За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
герман греф
  Стаття  
Шенгенська конвенція і право людини на вільне пересування та вибір місця проживання
Максименко С. :: Стаття
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Дана стаття присвячена аналізу Конвенції про застосування Шенгенської угоди, що була підписана 19 червня 1990 і набрала чинності 26 березня 1995 р., а саме пересуванню громадян через кордони країн — учасниць угоди без прикордонного контролю, процедури видачі віз. Окремо виділено проблему надання громадянам права притулку. Розглядаються положення Конвенції, присвячені правовому співробітництву країн Шенгена, спрямовані насамперед на зміцнення контактів між їх правовими установами. Ці контакти відбуваються у сферах надання правової допомоги у кримінальних справах, видачі конкретних осіб, виконання обвинувальних вироків, заборони подвійного покарання.

Шенгенська конвенція і право людини на вільне пересування та вибір місця проживання

Процес створення внутрішнього ринку для держав ЄС був тривалим і складним, супроводжувався полемікою між його прибічниками і супротивниками Останні вважали, що повне усунення внутрішнього прикордонного контролю може бути загрозою для безпеки окремих європейських країн, а також призвести до розповсюдження наркотиків, сплеску злочинності та нелегальної еміграції Першим вагомим результатом зусиль активних прибічників інтеграційного процесу стало укладення 13 липня 1984 р в німецькому місті Саарбрюккені за ініціативою Канцлера ФРН Г. Коля і Президента Франції Ф. Міттерана двосторонньої Угоди про ослаблення митного контролю між цими державами.

14 червня 1985 р. на базі саарбрюккенських домовленостей в люксембурзькому містечку Шенгені було підписано Угоду між урядами держав економічного союзу країн Бенілюкс, ФРН і Французькою Республікою про поступову відміну митного контролю на спільних кордонах (далі — Угода) Вона стосувалась короткотермінових заходів щодо ослаблення цього контролю та довгострокової програми здійснення зрівнювальних заходів У подальшому довготривала програма стала основою для підписання 19 червня 1990 р. Конвенції про застосування Шенгенської угоди (далі — Конвенція), що набрала чинності 26 березня 1995 р.

Найважливішою нормою Конвенції є ст. 2, що передбачає пересування громадян через кордони країн — учасниць. Угоди (далі — країни Шенгена) без прикордонного контролю. Причому це стосується не тільки наземних кордонів, а й авіаційних і регулярних паромних ліній, що безпосередньо зв'язують країни Шенгена між собою.

Звільнення від прикордонного контролю не дорівнює праву в'їзду на територію країни — учасниці. Угоди (далі — територія Шенгена) Тому непред'явлення громадянином документів на кордоні не може аргументуватися його правом не мати їх при собі Зокрема, це стосується візових обов'язків з боку третіх країн Існує різниця між країнами з обов'язковим візовим режимом, де держава вимагає візу від іноземця, та державами, до яких можна в'їжджати без візи За загальним правилом громадяни з третіх країн при в'їзді на територію Шенгена повинні мати візи.

Положення про повне усунення внутрішнього прикордонного контролю, коли країни Шенгена здійснюють спільний контроль на зовнішніх кордонах, не виключає його відновлення в інтересах національної безпеки Це може бути зроблено у виняткових випадках і має бути лімітоване у просторі та часі Відповідним чином змінюється і візовий режим.

Зовнішній прикордонний контроль здійснюється по-різному залежно від виду і місця перетинання наземного чи водного кордону Це перетинання допускається лише у спеціальних пунктах і у встановлені години їх роботи (ст 3 Конвенції).

Відповідно до ст. 6 Конвенції зазначений контроль здійснюється з додержанням національного законодавства компетентними національними органами (без його “інтернаціоналізації”) Даною статтею передбачені два його етапи. Перший застосовується до всіх громадян, які подорожують, включаючи іноземців, і полягає у встановленні їх особи на підставі документів, які вони пред'являють. Другий етап може передбачати більш ретельний контроль, з перевіркою проїзних документів та умов в'їзду. Однак це положення не поширюється на іноземців, оскільки вони проходять такий контроль вже на першому етапі.

Щодо громадян третіх країн, то під час їх в'їзду на територію. Шенгена підставою для здійснення контролю є пред'явлення ними відповідних документів. Причому візові документи мають обмежувати строк перебування зазначених громадян на цій території трьома місяцями. Оскільки в'їзд на територію Шенгена здійснюється через її зовнішні кордони, які є також зовнішніми національними кордонами, держави першого в'їзду повинні перевіряти: 1) справжність документа або документів, які дають право громадянину перетинати кордон, 2) наявність у нього у разі потреби в цьому візи, 3) документи, що обґрунтовують мету і умови запланованої поїздки (у необхідних випадках), чи достатньо у громадянина коштів для існування, 4) чи не фігурує він у Шенгенській інформаційній системі (далі — ШІС) як особа, котрій не дозволено в'їзд на територію Шенгена, 5) чи не становить особа, яку перевіряють, загрозу державній політиці національній безпеці та міжнародним відносинам.

Згідно зі ст. 9 Конвенції країни Шенгена зобов'язані проводити єдину політику щодо пересування осіб і процедури видачі віз. Прийнято список понад 125 держав, громадяни яких повинні мати візи при в'їзді на територію Шенгена. Перед цим у кожній третій країні країни Шенгена здійснили перевірку того, чи не існує там загрози їх внутрішній безпеці або нелегальної еміграції Крім того, є два інформаційні переліки держав, громадянам яким не потрібні візи для в'їзду на територію Шенгена, а також “сірої зони” держав, стосовно громадян яких країни Шенгена застосовують різні правила. Оскільки ці переліки неофіційні, країни Шенгена можуть самостійно змінювати національні візові положення.

Відповідно до ст 10 Конвенції запроваджуються візи, дійсні в усіх країнах Шенгена. Вони видаються посольськими і консульськими установами країн, розташованих поруч з кордонами держав, відвідання яких є основним призначенням поїздок. Якщо це неможливо визначити, візи видаються державами першого в'їзду (ст 12 Конвенції).

Конвенція (ст 11) передбачає такі види віз: 1) одноразові та багаторазові в'їзні візи, згідно з якими тривалість безперервного перебування громадян у країнах Шенгена і загальна тривалість їх наступних візитів до них не можуть перевищувати трьох місяців в межах півріччя з дня першого в'їзду, 2) транзитні візи, що дозволяють їх власникам проїздити через територію Шенгена один раз, двічі або у виняткових випадках кілька разів на територію третьої країни за умови, що термін такого проїзду не перевищуватиме п'яти днів.

Існування ШІС і узгодженої політики країн Шенгена значно прискорює процес видачі віз. Для полегшення останнього і здійснення країнами Шенгена паспортного контролю запроваджено єдину марку, зразок якої був узгоджений з усіма цими країнами .Тепер будь-який іноземець, який одержав візу в посольській або консульській установі однієї з країн Шенгена у своїй державі, може безперешкодно (до трьох місяців) протягом шести місяців після дня першого в'їзду перетинати внутрішні кордони цих країн.

Велике значення має ст. 21 Конвенції, відповідно до якої іноземець, що має вид на проживання, виданий однією з країн Шенгена, може (за наявності цього і проїзного документів, причому обидва вони повинні бути справжніми) вільно пересуватися протягом трьох місяців в межах території Шенгена. Це положення слугує інтересам громадян третіх країн, яким для поїздок до сусідніх держав раніше були потрібні візи.

Суворо регулюється питання про осіб, які не додержують умов короткотермінових поїздок до країн Шенгена Згідно зі ст 23 Конвенції вони повинні висипатися до держав, з яких приїхали.

Конвенція містить також положення про обов'язки підприємств, що здійснюють перевезення громадян, та вжиття до них заходів у разі порушення встановлених правил (ст 26), а також про санкції щодо осіб, які заради наживи допомагають або намагаються допомогти іноземцям в'їхати на територію Шенгена, порушуючи закони (ст 27).

Окремо виділено проблему надання громадянам права притулку, правила якого в кожній країні відрізняються. Збережено принцип, відповідно до якого та або інша країна сама відповідає за розгляд кожного конкретного випадку згідно з національною процедурою. Ще перед створенням “простору” без внутрішнього прикордонного контролю громадянам, які шукали притулку, доводилось звертатись до конкретної держави. І часто їм відмовляли у наданні права притулку. Для цього феномена “геfugee in огЬіt”. Угодою знайдено нове рішення. Воно виходить з того, що оскільки країни Шенгена затвердили Женевську конвенцію від 28 липня 1951 р про статус біженців з поправками, внесеними Нью-иоркським протоколом від 31 січня 1967 р , усі вони мають додержувати положень цих документів.

З урахуванням зазначеного вище у Конвенції (ст ЗО) закріплено положення про те, що кожна країна Шенгена несе відповідальність за розгляд заяв про надання права притулку і зобов'язана приймати біженців. Наприклад, якщо країна Шенгена видала візу громадянину третьої країни, а потім він подав прохання про надання йому права притулку, відповідальною за його приймання є та держава, яка видала візу.

Вперше в історії поліція однієї країни одержала право переслідувати злочинців на території іншої країни Шенгена Правда, це право обмежене у часі, не стосується осіб, винних у вчиненні особливо тяжких злочинів (вбивства, викрадення людей, наркобізнес). Поліцейські, які переслідують таких осіб на території іншої країни Шенгена, не мають права затримувати їх там самостійно Для цього потрібна допомога їх колег з цієї країни. Розширено співробітництво судових органів, зокрема встановлено єдиний режим взаємної видачі злочинців.

У ст. 39 Конвенції підкреслено, що країни Шенгена зобов'язані надавати одна одній допомогу в боротьбі зі злочинністю Обмін відповідною інформацією відбувається на основі національного права. Відповідні міністерства і відомчі установи дають згоду щодо використання інформації, одержаної за кордоном, як доказу. У більшості випадків запит передається у центр поліцейського співробітництва, пов'язаного з перетинанням кордону.

Детально розроблені положення стосуються спостереження за порушниками кордону (ст 41 Конвенції). У додатках до Угоди, статтях Конвенції зазначено, в якому обсязі дозволяється переслідування таких осіб. Перелічені в них обставини (недозволене затримання, затримання протягом 30 хвилин після перетину кордону, повний дозвіл на затримання, затримання у межах 10-кілометровоі зони від кордону тощо) сильно відрізняються. Мабуть, таке неоднорідне регулювання є перешкодою для ефективної боротьби зі злочинністю на всій території Шенгена.

Конвенція не переслідує мету уніфікувати політику країн Шенгена щодо боротьби з наркотиками у зв'язку з наявністю різних точок зору на це питання. Статті 71—76 передбачають конкретні заходи і обов'язки, які країни Шенгена розглянули і затвердили з відповідними висновками. Серед них можна виділити положення про посилений зовнішній прикордонний контроль, спрямований на запобігання нелегальному провезенню наркотиків, про їх контрольовані поставки і недопущення нелегального експорту. Згідно зі ст 70 організована постійна робоча група, яка повинна допомагати у веденні спільної боротьби з наркотиками.

Положення Конвенції, присвячені правовому співробітництву країн Шенгена, спрямовані насамперед на зміцнення контактів між їх правовими установами. Ці контакти відбуваються у сферах надання правової допомоги у кримінальних справах (статті 48—53), видачі конкретних осіб (статті 59—66), виконання обвинувальних вироків (статті 67—69), заборони подвійного покарання (статті 54—58). Вихідними моментами для кожної з цих сфер є відповідні міжнародні угоди, підписані усіма (або більшістю) країнами Шенгена.

Норми Конвенції щодо правової допомоги розширюють коло процедур, де вона може бути надана Останнє, зокрема, стосується порушень громадського порядку (ст 49) і податкового законодавства (ст 50). Передбачено, що судові свідчення і прохання про надання правової допомоги можуть доставлятись в іншу країну поштою (статті 52, 53) Питання про просте порушення порядку перетинання кордону в кількох країнах Шенгена відповідні органи влади можуть вирішувати самостійною.

Дуже важливою є роль ШІС, призначеної для обміну відомостями, пов'язаними з в'їздом громадян на територію Шенгена, видачею віз і поліцейським співробітництвом. Вона складається з національних інформаційних систем країн Шенгена, між центральними пунктами яких, доступ до яких обмежено, налагоджено тісний зв'язок.

Згідно з Конвенцією до ШІС можуть заноситись дані про осіб, які підлягають затриманню з метою їх вислання за межі території Шенгена; про громадян третіх країн, яким відмовлено в одержанні віз; про розшукуваних осіб, які повинні перебувати у місцях позбавлення волі; про викрадені автомобілі, зброю, документи, гроші.

Коло осіб, які мають право непрямого доступу до даних ШІС, встановлено ст. 101 Конвенції. Крім них, таким правом наділені установи, які здійснюють прикордонний контроль та інші перевірки. Передбачено забезпечення захисту даних ШІС.

Майбутнє приєднання до країн Шенгена п'яти північних держав (Швеції, Данії, Фінляндії, Норвегії та Ісландії) перші розцінюють як ривок, необхідний для підтримання та розвитку принципів, яких вони додержуються. Після цього простір вільного пересування збільшиться на 1,25 млн. км2, на яких проживають 24 млн. чоловік. Оскільки Норвегія та Ісландія не є членами ЄС, для них буде встановлено особливий статус, закріплений у спеціальних угодах. Формально вони не зможуть брати участі у прийнятті рішень в межах Шенгенського комітету. Однак усім зрозуміло, що жодне рішення, яке стосуватиметься цих країн, не буде прийматися без взаємних консультацій.

Найближчими за північними країнами претендентами на вступ до Шенгенської зони вважаються держави Центральної та Східної Європи, які офіційно готуються стати повноправними членами ЄС. Саме вони бажають відкрити кордони з Західною Європою і встановити жорсткий візовий режим на східних кордонах. Зокрема, Угорщина і країни Балтії вже запроваджують у своє законодавство норми, які відповідають вимогам країн Шенгена щодо видачі віз і надання права притулку.