За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Стаття  
Про деякі концептуальні положення конституційної регламентації прав і свобод людини і громадянина в Україні
Крижанівський С. :: Стаття
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Стаття причсвячена проблематикі прав людини. Автор хоче показати, як погляди відомих людей: німецького філософа Імануїла Канта та британського конституціоналіста Альберта Дайсі щодо правої держави знайшли свій вираз у положеннях теперішньої Конституції України. Так, ідеї відповідного змісту зустрічаються у преамбулі Конституції, у розділі першому "Загальні засади", а розділ 2 Конституції взагалі присвячен згаданій проблематиці. Разом з цим автор вказує на деякі розбіжності зміста концепції людини і громадянина із реальним станом речей. Так, під знаком питання ставиться рівність між особою та державою, як су'єктів конституційно-правових відносин, або рівність між обов'язками людини та ідеєю природних прав.

Про деякі концептуальні положення конституційної регламентації прав і свобод людини і громадянина в Україні

Проблематика прав людини, котра насамперед співвідноситься з міжнародним пуб-лічним правом, майже завжди сполучалася й зі змістом галузі конституційного права. Таке сполучення знаходило своє відображення в науці. Відоме визначення конституції як системи обмежень державної влади шляхом забезпечення прав і свобод особи. Це визначення має витоки в загальній ідеї конституціоналізму як державного правління або управління державними справами, що є обмеженим основним законом і грунтується на ньому.

Згаданій проблематиці присвячений другий розділ Конституції України. Разом з тим необхідно зазначити, що певні приписи відповідного змісту можна знайти у преамбулі і у розділі першому “Загальні засади”. Так, у преамбулі прийняття самої Конституції пов'язується з дбанням про “забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя”. Аксіомою слід вважати положення ст. 1 Конституції, де Україна, зокрема, визначається як “правова держава”.

Сучасна концепція правової держави значною мірою має за виток погляди видатного німецького філософа другої половини XVIII ст. і початку XIX ст.іммануїла Канта. Він писав, що право, якому підпорядковане суспільне життя, повинно випливати з моральної природи людини і грунтуватися на людському розумі і свободі. Особа, за Кантом, є самоціллю, і її не можна розглядати як засіб досягнення будь-яких благ чи навіть так званих спільних інтересів. Держава ж—це об'єднання великого числа людей, підпорядковане праву. Призначенням держави є реалізація права. Згідно з концепцією Канта, за своєю природою індивід може робити все, що не заборонено законом, і така поведінка буде правомірною. Держава може втручатися тут лише у випадках, коли особа (індивід) порушує вимоги права.

Концептуально ідея правової держави у загальному вигляді сформульована в ст. З Конституції: “Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави”. Не виникає сумнівів, що своєрідним субстратом відносно цитованого конституційного положення є відповідні ідеї Канта. Тут ми перебуваємо у руслі розвитку європейського конституціоналізму. До сказаного слід додати, що узагальнене конституційне формулювання ідеї правової держави знаходить конкретизацію і деталізацію в інших положеннях нашої Конституції, насамперед у положеннях її другого розділу.

Певних коментарів потребує ще одне положення першого розділу Конституції України, яке міститься в її ст. 8: “В Україні визнається і діє принцип верховенства права”. За змістом цього принципу деякі з вітчизняних авторів ведуть розмову про певні надпозитивні якості самого права, займаються його тлумаченнями в дусі ідеї природного права тощо. Інші ж акцентують увагу на нібито протиставленні і протистоянні верховенства права і верховенства закону. При цьому мало хто звертає увагу на те, як узгоджуються їх трактування постулату верховенства права з іншими частинами конституційної статті, де він викладений.

Необхідно зазначити, що ідея верховенства (донедавна в радянській і російській юридичній літературі — “господства”) права поширена в англомовних країнах і є, по суті, своєрідним еквівалентом концепції правової держави. Ця ідея була сформульована в кінці XIX ст. відомим британським конституціоналістом Альбертом Дайсі. Останній сприймав Rule of Law як абсолютне верховенство права, протиставлене так званій адміністративній сваволі. При цьому Дайсі підкреслював, що існування дискреційних повноважень органів державної влади та посадових осіб вже само по собі означає створення умов для сваволі. З іншого боку, у верховенстві права він вбачав рівність перед законом або рівну підлеглість усіх одним і тим самим законам, які становлять “нормальне” право.

В наш час думки Дайсі не втратили привабливості для багатьох англомовних авторів. Проте їхні характеристики верховенства права звичайно відмінні від першоджерел. В розробленні своїх концепцій сучасні дослідники застосовують різні підходи, але завжди ідея верховенства права пов'язується з проблематикою прав людини, з процесуальними гарантіями прав і свобод, з демократичним и принципами судочинства. Нерідко ця ідея тлумачиться адекватно змісту найважливіших міжнародних документів про права людини.

Більшість послідовників Дайсі протиставляють ідею верховенства права адміністративній сваволі і наголошують, що державна влада, насамперед органи виконавчої влади, повинні не тільки діяти відповідно до вимог права, а й підпорядковуватись йому. Водночас вони вважають за найважливіше запобігти перетворенню дискреційних повноважень органів державної влади на свавільні, а також забезпечити захист людини від зловживання такими повноваженнями. Можна припустити, що саме таке сприйняття ідеї верховенства права та її тлумачення в Україні було б найбільш продуктивним з огляду на потреби нашої конституційної практики у сфері прав людини. До того ж воно відповідало б змістові усієї Конституції в цілому та її статті, де відповідна ідея зафіксована.

І все ж таки найбільший інтерес з огляду на назву цієї публікації викликає зміст другого розділу Конституції України, поіменованого “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина”. Така назва розділу засвідчує, що розробники Конституції віддали данину теорії природного права, а точніше — одній з її складових, якою є концепція прав людини і громадянина. Такий вибір аж ніяк не був випадковим. Він засвідчував намагання при розбудові нової за усіма головними параметрами державності відійти від скомпрометованих зверхніх підходів до феномену прав людини, що були складовою соціальної практики в СРСР, а також країнах так званого соціалістичного табору.

Як відомо, теорія природного права активно використовувалась новими соціальними силами у період революцій XVII—XVIII століть в їх боротьбі за політичну владу. Згідно з основними тезами цієї теорії, кожна людина за своєю природою, вже через сам факт її народження є носієм незалежних від влади прав, що існують поза волею держави, але держава повинна додержуватись і захищати їх. Для того щоб сприяти відповідним діям держави, природні права мають бути закріплені у правових формах, зокрема, в конституціях. Характерно, що сьогодні у світі відбувається своєрідний ренесанс теоретичної школи природного права. Відповідні концепції пропонують і представники науки конституційного права.

Досить поширеною є теза, за якою визнається існування незалежних від чиєїсь волі об'єктивних принципів, котрі виконують зверхню роль відносно конституцій як основних законів і всього права в цілому. Ці принципи звичайно виводять із сутності природних прав людини або прямо пов'язують з нею. Інакше кажучи, природні права ставляться над позитивним правом і розглядаються як критерій оцінки його змісту. Така теоретична конструкція має свої вади, зокрема, вона далеко не завжди узгоджується з практикою. Проте загальний зміст теорії природного права не можна сприймати негативно. Відповідні ідеї мають демократичне звучання, а їх практична реалізація об'єктивно охоплює різні сторони суспільного і державно-політичного життя.

Визначаючи зміст концепції прав людини і громадянина, необхідно вказати, що вона відображає дуалізм у поглядах на громадянське суспільство і державу. Як зазначалось, природні права належать особі безпосередньо і незалежно від її співвіднесеності з державою. Досить часто сукупність природних прав позначається терміном “права людини”. До цих прав звичайно відносять різні права, пов'язані з фізичним існуванням особи, з її діяльністю як індивіда. На відміну від таких прав і свобод права громадянина визначаються державою. Головне призначення цих прав — забезпечити участь громадянина в державно- політичному житті шляхом надання йому відповідних юридичних можливостей. Тут людина (особа, індивід) як учасник відповідних правовідносин не має навіть формального пріоритету. Навпаки, зміст її правосуб'єктності визначається державою і залежить від неї.

Природа прав громадянина зумовлює наявність певного протиріччя, котре виникає у зв'язку із сформульованою у сучасній науці конституційного права тезою щодо принципової рівності між особою і державою як суб'єктів конституційне- правових відносин. Ця, безумовно, демократична за змістом теза в реальному державно-політичному житті нерідко набуває характеру фікції. Часто її прямо заперечують. До того ж треба враховувати, що органи державної влади об'єктивно мають специфічні, притаманні тільки їм “права” — владні повноваження. В рамках правовідносин, пов'язаних із здійсненням таких повноважень, органи державної влади виступають як їх вихідний учасник.

Водночас за особою завжди зберігаються певні “захисні” права Прикладом таких прав можуть бути права, встановлені в статтях 55, 56 та 59 Конституції України В цих статтях йдеться про право на судовий захист, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю відповідних органів, право на юридичну допомогу з боку держави тощо Зазначені права, за умов існування ефективних механізмів їх реалізації, мають найсуттєвіше значення і є найважливішим елементом конституційного статусу особи в Україні

Самі ж права людини і громадянина нерідко ототожнюються відповідно з особистими і політичними правами Іноді пишуть про приватні і публічні права Існують и інші визначення цих прав Зокрема, в деяких випадках на рівні доктрини виділяють серед політичних прав ті, котрі пов'язані з участю особи (громадянина) у процесі формування і здійснення державної влади, і називають такі права власне політичними Сюди, зокрема, відносять виборче право Цим правам, по суті, протиставляють політичні права, що не мають прямого зв'язку з державним владарюванням, і визначають їх як соціальні права

Слід також зазначити, що різноманітні концептуальні підходи, котрі існують в юридичній науці стосовно визначення і класифікації прав і свобод, мають за наслідок плутанину в термінології Характерно, що розробники Конституції України обійшли проблему термінології прав і свобод, відмовившись від внутрішнього поділу другого розділу Основного Закону на глави з їх номінацією Таке рішення стало своєрідним камертоном у роботі над усім конституційним текстом

Важливою проблемою, яка випливає з концептуального сприйняття розробниками Конституції ідеї прав людини і громадянина, є питання сполученості відповідних прав і свобод з обов'язками Знаменно, що в тексті проекту Конституції в редакції від 24 лютого 1996 р відповідний розділ іменувався “Права і свободи людини і громадянина” Додамо, що практично в усіх конституціях країн світу, де хоча б формально знайшла пряме відображення концепція прав людини і громадянина, про “обов'язки людини і громадянина” не йдеться Все це не є випадковим і має об'єктивне наукове пояснення

В теорії і практиці світового конституціоналізму наявність сполученості між об'єктивними правами і об'єктивними ж обов'язками звичайно заперечується При цьому існування обов'язків особи, в тому чисті конституційних, не відкидається, але вони не сприймаються у взаємозв'язку з правами і свободами Вважається, що такий взаємозв'язок призвів би до обмеження прав і свобод, зокрема тих, котрі мають природний характер і є невідчужуваними і непорушними Як аргумент на підтвердження тези про відсутність відповідного взаємозв'язку наводять той факт, що невиконання людиною того чи того обов'язку не спричиняє позбавлення Гі об'єктивних прав

Проблема сполученості прав і свобод з обов'язками має ще один важливий аспект В конституціино-правовіи науці акцент у відповідним чином врегульованих взаємостосунках особи і держави ставиться на обов'язках останньої По-перше, юридичне фіксуючи свої обов'язки, держава визначає межу свого втадарювання по відношенню до особи, обмежує саму себе Водночас, по-друге, конституційне закріплені права і свободи особи є також формальною межею здійснення державної влади При цьому слід пам'ятати, що ті права і свободи, які віднесені до природних, взагалі існують поза державною волею Тому завжди можна поставити запитання як узгоджується формула “обов'язки людини та ідея природних прав. До сказаного додамо, що словосполучення “обов'язки особи” (людини, громадянина) не використовується в титулах міжнародних документів про права людини, хоча нерідко про обов'язки йдеться в їх текстах

Можна виділити деякі інші аспекти проблеми, що розглядається Зокрема, деякі теоретики- конституціоналісти стверджують, що встановлення конститушиних обов'язків особи є, по суті, наміром визначити певні вимоги щодо державного владарювання, знову ж таки обмеженням держави в Гі діяльності 3 такою позицією важко погодитись адже існують зафіксовані в конституціях обов'язки сплачувати податки, захищати батьківщину тощо В Конституції України відповідні приписи містяться в статтях 65 та 67 Такі обов'язки мають абсолютний характер і не зумовлені якимось обмеженням або самообмеженням державної влади.