За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Стаття  
Права людини та громадянина і судово-правова реформа
Марцинкевич А. :: Стаття
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Стаття присвячена ролі людини і громадянина у суспільстві у світі демократичних перетворень в України. Розглядаються положення Конституції України, що проголошують права людини і громадянина. Особлива увага приділяється місцю правоохоронних органів та судів в системі забезпечення таких прав. Пропануються шляхи реформування політики України у напрямку удосканалення механізму реалізації і захисту основних прав і свобод людини і громадянина. Наголошується на проблемі розмежування громадського суспільства і демократичного суспільства. Акцентується увага на відокремленимі понять "провова реформа" і "судова реформа".

Права людини та громадянина і судово-правова реформа

Інституту прав і свобод людини та громадянина в Конституції України відводиться центральне місце. Це й не дивно, оскільки дані права і свободи стають об'єктом міжнародно-правового регулювання, про що свідчать такі міжнародні правові акти, як Загальна декларація прав людини (1948 р.), Конвенція про захист прав і основних свобод людини (1950 р.). Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.).

Розглядуваний нами інститут є новим для українського суспільства. Тому існує необхідність у виробленні нового підходу до пошуку теоретичних і методологічних засад розуміння права, держави, суспільства.

У колишньому СРСР людина розглядалась як елемент суспільної системи. У загальних рисах так воно і повинно бути. Однак закони суспільства визнавались зовнішньою, об'єктивно існуючою реальністю, тобто такими, що відзначаються надособистісним змістом. Людина ж мала лише підкорятись суспільству.

За таких умов вона найчастіше ставала на шлях конформізму, пристосування, втрачаючи, по суті, індивідуальність. До особи пред'являлись вимоги як до громадянина. І саме цим обмежувався соціальний зміст її прав та свобод. Проте громадянське і є соціальним змістом громадянського суспільства. А це означає, що якщо права людини обмежити лише громадянськими правами та свободами, матимемо правову державу типу громадянського суспільства, оскільки права людини не збігаються з правами громадянина. Тривіально, але система права повинна розмежовувати такі поняття, як “людина” і “громадянин”.

Зазначений підхід до проблеми інституту прав і свобод у сучасній правовій системі України змушує шукати шляхів її вирішення і юридичний загал. Соціальне не повинно домінувати над суто людським, оскільки суспільна форма існування похідна від індивідуально-особистісного. Тобто ми маємо феномен розмежування правового змісту понять “людина” і “громадянин”.

Зазначимо, що в конституціях союзних республік колишнього СРСР була наявна широка система прав і свобод громадян. Але вона зводилась в основному до змісту державотворчої діяльності у сфері загальнонародного, загальнодержавного тощо. Тобто формально йшлося знову ж таки про громадянське.

Особистість постулювалась інституційно в сфері духовного, мистецького, морального І тощо, тобто її вузьке розуміння аж ніяк не могло стати правовою сферою. В.Селіванов та Г.Щедрова зазначають, що радянський тоталітаризм формував адекватну своїм потребам соціальну структуру, де головну роль відігравав знеособлений трудовий колектив. Людина втрачала будь-яку економічну самостійність і права, ставала беззахисною під владним впливом ідеократії і підпадала під її соціальний контроль. Система радянської державної влади була побудована на певному спотворенні основних функцій держави.

Відомо, що у перші роки радянської влади сутність держави зводилась до диктатури пролетаріату як необхідного етапу становлення державності. Потім у Конституції СРСР було закріплено положення про те, що Союз Радянських Соціалістичних Республік є соціалістичною загальнонародною державою. Юридична наука розглядала державу як організацію політичної влади, що виражає волю, інтереси і єдність усіх класів, прошарків, націй і народностей розвинутого соціалістичного суспільства.

Яким же є підхід до розуміння держави у період незалежності України, тобто після 1991р. Так, П.Рабінович визначає її як “організацію політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві”. Авторський колектив підручника “Теорія держави і права” розуміє державу як щось надсуспільне, таке, що не повністю збігається з поняттям суспільства, не розчиняється в ньому.

В.Котюк визначає державу як “особливу політичну організацію публічної влади, яка виражає інтереси всього народу”. Однак він не ототожнює поняття “публічна влада” з поняттям “влада народу”, розуміючи, напевне, останню як владу для народу. Тому не дивно, на нашу думку, що цей автор, визначаючи поняття держави, продовжує оперувати поняттям панівного класу чи соціальної групи.

Отже, визначенням поняття держави бракує чіткості та логічної впорядкованості. Уявляється, що держава як соціальний інститут повинна бути невід'ємною від суспільства, бо саме тоді вона вбиратиме в себе демократичні принципи життя останнього. Треба припинити маніпулювати такими поняттями, як “народний”, “публічний”, “суспільний”, “соціальний”, “національний” тощо, оскільки їх вживання як синонімічного ряду не наближає нас до суті справи. Ці поняття необхідно чітко розмежувати.

У Конституції України (ст. 1) записано, що Україна є демократичною державою. Однак її визнання громадянським суспільством є, по суті, відступом від принципів демократичного суспільства. Тобто маємо колізію понять. Справді, у громадянському суспільстві основною функцією держави є піклування про громадянина, що стає також правовою проблемою, тоді як у демократичному суспільстві об'єктом державної діяльності стає людина. А це означає, що правові принципи нашої держави не можуть грунтуватись на антидемократичних принципах “домінування” будь-якої частини населення над іншою.

Держава як політична організація не може бути надсуспільним витвором. Вона повинна бути самоврядною структурою суспільства, де кожен представник державної влади — це член суспільства, який несе відповідальність за виконання делегованої йому державно-правової функції.

Саме з таких позицій розглядають державу В.Селіванов, Ю.Шемшученко, В. Медведчук. В.Медведчук, наприклад, визначає державу як механізм, який повинен гарантувати практичне здійснення волі усіх громадян, забезпечити кожній особі найбільш сприятливі умови для існування та розвитку свободи.

Як бачимо, в юридичній науці існують полярні підходи до розуміння поняття держави. Але який з них має стати домінуючим у правовій свідомості? Позиція повинна бути досить чіткою, оскільки у Конституції України закладена теоретична база для визначення такого соціального інституту, як держава. У ст. 5 Основного Закону нашої країни зазначено, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.

Життя свідчить, що синдром радянського мислення не так просто подолати. Для цього потрібна копітка робота усіх соціальних і державно-правових інститутів. Але насамперед це справа носія влади — народу, який повинен не просто делегувати владу своїм обранцям, а й мати можливість обмежувати їх владні повноваження чи навіть усувати їх від влади. З другого боку, згідно зі ст. 5 Конституції України народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Надання кон'юнкційної переваги сполучнику “і” між словами “безпосередньо” і “через органи державної влади” змушує замислитись над тим, як народ може реалізовувати владу безпосередньо. Саме тут, на нашу думку, треба розмежувати проблеми людини і громадянина.

Правова ситуація в Україні свідчить про те, що держава вирішує проблеми людини і громадянина так, як дозволяє її форма. Причому треба пам'ятати, що права і свободи людини за правовим змістом є ширшими, ніж права і свободи громадянина. Тому демократизація суспільства — це той шлях, на якому сфера громадянського має доповнюватись сферою загальнолюдського, а потім і особистісного, що і складає в цілому сферу людини.

На даному етапі розбудови Української держави визнається лише соціальна цінність людини (ст. З Конституції України). Тобто від людини “відчужується” лише соціальна роль, що в основному й визначає її громадянську (соціальну) роль у суспільстві, а отже, права і свободи громадянина. Тоді як вирішення проблеми забезпечення прав і свобод людини — це, мабуть, справа майбутнього. Для цього необхідні зміни у державно-правовій системі.

Представники української правової науки намагаються відійти від стереотипів колишнього соціалістично-правового мислення і дати нове визначення права. Так, В.Погорілко і М.Малишко твердять, що сучасне право України є переважно публічним, а тому йому потрібно повернути сферу приватного права. На відсутність чіткого поділу права на публічне і приватне вказує і В.Медведчук. У цьому він вбачає один з основних недоліків українського права.

Як бачимо, йдеться про зміст та функції права. Поряд з цим науковці намагаються дати визначення структури і методів останнього. Наприклад, Л.Петрова, ведучи мову про верховенство права, ставить питання про те, якому праву — нормативному чи природному — має віддаватися пріоритет.

Вона розглядає норми права через призму моральних норм, які визначають характер будь-якої владної діяльності. У такій правовій системі, на думку Л.Петрової, людина керується законом як своїм витвором, тобто стає самостійним і вільним творцем права. Саме це має бути визначальним у позитивному праві. Тоді його сутність розглядатиметься і через позаюридичні чинники.

Крім розгляду змісту, функцій та ролі права дослідники приділяють увагу визначенню останнього. Так, В.Селіванов зазначає, що воля законодавця сама по собі ще не є правом. Дія закону, на його думку, поширюється від верху до низу, тоді як вплив права відбувається і від низу до верху, і від верху до низу. Іншими словами, юридичний закон стає похідним від права.

В академічній юридичній науці право розглядається то як “засіб впорядкування суспільних відносин”, то як форма “суспільної правосвідомості, яка відображає суспільні відносини”. Головною його ознакою стає “міра свободи” у такій взаємодії суб'єктів, за якої сфера свободи формується безпосередньо членами суспільства. Таке право обмежує владу і не залежить від неї. Так, серед чинників державної влади з'являються функції самоврядності, саморегулятив-ності тощо. Саморегулятивність стає формою, сферою природного права, тобто невід'ємним правом людини. Або, іншими словами, ми підходимо до основної ознаки демократичного суспільства, де вже особистісне починає визначати суспільне, а не навпаки.

Саме в такому ключі уявляються нам основні проблеми судово-правової реформи, шляхи здійснення якої накреслені у розробленому Верховним Судом України проекті закону про судоустрій, у підготовленому Міністерством юстиції України проекті закону про судову систему України, а також у виробленій народним депутатом України В.Шишкіним та іншими народними обранцями концепції судово-правової реформи.

Головним джерелом реформи є Конституція України. З урахуванням цього, наприклад, відповідно до вимог статей розділу II Основного Закону нашої держави “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина” мають бути докорінно змінені функції судів, прокуратури та адвокатури, що є основними правовими інститутами.

У ст. 124 Конституції України проголошено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі, тобто їм підвідомчі усі спори, пов'язані із захистом прав і свобод громадян. Це положення відповідає Загальній декларації прав людини.

Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Будь-який суд загальної юрисдикції має право на підставі ст. 144 Конституції України визнати неконституційними або такими, що не відповідають законам нашої країни, рішення органів місцевого самоврядування, а на підставі ст. 124 Конституції — акти органів державної виконавчої влади.

Суд, на думку В.Стефанюка, не тільки вирішує спори про право та реалізує принцип справедливості у правозастосовчій практиці, а й виступає своєрідним арбітром у процесі законотворчості.

Судово-правова реформа передбачає і перебудову органів прокуратури. З функцій останньої виключаються загальний нагляд та попереднє слідство у кримінальних справах. Новою для прокуратури України є функція представництва інтересів громадян або держави в суді з метою захисту прав та законних інтересів особи, громадянина, держави.

Судово-правова реформа має охопити й адвокатуру. Однак визначення останньої як правового інституту немає у жодній з статей Основного Закону нашої держави. Це, на наш погляд, стає проблемою, оскільки в Законі України “Про адвокатуру” вона визначається як громадська організація, а у проекті нового закону про адвокатуру визнається правозахисним інститутом. Тобто зміст поняття розширюється. Будь-який соціальний інститут може бути правозахисним, але лише адвокатурі як правовому інституту ці функції делеговані самою державою.

Ми маємо справу зі своєрідним нехтуванням таким важливим соціальним інститутом, як адвокатура. Цю ситуацію важко пояснити, оскільки саме захист прав людини і громадянина є головним змістом діяльності держави. З урахуванням сказаного вище можна твердити, що права і свободи людини та громадянина є проблемою українського права. Огляд юридичної літератури періоду незалежності України свідчить, що в ній судово-правова реформа розглядається як така, що визначає статус правоохоронних органів, судів, прокуратури. Сам термін “судово-правова реформа”, на нашу думку, звужується до поняття “судова реформа”, іноді з елементами державотворення. Що ж до реформи права, то, по суті, вона залишається декларативною. Але це й зрозуміло. Реформа права буде “пробуксовувати” доти, поки у державі не визріють умови для нової парадигми права. Зміна системи права забезпечується не тільки прийняттям законів, а й широкою базою соціальних, економічних, політичних, філософських та інших регуляторів. Право як система — явище похідне. Крім того, у зв'язку з тим, що зазначені регулятори є вихідними й для Конституції України, саме в ній треба шукати можливі причини “пробуксовування”. Як бачимо, судово-правова реформа в її широкому розумінні висуває нові вимоги насамперед до людини, громадянина, а вже потім й до юриста, юридичного загалу тощо. Вона повинна стати державним атрибутом суспільства, але не громадянського, яке знову ж таки призведе до адміністративної бюрократії, а демократичного. Саме тоді Україні не доведеться повторювати так званий “капіталістичний” шлях державотворення. Українська правова система повинна врахувати світовий досвід демократичного державотворення. Права і свободи людини та громадянина у масштабах світового права визначають основну тенденцію — порух до особистісного права. Українській ментальності цей порух (до кордоцентризму та конкордизму) був властивий завжди. Отже, судово-правова реформа стартувала. Однак стратегію і тактику треба визначати на будь-якому етапі її здійснення.

  1. Див.: СелівановВ.,ЩедроваГ. Громадянське суспільство та деякі погляди на нього у західній політології // Право України. — 1995. — № 11. — С. 22.
  2. Див., напр.: Денисов А.М. Теория государства и права. — М, 1980. — С. 142.
  3. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. — К., 1994. — С. 30.
  4. Див.: Теорія держави і права / Під ред. В.В.Копейчикова. — К, 1995. — С. 33.
  5. Котюк В.О. Основи держави і права. — К., 1995. — С. 8.
  6. Медведчук В. Держава в умовах перехідного суспільства // Право України. — 1998. № 3. — С. 11—12.
  7. Див.: ПогорілкоВ.,МалишкоМ. Правова системасистема права — система законодавства суверенної України // Право України. — 1993. — № 9—10. — С. 11—12.
  8. Див.: Медведчук В. Законодавство України: сфера існуючого та майбутнього правового регулювання // Закон і бізнес. — 1998. — № 8. — С. 3.
  9. Див.: Петрова Л. Думки щодо підручника професора С.С.Алексеева // Право України. — 1995. - № 2. - С. 39.
  10. Див.: СелівановВ. Методологічні проблеми запровадження конституційних принципів “верховенства права” і “верховенства закону” // Право України. — 1997. — № 6. — С. 13.
  11. Теорія держави і права / Під ред. В.В. Копейчикова. - С. 93.
  12. Котюк В.0. Теорія права. — К., 1996. — С. 24.
  13. Див.: СтефанюкВ. Напрями реалізації положень Конституції судами // Право України. — 1997. - № 1. - С. 50.