За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Стаття  
Деякі питання презумпції невинуватості і права особи на захист в кримінальному процесі
Никоненко М. :: Стаття
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок по розділам знань
    У даній статті проведено аналіз принципу презумпції невинуватості у площині здійснення судочинства, адже, як показує автор деякі норми КПК суперечать загальним засадам принципу презумпції невинуватості, а також ст. 62 Конституції і ст. 15 КПК України. При цьому увага акцентується на таких моментах, як пред'явлення особі обвинувачення, закриття прокурором і слідчим за згодою прокурора кримінальної справи та закриття справи судом в розпорядчому засіданні за обставинами, що не реабілітують особу, а також відмова в порушенні кримінальної справи суддею згідно з вимогами ч. 2 ст. 8 КПК. Розглядається думка про відмову від притягнення особи як обвинуваченого при розслідуванні кримінальних справ, а обмежитись лише збиранням доказів.

Деякі питання презумпції невинуватості і права особи на захист в кримінальному процесі

Стаття 62 Конституції України закріпила принцип презумпції невинуватості. Згідно з ч. 1 її особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. В ч. З цієї статті вказано, що обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Таким чином, нова Конституція усунула прогалину в законі щодо правомірності пред'явлення особі обвинувачення. Адже у Конституції 1978 p. зазначалося про пред'явлення обвинувачення особі за наявності для того передбачених законом підстав. Це давало підґрунтя по-різному розуміти діяльність органів попереднього розслідування щодо пред'явлення особі обвинувачення. Проте дане питання залишається актуальним і сьогодні, оскільки принцип презумпції невинуватості в тому визначенні, в якому він був закріплений у ст. 153 Конституції 1978 p., знайшов відображення у ст. 15 КПК України, яка є нині чинною.

Так, згідно з названою статтею ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону.

Чи немає протиріч між зазначеним положенням Конституції та нормами кримінально-процесуального законодавства? Результати анкетування слідчих окремих слідчих підрозділів органів внутрішніх справ Київської області показали: на думку слідчих, деякі норми КПК суперечать загальним засадам принципу презумпції невинуватості, а також ст. 62 Конституції і ст. 15 КПК При цьому увага акцентується на таких моментах, як пред'явлення особі обвинувачення, закриття прокурором і слідчим за згодою прокурора кримінальної справи та закриття справи судом в розпорядчому засіданні за обставинами, що не реабілітують особу, а також відмова в порушенні кримінальної справи суддею згідно з вимогами ч. 2 ст. 8 КПК.

І, дійсно, норми закону, які регламентують закриття кримінальної справи вказаними суб'єктами, а також відмову в порушенні справи суддею за наявності обставин, що не реабілітують особу, перебувають у протиріччі з принципом презумпції невинуватості особи, закріпленим у Конституції. Адже, і прокурор, і слідчий за згодою прокурора, виносячи постанову про закриття кримінальної справи при наявності реабілітуючих особу обставин, а так само суд, виносячи ухвалу про закриття справи в розпорядчому засіданні, або суддя – постанову про відмову в порушенні справи, фактично визнають особу винною. Питання ж про відповідність принципу презумпції невинуватості дій, пов'язаних з пред'явленням особі обвинувачення, потребує більш детального вивчення і роз'яснення.

Так, слідчі посилаються на чинні статті глави 12 КПК, а сама 131, 132–133, 140–146. У ст. 131 КПК, зокрема, зазначено, що коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення особи як обвинуваченого.

Далі. У ч. 2 ст. 140 КПК вказано: слідчий, упевнившись в особі обвинуваченого, оголошує йому постанову про притягнення як обвинуваченого і роз'ясняє суть пред'явленого обвинувачення.

А згідно з ч. 1 ст. 143 КПК слідчий зобов'язаний допитати обвинуваченого негайно після його явки або приводу останнього і в усякому разі не пізніше доби після пред'явлення йому обвинувачення. У ч. 6 ст. 143 КПК вказано, що на початку допиту слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред'явленому обвинуваченні, після чого пропонує йому дати показання по суті обвинувачення. І в цьому запитанні спостерігається, на перший погляд, невідповідність норми ч. 2 ст. 15 КПК іншим нормам статей КПК, що регулюють пред'явлення особі обвинувачення. Проте, таке твердження є помилковим. Дійсно, слідчий повинен запитати у обвинуваченого, чи визнає він себе винним, тобто про суб'єктивне розуміння особою, яка обвинувачується у вчиненні злочину, своєї ролі в ньому.

Отже, слідчий не визнає винною особу у вчиненні злочину, а тільки запитує її думку про причетність до злочину, в якому ту обвинувачують, з точки зору саме цієї особи.

Крім того, у ст. 131 КПК вказано: слідчий тільки тоді виносить мотивовану постанову про притягнення особи як обвинуваченого, коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою. Проте, притягнення особи як обвинуваченої не можна ототожнювати з визнанням її винною.

Окремі слідчі пропонують відмовитись від притягнення особи як обвинуваченого при розслідуванні кримінальних справ, а обмежитись лише збиранням доказів, а все інше – то є робота суддів: нехай вони, оцінивши докази, самі приходять до висновків, пред'являти чи ні обвинувачення особі і визнавати чи ні її винною. Але це є змішуванням докорінно різних актів – притягнення особи як обвинуваченого і визнання її винною. Перше здійснюється шляхом винесення та оголошення слідчим на стадії розслідування постанови про притягнення особи як обвинуваченого, роз'яснення прав, а визнати особу винною може тільки суд в судовому засіданні шляхом винесення обвинувального вироку.

Якщо скасувати норми про притягнення особи як обвинуваченого, що повинно передувати винесенню обвинувального вироку, то відразу ж можна зіткнутися з порушенням права останньої на захист. Не притягуючи особу як обвинуваченого до участі в справі і, таким чином, не роз'яснюючи належних їй прав, особа автоматично залишається без правового захисту.

Відсутність положення про притягнення особи як обвинуваченого перешкоджало б подальшому перебігу кримінального судочинства і на практиці ставило б під сумнів законність винесення вироків, тобто висновки суддів про винуватість чи невинуватість особи, щодо якої є всі підстави вважати її причетною до вчинення злочину.

Таким чином, якщо ст. 15 КПК грунтується на принципі презумпції невинуватості, що був зазначений у Конституції 1978 p., то сьогодні із змісту ст. 62 нової Конституції України випливає: особі може пред'являтись у встановленому порядку обвинувачення. При цьому слід зауважити, що і Конституція 1978 p. даного положення не заперечувала, хоча і не закріплювала.

Проте, передбачене у ч. З ст. 62 Конституції України право пред'являти обвинувачення як раз і є підтвердженням висловленої позиції про необхідність пред'явлення у відповідності з вимогами закону обвинувачення як акту, що є одним з елементів кримінально-процесуальних гарантій забезпечення прав особи, щодо якої є провадження у справі.

На мій погляд, поряд з існуючим в чинному кримінально-процесуальному законодавстві положенням про необхідність притягнення особи до участі в справі як обвинуваченого, необхідно вирішити питання про статус і такого суб'єкта кримінального процесу як підозрюваний.

Згідно з ч. 1 ст. 431 КПК підозрюваним визнається: особа, затримана по підозрінню в скоєнні злочину; особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

На мою думку, положення ст. 431 КПК не повністю відповідають вимогам сьогодення, бо тягнуть порушення права на захист особи, підозрюваної у вчиненні злочину.

У зазначених в ч. 1 цієї статті випадках йдеться про дії, вчинені до визнання особи підозрюваним, і лише після їх закінчення вона визнається підозрюваним. Про роз'яснення прав підозрюваного згідно з ч. 3 ст. 431 КПК зазначається в протоколі затримання або постанові про застосування запобіжного заходу.

Але ж згідно із законом особа визнається підозрюваним не під час затримання чи винесення постанови про застосування запобіжного заходу, а вже після них, коли протокол про затримання чи постанова про притягнення її як обвинуваченого оформлені.

А так як жодні дописки в процесуальних документах уже після їх оформлення за законом неможливі, то ч. З ст. 431 КПК повинна бути виключена з Кодексу, а для притягнення в справі особи як підозрюваного необхідно винесення спеціальної постанови.

Вважаю, на першому плані повинна бути наявність даних, що дають підстави вважати особу причетною до вчинення злочину, але вони недостатні для того, щоб їй можна було пред'явити обвинувачення. І саме наявність таких даних дає право визнати особу підозрюваним, а не затримання чи застосування до неї запобіжного заходу.

У ст. 431 КПК необхідно внести зміни, за якими притягнення особи до участі в справі як підозрюваного має відбуватись шляхом винесення мотивованої постанови про визнання особи підозрюваним, де і повинні бути перераховані права підозрюваного.

Дана постанова може мати й іншу назву – постанова про притягнення особи як підозрюваного. Тільки тоді особа буде вважатись підозрюваним, коли винесена постанова про визнання її такою.

Внесення зазначених змін і доповнень до КПК сприятиме подальшому захисту прав і законних інтересів громадян.