За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Розділ курсу ДО  
Історичний огляд процесу визнання індивідуальних свобод і обмеження прав влади й уряду
7. ХХ сторіччя
:: Розділ курсу ДО
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок з ресурсамиЗв'язок по розділам знань

7. ХХ сторіччя

Аж до ХХ ст. концепція прав людини не одержувала адекватного національно-правового і міжнародного-правового втілення. Лише зазнавши неймовірні жахи і колосальні трагедії двох світових війн, людство усвідомило необхідність юридичного закріплення концепції прав людини і виробітки механізмів захисту прав на національному і міжнародному рівні (див. Тимченко Л.Д. Международное право: Учебник. - Харьков: Консум; Университет внутренних дел, 1999. - 528 с. - С.106).

У 1946 р., на наступний рік після утворення ООН, була створена Комісія з прав людини - допоміжний орган Економічної і Соціальної Ради ООН (ЕКОСОР). Держави-члени ООН визначили, що розробка Хартії (Білля) про права людини є однією з головних задач Комісії. Згодом Комісія уточнила, що Хартія повинна складатися принаймні з трьох частин: 1) декларації прав людини; 2) пакту про права людини; 3) заходів щодо проведення в життя положень пакту, незалежно від того, чи стануть у кінцевому рахунку ці заходи частиною пакту або ні. У своїй діяльності Комісія з прав людини виходила з базисних положень Статуту ООН. Однією з цілей ООН, згідно до нього, є: “Здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру й у заохоченні і розвитку поваги до прав людини й основних свобод для усіх, без різниці раси, статі, мови і релігії”. Також вказується, що сприяння загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод для усіх, без різниці раси, статі, мови і релігії створює умови стабільності і добробуту, які є необхідними для мирних і дружніх відносин між націями. Оскільки в Статуті ООН не міститься конкретного переліку прав людини й основних свобод, було ухвалене рішення підготувати декларацію прав людини. Таким чином, 10 грудня 1948 р. Загальна декларація прав людини була ухвалена і проголошена в резолюції 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН “як задача, до виконання якої повинні прагнути всі народи і всі держави”. У Декларації зазначені цілі, до яких повинні прагнути “кожна людина і кожний орган суспільства”. З тих часів щорічно міжнародне співтовариство відзначає 10 грудня як День прав людини (див. Тимченко Л.Д. Международное право: Учебник. - Харьков: Консум; Университет внутренних дел, 1999. - 528 с. - С.107-108).

У зв'язку з тим, що Загальна декларація прав людини була затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, цей документ не є юридично обов'язковим. Водночас в силу його величезного політичного і морального авторитету положення Загальної декларації стали включатися в конституції багатьох держав і в тексти міжнародних договорів. Слід зазначити, що є багато спільного між Загальною декларацією прав людини і положеннями Розділу II “Права, свободи й обов'язки людини і громадянинаКонституції України. Друга і третя частини Хартії про права людини були реалізовані 19 грудня 1966 р. У цей день під егідою ООН були ухвалені Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Пакти є міжнародними договорами, чиї положення є обов'язковими для держав-учасників. Обидва пакти набрали чинності у 1976 р. після їхньої ратифікації 35 державами. Складовою частиною Пакту про громадянські і політичні права є Факультативний протокол до нього, що надає індивідам право подавати в Комітет по правам людини ООН скарги про те, що вони стали жертвою порушення державою-учасником якогось із прав, закріплених у Пакті. Положення Факультативного протоколу поширюються тільки на держави - учасники Пакту, що визнали його обов'язкову силу, звідси і назва документа. У 1989 р. був ухвалений Факультативний протокол № 2 до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права про скасування смертної кари. Україна є учасницею двох пактів і Факультативного протоколу № 1 до Пакту про громадянські і політичні права. На жаль, не всі положення пактів виконуються на території України в силу певних об'єктивних і суб'єктивних причин (див. Тимченко Л.Д. Международное право: Підручник. - Харьков: Консум; Университет внутренних дел, 1999. - 528 с. - С.108-109).

Дана Хартія була доповнена багатьма іншими документами ООН, спеціалізованих установ ООН і регіональних організацій. Серед цих документів варто виділити:

Істотний внесок в справу захисту і забезпечення прав людини вносять спеціалізованої установи ООН, зокрема Міжнародна організація праці (МОП) і ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури). У рамках МОП були розроблені і ухвалені Конвенція № 100 про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності, Конвенція № 105 про скасування примусової праці, Конвенція № 95 щодо захисту заробітної плати тощо. ЮНЕСКО в межах своєї компетенції також розробляє документи і конвенції, що захищають права людини. Найбільшу популярність одержала Конвенція ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 р., що передбачає ліквідацію і попередження такої дискримінації, і прийняття державами - учасниками Конвенції необхідних заходів для цього. Перераховані акти є міжнародними договорами, положення яких носять юридично обов'язковий характер для держав-учасників.

Водночас є документи, у яких розглядаються питання прав людини й основних свобод, але вони відносяться до “м'якого права” (soft law). Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими 1955 р.; Кодекс поведінки посадових осіб по підтримці правопорядку 1979 р.; Заходи, що гарантують захист прав тих, хто присуджений до страти, 1984 р.; Мінімальні стандартні правила, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх, 1985 р.; Зведення принципів захисту всіх осіб, що затримуються або ув'язнюються в якийсь формі, 1988 р. тощо. Оскільки ці документи були затверджені резолюціями головних або допоміжних органів ООН, вони не є юридично обов'язковими. Проте багато держав втілили положення вказаних документів у своєму національному законодавстві.

На матеріалі перерахованих правових документів можна побачити шляхи та логіку формування юридичних норм і конструкцій у галузі прав і свобод людини, ствердження цих норм і конструкцій спочатку в станово-обмеженому варіанті. Первинна модель згодом була розвинена і збагачена, поступово поширилася (в тій чи іншій модифікації і модернізації) на інші соціальні верстви і країни. Сучасним світовим співтовариством був визнаний універсальний характер прав людини і міжнародно-правові (у сполученні з внутрішньодержавними) можливості, форми і засоби для їхнього затвердження в усіх державах і правових системах.

 prev 6. Розвиток прав людини в Україні