За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Стаття  
Конституційне право на свободу та особисту недоторканність: поняття та характерні риси
Олійник В. :: Стаття
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок по розділам знань
    В даній статті авторам зроблено аналіз конституційного права на свободу та особисту недоторканість, наведені різні наради до його розуміння. Автор розглядає право на свободу та особисту недоторканість як одне з найважливіших прав людини.

Конституційне право на свободу та особисту недоторканність: поняття та характерні риси

Метою сучасного розвитку суспільства є утвердження прав людини, забезпечення гідних умов її життя, честі і гідності. Ідеї гуманізму, пріоритети загальнолюдських цінностей знаходять своє відображення в діяльності сучасних держав найбільш розвинутих країн світу, що характеризуються як демократичні, соціальне орієнтовані і правові. У посланні Президента України до Верховної Ради “Україна: поступ у XXI століття. Стратегії економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.” наголошується: ми маємо усвідомити, що найвищою цінністю сучасного цивілізаційного процесу є людина, її права та свободи і особливо на життя, повагу до гідності людини, її свободу і недоторканність(1). Людина і громадянин в Україні мають всю повноту громадянських, політичних, соціально-економічних, екологічних, культурних, сімейних, особистих та інших прав і свобод, які тісно між собою пов'язані, базуються на громадських та особистих інтересах і в кінцевому результаті визначаються реальними суспільними відносинами. Серед названих прав і свобод, які закріплює за людиною і громадянином Конституція України, важливе місце належить групі прав, що характеризують фізичну і психічну її недоторканність (життя, честі і гідності, особистості, житла, особистого і сімейного життя) та інших індивідуальних свобод. Свобода особистості і особиста свобода співвідносяться між собою як ціле і частина цілого. Користування особистими конституційними можливостями є одним з особливо цінних благ людини. Забезпечення особистих прав і свобод, їх ефективна реалізація — одне з головних завдань держави.

В системі особистих конституційних прав і свобод людини і громадянина важливе місце належить суб'єктивному праву на індивідуальну свободу і особисту недоторканність. Названу конституційну можливість закріплено в ст. 29 Конституції України, де наголошується, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність(2, 12). В літературі існують різні підходи до розуміння аналізованого конституційного права. Їх можна звести до широкого і вузького розуміння.

Широке розуміння конституційного права на свободу і особисту недоторканність охоплює такі конституційні можливості, як особисту свободу і безпеку, недоторканність житла, недоторканність таємниць листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, особистого і сімейного життя, честі і гідності, життя і здоров'я, свободи пересування, думки і слова, захисту в суді та інше(3).

Вузьке розуміння конституційного права на свободу та особисту недоторканність представлене працями В.Д.Арсентьєва та М.Ю.Рагінського, які включають сюди лише можливості свободи від незаконних та необгрунтованих арештів і затримань(4). В.Е.Гулієв і Ф.М.Рудин-ський конституційне право на недоторканність особи розглядають як можливості свободи від незаконних і необгрунтованих арештів, особистих обшуків, оглядів та інших примусових заходів з боку державних органів і посадових осіб та свободу від протиправних посягань з боку окремих осіб(5).

А.Ю.Олійник визначає конституційне право на свободу і особисту недоторканність як особисте суб'єктивне право українських громадян, яке гарантує їх свободу від протиправних посягань на життя, здоров'я, індивідуальну безпеку з боку кого б то не було, не допускає незаконних і безпідставних дій посадових осіб державних органів і громадських організацій щодо особистої недоторканності при виконанні ними своїх обов'язків і надає можливість відновлення порушеного права(6).

На мою думку, визначення А.Ю.Олійника не охоплює усіх характерних ознак і рис, що вміщує в собі конституційне суб'єктивне право на свободу і особисту недоторканність. Такими характерними рисами названого конституційного суб'єктивного права, вважаю, є: а) право індивідуальних суб'єктів; б) основне конституційне право; в) право, що гарантує особисту свободу і недоторканність; г) характерне для кожної людини і громадянина; д) належить їм від народження; е) не допускає протиправних арештів і затримань та інших примусових заходів у кримінальному і адміністративному порядку, пов'язаних з обмеженням особистої свободи; є) забезпечується державними органами і органами місцевого самоврядування; ж) створює можливість відшкодування збитків і відтворення порушеного права.

Чому суб'єктивне право на свободу і особисту недоторканність людини та громадянина є правом індивідуальних суб'єктів? Слід мати на увазі, що в теорії суб'єктивне право розглядається в широкому і вузькому значенні. В широкому — це означає все те, що випливає з правових норм об'єктивного права для людини, яка є суб'єктом права. Особа визнається суб'єктом права саме тому, що вона належить до роду людського та завдяки нормам права є учасником правовідносин. У вузькому розумінні суб'єктивне право розуміють як певні можливі варіанти поведінки особи, які закріплюються правовою нормою (право на підприємницьку діяльність, право на честь і гідність, право на освіту та ін.). Термін “суб'єктивне” вказує на належність права певному суб'єкту, на певні юридичне визнані за цим суб'єктом можливості, якими він може скористатися або не скористатися на свій розсуд. Природа суб'єктивного права характеризується двома підходами позитивістським і природнопрдвовим. Позитивістський підхід характеризує суб'єктивне право як певну можливість, що повністю залежить від держави. Природноправовии підхід змальовує суб'єктивне право як таке, що випливає з природи самої людини існує незалежно від чиєїсь волі. Можливість людини і громадянина на свободу та індивідуальну недоторканність розглядається як право індивідуальних суб'єктів, оскільки питання стосується кожного індивіда, який повноважний користуватися таким соціальним благом (індивідуальна свобода і недоторканність) і не сприйме незаконного Гі обмеження з боку будь-кого Саме в цьому і полягає матеріальна сутність названого суб'єктивного права (7, 81).

Аналізоване право є основним конституційним правом. Воно закріплюється статтею 29 Основного Закону України Законне обмеження індивідуальної свободи і особистої недоторканності є гарантією реалізації конституційного права. Воно деталізується кримінально-процесуальним та іншими галузями законодавства, в яких встановлюються вид, міра та порядок законного обмеження індивідуальної свободи та особистої недоторканності (8, 110—111).

Гарантування особистої свободу і недоторканності полягає у створенні певних умов та здійсненні заходів щодо реалізації конституційного права на свободу і особисту недоторканність людини та громадянина. Розрізняють загальні і юридичні гарантії. Серед загальних — економічні, політичні соціальні, духовні та інші гарантп (9, 38—39). До юридичних гарантій відносять нормативно-правові та ефективну діяльність правоохоронних органів держави Нормативно-правові гарантії поділяють на конституційні та інші. В Конституції України закріплюється, що “ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом” (ст 29). Далі Конституція закріплює міру і порядок її правомірного застосування до особи, яка зважилася на скоєння злочину. 3 цією метою в ній закріплюється можливість уповноважених на те законом органів як тимчасовий запобіжний захід для запобігання злочинним діянням чи їх припинення застосувати тримання особи під вартою. Причому встановіюється не тільки вид запобіжного заходу, а й його термін що обмежується сімдесятьма двома годинами. Законодавець встановлює і порядок такого тримання під вартою та обов'язок суду за цей час перевірити його обгрунтованість Саме протягом названого часу затриманій особі має бути вручене вмотивоване рішення суду про тримання під вартою.

Характерною рисою для кожної людини і громадянина є їх свобода і недоторканність незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст 24 Конституції України).

Аналізоване право належить кожній людині від народження Конституційне право на свободу є одним з найбільших соціальних благ, яке не тпьки створює умови, необхідні для всебічного задоволення потреб особи, а й забезпечує демократичний розвиток суспільства. Право на свободу є не що інше як сама свобода, тобто можливість здійснювати будь-які правомірні дії. У цьому праві закладено обмеження для свободи інших людей, особливо посадових осіб, які мають можливість застосувати примус до людей. У нерозривному зв'язку з ним перебуває особиста недоторканність людини, яка поширюється на її життя, здоров'я, честь, гідність Ніхто не має права силою або погрозами примушувати людину до будь-яких дій, піддавати її катуванню, обшуку чи завдавати шкоди здоров'ю. Людина вправі сама розпоряджатися власною долею, обирати свій життєвий шлях (укласти шлюб, брати участь у голосуванні найматися на роботу тощо). Гарантії свободи і безпеки особи виступають у формі кримінально-правової заборони будь-яких зворотних дій громадян і посадових осіб. Обмеження цієї свободи допускаються тільки на основі закону та в законних формах, усі заходи примусу мають бути під судовим контролем. Термін “свобода” вживається у тексті Конституції неодноразово. Так, ст 3 Конституції України вказує, що права та свободи людини і їх гаранти визначають зміст та спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов'язком держави Ст 21 Конституцій України закріплює, що права і свободи є невідчужуваними і непорушними У ст 23 йдеться про вільний розвиток особистості людини, а у ст 24 — про рівність громадян у конституційних правах і свободах Ст 33 Конституцій України гарантує право вільно пересуватися, вільно обирати місце проживання і вільно залишати територію України. Свободу думки і слова, свободу зборів, збереження, використання та розповсюдження інформації закріплює ст 34 Конституції, а ст 35 закріплює свободу світогляду і віросповідання.

Таким чином, у Конституції закріплено великий перелік наданих людині і громадянину свобод, які є різновидом конституційних прав Саме одним з різновидів і є свобода на недоторканність людини (фізичну, психічну та особисту). Така свобода належить людині і громадянину від народження. Це природне право людини, що знайшло своє закріплення в Конституції України. Поняття прав людини відображає той факт, що за кожною особою визнається певний комплекс природних, невід'ємних прав та властивостей, які зумовлюються самим фактом існування людини і мають розглядатися як гарантія її гідності. Ідея природного права загального для всього людства так само як і існування того, що називається правами іюдини визнано досить давно. Тому в “Загальних засадах” Конституції введені в дію вкрай важливі положення головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод іюдини та встановлення такого правового порядку, за яким ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом (статті 3, 19 Конституції України).

Саме це конституційне право людини і громадянина не допускає протиправних арештів і затримань та інших примусових заходів у кримінальному і адміністративному порядку, пов'язаних з обмеженням особистої свободи Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звпьняється якщо протягом 72 годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Право на свободу чи особисту недоторканність є одним із найважливіших прав людини Воно неодноразово проголошувалося та закріплювалося міжнародним співтовариством у різних міжнародно-правових документах. Зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 р (ст 3), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р (ст 9), Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р (ст 5). Відповідно до цього права ніхто не може бути заарештований або затриманий триматися під вартою інакше ніж за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом Індивідуальна свобода — це одна з найбільших цінностей людини Тільки вільна людина може виявити всі свої найкращі якості.

Недоторканність — це якість, невід'ємна від особи Є кілька поглядів на недоторканність особи І. Є. Фарбер під недоторканністю особи розуміє суб єктивне право громадянина, яке складається з багатьох правомочностеи, що забезпечують фізичну (тілесну) та моральну недоторканність людини, свободу її самовизначення Л А Григорян вважає, що недоторканність особи полягає в захисті людини не тільки від незаконних та необгрунтованих арештів і затримань, але й взагалі від всіляких неправомірних посягань на її свободу, життя здоров'я, манно честь та гідність. Недоторканність особи — це забезпечення всіх виявів свободи особи за умови її правомірної поведінки. 3 прийняттям нової Конституції України питання про місце у Конституції основних прав, свобод, обов'язків людини і громадянина та про основи взаємовідносин держави і н органів з індивідами було вирішено в дусі часу. Усі колишні радянські конституції закріплювали примат держави над собою, оскільки вважалося, що саме держава визначає обсяг прав і обов'язків людини. Особливо це виявилося у першій Конституції Української РСР 1919 р. Положення не змінилося і після 1948 р , коли 00Н була прийнята Загальна декларація прав людини (хоча вона й мала тоді лише рекомендаційний характер), і пісія 1966 р коли положення Загальної декларації були визнані міжнародними правовими нормами. Навіть Конституція Української РСР 1978 р не змінила практики вторинності прав та свобод особи хоч і закріпила в Основному Законі розділ про них після першого розділу Конституції Нова Конституція України значно розширила обсяг прав і свобод людини і громадянина, практично включила в Основний Закон усі права і свободи, закладені у Декларації прав людини, при цьому було визнано примат прав та свобод людини над державою.

Природність конституційного права на свободу і особисту недоторканність передбачає його забезпечення державними органами і органами місцевого самоврядування. Право на свободу і особисту недоторканність і раніше, до здобуття Україною незалежності та скасування комуністичного режиму, широко декларувалося і значною мірою останнім часом було забезпечене юридичне. Нині в результаті загальних процесів демократизації, відновлення свободи слова друку істотного розширення легальної публічності підвищилися загальні гарантії дотримання цього права. Свідченням цього є те що у липні 1992 р скасовано ст 214 Кримінального кодексу України на підставі якої до кримінальної відповідальності притягувалися громадяни за систематичне заняття бродяжництвом або жебрацтвом Сьогодні до цих осіб можуть бути застосовані тільки заходи адміністративного впливу.

Важливе значення мало прийняття в грудні 1992 р Закону України “Про адвокатуру”. Він закріпив справді незалежний, на відміну від попереднього, статус адвоката, підняв його правовий та соціальний престиж. У зв'язку з явно недостатньою кількістю адвокатів Міністерством юстиції практикується видача, на підставі закону про підприємницьку діяльність, індивідуальних ліцензій на заняття адвокатською практикою тим особам, що мають закінчену юридичну освіту, але не є членами адвокатських асоціацій. Слід визнати, що за всіх можливих негативних аспектів такої практики загалом у нинішніх умовах України вона видається позитивною Як відомо законний арешт і затримання особи за наявності передбачених законом обставин регламентуються в Україні Кримінально-процесуальним кодексом та Законом України “Про попереднє ув'язнення” (10). Крім того, в українському законодавстві відрізняються поняття “затримання” особи, яку підозрюють у скоєнні злочину, і “взяття під варту як запобіжний захід”. Затримання особи, яку підозрюють у скоєнні злочину, полягає в тому, що її позбавляють волі на короткий, встановлений законом строк з метою перевірити, чи не брала вона участі в зазначеному злочині. Низка положень КПК визначає умови та порядок затримань і містить процесуальні гарантії поваги права на свободу і недоторканність громадян. Відповідно до статей 106 та 115 КПК України дізнавач або слідчий мають право затримати особу, котру підозрюють у скоєнні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі.

Саме на підставі порушеного права на особисту свободу і недоторканність людини діє право і створюються можливості для відшкодування збитків і відтворення порушеного права. В ст 56 Конституції України закріплюється положення про те, що “кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень”.

Таким чином, чинне законодавство закріплює основні риси, що характерні для конституційного права на свободу і особисту недоторканність людини та громадянина. Сьогодні стоїть питання про необхідність приведення у відповідність з Конституцією України національного законодавства, в першу чергу кримінального та кримінально-процесуального, а також про адміністративні правопорушення. Удосконалення теоретичного, юридичного змісту та практики застосування конституційного права на свободу і особисту недоторканність дозволить зміцнити законність у діяльності правоохоронних органів та не допустити порушень основного права людини, що стосується и індивідуальної свободи і недоторканності.

Використана література

1. Україна поступ у XXI століття Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 рік // Урядовий кур'єр — 2000 — 28 січня.

2. Конституція України. Принята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року — Київ Юрінком, 1996.

3. Фарбер И. Е. Конституционное право на неприкосновенность личности советских граждан // Правоведение — 1973 — № 3 — С 13—20; Патюлин В. А. Неприкосновенность личности как правовои институт // Сов гос-во И право — 1973 — № 11 — С 12—20; Малеин Н. С. Неприкосновенность личности // Человек И закон — 1980 — № 7 — С 4—11, та ін.

4. РагинскиЙ М. Ю. О гарантии неприкосновенности личности / Проблемьі правового статусу личности в угоЛовном процессе — Саратов, 1981 — С 42—47

5. Гулиев В. Е. Рудинский Ф. М. Социалистическая демократия И личные права — М Юрид лит , 1984 — 190 с

6. Оліиник А.Ю. Деякі питання забезпечення органами внутрішніх справ недоторканності особи / Проблеми правознавства — К, 1991 — С 12—15

7. Матузов Н. И. Правовая система и личность — Саратов изд-во Саратовского ун-та 1987

8. Сиренко В. Ф. Реальность прав советских граждан — Киев Наукова думка, 1983

9. Витрук Н. В. Правовои статус личности в СССР — М. Юрид. лит., 1985

10. Про попереднє ув'язнення Закон України від ЗО червня 1993 року // ВВР України — 1993 - № 35 – Ст. 360