За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Розділ курсу ДО  
Система прав і свобод людини і громадянина
5. Економічні, соціальні і культурні права і свободи
:: Розділ курсу ДО
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок з ресурсамиЗв'язок по розділам знань

5. Економічні, соціальні і культурні права і свободи

Соціально-економічні права (поряд із культурними) відносяться до прав людини другого покоління. Вони стосуються підтримки і нормативного закріплення соціально-економічних умов життя індивіда, визначають положення людини в сфері труда і побуту, зайнятості, добробуту, соціальної захищеності. Їх обсяг і ступінь реалізованості багато в чому залежать від стану економіки і ресурсів, і тому гарантії їхньої реалізації в порівнянні з громадянськими і політичними правами першого покоління, є менш розвиненими. На відміну від інших видів прав людини особливостями соціально-економічних прав є:

  • поширеність на певну галузь життя людини;

  • допустимість рекомендаційних, "нестрогих" формулювань базових положень (наприклад, "гідне життя", "справедливі і сприятливі умови праці", "задовільне існування");

Міжнародно-правова регламентація і захист соціально-економічних прав почалися в 1948 р., коли найважливіші з них були закріплені в Загальній декларації прав людини. До цього часу права на власність і на працю об'єднувалися з правами громадянськими. Але певні труднощі в їх визнанні існують і сьогодні. Так, Європейська соціальна хартія, прийнята Радою Європи в 1961 р., ратифікована не всіма державами.

Соціально-економічні права грають величезну роль у забезпеченні правового статусу особи. Як визначено в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., "ідеал вільної людської особистості, вільної від страху і нужди, може бути здійснений, тільки якщо будуть створені такі умови, при котрих кожний може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами так само, як і своїми громадянськими і політичними правами". Цю точку зору підтвердила Генеральна Асамблея ООН (резолюція від 4 грудня 1986 р.), проголосивши "неподільність і взаємозалежність економічних, соціальних, культурних, громадянських і політичних прав".

Обов'язок держав у сфері захисту соціально-економічних прав полягає в тому, щоб здійснювати прогресивні економічні і соціальні реформи, забезпечувати повну участь свого народу в процесі і вигодах економічного розвитку, використовувати свої ресурси для надання усім рівних можливостей користування даними правами. Як відзначається в ст. 7 Хартії економічних прав і обов'язків держав від 12 грудня 1974 р., кожна держава відповідає за сприяння економічному, соціальному і культурному розвитку свого народу.

Серед джерел правового регулювання соціально-економічних прав і свобод базову роль грають міжнародно-правові норми. Універсальні норми містяться в загальних принципах Статуту ООН (ст.ст. 1, 13, 55, 56, 62 і 68), у програмних положеннях Загальної декларації прав людини (ст.ст. 22, 23, 24, 25, 26, 27), у нормах Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., у стандартах Міжнародної організації праці (МОП). В даній галузі МОП прийнято більше 170 конвенцій. Важливе значення мають такі: "Про примусову працю" (1930 р.), "Про справедливу винагороду" (1951 р.), "Про дискримінацію в галузі праці і зайнятості" (1958 р.), "Про політику в галузі зайнятості (1964 р.), "Про працюючих із сімейними обов'язками" (1981 р.), " Про сприяння зайнятості і захист від безробіття" (1988 р.) і ін. Іншу групу джерел регулювання соціально-економічних прав складають норми, що містяться у регіональних угодах (Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р., Європейська соціальна хартія 1961 р. тощо). Третя значна група пов'язана з гарантіями дотримання і захисту соціально-економічних прав, закріпленими в національних законодавствах держав.

Економічні права забезпечують людині вільне розпорядження основними чинниками господарської діяльності. До них відносять:

Крім того, трудящі і роботодавці мають право на укладання колективних договорів; право на вільне об'єднання в національні або міжнародні організації для захисту своїх інтересів.

Головне місце в каталозі економічних прав займає право на працю (ст. 43 Конституції України), що включає право кожної людини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку він вільно вибирає або на котру вільно погоджується (ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.). Це право виражає постійно діючу потребу людини, необхідну для створення елементарних матеріальних передумов людського існування, а також забезпечення умов усебічного розвитку особистості. Право на працю і захист від безробіття зафіксоване й у ст. 23 Загальної декларації прав людини. Практичне здійснення права на працю втілюється у завданні забезпечення роботою всіх бажаючих, вирішенні проблеми повної зайнятості населення. Таким чином, право на працю припускає право на захист від безробіття, що надається державою будь-якій особі (ст. 23 Загальної декларації прав людини). У Конвенції МОП № 122 "Про політику в галузі зайнятості" зазначається, що з метою "ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Організації проголошує і здійснює в якості головної мети активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості" (ст. 1).

Свобода праці містить у собі і право кожної особи на справедливі і сприятливі умови праці. Це право, гарантоване в ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., складається з таких аспектів:

а) винагорода за працю повинна забезпечувати всім трудящим як мінімум справедливу заробітну плату і задовільне існування для них і для їхніх сімей; рівну винагороду за працю рівної цінності без будь-якого розходження;

б) умови роботи повинні відповідати вимогам безпеки і гігієни;

в) всі особи повинні мати однакову можливість просування по службі тільки на підставі виробничого стажу і кваліфікації;

г) усі трудящі мають право на відпочинок, дозвілля, розумне обмеження робочого часу й оплачувану періодичну відпустку, винагороду за святкові дні.

Сутність права на соціальне забезпечення (за віком, у випадку хвороби, інвалідності, втрати годувальника, для виховання дітей і в інших випадках, установлених законом) складається в тому, що держава гарантує надання достатніх коштів громадянам, які в силу об'єктивних обставин позбавлені (цілком або частково) здатності або можливості трудитися й одержувати прибутки від праці, а також поміч сім'ї в зв'язку з народженням і вихованням дітей (ст. 46 Конституції України). Даний комплекс прав закріплений у ст. 22 і 25 Загальної декларації прав людини, ст. 9, 10, 11, 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., ст. 26 Конвенції про права дитини. Здійснення цього права пов'язано з реалізацією інших прав, у тому числі на задовільний рівень життя, на охорону і поміч сім'ї, материнству і дитинству, права на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я. Гарантії забезпечення права на соціальний захист є предметом ряду міжнародних конвенцій і рекомендацій, прийнятих МОП. Конвенція № 102 "Про мінімальні норми соціального забезпечення" встановлює обов'язок держав забезпечувати дев'ять видів пособий/виплат, зокрема на медичну допомогу профілактичного і лікувального характеру, через хворобу з метою відновлення тимчасово втраченої працездатності, по безробіттю, по старості, по вагітності, по інвалідності або у випадку втрати годувальника. Конвенція № 118 "Про рівноправність у галузі соціального забезпечення" закріплює принцип рівних із громадянами прав іноземців і осіб без громадянства.

Умови, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини, зафіксовані в праві на достатній рівень життя, психічного і фізичного здоров'я (ст. 48, 49 Конституції України). Відповідно до ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., будь-якій людині повинні бути забезпечені достатнє харчування, одяг і житло, умови її життя повинні постійно поліпшуватися. Стверджуючи "основне право кожної людини на свободу від голоду", Пакт ставить за обов'язок державі приймати необхідні заходи для поліпшення методів виробництва і розподілу продуктів харчування, більш ефективного використання природних ресурсів. Конвенція МОП № 117 "Про основні цілі і норми соціальної політики" встановлює, що при визначенні прожиткового мінімуму приймаються в увагу такі основні потреби сімей працюючих, як продукти харчування і їх калорійність, житло, одяг, медичне обслуговування й освіта.

Для міжнародного захисту соціально-економічних прав людини і для виконання цілей і завдань Організації Об'єднаних Націй (серед який - сприяння підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення, умовам економічного і соціального прогресу і розвитку, вирішенню міжнародних проблем в економічній, соціальній галузі, у сфері охорони здоров'я, загальній повазі і дотриманню прав людини) створений і діє Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) - головна контрольна інстанція в галузі захисту соціально-економічних прав і основного координатора економічної і соціальної діяльності ООН і її спеціалізованих установ. ЕКОСОР, відповідно до Статуту ООН (ст. 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72), уповноважена проводити дослідження і подавати доповіді з міжнародних питань у галузі економічного і соціального життя, культури, освіти, охорони здоров'я і т.п., готувати проекти конвенцій з відповідних питань, проводити міжнародні конференції з проблем, що входять у її компетенцію. Проте міжнародний контроль у галузі захисту цієї групи прав у порівнянні з захистом громадянських і політичних прав менш значний. Він не містить у собі можливість подачі скарги приватними особами. Відповідно до положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. (ст. 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25), держави зобов'язані подавати доповіді про заходи, прийняті ними з метою реалізації положень Пакту, і про прогрес, досягнутий в соціально-економічної галузі, Генеральному секретарю ООН, який, у свою чергу, направляє їх на розгляд до ЕКОСОР і спеціалізовані установи. Така процедура є практично єдиною формою контролю за дотриманням соціально-економічних прав громадян. Крім того, контроль за виконанням соціально-економічних прав і свобод стикається з особливими труднощами, пов'язаними з порівняно недавнім розвитком цієї групи прав, із деякою невизначеністю основних дефініцій і гарантій, які містяться у міжнародно-правових нормах щодо цього питання. У 1985 р. був створений Комітет ЕКОСОР по економічних, соціальних і культурних правах. Його реальна діяльність почалася в 1987 р. Комітет є самостійним контрольним органом і уповноважений розглядати доповіді держав, приймати по ним загальні висновки і сповіщати щодо цього ЕКОСОР.

Культурні права гарантують духовний розвиток людини, допомагають кожному індивіду стати корисним учасником політичного, духовного, соціального і культурного прогресу. До них відносять право на освіту, право на доступ до культурних цінностей, право вільно брати участь у культурному житті суспільства, право на творчість (ст. 54 Конституції України), право на користування результатами наукового прогресу та їх практичним застосуванням тощо.

Основи міжнародних стандартів права на освіту (ст. 53 Конституції України) сформульовані в ст. 26 Загальної декларації прав людини та ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.. В цих документах обговорюються умови повного здійснення права на освіту: обов’язкова та безкоштовна початкова освіта для усіх; доступність середньої, професійно-технічної та вищої освіти; свобода батьків вибирати школи для своїх дітей та забезпечувати релігійне та моральне виховання дітей згідно своїх переконань. Окремі особи та заклади мають право створювати приватні навчальні заклади та керувати ними тільки за умов відповідності освіти в них мінімуму вимог, встановлених державою. Міжнародні-правові норми встановлюють також пріоритетні мети освіти: повний розвиток людської особистості і її гідності, повага до прав і свобод людини, необхідність освіти, створення можливостей бути корисними учасниками вільного суспільства, сприяти порозумінню, толерантності і дружбі між усіма націями, етнічними і релігійними групами. Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти спрямована на надання всім рівності можливостей в одержанні освіти "без усяких розходжень, винятків, обмеження або переваги за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, економічного становища або народження". Для цього держави зобов'язуються: а) зробити початкову освіту обов'язковою і безкоштовною; середню - загальнодоступною, а вищу - доступною на основі повної рівності та в залежності від здібностей кожного; б) забезпечити у всіх державних закладах рівного ступеня однаковий рівень освіти і якості навчання; в) заохочувати одержання і підвищення освіти; забезпечити підготування до викладацької професії. Зміст і гарантії здійснення культурних прав були розвинені і доповнені в ряді рекомендацій, ухвалених ЮНЕСКО (1968, 1980, 1982). У них, зокрема, відзначається: 1) розвиток власної культури є правом і обов'язком кожного народу; 2) однакове право на збереження і розвиток традицій культури мають усі нації, національні меншини, етнічні групи; 3) кожній людині повинні бути забезпечені доступ до знань і можливість насолоджуватися мистецтвом і літературою всіх народів, брати участь у прогресі науки у всіх частинах земної кулі, користуватися його благами і сприяти збагаченню культурного життя; 4) держави повинні вживати заходів по демократизації культури, забезпеченню прав на культуру і гарантіям участі в її результатах без яких-небудь обмежень; 5) держави повинні захищати свободу творчості, сприяти творчим робітникам, забезпечувати їхнє право створювати профспілки і фахові організації за своїм вибором.

Заохочення і захист культурних прав людини безпосередньо входять у коло завдань міжнародної спеціалізованої організації - ЮНЕСКО. Тут головною чинною структурою, що приймає скарги, є Комітет з конвенціях та рекомендацій - Комітет на кожній сесії подає Виконавчій раді ЮНЕСКО доповіді, які містять інформацію про розглянуті скарги і зроблені рекомендації. Під компетенцію ЮНЕСКО підпадає захист права на освіту, права на використання наукових досягнень, права на безперешкодну участь у культурному житті, права на інформацію, у тому числі права мати свою думку і виражати її тощо (Лукашева Е.А. Права человека. – М.: НОРМА-ИНФРА*М, 1999. – С. 170-172).

 prev 4. Громадянські і політичні права і свободи