За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Стаття  
Конституційний Суд України у механізмі гарантування прав і свобод людини
Савчин М. :: Стаття
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Стаття присвячена розгляду діяльності Конституційного суду України як гаранта забезпечення і охорони основних прав і свобод людини і громадянина. Наводяться приклади співробитництва держав через структури ОБСЄ з цього питання. Акцентується увага на ролі такого співробітництва для України. Детально аналізується робота Конституційного суду України та досвід країн Європи по забезпеченню прав людини і громадянина. Коментуються положення норм Конституції України щодо роботи Конституційного суду. Як висновок, пропонується авторське бачення ролі цього органу у забезпеченні та охороні прав людини.

Конституційний Суд України у механізмі гарантування прав і свобод людини

У механізмі гарантування прав і свобод людини можна виділити два рівні – міжнародний га внутрішньодержавний, які виступають як дві самостійні системи. Причому між ними існує тісний взаємозв'язок і вони взаємодіють насамперед функціонально.

Сучасні вчені-правознавці, наголошуючи на глобальному характері прав і свобод людини, вважають, що держави повинні визнавати соціогуманітарний зміст права та пріоритет загальнолюдських цінностей. Тим більше, що “каталог” прав і свобод людини закріплено у таких міжнародно-правових актах, як Загальна декларація прав людини (1948 p.). Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 p.), а також у регіональних конвенціях з цих питань.

У міжнародному механізмі гарантування прав і свобод людини можна виділити засоби гуманітарної інтервенції, силові засоби захисту та засоби тиску. Засоби гуманітарної інтервенції є неправовими, нелегітимними, оскільки вони суперечать принципам сучасного міжнародного права і становлять реальну загрозу як для мирних міждержавних відносин, так і для самих прав і свобод людини . Засоби тиску (економічна блокада, ембарго, дипломатична ізоляція тощо) та силові засоби захисту прав і свобод людини застосовуються за рішеннями Ради Безпеки ООН і розглядаються як крайній захід розв'язання гуманітарних криз.

Найбільш ефективними є політичні та правові засоби гарантування прав і свобод людини. Так, застосування політичних засобів сприяє плідному співробітництву держав у гуманітарній сфері, яке визначає й відповідну внутрішньодержавну орієнтацію, що справляє вплив на правові системи конкретних держав.

Співробітництво держав, здійснюване через структури ОБСЄ, спочатку сприяло активізації позиції її членів щодо захисту прав і свобод людини, а потім визнанню ними загальноєвропейських документів та механізму захисту зазначених прав і свобод шляхом приєднання до них. Наслідком цього стало становлення сучасної моделі європейської системи захисту прав і свобод людини в рамках Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 p.; далі – Конвенція). Наша держава приєдналася до Конвенції та визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини після прийняття 17 липня 1997 p. Верховною Радою України з окремими застереженнями, зумовленими особливостями введення в дію деяких положень Конституції України, пов'язаних з гарантіями недоторканності людини та її права на захист, Закону про ратифікацію цього документа (Відомості Верхов. Ради України. – 1997. – № 40. - Ст. 263).

У ході зазначеного вище співробітництва держав головний акцент робиться на реалізації міжнародних стандартів у національному законодавстві, оскільки лише в рамках останнього “каталог” основних прав і свобод людини набуває реального змісту. Причому великого значення надається судам як одному з найважливіших інститутів, що вирішує зазначені завдання правовими засобами.

Місце національних механізмів гарантування прав і свобод людини визначається субсидіарним характером його міжнародно-правового механізму, передбаченого, зокрема. Конвенцією.

У зв'язку з цим становить інтерес питання про співвідношення формальної конституції та “фактично встановленого порядку”, тобто матеріальної конституції , що визначає особливості застосування норм міжнародного права у національному праві, зокрема у правовій системі України.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства нашої держави.

Держава несе відповідальність за додержання норм міжнародного права Тому дії окремих державних органів розглядаються як дії держави в цілому Згідно зі ст 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів (1969 р) держава не може посилатися на особливості національної правової системи для виправдання невиконання нею договору

Надзвичайно важливу роль у гарантуванні прав і свобод людини у нашій державі відіграє Конституційний Суд України, особливості функціонування якого у механізмі державної влади обумовлені формами його процесуальної діяльності Положення Конституції України та Закону України від 16 жовтня 1996 р про Конституційний Суд України (Відомості Верхов Ради України – 1996 – № 49 – Ст 272) орієнтують його на вирішення питань права На перший погляд здається, що у цього єдиного в Україні органу конституційної юрисдикції немає великого набору засобів Адже він вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів нашої держави Однак відповідні положення Конституції є широкими за змістом.

Згідно з п 2 ст 13 Закону про Конституційний Суд України він здійснює попередній конституційний контроль за нератифікованими міжнародними договорами. Межі цієї форми контролю обумовлені компетенцією органів державної влади укладати міжнародні договори та предметною сферою останніх, які відповідно до ст 7 Закону України від 22 грудня 1993 р про міжнародні договори України (Відомості Верхов Ради України – 1994 – № 10 – Ст 45) підлягають ратифікації парламентом Інші міжнародно-правові акти підлягають контролю з боку Конституційного Суду України під час їх реалізації.

У даному разі Конституційний Суд України обмежений жорсткістю конституційної процедури, яка передбачає особливо складні правила внесення змін до конституційних положень, що стосуються принципу збереження сутнісного змісту прав і свобод людини, основ конституційного ладу, демократії та порядку забезпечення єдності та стабільності Основного Закону нашої держави (ст 64 та розділи І, III і XIII Конституції України).

Під час вирішення справ такого роду Конституційний Суд України встановлює компетенцію відповідного державного органу укладати міжнародні договори Причому визначення сфери дії того або іншого міжнародного договору здійснює орган, уповноважений його укладати.

Світова практика конституціоналізму показує, що органи конституційної юрисдикції не розглядають питання політичного характеру Аналіз діяльності Конституційного Суду України засвідчує, що він вже почав виробляти власний підхід до вирішення цієї проблеми При цьому цей орган конституційної юрисдикції спрямовує свої зусилля на визначення компетенції уповноваженого органу держави здійснювати певні дії Так, у рішенні Конституційного Суду України від 27 грудня 1997 р у справі про конститущйність положень Закону України від 24 вересня 1997 р про вибори народних депутатів України (Відомості Верхов Ради України – 1997 – № 43 – Ст 280) в частині встановлення виборчого бар'єра було зазначено, що це є питанням політичної доцільності (Офіційний вісник України – 1998 – № 23 – Ст 850) Таким чином. Конституційний Суд України, визнавши, що він не вправі формулювати норми позитивного права, зайняв принципову позицію Можна припустити, що цей орган конституційної юрисдикції побічно самовизначився як правозастосовчии орган.

Оскільки Конституційний Суд України може лише зазначати, які положення міжнародного договору суперечать Конституції України, уявляється, що він може вказати компетентному органу держави на конституційні засоби досягнення ним своєї мети під час укладання того або іншого міжнародного договору.

Місце Конституційного Суду України в системі механізму гарантування прав і свобод людини у ході реалізації норм міжнародного права обумовлено насамперед природою їх включення до національної правової системи.

Зміст положення Конституції України про те, що чинні міжнародні договори є частиною національного законодавства нашої держави, потребує з'ясування 3 приводу цього існують різні точки зору. Одні дослідники зазначають, що під час реалізації норм міжнародного права останні потребують “допомоги з боку норм національного права”, інші вказують на взаємодію систем міжнародного та національного права Так, І Лукашук підкреслює, що міжнародне право не встановлює підпорядкування двох правових систем і навіть не визначає сфери національної юрисдикції. Тобто реалізація норм міжнародного права залежить від особливостей національної правової системи Однак треба зауважити, що права людини мають глобальний характер і ступінь їх розвинутості та захищеності обумовлений також зусиллями міжнародного співтовариства.

Зміст згаданого вище конституційного положення обумовлений природою норм міжнародного права та особливостями правової системи України, специфікою державного механізму, порядок функціонування якого врегульовано правовими нормами.

Виділяють норми міжнародного права, які за своїм характером є самовиконуваними, тобто мають високий ступінь конкретизації і не потребують пристосування до особливостей національної правової системи, оскільки “не можна конкретизувати конкретне”. Однак доктрина самовиконуваних норм міжнародного права (інкорпорації) не дістає одностайної підтримки, оскільки держава залишає за собою право самостійно визначати способи виконання положень міжнародних договорів. До норм такого характеру ставляться обережно.

Основною формою виконання міжнародних договорів є їх імплементація. З цією метою приймаються спеціальні закони про порядок введення в дію та застосування цих договорів.

У зв'язку з цим під час реалізації норм міжнародного права орган конституційної юрисдикції не вправі вирішувати питання про конституційність того або іншого міжнародного договору, оскільки така процедурна форма його діяльності можлива лише на стадії укладання договорів. Тому розрізняють конституційний контроль положень міжнародних договорів та законів, які імплементують ці положення. У першому випадку за негативного висновку органу конституційної юрисдикції без зміни конституційних положень міжнародний договір взагалі не можна буде укласти, а в другому негативне рішення цього органу відображатиме його функцію, пов'язану із захистом тих конституційних положень, які більш повно забезпечують права і свободи людини, ніж положення конкретного міжнародного договору.

З іншого боку, уявляється сумнівною чинність імплементованих в національне право тих положень міжнародних договорів, які можуть порушувати конституційні принципи збереження сутнісного змісту конституційних прав і свобод, принципи рівності та свободи розвитку особи. Так, у 1971 p. Федеральний конституційний суд Німеччини відмовився застосувати відсильні норми міжнародного права як внутрішнє право цієї держави, оскільки вони містили відсилку до національного закону чоловіка, чим порушувався принцип рівноправності статей та не забезпечувалось достатніх гарантій свободи шлюбу, передбачених Конституцією ФРН.

Таким чином, уявляється обгрунтованим положення про те, що Конституційний Суд України під час застосування норм міжнародного права як частини національного законодавства, пов'язаного з забезпеченням прав і свобод людини, повинен дбати про захист конституційних засад збереження їх сутнісного змісту, основ конституційного ладу, демократії, якщо відповідні положення зазначених норм не забезпечують належного рівня гарантованості прав і свобод людини, закріплених у Конституції нашої держави. Його юрисдикція може поширюватись лише на ті положення міжнародних договорів, які належним чином імплементовані у внутрішнє право України або які за своєю природою є самовиконуваними. Причому такі положення не повинні мати переваги перед нормами українського законодавства. Їх треба застосовувати за загальними правилами. Водночас необхідно зауважити, що зміст конституційного положення про те, що чинні міжнародні договори є частиною національного законодавства України, має сенс лише тоді, коли положення законів нашої держави та практика їх застосування ущемлюють права і свободи людини.

З ратифікацією Конвенції юрисдикція Європейського суду з прав людини поширилася й на Україну. Тому українські суди зобов'язані застосовувати положення Конвенції як частину законодавства нашої держави. Водночас вони мають враховувати прецедентне право Європейського суду з прав людини.

У зв'язку з цим заслуговує на увагу проблема співвідношення юрисдикції Конституційного Суду та судів загальної юрисдикції України.

Як вже зазначалось, діяльність Європейського суду з прав людини має субсидіарний характер. З цього приводу Р.Рисдал зазначає, що цей орган “може служити останнім притулком для громадян. Ніхто не повинен розраховувати отримати від нього більше, ніж сприяння виконанню національними судами їх завдання щодо захисту прав людини”.

Основне завдання, пов'язане із захистом прав і свобод людини, виконують національні судові системи. Водночас треба зазначити, що в їх рамках зазначений захист може здійснюватися не тільки судовими органами. Це обумовлено обов'язком держав-учасниць забезпечувати ефективні засоби правового захисту, що передбачено ст. 13 Конвенції. Європейський Суд з прав людини на основі узагальнення практики розгляду справ дав тлумачення цієї статті у справах “Сілвер проти Сполученого Королівства” та “Класе проти Німеччини”.

З практики застосування Європейським судом з прав людини зазначеної статті випливають такі висновки:

1. Правовий захист порушених прав людини нерозривно пов'язаний зі справедливим відшкодуванням шкоди. Незабезпечення цього має розглядатися як порушення державою Конвенції.

2. Захищати права людини можна не тільки судовими, а й іншими правовими засобами, які у своїй сукупності дозволяють належним чином забезпечувати їх поновлення та справедливе відшкодування шкоди.

3.Національні суди держав, які ратифікували Конвенцію, повинні орієнтуватися на пре-цедентне право Європейського суду з прав людини.

Застосовуючи положення Конвенції, українські суди, зокрема Конституційний Суд, безумовно, мають тлумачити положення національного законодавства відповідно до норм цього документа та практики Європейського Суду з прав людини і застосовувати положення Конвенції, якщо норми українського законодавства або практика їх застосування ущемлюють закріплені у ній права і свободи людини. На наш погляд, не можна погодитися з висловленою в літературі думкою про сумнівність таких повноважень органу конституційної юрисдикції. Непереконливими є й погляди, згідно з якими лише парламент офіційно може визначати, як необхідно розуміти ту або іншу правову норму. Адже до його компетенції належить прийняття, а не застосування законів.

Правова система України крокує до романс-германської правової сім'ї, де тлумачення розуміють як нормозастосування, процес уточнення змісту правової норми, що має загальний характер. До того ж у парламенту немає фізичної можливості тлумачити акти законодавства. Та й взагалі нині спостерігається тенденція до делегування законодавчих функцій урядові.

Повноваження Конституційного Суду України щодо тлумачення Конституції та законів України є прямим засобом захисту прав і свобод людини. І в цьому полягає їх цінність. Разом з тим ці повноваження обмежені диспозитивною правомочністю суб'єктів ініціювання судової процедури захисту.

Уявляється, що Конституційний Суд України має тлумачити лише ті положення законів, які стосуються предмета конституційно-правового регулювання. Інші положення належать до компетенції судів загальної юрисдикції, які відповідно до статей 8 та 124 Конституції України повинні застосовувати її положення як норми прямої дії. За органом конституційної юрисдикції мають залишитися повноваження, згідно з якими він повинен тлумачити положення звичайних законів, коли в рамках такої процедури не порушуються питання конституційно-правового характеру, за особливих умов. Зазначені питання можна вирішити шляхом внесення змін до Закону про Конституційний Суд України.

Наведене вище налагодження функціональних зв'язків між конституційною та загально-судовою юрисдикціями дозволить більш гармонійно та раціонально побудувати основи діяльності судової влади в Україні, а отже, й забезпечити належне застосування положень Конвенції, орієнтування національної судової системи на прецедентне право Європейського суду з прав людини.