За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Розділ курсу ДО  
Система прав і свобод людини і громадянина
4. Громадянські і політичні права і свободи
:: Розділ курсу ДО
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок з ресурсамиЗв'язок по розділам знань

4. Громадянські і політичні права і свободи

Громадянські і політичні права мають більш тривалу історію, ніж інші категорії прав і свобод. Їх нормативний зміст, як правило, чіткий і визначений. Цю категорію прав і свобод називають негативними – держава, на відміну від забезпечення соціально-економічних прав, не зобов'язана робити будь-яких позитивних дій для забезпечення цих прав, а повинна утримуватися від зазіхання на ці права і свободи. Суть цього положення полягає в тому, що для здійснення соціально-економічних прав завжди потребуються зусилля з метою забезпечення економічних і соціальних умов, де тільки і можливий розквіт таких прав. Але в сфері громадянських і політичних прав від держави потрібно просто утриматися від зазіхання на проголошені права і свободи. Наприклад, вимога ст.9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. про те, що “ніхто не може бути підданий довільному арешту або утриманню під вартою”, може державою виконуватися, якщо всі її органи, особливо правоохоронні, будуть забезпечувати законність арешту та утримання під вартою. В то й же час держава повинна виконувати позитивні дії, наприклад, із метою виховання особового складу правоохоронних органів у дусі дотримання міжнародних стандартів з прав людини. Більш того, держава повинна забезпечити такий стан політичної і правової системи, що гарантував би дотримання відповідних громадянських і політичних прав. Деякі ж права з цієї категорії прямо потребують активних дій із боку держави у випадку порушення яких-небудь прав і свобод особи (ст.2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. - обов'язок держави забезпечити будь-якій особі, чиї права і свободи, визнані в Пакті, порушені, ефективний засіб правового захисту, навіть якщо це порушення було вчинено особами, що діяли як офіційні).

На думку естонського юриста-міжнародника Р.А.Мюллерсона, абсолютного поділу між громадянськими і політичними правами не існує. Громадянські права - це ті права і свободи, які належать людині як члену громадянського суспільства. Це право на життя, свобода від катувань і інших форм нелюдського поводження, право на свободу й особисту недоторканність тощо. Цими правами володіють як громадяни даної держави, так і іноземці й особи без громадянства. Політичні права - це, як правило, права тільки громадян даної держави. Такі права пов'язані з участю в політичному житті держави, в управлінні державними справами, тому на володіння ними не можуть претендувати всі, хто проживає або знаходиться в межах країни. Це витікає з формулювань відповідних статей Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. – громадянські права має людина (ст.9 “кожна людина має право на свободу й особисту недоторканність”, ст.14 “всі люди є рівними перед судами і трибуналами” тощо). Політичними ж правами володіє кожний громадянин (ст.25 “кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації ... право і можливість: a) брати участь у веденні державних справ…;b) голосувати і бути обраним…;c) допускатися у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби”).

Громадянські (особисті) права, права першого покоління, покликані забезпечувати свободу й автономію індивіда як члена громадянського суспільства, його юридичну захищеність від будь-якого незаконного зовнішнього втручання. Ця категорія прав характеризується тим, що держава визнає свободу особи у певній сфері відносин, що віддана на його розсуд і не може бути об'єктом претензій держави. Права, що властиві кожній особі, покликані юридично захистити простір дії приватних інтересів, гарантувати можливості індивідуального самовизначення і самореалізації особистості.

На різних етапах виникнення ці права були покликані захищати людину від незаконного втручання держави в сферу особистої свободи. Проте надалі для здійснення громадянських прав недостатньо було пасивного обов'язку держави утримуватися від втручання в сферу свободи особи. Виявилася потреба сприяти в здійсненні прав і свобод індивіда. Це значить, що замало встановити прямі заборони, які оберігають сферу особистої свободи і приватного життя від протиправних і довільних спроб її обмеження, у тому числі з боку держави. Активні дії держави є необхідними для реалізації прав і свобод людини. Така позиція, поширена в другій половині XX ст., знайшла вираження, зокрема, у рішеннях Європейського суду по правах людини.

До громадянських (особистих) прав і свобод людини відносять:

По суті, цей блок прав охоплює фундаментальні аспекти свободи особи, висловлюючи гуманістичні принципи всякого демократично організованого суспільства.

Право людини на життя проголошується всіма міжнародно-правовими актами про права людини і майже всіма конституціями країн світу як невід'ємне право людини, що охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ст. 27 Конституції України).Право на життя передусім передбачає проведення державою миролюбної політики, яка виключає війни та конфлікти. У мирних умовах гарантії цього права не зводяться до заборони вбивства – це закріплюється Кримінальним кодексом кожної країни. Держава зобов'язана організувати ефективну боротьбу із злочинністю, особливо з терористичними акціями. Особливе значення має питання про смертну кару. Відповідно до ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. в країнах, що не скасували смертної кари, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини, згідно з законом, який діяв під час вчинення злочину. Смертні вироки не виносяться за злочини, що вчинені особами, молодшими 18-ти років, і не виконуються щодо вагітних жінок.

Суть свободи від катувань полягає в тому, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ця норма відтворена у ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., ст. 3 Європейської конвенції про захист прав та свобод людини 1950 р. та в ст. 28 Конституції України. Катування та інші жорстокі види поводження і покарання, що принижують гідність особи, розглядаються міжнародним товариством як грубі порушення прав людини.

Право на гідність є основною метою всіх інших прав людини. У цьому значенні гідність людини - джерело її прав і свобод. Розділи про права і свободи людини в багатьох сучасних конституціях (ст. 28 Конституції України) відкриваються поняттям "гідність людини". Гідність – це визнання суспільством соціальної цінності, унікальності конкретної людини, значимості кожної особистості як частки людського співтовариства. Зазіхання на гідність людини може бути засобом як фізичного, так і психічного впливу. Ніхто не повинний піддаватися катуванням, насильству, іншому жорстокому або принижуючому людську гідність поводженню і покаранню, а також без добровільної згоди - медичним, науковим або іншим дослідам. Гідність як суб'єктивне право людини містить у собі й охорону честі, репутації і доброго імені. Захист гідності особистості є безумовним і здійснюється державою: ніякі обставини не можуть служити підставою для її приниження. Тому захисту підлягає гідність будь-якої особи - не тільки дорослої та дієздатної людини, але і неповнолітніх і душевнохворих людей. Гідність гарантується і захищається особистими правами (правом на свободу й особисту недоторканність, правом на захист честі і доброго імені тощо). Реальний правовий захист гідності людини забезпечується й низкою соціально-економічних прав, наприклад, правом на вільний труд при забороні примусової праці, правом на соціальне забезпечення, що гарантує гідний рівень життя. (Лукашева Е.А. Права людини. - М.: НОРМА-ИНФРА*М, 1999. – С.142-145). Чимало правових норм, які забезпечують гідність людини, закріплені у кримінальному, кримінально-процесуальному, цивільному законодавстві. Ст. 22 Кримінально-процесуального кодексу України категорично забороняє домагатися визнання від звинуваченого своєї вини шляхом насильства і погроз. Ст. 99 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за доведення до самогубства особи шляхом жорстокого з нею поводження або систематичного приниження її людської гідності, а ч. 2 ст. 123 передбачає відповідальність за незаконне позбавлення волі, вчинене способами, небезпечними для життя або внаслідок заподіяння фізичних страждань. Відповідно до ст. 7 Цивільного кодексу України, громадянин або організація вправі вимагати у судовому порядку спростування відомостей, які ганьблять їхню честь та гідність, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності. Згідно до ст. 28 Конституції України встановлено, що жодна людина без її добровільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Добровільність одержання згоди людини на проведення зазначених дослідів означає, що людина не може піддаватися будь-яким формам насильства для одержання такої згоди.

Право на свободу й особисту недоторканність означає свободу людини, право самостійно визначати свої вчинки, розпоряджатися собою, своїм часом (ст. 29 Конституції України). Зазначене право складається з таких компонентів: 1) індивідуальної свободи особи розпоряджатися собою за своїм розсудом; 2) фізичної, моральної і психічної недоторканості особи. Незаконне позбавлення волі кваліфікується в кримінальному законодавстві як акт насильства - фізичного або психічного. Проте існують ситуації, які потребують примусового обмеження свободи або недоторканності. Такого роду дії повинні грунтуватися на законі. До основних примусових засобів обмеження свободи громадянина відносяться: арешт, ув'язнення та утримання під вартою осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів; примусове лікування психічно хворих, що представляють небезпеку для себе й оточуючих; тимчасова ізоляція і лікування хворих, які страждають на тяжкі інфекційні захворювання; направлення неповнолітніх до інтернатів, спецшкіл тощо. У демократичній державі обмеження свободи у всіх цих випадках допускається, як уже відзначалося, на основі закону і тільки за судовим рішенням. Гарантії від незаконного обмеження свободи особи докладно регламентуються адміністративним, кримінально-процесуальним, кримінальним правом. Конституційне право на свободу є одним з найбільших соціальних благ, яке не тільки створює умови, необхідні для всебічного задоволення потреб особи, а й забезпечує демократичний розвиток суспільства. Право на свободу є самою свободою – можливістю здійснювати будь-які правомірні дії. У цьому праві закладено обмеження для свободи інших людей, особливо посадових осіб, які мають можливість застосовувати примус до людей.

Право на недоторканність приватного і сімейного життя та збереження його таємниці (ст. 32 Конституції України). Це право надає людині можливість контролювати збір інформації про себе, її збереження, користування та розповсюдження. Особа може перешкодити розголошенню відомостей приватного, інтимного характеру. Приватне життя можна визначити як фізичну і духовну сферу, що контролюється самою людиною. Можливості обмеження цього права передбачаються Конституцією України та можуть бути здійсненими тільки в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожна людина має право знайомитися з будь-якими відомостями про себе, які не є державною, чи такою, що охороняється законом, таємницею. Ці відомості повинні бути представленими йому органами державної влади, органами місцевого самоврядування, установами чи організаціями. Кожна людина має право вимагати спростування недостовірних відомостей про себе та вилучення будь-якої інформації стосовно його приватного (сімейного) життя. Крім того, особа має право вимагати компенсації шкоди, що спричинена збиранням, збереженням, використанням та розповсюдженням будь-якої недостовірної інформації.

Право на недоторканність житла (ст. 30 Конституції України) є правом кожного на державну охорону його житла від незаконних вторгнень, обшуків та інших посягань з боку службових осіб та окремих громадян. Ця стаття передбачає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду. У рішенні суду мають бути чітко визначені місце проведення обшуку або огляду, а також перелік осіб чи предметів, які підлягають розшукові чи арештові. При проведенні обшуку обов'язкова присутність понятих з числа незацікавлених у справі осіб, які мають засвідчити факти і результати проведення обшуку та огляду майна. Правом на охорону житла користуються особи, які є його власниками, законними орендарями або які проживають за договором найму. При цьому житлом визнається і місце тимчасового перебування (готель, будинок-інтернат, гуртожиток, пансіонат). Недоторканність поширюється на особисті речі та папери, що виключає незаконні обшуки та вилучення документів. Але в житло можуть вселятися люди, які мають на це право, — такі дії не є порушенням недоторканності, навіть у випадках незгоди інших мешканців. У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, що підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. За порушення цього права передбачена кримінальна відповідальність (ст. 130 Кримінального кодексу України). Порядок, підстави, процедура обшуків та інші дії, причетні до сфери права недоторканності житла особи, визначені у ст. 177 Кримінально-процесуального кодексу України.

Право таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, передбачене ст. 31 Конституції України, є важливою гарантією права на недоторканність приватного життя особи, її особистої та сімейної таємниці, але воно не може бути зведене тільки до неї. Вимога права про забезпечення таємниці повідомлень виходить за межі приватного життя і значною мірою поширюється на сферу службових або суспільних відносин. Гарантія цього права забезпечується переважно нормами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. За порушення встановленої Конституцією гарантії цього права винна особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності за ст. 131 Кримінального кодексу України. Накладання арешту на кореспонденцію і вилучення її в поштово-телеграфних установах, запобігання розголошенню у судовому розгляді справи відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, регулюються ст.ст. 20, 121, 185, 187 Кримінально-процесуального кодексу України. Щодо обмеження цього права в Конституції зазначається, що винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати потрібну інформацію неможливо (Лукашева Е.А. Права человека. – М.: НОРМА-ИНФРА*М, 1999. – С. 145-151).

Політичні права і свободи - важлива категорія суб'єктивних прав і свобод громадянина. Їх цілком правомірно розглядати як забезпечену законом і привселюдною владою можливість участі (як індивідуально, так і колективно) в суспільно-політичному житті держави і здійсненні державної влади. Політичні права громадян є неодмінною умовою функціонування всіх інших видів прав, оскільки вони складають органічну основу системи демократії і виступають як цінності, якими влада повинна обмежувати себе і на які повинна орієнтуватися. Політичні права і свободи є невід'ємним атрибутом цивілізованого суспільства. У юридичній літературі зустрічається їхній поділ на: 1) правомочності по участі в організації і діяльності держави і її органів за допомогою різноманітних форм представницької і безпосередньої демократії (виборчі права, право петицій); 2) правомочності по активній участі в житті суспільства (свобода слова і преси, свобода зборів і маніфестацій, право на об'єднання). На відміну від громадянських, політичні права і свободи спрямовані не на забезпечення автономії людини, а на її прояв як активного учасника політичного процесу. Цінність цієї категорії прав полягає в тому, що вони створюють умови для зміцнення зв'язків між громадянином, суспільством, державою. Політична свобода є однієї з граней особистої свободи: людина як розумна істота, носій політичної свідомості і політичної волі, вправі діяти як самостійний і вільний учасник політичного процесу. Політичні права визнаються лише за громадянами, тобто володіння політичними правами пов'язується з належністю до громадянства конкретної держави. На відміну від прав людини права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою (сферу публічних інтересів).

До політичних прав відносять:

  • право на управління справами держави;
  • право на звернення;
  • свободу пересування;
  • свободу слова;
  • право на мирні зібрання;

Одним з основних політичних прав є право громадян брати участь в управлінні справами держави, що юридично забезпечує включення громадян у сферу прийняття і здійснення державних рішень, у сферу політики. Це право обумовлено природною рівністю і природженою свободою людей та закріплене у ст.38 Конституції України. Воно гарантується демократичною організацією всієї політичної системи суспільства, що включає громадян в активну політичну діяльність. Особиста участь громадян в управлінні державними справами здійснюється шляхом їх волевиявлення на виборах, референдумах, а також особистої участі в роботі органів законодавчої, виконавчої або судової влади. Не випадково гарантіями й одночасно конкретними формами реалізації цього політичного права є цілий ряд інших прав: право обирати і бути обраним, право брати участь у референдумі, право на рівний доступ до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Ст. 124 Конституції України передбачає також участь у відправленні правосуддя через народних засідателів та присяжних. Звідси цілком справедливим є висновок про те, що право на участь в управлінні державними і суспільними справами є не тільки основним принципом взаємовідносин між державою і його громадянами, але й одним із найважливіших прав громадянина.

Серед політичних прав і свобод громадян свобода слова (ст. 34 Конституції України) займає особливе місце, є одним із найважливіших конституційних прав людини. Ідейний плюралізм, тобто багатство і розмаїтість політичних, економічних, моральних і інших ідей і цінностей, сприяє впровадженню в політичне життя суспільства фундаментальних демократичних принципів. Отже, свобода думки і слова, так само як і свобода привселюдних дискусій щодо суспільно значимих проблемах, є форма існування демократичного терпимого суспільства. Свобода думки і слова є суттєвим фактором розкриття людської індивідуальності, затвердження своєрідності й унікальності кожної особистості. Будь-який насильницький вплив на людину з метою примусити її до вираження своєї позиції або відмові від неї є неприпустимим. Отже, до числа найважливіших юридичних наслідків свободи слова відносять неправомірність будь-якого переслідування громадянина за виражені їм думки за умови дотримання чинного законодавства, а також неприпустимість дискримінації громадян за мотиви висловлених ними думок. Свобода слова включає декілька структурних елементів, що є тісно взаємозалежними й існують у нерозривній єдності:

  1. свобода кожної людини привселюдно виражати свої думки, ідеї і судження і поширювати їх будь-якими законними засобами;
  2. свобода преси й інших засобів масової інформації як свобода від цензури і право створювати і використовувати органи інформації, що дозволять матеріалізувати свободу вираження думок;
  3. право на одержання інформації, що представляє суспільний інтерес або торкається права громадян, тобто на свободу доступу до джерел інформації.

Свобода зборів, мітингів, демонстрацій (ст. 39 Конституції України) є формою привселюдного вираження колективної або індивідуальної думки щодо будь-якого питання суспільного або державного життя. Зазначеними політичними свободами громадяни користуються як в інтересах розвитку своєї особистості, самовираження і самоствердження, так і для своєї активної участі в суспільно-політичному житті.

Право на об'єднання в громадські організації (ст. 36 Конституції України) забезпечує участь індивіда в суспільно-політичному житті. Це право, відоме також за назвою свобода спілок і асоціацій, являє собою право утворювати будь-яку спілку в межах закону. Суспільні об'єднання створюються в результаті вільного волевиявлення громадян, які об'єдналися на основі спільності інтересів для досягнення спільних цілей. Звичайно, це право припускає принцип свободи діяльності суспільних об'єднань і їх рівноправності. За загальним правилом, закон визначає види об'єднань, що підлягають реєстрації, порядок цієї реєстрації, а також форми нагляду за ними.

Необхідно також зазначити і право на звернення (ст. 40 Конституції України), так зване право петицій. Звернення громадян до державних органів й органів місцевого самоврядування являють собою не тільки засіб відновлення порушеного права, але і форму політичної участі в вирішенні привселюдних справ. Реалізація цього права припускає розвиток особистої ініціативи й особистої зацікавленості громадян при вирішенні питань державного і суспільного характеру. Закон України “Про звернення громадян” визначає порядок подачі і розгляду письмових звернень, як і прийняття по ним рішень. Суть цього права полягає в можливості громадян направляти індивідуальні та колективні звернення до компетентних державних органів. Звернення, які мають форму скарги, частіше усього зводяться до вимог усунути порушення суб'єктивного права громадянина, яке допущене в результаті неправомірної дії (або бездіяльності) влади. Тому аналізованому праву відповідає обов'язок посадових осіб у встановленому порядку та у встановлені терміни виносити по ним обгрунтовані та законні рішення. На відміну від скарги, предметом пропозиції або заяви може бути суспільний інтерес, вимога оцінки державним органом політичної або іншої події. (Лукашева Е.А. Права людини. - М.: НОРМА-ИНФРА*М, 1999. – С.151-159).

 prev 3. Правовий статус людини і громадянина
 next 5. Економічні, соціальні і культурні права і свободи