За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Стаття  
Конституційний принцип гласності як гарантія основних прав і свобод громадян
Тодика Ю. :: Стаття
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Практика реалізації принципа гласності ще досить далека від оригінальності, особливо у стосунакх між особою та органами публічної влади. Автори статті називають слідуючи чинники названої проблеми. По-перше, недієздатність функцій принципа гласності (гносіологічної, правозахісної, комунікативної та стабілізуючої). По-друге, декларативний характер значної кількості норм цілого ряда законів, що прийняла Верховна Рада в даній сфері. Наприклад, право на вільне збирання інформації (ч.2 ст.34 Конституції України) чи гарантії права наінформацію, передбачені ст.10 Закону "Про інформацію" і т.і.. Найбільш гостро стоїть питання "відкритості" органів державної влади і місцевого самоврядування. У зв'язку з цим автори статті пропонують прийняти Закон "Про відкритість органів влади". Де б були закріплені: чітка періодичність, статистичних звітів; розмір штатів; розмір коштів, використаних на утримання апарату та ін.. Крім того, авторами розглядається діяльність вже існуючих так званих прес-служб у межах структур Верховної Ради України, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів.

Конституційний принцип гласності як гарантія основних прав і свобод громадян

Досягнення проголошених Конституцією України 1996 року ідеалів демократичної правовової соціальної держави потребує встановлення нової атмосфери стосунків між державою, громадянським суспільством і особою, за якої людина користується всією гамою основних прав та свобод і сприймається як індивідуальність, на вчинки якої можна впливати перш за все шляхом заохочення, переконання, особистої заінтересованості, а не наказу чи підкорення тотальній волі держави або колективу. Більше того, держава відповідальна перед особою за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав та свобод людини і громадянина стає її головним обов'язком.

За даних умов виникає історична необхідність постійного, надійного зв'язку між органами публічної влади і широкими колами громадськості, зростає вага інформаційних відносин, адже сьогодні є загальновизнаним, що рівень цивілізованості й демократизму відносин між владою і громадськістю значною мірою визначається ступенем “відкритості” влади. У цивілізованому суспільстві особа розглядається однозначно з двох позицій: як громадянин і як платник податків. Виходячи з цього, за особою як повноправним громадянином своєї держави безумовно визнається право на участь в управлінні державними і громадськими справами, а як за платником податків — його право бути обізнаним про те, на які потреби і наскільки ефективно використані сплачені ним кошти. Поєднання цих двох аспектів з необхідністю вимагає постійного інформування населення про всі сторони життєдіяльності держави та оперативного сприйняття і реагування її органів на звернення і пропозиції з боку громадян, тобто здійснення на практиці принципу, що історично іменується у вітчизняній політико-правовій науці принципом гласності.

На сьогодні треба з сумом констатувати, що з запровадженням дійсної гласності, створенням “відкритого суспільства” ми спізнилися вже принаймні на 30—50 років, що стало одним з чинників нашого відставання від провідних держав західної демократії. Конституція України 1996 p. проголосила, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне висловлення своїх поглядів і переконань (ч. 1 ст. 34), закріпила право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ч. 2 ст. 34), право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та до посадових і службових осіб (ст. 40), право кожного знати свої права і обов'язки (ч. 1 ст. 57). Водночас Основний Закон встановив, що засідання Верховної Ради України проводяться відкрито (ч. 1 ст. 84), Президент України звертається з посланнями до народу про внутрішнє і зовнішнє становище України (п. 2 ст. 106), а одним з принципів судочинства є принцип гласності судового процесу і його повна фіксація технічними засобами (п. 7 ч. З ст. 129). Все це дає підстави стверджувати, що принцип гласності дістав в Україні певне конституційне закріплення. Однак практика його реалізації ще досить далека від досконалості, особливо у стосунках між особою та органами публічної влади.

Як свідчить досвід, недостатньо закріпити демократичний статус людини і громадянина у чинному законодавстві, навіть на рівні Основного Закону. Виявляється недостатньою і наявність демократичної спрямованості державної політики. Необхідним чинником та умовою ефективного державного управління у сфері забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина є наявність повної та достовірної інформації про практику їх реалізації. Вдосконалення законодавства потребує вивчення громадської думки, збирання й аналізу інформації, що надходить від громадян, їхніх думок, оцінок, побажань, зауважень відносно майбутніх правових норм. З цієї точки зору принцип гласності виступає як надійний правовий гарант реалізації основних прав і свобод громадян. Адже, з одного боку, гласність надає владі можливість одержувати оперативну, повну й достовірну інформацію про стан справ у сфері забезпечення декларованих прав людини і громадянина, а з іншого, — зобов'язує владу постійно інформувати громадськість про здійснені та перспективні кроки щодо втілення в життя проголошених гуманістичних ідеалів. У підсумку це призводить до налагодження стійких взаємних інформаційних зв'язків між державою і громадянським суспільством, розбудови розвиненої інформаційної інфраструктури.

Місце й роль принципу гласності у загальному механізмі забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина найбільш концентровано виявляється в його функціях. По-перше, принцип гласності виконує гносеологічну (пізнавальну) функцію, оскільки надає можливість пересічним громадянам отримувати повну інформацію про нормативно-правові акти, що стосуються їх правового статусу, і таким чином знати свої права та обов'язки, а державі в особі 'й органів і посадових осіб — мати повну картину про стан справ у сфері прав людини. По-друге, принцип гласності виконує правозахисну функцію, оскільки його реалізація робить громадян досить обізнаними щодо шляхів та правових засобів захисту своїх прав і свобод, є фактором запобігання правопорушенням, а у випадку їх скоєння — робить інформацію про них надбанням громадськості і змушує компетентні органи до більш рішучих та інтенсивних дій. По-третє, принцип гласності виконує комунікативну функцію, оскільки передбачає необхідність налагодження ефективного спілкування між усіма суб'єктами політичної системи, у тому числі й з проблем реалізації прав та свобод громадян. По-четверте, принцип гласності виконує стабілізуючу функцію, оскільки сприяє налагодженню порозуміння між владою і суспільством, запобігає виникненню “необгрунтованих сподівань” з боку громадян. Нарешті, принцип гласності виконує й контрольну функцію, адже дозволяє громадянам та їх об'єднанням контролювати всі форми владної діяльності держави.

На сьогодні жодна з означених функцій гласності достатньо не реалізується, що є одним з факторів значної системної кризи, яку переживає Україна протягом усіх років своєї незалежності. В останні роки зроблено певні кроки щодо виправлення ситуації в інформаційній сфері та втілення в життя всіх проявів принципу гласності, однак їм досі ще бракує результативності. Протягом 1991—1997 pp. Верховна Рада України прийняла цілий ряд законів у даній сфері, серед яких закони “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про інформаційні агентства”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про звернення громадян”, “Про порядок висвітлення роботи органів державної влади та місцевого самоврядування у засобах масової інформації” та ін. За своїм демократичним потенціалом вітчизняне інформаційне законодавство не поступається світовим стандартам, однак значна кількість його норм досі залишається високими деклараціями, не отримуючи повноцінної реалізації, особливо у відносинах між органами публічної влади і пересічними громадянами. Насамперед це стосується проголошеного у ч. 2 ст. 34 Конституції України права на інформацію, зокрема в тій його частині, що називається правом на вільне збирання інформації.

Гарантії права на інформацію, передбачені ст. 10 Закону “Про інформацію”, загалом не діють, і перш за все тому, що провідна з таких гарантій — створення механізму здійснення права на інформацію — перебуває лише на стадії первісного становлення. Відсутня й відповідальність за порушення законодавства про інформацію. Без наявності цих двох гарантій всі інші стають благими намірами.

На сьогодні найбільш гострою проблемою щодо реалізації принципу гласності є проблема “відкритості” органів державної влади і місцевого самоврядування, оскільки їх діяльність ще досі здійснюється на засадах адміністративно-бюрократичного апарату радянських часів. Так, згадана ст. 10 Закону “Про інформацію” закріпила обов'язок органів державної влади, а також органів місцевого самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення. Вказано і шляхи, якими така інформація має доводитись до відома заінтересованих осіб (ч. 3 ст. 21 Закону “Про інформацію”). Однак на практиці жоден з перелічених у Законі шляхів інформаційного обміну не використовується владними органами в достатній мірі. Органи влади не звикли почуватися “слугами народу”. Інформація про Їх діяльність є вкрай куцою, обмеженою і переважно тенденційною. Головним джерелом такої інформації для більшості населення є опубліковані нормативні акти та періодичні статті в пресі або репортажі по телебаченню. Досі для широкого загалу залишається невідомою структура і штати вищих органів державної влади, не кажучи вже про центральні й місцеві. Не проглядається прагнення чиновників виправдати перед платниками податків сам факт свого існування. Загалом відсутня (або просто не розповсюджується) статистика про роботу органів влади, з якої б пересічний громадянин міг зробити висновок про ефективність їхньої діяльності, особливо у сфері забезпечення основних прав і свобод.

Такий стан справ не є чимось дивним. Адже слід пам'ятати, що кожна інституція, як і кожний організм, виявляє інстинкт самозбереження. Таким “захисним інстинктом” для бюрократії є секретність, яка дає можливість покрити ореолом екстраординарності і надважливості свого існування звичайний непрофесіоналізм або й взагалі непотрібність. Тому цілком зрозумілим є то відкрите, то приховане саботування реалізації демократичних засад інформаційного законодавства з боку органів публічної влади та їх посадових осіб, адже гласність справді здатна показати, що “король голий”.

У справі подолання пережитків тоталітаризму і налагодження повноцінного інформаційного обміну між державою і громадянським суспільством визначне місце належить праву. Беручи до уваги міцні корені бюрократизму та культу секретності, що мають місце в нашому суспільстві, треба максимально детально закріпити у чинному законодавстві весь механізм інформаційних стосунків між владою і суспільством, що спонукало 6 перейти від примітивних форм “publycity” до загальноприйнятих у цивілізованому суспільстві відносин — так званих “рublic relatijns”. При цьому на перший план виходить необхідність перенесення “центру ваги” у цих відносинах з ініціативи окремої людини на ініціативу органів влади.

Законодавство повинно бути спрямоване на те, щоб не людина була вимушена вимагати і шукати необхідну їй інформацію про діяльність органів влади, а навпаки — самі органи та посадові особи були зобов'язані надавати широку і правдиву інформацію про себе, щоб отримати відповідні кошти на своє утримання на наступний бюджетний рік або втриматись на займаній посаді. Вже давно настав час переводити гласність з політико-ідеологічної у прагматично-фінансову та організаційну площину. З цією метою, на нашу думку, доцільно було б розробити і прийняти спеціальний закон “Про відкритість органів влади”, в якому детально розписати всі сторони інформаційних відносин у сфері здійснення публічної влади. У цьому законі необхідно було 6 закріпити чітку періодичність статистичних звітів цих органів та їх основні показники, зокрема, кількість прийнятих правових актів (у тому числі — нормативного характеру); розмір штатів; сума коштів, використаних на утримання апарату; кількість дисциплінарних стягнень, накладених на співробітників апарату; питання, що були предметом розгляду; кількість отриманих та розглянутих звернень, заяв і скарг громадян та ін.

Необхідно встановити обов'язковість попереднього публікування у друкованих засобах масової інформації порядку денного сесій Верховної Ради України, засідань Кабінету Міністрів, сесій місцевих рад та засідань виконкомів місцевих рад, обов'язковість ведення та оперативного публікування їх стенограм. Поки що стенограми засідань Верховної Ради України неможливо дістати навіть в наукових бібліотеках, а про стенограми засідань інших органів влади годі навіть питати. На примітивному рівні досі перебуває соціологічна та статистична служба, а результати навіть тих невеликих за обсягом і широтою предмета досліджень, які й проводяться в Україні, переважно залишаються поза межами доступу громадськості, обнародуються через засоби масової інформації лише після відповідної “вказівки” владних органів, коли самі ці органи вважають за потрібне довести їх до відома населення.

Сьогодні у межах структур Верховної Ради України, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів під назвами прес-служб функціонують відділи або підрозділи, що виконують ті або інші функції зв'язків з громадськістю. Такого гатунку підрозділи утворені й у підрозділах окремих міністерств і відомств, зокрема, МЗС України, МВС, Міністерства оборони та ін. Однак всі вони мають один спільний недолік: функції цих служб зводяться головним чином до інформування громадськості, тобто вони займаються тим, що на Заході прийнято називати “рublicyty”. їх головним чином преспосере-дницька діяльність має здебільшого спорадичний і безсистемний характер, відрізняється, як правило, короткотерміновістю акцій, що розраховані на негайний, одноцільо-вий ефект. Вони більше нагадують “пожежну команду”, ніж “службу з техніки безпеки”. Вони, врешті-решт, плетуться у хвості подій, переважно реагують на них (тобто виконують реагуючу функцію), замість того, щоб упереджувати негативні моменти, розробляти і здійснювати тривалі програми, розраховані на перспективу, на створення стійкої позитивної репутації своєї установи (тобто замість виконання проектуючої функції).

Достатньо послатися на аматорську практику “пабліситі” народних депутатів України, а отже — і самої Верховної Ради, яка з точки зору сучасних технологій зв'язків з громадськістю не витримує критики. Наприклад, попри певне позитивне значення, прямий телевізійний показ засідань Верховної Ради або їх радіотрансляція мало сприяли

створенню її позитивного іміджу як авторитетного і відповідального єдиного органу законодавчої влади України. Можливість з'являтися на телевізійному екрані мало сприяла створенню позитивного враження про депутата у громадськості. Пересічний глядач швидше бачив на екрані заангажованих на своїх вузько ідейних позиціях персон, що зводять рахунки зі своїми політичними супротивниками, ніж живих людей, які щиро вболівають за своїх виборців, їх життя та майбутнє України. Як наслідок — склався негативний імідж і переважної частини депутатського корпусу, і Верховної Ради в цілому, про що свідчать опитування громадської думки.

На потреби розвитку системи зв'язків з громадськістю мають звернути увагу всі керівні політичні структури України. Адже надто помітним став розрив між сподіваннями народу на поліпшення свого становища та можливостями держави бути на рівні цих сподівань. Щоб не втратити історичний шанс на демократичні перетворення в процесі розбудови молодої незалежної держави, ключовим завданням державних та політичних структур України має стати налагодження взаєморозуміння з широким загалом, розгортання довготривалої програми роз'яснювальної та просвітницької роботи серед населення, особливо серед тих його верств, які зазнають найбільших страждань у перехідний період і об'єктивно готові до різкого соціального протесту.

Слід пам'ятати , що гласність — не вигадка ідеологів комуністичного режиму, а політико- правова ідея, що виникла на хвилі підйому ліберально-демократичної доктрини і довела свою прогресивність та ефективність протягом останніх двох століть на практиці провідних держав Заходу. Справжній гуманізм і демократизм держави можливий тільки в умовах “відкритого” суспільства, здатного до самоконтролю та саморегуляції за допомогою втілення в життя принципу гласності, тому Україна теж має йти цим шляхом, якщо хоче увійти у XXI століття цивілізованою європейською державою, в якій людина, її права і свободи є найвищою соціальною цінністю.