж, ті структури, які вона створює. І безперечно, що державні структури мають найбільше можливостей для таких порушень. Це особливо характерно для періоду загальної нестабільності, яка була започаткована ще горбачовськими реформами й продовжується й досі. Напіврозкладена, але не зреформована система управління все ще є деревом, що "плодоносить" значними порушеннями прав людини.

Безперечно, в нинішній Україні знято верхній шар найгрубіших порушень прав людини, таких, як використання психіатрії з каральною метою, судове переслідування за політичні, національні чи релігійні переконання тощо. Але натомість значно зросли такі порушення людських прав, які випливають з послаблення виконавської дисципліни серед чиновництва, незбалансованості законодавства, безкарності управлінців і є насліділком глибокої кризи судової влади. Причини таких порушень не зникають від усунення чиновників, що припускаються таких зловживань, з їхніх постів, їх можна звести до мінімуму лише комплексним реформуванням управлінської системи в цілому.

З іншого боку, позитивні результати будь-якої реформи швидко занепадатимуть, якщо суспільство не візьме на себе частину відповідальності за дотримання прав людини (мається на увазі, звичайно, процес розбудови громадянського суспільства). Ось чому вживлення універсальних правозахисних ідей в український контекст, здійснюване для того, щоб правозахист увійшов у живу структуру суспільства як його природний елемент, і стало головним завданням право-захисних організацій.

Українське суспільство вирішує також дилему "права людини —права нації". Якщо в 60 — 80-ті роки порушення національних прав сприймалося українцями як порушення їхніх людських прав, то зі здобуттям Україною незалежності захист інтересів держави та нації часто почав ототожнюватись з захистом інтересів нації й до того ж протиставлятися правам людини. Почасти це можна пояснити тим, що так спрацьовує українська традиція (тут не має значення, сформована вона під російським впливом чи без нього) — підпорядковувати правові інтереси особи якимсь вищим інтересам, наприклад, села, міста, класу, народу, держави. Перевести менталітет з абсолютизації класового на абсолютизацію національного набагато легше, ніж працювати над піднесенням особистості. Саме цим можна пояснити той дивний факт, як легко формулу про пріоритет нації підхопила тоталітарна автура і стала всебічно використовувати її у своїх інтересах. Однак без повноправної розкутої особистості ми не матимемо ні міцного громадянського суспільства, ні міцної нації.

Тривала економічна криза й відсутність зримих перспектив її подолання не могли не викликати появи українських ультра — на заході у вигляді соціал-націоналістів, а на сході у вигляді комуністичних "громадянських союзів". Зрозуміло, що вони пропонують суспільству силові моделі вирішення проблем, які мають дати негайний ефект. І якими б не були конкретні моделі, всім їм притаманна одна ознака: проблеми однієї частини суспільства планується вирішити за рахунок іншої. Зрозуміло, що правозахисники не можуть не протистояти таким тенденціям на обох політичних полюсах сьогоднішньої України.

Правозахисників, які уособлюють таке протистояння, можна поділити на дві категорії. Одна сприймає "лівий" чи "правий" екстремізм як "зло в собі" і ставить проблему фронтального протистояння ультра. Інша категорія сприймає радикалізацію суспільства як сигнал тривоги, як інформацію про пошкодження суспільного механізму. В цьому значенні сигнал є явищем вторинним, похідним, тоді як первинним виступає сам збій у суспільстві. Відповідно об'єктом докладання зусиль має бути передусім механізм управління державою та економікою. І все ж спільним для обох категорій правозахисників є те, що вони поки що слабкі і їхній вплив на суспільні процеси не можна переоцінювати.

Щоб вийти з цієї ситуації, Українсько-американське бюро захисту прав людини, наприклад, надає великого значення посиленню спілкування як між різними групами суспільства, так і з владними структурами за допомогою відвертого конструктивного діалогу. Такий пріоритет у роботі мотивується переконаністю, що будь-який конфлікт інтересів у нашому суспільстві може і повинен розв'язуватися тільки на основі права. Конфлікти будуть менш гострими, якщо сторони "чутимуть" одна одну й з розумінням ставитимуться до права владних і громадських структур на різний підхід до проблем, що виникають. Іншими словами, традиційний для тоталітарного суспільства силовий метод вирішення конфлікту має поступитися місцем його улагодженню шляхом врахування й узгодження інтересів усіх учасників.

Саме з метою ініціювання широкого діалогу в українському суспільстві Бюро розпочало видавати щомісячний інформаційно-аналітичний бюлетень "Права людини в Україні", п'ять номерів якого вже вийшли у світ. Крім того, воно видає українською мовою серію брошур, в яких наводяться документи 00Н з прав людини. На замовлення Бюро харківський правник Всеволод Речицький створив альтернативний проект Конституції України як громадянського демократичного суспільства. Сподіваємося, що ідеї, закладені в проекті, вплинуть на остаточний варіант Конституції, який буде прийнято народом.

Аналізуючи дотримання прав людини в будь-якому суспільстві, треба виходити з того, що немає і не може бути держав, які ідеально забезпечували б права своїх громадян. Бо як абсолютна мораль несумісна з реальним життям, так і абсолютне дотримання всіх прав людини несумісне з існуванням реального людського суспільства — хоча б через притаманну йому інертність (чи інерційність?). Адже розвитку суспільства передує розвиток окремих особистостей, завдяки подвижництву яких нові ідеї й моделі життя входять у світ.

Сьогодні навіть у найдемократичніших державах світу трапляються випадки порушення норм суспільного життя, які випливають як із традицій конкретного народу, так і з його економічних можливостей. Тим більше це стосується пост-тоталітарних країн, у яких ми можемо лише стимулювати позитивну динаміку з дотримання прав людини, але не можемо очікувати негайного та вражаючого ефекту.

Виходячи з цих постулатів, ми вбачаємо такі критерії оцінки прогресу у сфері прав людини в Україні як посттоталітарній державі:

1. Ратифікація міжнародно-правових актів у галузі прав людини в повному обсязі. У цій сфері ніяких змін не сталося, хоч 10 грудня 1992 p. парламент і прийняв Закон, за яким ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною складовою частиною її законодавства. Це була суто декларативна акція, що не мала жодних правових наслідків, бо, по-перше, в Україні нема правового механізму застосування міжнародних договорів, а по-друге, всупереч букві та духові закону міжнародні конвенції з прав людини після їх ратифікації Верховною Радою, як правило, не друкуються в офіційних і доступних населенню джерелах інформації.

2. Законодавчі новації. У більшості випадків їх запровадження не супроводжується розробкою процедур, які гарантували б дотримання прав людини. Система законодавства України успадкована від колишнього СРСР як система захисту інтересів держави, тоді як національна правова база захисту прав людини відсутня.

3. Відповідність відомчих нормативних актів законові й міжнародним стандартам. У колишньому СРСР традиційно існувала розбіжність між заявами законодавця, вплетеними в тканину закону, і відомчими підзаконними правовими актами. Законодавець декларував той чи інший ступінь конкретної свободи, а органи, що реалізовували це право, керувалися підзаконними актами, які прямо суперечили букві закону. Найяскравішим прикладом такого правового нігілізму, що зберігся ще й досі, є численні нормативні акти Міністерства закордонних справ України, присвячені питанням в'їзду і виїзду з нашої держави, які суперечать відомим Правилам, запровадженим М. С. Горбачовим.

4. Спеціальна юридична освіта, наближена до сучасних міжнародних стандартів. Досі спеціальна юридична освіта здійснюється фактично за колишніми стандартами, оскільки нечисленні новації є декоративними й суті справи не міняють. Чудову ілюстрацію професійного менталітету тих, хто застосовує право, дало недавнє соціологічне опитування: 90% з них вимагають збереження інституту смертної кари. І це на тлі іншого соціологічного опитування, проведеного серед львів'ян, яке показало, що тільки 50,8% з них виступають за широке застосування смертної кари. Якщо ж говорити про ставлення до засуджених, то тільки 2,8% киян вважають, що до них треба ставитися жорстокіше, ніж сьогодні.

5. Інформування представників "професій зони ризику", пов'язаних з можливістю зловживань чи причетності до тортур, про міжнародні конвенції, стандарти, професійні етичні кодекси тощо. Україна не зважила на необхідність інформувати про це професіоналів, хоч фінансові витрати тут символічні, оскільки основний тягар беруть на себе правозахисні структури.

6. Існування державних програм інформування населення про предмет прав людини. Таких програм сьогодні не існує. Хоча специфіка України, де телебачення та радіо є державними, а більшість газет частково або повністю фінансуються державою, дозволяє спрямувати мас-медіа на будь-які теми, що цікавлять державу. Звідси можна зробити висновок, що проблематика прав людини нашу державу донедавна не цікавила. Кажемо донедавна, оскільки навесні 1994 p. відділ прав людини при Міністерстві закордонних справ України запропонував право-захисним організаціям взяти участь у розробленні концепції політики уряду в галузі прав людини. Таку ініціативу не можна не вітати.

7. Роль судової влади. Судді в СРСР традиційно займали найнижчі й найменш впливові щаблі влади. Нині в Україні ситуація не змінилася, судова реформа відбувається повільно. Аналіз петицій та звернень до Українсько-американського бюро захисту прав людини засвідчує, що 70% з них — прямий результат відсутності реально діючої судової влади. Характерно, що з півмільйона щорічних цивільних справ, які розглядаються існуючими неспеціалізованими судами, понад 300 тис. стосуються розлучень та призначення аліментів.

8. Свобода преси. Сьогодні це єдиний доказ реальних змін, хоч преса й залежить від субсидій держави.

9. Свобода віросповідань. Ситуація зі свободою совісті оцінюється нами як така, що має шанси поліпшитися, хоч поряд з цим є факти явного втручання влади у міжконфесійні справи, маніпулювання, аж до спроб призначити "головну конфесію" держави. Крім того, держава не в усьому компенсувала негативні наслідки свого втручання у справи церкви в минулому.

10. Кількість населення, що співвідноситься з одним адвокатом. Сьогодні в Україні один адвокат теоретично "обслуговує" 8927 громадян. З іншого боку, один адвокат в середньому за робочий день дає всього одну усну пораду і складає один документ або виконує якесь доручення у справі, що за рік не становить і 500 послуг. До ведення адміністративних справ адвокат практично непричетний (відсутня навіть традиція звертатись до нього в таких справах). За цим критерієм ситуація дуже тривожна.

11. Свобода виїзду з країни та в'їзду до неї. Це безперечне завоювання перебудови в СРСР. У свою чергу, Українська держава прийняла досить цивілізований Закон про громадянство. Але немає відповідних процедур та гарантій щодо осіб, причетних до державної таємниці. У цілому за цим критерієм ситуацію можна оцінити як покращену.

12. Умови в місцях позбавлення волі. Як і раніше, вони далекі від цивілізованих норм та міжнародних рекомендацій. Більше того, •оцінка окремих сторін життя в місцях позбавлення волі змушує нас визнати ситуацію погіршеною. Так, погіршилося харчування засуджених; майже 25% хворих на активну форму туберкульозу припадає на місця позбавлення волі, і число їх зростає (рівень захворюваності на туберкульоз у місцях позбавлення волі у 660 разів вищий). Але таку оцінку слід робити лише з урахуванням ситуації в країні в цілому, а вона така, що не доїдають чимало громадян на волі, не виключаючи дітей. Тому в цілому за цим критерієм ми визнаємо ситуацію дещо поліпшеною, виходячи з таких міркувань: зруйновано "стіну секретності" навколо в'язниць і колоній; журналісти та правозахисники отримали доступ до місць позбавлення волі;

листи та заяви ув'язнених і засуджених, як правило, доходять до адресатів; офіційне листування ув'язненого через адміністрацію тюрми з контролюючими органами і навіть з правозахисними організаціями не перепиняються адміністрацією і в тих випадках, коли тема скарги — дії останньої. А це вже деяке свідчення зміни ситуації на краще.

Аналізуючи спільно з державними структурами за цими критеріями ситуацію з дотриманням прав людини в Україні як у динаміці (часі), так і в просторі, ми зможемо швидше просуватися до цивілізованого громадянського суспільства. В цьому руслі перебуває й остання згадувана вже ініціатива Міністерства закордонних справ щодо опрацювання проекту концепції політики України в галузі захисту прав людини, яка визначить внутрішні пріоритети та першочергові завдання і має розроблятися спільно з правозахисними структурами. Отже, розуміння необхідності спільного вирішення суспільних проблем шляхом діалогу та співпраці держави з громадськими структурами є. А усвідомлення цієї проблеми — необхідна умова її вирішення.