За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Стаття  
Право на свободу та особисту недоторканність: відповідність українського законодавства євростандартам
Анісімова М. :: Стаття
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок по розділам знань
    У статті при порівнянні українського законодавства , в особливості Кримінального, Кримінально-процесуального кодексу та Конституції України з Європейською конвенцією про захист прав та основних свобод людини 1950 p.вирішується питання: Чи відповідає чинне українське законодавство європейському рівню вимог щодо права на свободу та особисту недоторканність? Автор, простеживши зміни, які сталися останнім часом в законодавстві України, констатує, що відбулася відчутна його лібералізація.

Право на свободу та особисту недоторканність: відповідність українського законодавства євростандартам

Результатом набуття Україною членства Ради Європи є вимога зробити людину центром уваги суспільства, держави і всіх її інститутів. Її права та основні свободи мають стати одним з головних пріоритетів розвитку суспільного життя. Українська держава вже подбала про законодавче закріплення цього положення, передбачивши в ст. З своєї Конституції, що “людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави”. Але цього замало, оскільки таке визнання навіть на рівні Основного Закону держави — то лише половина справи. Наступним кроком має бути наповнення цих прав та основних свобод реальним змістом для кожного громадянина. Саме тому найпершим і найголовнішим завданням України стає узгодження норм українського права з існуючими універсальними та регіональними угодами, насамперед з Європейською конвенцією про захист прав та основних свобод людини 1950 p. (далі — Євроконвенція).

Чи відповідає чинне українське законодавство європейському рівню вимог щодо права на свободу та особисту недоторканність? Як одне з найважливіших прав людини воно має досить широкий зміст і передбачає у вигляді гарантій особистої недоторканності презумпцію невинуватості, процесуальні права людини під час попереднього слідства, судочинства, у випадках позбавлення волі, а також право на компенсацію в разі, коли людина стала жертвою незаконного арешту або затримання. Цим питанням завжди приділялося багато уваги як на рівні міжнародних форумів з прав людини, що проходили під егідою ООН, так і на рівні регіональних, які проводилися за рішеннями Ради Європи та інших подібних організацій. Гарантії особистої недоторканності, наявність незалежного суду, роль та авторитет судової влади в країні — це ті складові, від яких великою мірою залежить загальна характеристика суспільства, оцінка держави як правової або поліцейської. Ці питання є індикатором, за допомогою якого можна робити висновок про демократичність країни, рівень розвитку й правової системи.

Досить часто у пресі і навіть і від дипломованих юристів можна почути, що головне -це охорона прав чесних людей, а вже потім можна говорити про права затриманих, заарештованих і тим більше — засуджених. Але це глибоко помилкова точка зору. По-перше, без гарантій особистої недоторканності, незалежного, справедливого та публічного суду дуже легко зникає різниця між чесними людьми та злочинцями. Фактично головною метою детальних! процесуальних гарантій недоторканності є прагнення запобігти тому, щоб жоден невинуватий не потрапив на лаву підсудних, а якщо таке все ж таки станеться, то щоб його негайно звільнили. Тобто всі правила про презумпцію невинуватості, право мати адвоката, право на судове оскарження будь-якого рішення про позбавлення волі тощо спрямовані в першу чергу на захист чесних громадян і повинні гарантувати їх від позбавлення волі внаслідок помилки або чийогось злого умислу. По-друге, тоталітарні держави (і нам це добре відомо з власного досвіду) завжди досить успішно користувалися саме системою правоохоронних органів (перетворюючи їх з органів, що повинні забезпечувати права людини, в репресивні установи) для боротьби з ворогами режиму і взагалі з тими, хто чимось не догодив. По-третє, навіть особи, котрі порушили закон, в тому числі й кримінальний, не стають людьми поза законом. Хоч ці права та свободи можуть бути певним чином обмежені, але ці обмеження повинні бути законними та необхідними.

Право на свободу і особисту недоторканність і раніше, до здобуття Україною незалежності та скасування комуністичного режиму, широко декларувалося і значною мірою останнім часом було забезпечене юридично. Нині, в результаті загальних процесів демократизації, відновленні свободи слова, друку, істотного розширення легальної публічності, підвищилися загальні гарантії дотримання цього права. Свідченням цього є те, що у липні 1992 p. скасовано ст. IV Кримінального кодексу України, на підставі якої до кримінальної відповідальності притягувалися громадяни за систематичне заняття бродяжництвом або жебрацтвом. Сьогодні до цих ociб можуть бути застосовані тільки заходи адміністративного впливу. Важливе значення мало прийняття в грудні 1992 p. Закону України“Про адвокатуру

Він закріпив справді незалежний, на відміну від попереднього, статус адвоката, підняв його

правовий та соціальний престиж. У зв'язку з явно недостатньою кількістю адвокатів. Міністерством юстиції практикується видача, на підставі закону про підприємницьку діяльність, індивідуальних ліцензій на заняття адвокатською практикою тим особам, що мають закінчену юридичну освіту, але не є членами адвокатських асоціацій. Слід визнати, що за всіх можливих негативних аспектів такої практики загалом у нинішніх умовах України вона видається позитивною.

Стислі рамки даної статті не дозволяють хоча б коротко розкрити всі аспекти цієї досить широкої проблеми. Зупинимося лише на тих з них, на яких Комісія з прав людини та Європейський Суд з прав людини найчастіше концентрують свою увагу.

Ст. 5 Євроконвенції, закріплюючи право кожної людини на свободу і особисту недоторканність, забороняє свавільні арешти або утримання під вартою. Зміни в законодавстві України. які відбулися останнім часом, посилили і суто юридичні гарантії свободи й особистої недоторканності при затриманні, арешті та утриманні під вартою. Так, з 1 квітня 1994 p. введено в дію нову редакцію ст. 21 Кримінально-процесуального кодексу України, якою встановлюється обов'язок осіб, що провадять дізнання, слідчих, прокурорів та суддів роз'яснити ще до першого допиту право підозрюваного, обвинуваченого або підсудного мати захисника. Цей факт має бути спеціально запротокольований.

Посилюють юридичні гарантії і нові редакції статей 43, 431, 44, 46 та 48 Кримінально-процесуального кодексу України, шо також введені в дію з 1 квітня 1994 p. і встановлюють права обвинуваченого і підозрюваного, права та обов'язки захисника, порядок призначення останнього, а також право і порядок відмови від захисника. Так, зокрема, передбачено, що обвинувачений і підозрюваний мають право на побачення із захисником до першого допиту, право відмови від дачі свідчень і відповідей на запитання. Підозрюваний має також право вимагати від прокурора перевірки правомірності його затримання.

В п. 1 ст. 5 Євроконвенції чітко встановлені виняткові випадки, в яких обмеження свободи не розцінюється як свавільне порушення права людини на свободу. З шести передбачених випадків розглянемо лише один, найбільш проблемний. Це — “законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним правовим органом на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обгрунтовано визнається за необхідне запобігти скоєнню нею злочину або її зникненню після його вчинення”.

Як відомо, законний арешт і затримання особи за наявності зазначених вище обставин регламентуються в Україні Кримінально-процесуальним кодексом та Законом України “Про попереднє ув'язнення”. Крім того, в українському законодавстві відрізняються поняття “затримання” особи, яку підозрюють у скоєнні злочину, і “взяття під варту як запобіжний захід”. Затримання особи, яку підозрюють у скоєнні злочину, полягає в тому, що її позбавляють волі на короткий, встановлений законом строк з мстою перевірити, чи не брала вона участі в зазначеному злочині. Низка положень КПК визначає умови та порядок затримань і містить процесуальні гарантії поваги права на свободу і недоторканність громадян. Відповідно до статей 106 та 115 КПК України дізнавач або слідчий мають право затримати особу, котру підозрюють у скоєнні злочину, за який може бути призначено кару у вигляді позбавлення волі.

За законом є дві групи підстав для здійснення затримання. Їхній перелік є вичерпним. Підстави першої групи свідчать достатньо впевнено про причетність особи до злочину. Затримання дозволяється за наявності однієї з таких підстав: коли особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення; коли очевидці, в т.ч. і потерпілі, прямо вказують на конкретну особу, що саме вона вчинила злочин; коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому чи в його житлі буде виявлено явні сліди злочину. Підстави другої групи є такими, які мають відношення до особи підозрюваного. Закон дозволяє затримання за наявності інших даних, а саме: підозрюваний намагався втекти; він не має постійного місця проживання: коли не встановлено особи підозрюваного.

Затримання здійснюється в порядку і на підставах, визначених законом. Дізнавач або слідчий зобов'язані скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого. Другий протокол фіксує пояснення підозрюваному його права мати побачення із захисником до першого допиту. Протягом 24 годин після затримання зазначені посадові особи мають повідомити прокурора про затримання, а також на вимогу прокурора подати матеріали, що стали підставою для затримання. Протягом 48 годин після повідомлення про затримання прокурор зобов'язаний дати санкцію на взяття під варту як запобіжний захід або дати наказ про звільнення особи. Затримання підозрюваного не може, таким чином, тривати більш ніж 72 години. Якщо відоме місце проживання затриманого, то дізнавач або слідчий повинні оповістити про це його родину. Порядок і умови короткочасного тримання під вартою осіб, підозрюваних у скоєнні злочину, визначені Положенням про порядок короткочасного тримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину.

Чинне законодавство передбачає тільки прокурорський контроль на цій початковій стадії кримінального процесу, судового контролю на ти стадії немає, що призводить до серйозних порушень права на свободу та недоторканність

Нерідко трапляється, що співробітники міліції, здійснивши затримання підозрюваних осіб, незаконно тримають їх під вартою безпосередньо у приміщеннях міліції, не складаючи протоколів, і тим самим порушують українські закони Досить часто органи дізнання, бажаючи затримати особу, яку вони підозрюють у скоєнні злочину, але не мають достатньо відповідних доказів, вдаються до незаконного застосування процедури адміністративних правопорушень Вони ставлять за провину адміністративне правопорушення (часто — це опір працівникам міліції), яке карається адміністративним арештом (ст 185 Кодексу про адміністративні правопорушення) Оскільки адміністративний процес значно простіший, ніж кримінальний, достатньо рапортів кількох працівників міліції, щоб порушити адміністративне переслідування громадянина

Взяття під варту підозрюваного у вчиненні злочину є запобіжним заходом, заходом процесуального примусу, який застосовується до підозрюваних, якщо є достатньо підстав вважати, що, перебуваючи на волі, вони можуть втекти, здійснювати тиск на слідство, заважати встановлювати істину, продовжувати кримінальну діяльність Цей захід гарантує виконання майбутнього вироку Підстави і випадки, коли застосовується взяття під варту, визначаються у ст 155 КПК, а також у Законі України “Про попереднє ув'язнення” від 30 червня 1993 р Попереднє ув'язнення як запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад один рік Як виняток, цей запобіжний захід може бути застосовано в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк менше одного року Під винятком слід розуміти наприклад відсутність постійного місця проживання у обвинувачуваного, його бродячий спосіб життя, систематичне пияцтво та бешкети в сім'ї порушення запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, вчинення дій спрямованих на перешкодження встановленню істини в справі продовження злочинної діяльності, ухилення від відбування покарання засудженим якому був дозволений короткостроковий виїзд з місця позбавлення волі Ст 155 містить вичерпний перелік підстав застосування попереднього ув'язнення тільки в силу тяжкості злочину В кримінальних справах, де злочин не карається позбавленням волі, попереднє ув'язнення заборонено

Стаття 148 КПК встановлює, що компетентний орган може призначати застосування одного із запобіжних заходів або не призначати такого заходу взагалі В кожному конкретному випадку належить враховувати крім обставин, зазначених у ст 148 КПК. також тяжкість вчиненого злочину, особу обвинувачуваного, його вік, стан здоров'я, сімейний стан (ст 150 КПК).

Розглянемо передбачені ч 3 ст 5 Євроконвенци гарантії права на свободу і особисту недоторканність Однією з них є вимога, що будь-яка особа, заарештована чи затримана за кримінальним обвинуваченням, має в терміновому порядку бути доставлена до судді або до іншої посадової особи, яка має право здійснювати судову владу За українським законодавством особу, підозрювану у вчиненні злочину, може бути затримано та ув'язнено на 72 години В перші 24 години орган, який веде дізнання, повинен повідомити про це прокурора і зажадати санкції на арешт Прокурор має 48 годин для того, щоб прийняти рішення про ув'язнення понад 72 годин або звільнити затриманого Таким чином, тільки прокурор контролює закон ність затримання на цій стадії

Після того як прокурор дає санкцію на арешт, цю санкцію можна оскаржити до суду (ст 2363 КПК) Скарга подається до суду заарештованим, його захисником, законним представником за місцезнаходженням прокурора, який дав санкцію на арешт Скарга, як передбачає ч 4 ст 13 Закону України “Про попереднє ув'язнення”, подається до суду безпосередньо або через адміністрацію місць попереднього ув'язнення, що зобов'язана протягом доби надіслати скаргу до відповідного суду, і про це одночасно повідомляється прокурор Суддя розглядає скаргу в триденний строк з моменту одержання матеріалів, на підставі яких дано санкцію ні арешт (ст 2364 КПК) та приймає одне з таких рішень або залишає скаргу без задоволення або скасовує санкцію на арешт В останньому випадку заарештований підлягає негайному звільненню Постанова судді в касаційному порядку не оскаржується

Вивчення цієї категорії справ свідчить, що судді рідко скасовують санкції на арешт Часто, трапляється так. що скарги залишаються без задоволення навіть тоді, коли потім у цих самих справах підсудному призначається кара, не пов'язана з позбавленням волі Судовий контроль за арештом, введений за статтею 2363 КПК, обмежено тільки санкцією прокурора на арешт яку можна оскаржити Як пояснив Пленум Верховного Суду України в постанові від ЗО вересня 1994 р “Про деякі питання, що виникають при застосуванні судами законодавства, як передбачає оскарження до суду санкції прокурора на арешт”, до суду може бути оскаржені лише санкція прокурора на арешт, а не рішення слідчого, органу дізнання про застосуванні як запобіжного заходу взяття під варту, продовження строку тримання під вартою, а так самі не рішення суду (судді) про обрання такого запобіжного заходу щодо підсудного

Щодо адміністративного арешту на строк 15 діб як міри покарання за чотири адміністративні правопорушення, то вона може призначатися тільки судом.

Право давати санкцію на арешт особи, підозрюваної у вчиненні злочину, з метою її попереднього ув'язнення до того, як вона постала перед судом, належить Генеральному прокуророві України, прокурорам областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, а також їхнім заступникам. Таке право також надано прокурорам міст і районів з населенням більше 150 тис. мешканців, а також їхнім заступникам. Важливою новацією кримінально-процесуального законодавства є також встановлення права на судове оскарження санкції прокурора на арешт і порядок її розгляду (статті 2366 та 2364 Кримінально-процесуального кодексу України). На 1 січня 1994 p. санкція прокурора про застосування запобіжного

заходу — тримання під вартою була оскаржена у судовому порядку в 1672 випадках і в 508 випадках її було скасовано.

В тому ж п. 3 ст. 5 Євроконвенції встановлено і право заарештованої або затриманої за обгрунтованою підозрою у вчиненні злочину особи на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Але передбачається, що таке звільнення може бути обумовлено гарантіями з'явлення до суду. Простежимо, як український законодавець подбав про дотримання цих вимог. Тримання під вартою під час розслідування злочинів у кримінальних справах перед розглядом їх у суді не може тривати в Україні за загальним правилом більше двох місяців. Цей строк може бути продовжено районним та прирівняним до нього прокурором до трьох місяців. В особливо складних справах цей строк може бути продовжено до шести місяців з дня взяття під варту прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Заступник Генерального прокурора може продовжити цей строк до 12, а Генеральний прокурор — до 18 місяців. Наступне продовження строку не допускається, обвинувачений, якого тримають під вартою, підлягає негайному звільненню. Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується (ст. 156 КПК).

Українське законодавство не виключає звільнення обвинуваченого до початку судового розгляду під гарантію явки до суду. Ст. 149 КПК передбачає такі запобіжні заходи: 1) підписка про невиїзд; 2) особиста порука; 3) порука громадської організації або трудового колективу; 4) взяття під варту; 5) нагляд командування військової частини. Неповнолітні можуть бути також віддані під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або ж адміністрації дитячого закладу.

Отже, простеживши зміни, які сталися останнім часом в законодавстві України, можемо констатувати, що відбулася відчутна його лібералізація. Це дозволило уникнути найбільш суттєвих розбіжностей, що існували між європейськими і українськими нормами права в галузі забезпечення прав людини, а також значно вдосконалити правовий механізм захисту особи від зловживань представників влади.