За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Стаття  
Питання захисту конституційних прав людини у кримінальному судочинстві України
Омельяненко Г. :: Стаття
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Дана стаття присвячена порівняльному аналізу норм Кримінально-процесуального законодавства згідно з положеннями Конституції України. Зокрема автор знаходить ряд невідповідностей між Основним Законом, який відображає положення ратифікованих Україною міжнародних нормативно-правових актів щодо захисту основних прав і свобод людини та Кримінально-процесуальним кодексом, який у деякій мірі вже не відповідає реаліям сьогодення.

Питання захисту конституційних прав людини у кримінальному судочинстві України

Стаття 3 Конституції проголошує людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Держава бере на себе обов'язок забезпечення прав і свобод людини 3 цим обов'язком держави кореспондується право кожного вимагати від органів державної влади захисту його прав і свобод. Реалізація цих концептуальних положень пов'язана з необхідністю відтворення у законодавстві про кримінальне судочинство норм, спрямованих на захист прав і свобод людини.

Нормами кримінального судочинства захищаються права і свободи суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, зокрема тих, щодо яких висунуто обвинувачення або які постраждали від злочину.

1. Насамперед йдеться про підозрюваного, обвинуваченого і підсудного. Ст 62 Конституції передбачає: "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду". Це — презумпція невинуватості, принцип, на якому має грунтуватися все судочинство. Він усуває обвинувальний ухил і є важливою гарантією захисту від обвинувачення. Людина наділяється правом захищатися від обвинувачення саме тому, що за Конституцією вона вважається невинуватою, поки її не визнано винною обвинувальним вироком, який набрав законної сили.

Проте презумпція невинуватості як принцип судочинства у чинному Кримінально-процесуальному кодексі визначена нечітко. Щоправда, у ст. 15 КПК України вказується: "Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону". Однак ця стаття навіть у своїй назві "Здійснення правосуддя тільки судом" не відтворює принципу презумпції невинуватості. Зокрема, не вказано суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, на яких він поширюється, та не відтворено повністю юридичного змісту цього принципу. Так, не вказується, що обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, або на припущення; усі сумніви щодо доведеності вини особи повинні тлумачитися на її користь і вона не повинна доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Саме такий юридичний зміст презумпції невинуватості визначено Конституцією (ст. 62), тому він має бути відтворений у Кримінально-процесуальному кодексі.

2. Частина 1 ст. 29 Конституції проголошує право людини на свободу. Це, зокрема, означає, що людина може бути піддана обмеженням, пов'язаним із застосуванням таких примусових заходів, як затримання, арешт або позбавлення волі, тільки за вмотивованим рішенням суду і її не можна утримувати під вартою поза встановлені строки.

Кримінально-процесуальний кодекс передбачає, що тримання під вартою під час провадження попереднього розслідування не може бути більше двох місяців, а за умови особливої складності справи воно може бути продовжено, але на строк не більше півтора року (ст. 156 КПК). Закінчення граничного строку тримання під вартою вимагає негайного звільнення особи. Отже, хоча граничний строк є необгрунтоване тривалим, питання про арешт у КПК вирішено нібито відповідно до Конституції. Але поряд з цим ч. 6 ст. 156 КПК України встановлює, що при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується час ознайомлення обвинуваченого, який перебуває під вартою, та його захисника з матеріалами справи. Ця норма суперечить ч. 1 ст. 29 Конституції, оскільки вона сприяє застосуванню тримання під вартою без передбачених кримінально- процесуальним законодавством (ч. 1 ст. 148 КПК) підстав, поза встановлених строків і контролем суду. У випадку ознайомлення зі складною справою, що має значний обсяг матеріалів, розслідування якої тривало упродовж максимального строку тримання під вартою, обвинувачений під час ознайомлення зі справою буде обмежений у свободі, навіть за умови, що вже зникли юридичні підстави для цього. Положення ч. 6 ст. 156 КПК України суперечить також і ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, згідно з яким ніхто не може бути підданий довільному арешту або триманню під вартою.

Передбачена у ч. 6 ст. 156 КПК норма спрямована, мабуть, на те, щоб виключити для обвинуваченого і його захисника можливість затягнути закінчення справи. Проте забезпечення такої мети здійснюється через порушення конституційних прав обвинуваченого. Тому ч. 6 ст. 156 КПК має бути виключена, а для усунення намагань обвинуваченого або захисника затягнути закінчення справи необхідно застосовувати передбачене ч. 6 ст. 218 КПК право слідчого (за наявності вказаних умов) своєю мотивованою постановою визначити певний строк для ознайомлення обвинуваченого і його захисника з матеріалами справи.

У КПК має бути реалізована також норма Конституції (ст. 29) про судовий контроль за затриманням підозрюваного та застосуванням тримання під вартою як запобіжного заходу щодо підозрюваного і обвинуваченого та про механізм його здійснення. На нашу думку, у кожному випадку затримання не пізніше двадцяти чотирьох годин затриманий має внести до районного (міського) суду за місцем провадження у справі подання про взяття затриманого під варту. Ці питання вирішує суддя одноособово. Питання про взяття під варту як запобіжний захист під час попереднього розслідування справи має вирішуватися також за поданням прокурора суддею районного (міського) суду за місцем провадження розслідування справи, а під час судового розгляду — судом (суддею), що розглядає справу.

3. Конституція гарантує підозрюваному, обвинуваченому і підсудному право на захист (ч. 2 ст. 63). Цим суб'єктам кримінально-процесуальної діяльності надається право на юридичну допомогу, в тому числі у випадках, передбачених законом, безоплатну (ст. 59).

Ці конституційні норми є засадами здійснення права на захист і повинні закріплюватись у законодавстві про кримінальне судочинство — КПК України. Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають бути наділені комплексом прав, які дозволили б їм захищати себе особисто та з допомогою захисника-адвоката. На посадових осіб, які ведуть судочинство (дізнавача, слідчого, суд), повинні покладатися обов'язки вчинити дії, спрямовані на сприяння здійсненню захисту.

Кримінально-процесуальне законодавство наділяє обвинуваченого широким колом процесуальних прав, які спрямовані на забезпечення його права на захист. Проте вони не повністю забезпечують це право. Так, зокрема у КПК України не передбачено право обвинуваченого отримати копію постанови про притягнення його як обвинуваченого. Відсутність у обвинуваченого цього процесуального акта, який встановлює правові межі захисту і нерідко має такий великий обсяг, що його зміст важко утримувати у пам'яті, утруднює здійснення ним захисту в подальшому провадженні справи.

Тому у КПК доцільно передбачити норму про те, що обвинуваченому вручається копія постанови про притягнення як обвинуваченого.

У Кримінально-процесуальному кодексі не передбачено також право обвинуваченого, щодо якого провадження у справі закрито, отримати копію постанови про закриття справи. У ч. З ст. 214 КПК України вказано, що особі, яка притягалась до кримінальної відповідальності, надсилається письмове повідомлення із зазначенням підстав закриття справи або копія постанови про закриття справи. Отже, чи одержить особа копію постанови, залежить від слідчого. Як правило, направляється тільки повідомлення, а це утруднює оскарження мотивів закриття справи при незгоді з ними.

Занадто обмежуються права осіб, які фактично підозрюються у вчиненні злочинів, вказаних у ст. 425 КПК, але не мають статусу, оскільки дізнання чи попереднє слідство у справах про такі злочини не провадиться. В таких справах органи дізнання збирають матеріали про обставини злочину і особу правопорушника за умов, що сам правопорушник ніякими правами при цьому не наділений і набуває права тільки після того, як суддя на підставі зібраних органом дізнання матеріалів віддасть його до суду. Досудова підготовка матеріалів за такою (протокольною) формою не відповідає демократичним принципам судочинства, і від неї слід відмовитися.

Конституція (п. 8 ст. 129) гарантує підсудному право оскаржити вирок суду в апеляційному і касаційному порядку. Це — також складова частина права на захист. Апеляційний порядок оскарження вироку — нова форма для українського судочинства. У зв'язку з цим у кримінально-процесуальному законодавстві необхідно його чітко визначити, відмежувати від касаційного оскарження, виписати підстави для скасування вироку й інших судових рішень, межі прав апеляційної і касаційної інстанцій. Стосовно підстав для скасування і зміни судового рішення в касаційній інстанції, здається, що нею має бути незаконність судового рішення — неправильне застосування кримінального закону і істотне порушення кримінально-процесуального закону.

Чинний КПК вказує, що касаційна інстанція не пов'язана з доводами скарг чи поданням прокурора і перевіряє справу в повному обсязі. Від цього, напевне, слід відмовитись — справа повинна перевірятися за доводами касаційної скарги або подання і касаційна інстанція вправі вийти за їх межі лише в разі, коли нею встановлені не зазначені у скарзі чи поданні порушення матеріального або процесуального закону, які тягнуть зміну чи скасування судового рішення на користь засуджених осіб. Крім цього, якщо є підстави прийняти рішення на користь засуджених, щодо яких не внесено скарг або подання прокурора, суд касаційної інстанції повинен прийняти таке рішення.

Згідно з ч. 2 ст. 353 КПК України, коли прокурор або потерпілий внесли на вирок відповідно касаційне подання або касаційну скаргу, порушивши в них питання про скасування чи зміну вироку з мотивів, які не погіршують становище засудженого чи виправданого, ці особи мають право за три доби до розгляду справи у касаційній інстанції подати до подання чи скарги доповнення і зміни, в тому числі і такі, що тягнуть за собою можливість скасування вироку за мотивами, які погіршують становище засудженого або виправданого. Отже, вирок у такому випадку може бути скасовано фактично не за касаційною скаргою потерпілого чи поданням прокурора, для внесення яких встановлено касаційний строк, а на підставі змін і поданих до них доповнень поза касаційним строком. Це істотно порушує права засудженого і виправданого. Тому дане положення необхідно виключити з ч. 2 ст. 253 КПК.

4. Складовою частиною права на захист підозрюваного, обвинуваченого і підсудного є їх право користуватися послугами захисника. У КПК необхідно передбачити право підозрюваного, незалежно від того, чи затримано його чи ні, мати побачення із захисником до першого допиту; встановлення судового контролю (і механізм його здійснення) за усуненням захисника на підставі ч. 2 ст. 61 КПК дізнавачем, слідчим або прокурором, а також прийняти нормативні акти, які сприяли б дійсному забезпеченню надання підозрюваному, обвинуваченому і підсудному, котрі через малозабез-печеність звільнені від оплати правової допомоги адвоката, такої допомоги за рахунок держави (зокрема, про створення державного фонду для цього тощо).

Реалізація конституційних засад права на захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного вимагає розширення права захисника на збирання доказового матеріалу, вирішення порядку визнання їх доказами, надання захиснику права самостійного збирання доказів тощо. Ст. 48 чинного КПК надає захисникові право "збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази у справі". Проте їх збирання обмежується правом одержувати документи або їх копії від юридичних і фізичних осіб, ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними документами і матеріалами, отримувати письмові висновки фахівців. Це надто обмежене збирання доказового матеріалу, яке не може забезпечити рівність прав сторін у судочинстві. Захисник має бути наділений правом самостійно збирати докази. Необхідно визначити форми і межі збирання ним доказового матеріалу. Це слід робити зважено, щоб не змішувати функцію захисту з оперативно-розшуковою діяльністю.

Зауважу також на право захисника ознайомитися з усіма матеріалами справи. Воно за чинним КПК надається тільки після закінчення попереднього слідства, тобто з моменту вступу в справу (як правило, — з пред'явлення обвинувачення) до закінчення провадження органами слідства захисник з доказовими матеріалами не ознайомлюється. До внесення у ст. 48 КПК змін Законом України від 23 грудня 1993 p. захисник набував таке право після вступив у справу, і тому захисник неповнолітнього і особи, яка має фізичні чи психічні вади, ознайомлювався з матеріалами справи з моменту пред'явлення обвинувачення, оскільки саме з цього моменту обвинувачений мав право на участь захисника. Отже, зазначеним законом було погіршено умови здійснення захисту обвинуваченого.

5. Реалізація положень ст. З Конституції вимагає відповідності норм кримінального судочинства завданню захисту прав і свобод осіб, які потерпіли від злочинного посягання.

Кримінально-процесуальний кодекс України визначає, що потерпілий — це особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду (ст. 49). Таке нормативно-правове визначення поняття потерпілого не повністю відповідає статусу особи, щодо якої вчинено злочин.По-перше, воно виключає з кола потерпілих особу, щодо якої суспільне небезпечне діяння вчинено неосудною особою, оскільки злочин — це протиправне, винне і каране діяння. Неосудна особа покаранню не підлягає. Проте діянням неосудного також може бути заподіяно шкоду особі (моральну, фізичну або майнову) і така особа заінтересована в розкритті діяння, відшкодуванні шкоди і використанні для цього процесуальних прав. Формулювання поняття потерпілого у ст. 49 КПК, яке пов'язує визнання потерпілого тільки з вчиненням злочину, позбавляє людину, котрій шкода заподіяна діянням неосудного, статусу потерпілого. Ця норма КПК не узгоджується з конституційними засадами про те, що людина для держави є найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Отже, потребує уточнення у КПК поняття нормативно-правового визначення потерпілого. Потерпілим має визнаватися особа, якій злочином чи іншим суспільне небезпечним діянням заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.

По-друге, ст. 49 КПК пов'язує визнання потерпілим від злочину з реальним заподіянням особі моральної, фізичної або майнової шкоди. При цьому не враховується, що факт вчинення злочину може бути встановлено тільки судом, оскільки тільки вироком суду особа може бути визнана винною у вчиненні злочину. Отже, нормативно-правове визначення поняття потерпілого суперечить конституційним засадам судочинства, зокрема ст. 62 Конституції. Крім цього, вказане визначення у КПК поняття потерпілого створює підстави для позбавлення статусу потерпілого особи, на яку готувалося посягання або вчинено замах. Щоправда, у Науково-практичному коментарі Кримінально-процесуального кодексу України (К., 1995. — С. 89) роз'яснюється, що в разі фактичного заподіяння шкоди особа має визнаватись потерпілою. Проте коментар — не закон, та й як бути у випадку, коли від незакінченого злочину зовні шкоди нібито немає і особа про злочин може навіть і не знала до виклику на слідство. Здається, що кримінально-процесуальне законодавство не відповідає кримінальному, яке захищає особу, щодо якої було вчинено незакінчений злочин і відповідно до ст. 17 КК передбачає кримінальну відповідальність за незакінчене діяння. Кожне діяння, як правило, завдає особі моральної шкоди (якщо не іншої). Однак не це має бути визначальним при визнанні права на статус потерпілого у справі. Готування до злочину і замах на нього, тобто виникнення загрози злочину, само по собі є шкодою, і тому особа має наділятися правами потерпілого для участі в доказуванні. Отже, потерпілим має визнаватися і особа, коли є підстави вважати, що відносно неї вчинено незакінчений злочин.

6. Потребує уточнення в законодавстві про кримінальне судочинство процесуальний статус близького родича потерпілого у випадку, коли внаслідок злочину чи суспільне небезпечного діяння останній загинув.

Частина 5 ст. 49 КПК передбачає, що у справах про злочини, від яких сталася смерть потерпілого, права потерпілого мають його близькі родичі. Таким чином, законодавство вважає таких осіб не потерпілими, а їх представниками.

Багато хто з дослідників питання про статус потерпілого поділяє думку законодавця. Але висловлено й інші міркування: про те, що близькі родичі потерпілого, який від злочину загинув, самі є потерпілими або їх правонаступниками.

Проте ст. 9 Цивільного кодексу України встановлює, що зі смертю особи припиняється її правоздатність, яка створює суть представництва. Тому близькі родичі потерпілого, що загинув, не можуть бути його представниками. Загибель людини, як правило, завдає безпосередньо моральної або майнової шкоди її близьким, чим ставить їх у становище потерпілих. Пленум Верховного Суду України у п. 5 постанови № 8 від 22 грудня 1978 p. "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально- процесуального законодавства, якими передбачені права потерпілих від злочинів" роз'яснив, що таких осіб слід визнавати потерпілими, і суди послідовно дотримуються цієї позиції. Отже, ч. 5 ст. 49 КПК потребує реформування. В ній має бути вказано, що у справах про злочини або суспільно небезпечні діяння, внаслідок яких сталася смерть людини, потерпілими визнаються його близькі родичі.

7. Реалізація конституційної засади про рівність учасників судового процесу перед судом означає, що за таких умов потерпілий має бути наділений однаковими з обвинуваченим правами не лише в судовому розгляді, а й у досудовому провадженні. Різниця у правах може бути зумовлена лише специфікою їх процесуального становища. Проте кримінально-процесуальне законодавство не повністю відповідає зазначеному принципу. Так, ст. 63 Конституції передбачає, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів. КПК надає обвинуваченому право відмовитися давати показання (ст. 43 КПК). Проте право потерпілого за наявності наведених умов відмовитися давати показання у КПК не відтворено. Необхідно закріпити в КПК це положення і водночас передбачити обов'язок слідчого ї суду роз'яснювати потерпілому таке право перед його допитом.

У КПК має бути передбачено також право потерпілого брати участь у слідчих діях, що виконуються за його вимогою, а також обов'язок слідчого повідомити потерпілого про час і місце виконання такої слідчої дії.

Ст. 49 КПК надає потерпілому право ознайомитися з усіма матеріалами закінченої розслідуванням справи. Таке право узгоджується з принципом рівності учасників судочинства, оскільки обвинувачений має аналогічне право. Проте ч. 1 ст. 217 КПК сформульована так, що при її застосуванні і при проведенні наукових досліджень є підстави для роздуму про те, чи з усіма матеріалами справи має право ознайомитися потерпілий, і припущення, що він може ознайомитися тільки з тими матеріалами, які свідчать про заподіяння йому шкоди. Так, у ч. 1 ст. 217 КПК на відміну від ч. 1 ст. 218 КПК, в якій вказується, що обвинувачений "має право на ознайомлення з усіма матеріалами справи", записано, що потерпілий має право "ознайомитись з матеріалами справи". Ця неузгодженість норм має бути усунута.

Для активного захисту своїх інтересів у судовому засіданні необхідно у КПК передбачити положення, що потерпілому має бути надіслана копія обвинувального висновку і надано право брати участь у судових дебатах незалежно від того, чи бере участь у справі державний обвинувач. Потерпілий повинен мати право підтримувати у суді обвинувачення і у випадку, коли державний обвинувач відмовився його підтримувати.

Обмежуються права потерпілого і при закритті провадження у справі. Частина З ст. 214 КПК не передбачає обов'язкового вручення потерпілому копії постанови про закриття справи. Не наділений потерпілий і правом ознайомитися з матеріалами такої справи. Як правило, потерпілому надсилається повідомлення про те, що справу закрито. Цього недостатньо для того, щоб потерпілий міг реально використати надане йому право оскаржити в семиденний строк постанову про закриття справи, якщо він не згоден з нею.

Як свідчить практика, при заподіянні потерпілому майнової шкоди дуже рідко відбувається реальне відшкодування, оскільки засуджені, винні у заподіянні шкоди, коштів для цього, як правило, не мають. Необхідно передбачити у КПК положення, що майнова шкода, заподіяна потерпілому, відшкодовується за рахунок держані у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Для цього має бути створений спеціальний Державний фонд. Відшкодування витрат державі у таких випадках суд може покласти на засудженого, винного у заподіянні шкоди.

Законодавство про кримінальне судочинство неповністю захищає права потерпілого у стадіях процесу після постановлення вироку, а саме — у стадіях касаційного і наглядного провадження. Потерпілому не направляється копія вироку, що утруднює, а інколи навіть виключає касаційне оскарження ним вироку, який не набрав чинності. Потерпілий навіть не повідомляється про опротестування у порядку нагляду вироку, котрий набрав законної сили, і в тих випадках, коли у протесті порушені питання, які не є на користь потерпілого. Це позбавляє його можливості подати зауваження щодо протесту, клопотати перед судом наглядної інстанції про допуск для участі у розгляді справи. Не передбачено і повідомляти потерпілого про результати розгляду протесту в порядку нагляду. Все це — невідповідність процесуального законодавства конституційним засадам захисту особи, і її необхідно усунути шляхом змін у КПК.

За змістом ст. 49 КПК потерпілому надається право мати представника. Однак це право у статті чітко не вказано і як свідчить практика, потерпілі рідко мають у справі представника. Недостатньо врегульовано у законодавстві і питання забезпечення потерпілого під час провадження у справі участю представника. Представниками потерпілого можуть бути адвокати, близькі родичі, законні представники, а також інші особи за постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді або за ухвалою суду (ст. 52 КПК). Проте у КПК не врегульовані випадки обов'язкової участі у справі представника потерпілого, якщо він має фізичні або психічні вади, є неповнолітнім чи не володіє мовою, якою ведеться судочинство, а також участі представника потерпілого замість неповнолітнього у частині процесу (наприклад, у ознайомленні з матеріалами справи сексуального характеру тощо).

Найбільш радикальною допомогою потерпілому є допомога з боку фахівця — адвоката. КПК передбачає можливість участі адвоката на рівні інших представників, вказаних у ст. 52 КПК, і не визначає випадків його обов'язкової участі. На наше переконання, коли потерпілий є неповнолітнім, німим, глухим, сліпим або має психічні вади чи не володіє мовою, якою ведеться судочинство, участь у провадженні справи його представника має бути обов'язковою. Коли у такої особи представника немає, дізнавач, слідчий, суд повинні забезпечити участь представника через адвокатське об'єднання. Оплата праці адвоката в такому випадку має проводитись за рахунок держави у порядку, що встановлює Кабінет Міністрів України, з того самого Державного фонду, з якого має відшкодовуватися оплата праці адвоката — захисника малозабезпеченого обвинуваченого. Відшкодування витрат держави у такому випадку може бути покладено на засудженого.

  1. Більш детально ці питання у. статті Омельяненко Г. Нова Конституція України і питання судової влади та судочинства // Право України. — 1996. — № 10. — С. 11—16
  2. Общая теория прав человека. — М., 1996. — С. 175
  3. Див., напр.: Уголовный процесе. — М., 1996. — С. 88.
  4. Див., напр.: Ларин А. Представители и правоприемники в уголовном процессе //Сов. юстиция. — 198І № 2. — С. 21; Кучинська О. Реалізація прав потерпілого в кримінальному процесі України. Автореферат. — К., 1996. — С. 7.
  5. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (частина друга). — К., 1995. — С. 254.
  6. Митрохин Н. Окончание предварительного следствия в советском уголовном процессе. — К., 1964. — С. 17; Комментарий к Уголовно-процесуальному кодексу РСФСР. — М., 1985. - С. 336.
  7. За даними, одержаними при вивченні справ, потерпілі мали представника у 5% справ // Див.: Кучинська О. Вказ. праця, — С. 17.