За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Стаття  
Принцип незалежності судової влади та гарантії судового захисту прав і свобод людини і громадянина
:: Стаття
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок по розділам знань
    У запропонованій статті аналізується право громадян на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо особа вважає, що цими рішеннями, діями або бездіяльністю порушено її права чи свободи (ст. 55 Конституції України). Разом з тим висувається спірне твердження про те, що побудова демократичної держави можлива лише за умови поширення дії ст 55 Конституції України на суди (суддів) як на суб'єктів оскарження в будь-якій сфері їхньої діяльності, адже існування такої практики призведе до втручання інших осіб у здійснення правосуддя, що суперечить принципу незалежності судової влади.

Принцип незалежності судової влади та гарантії судового захисту прав і свобод людини і громадянина

У ст. З Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Цією нормою Конституції закладено принципово новий рівень взаємовідносин між державою та особою, в основі якого лежить обов'язок держави визнавати і захищати права та свободи людини і громадянина. Взявши таке зобов'язання, держава тим самим взяла на себе й відповідальність за створення механізму та заходів забезпечення таких прав і свобод. Це означає передусім закріплення на законодавчому рівні положень у сфері регулювання тих чи інших суспільних відносин. Однак гарантії реалізації прав та свобод особи і держави не обмежуються лише їх закріпленням у Конституції та інших законодавчих актах (зокрема, у сфері цивільного, трудового, сімейного законодавства). Реальне забезпечення прав і свобод особи потребує соціально-економічних, політичних та юридичних гарантій, однією з яких є, зокрема, створення в апараті держави установ і організацій, які б їх захищали.

У багатьох положеннях Конституції, присвячених охороні прав та свобод людини і громадянина, як про важливу їх гарантію йдеться про судовий захист. Так, ч. 1 ст. 55 Конституції України встановлено загальне правило про те, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом; ч. 2 цієї ж статті кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо особа вважає, що цими рішеннями, діями або бездіяльністю порушено її права чи свободи. Конституційне закріплення цього права викликало істотне зростання кількості звернень громадян до суду за захистом своїх прав і свобод та порушило перед судами ряд важливих питань щодо порядку його застосування на практиці.Протягом 1996—1997 рр. практика застосування удами України ст. 55 Конституції України була не зовсім однозначною, у зв'язку з чим виникла потреба у роз'ясненні цього питання. З цією метою 3 грудня 1997 р. Пленум Верховного Суду України прийняв постанову № 13 “Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують права та свободи громадян”.

Оскільки переважна частина скарг, поданих до суду в порядку ст. 55 Конституції України, стосувалась головним чином неправомірних рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів оскарження у сфері управлінської діяльності, основну увагу в постанові було зосереджено на даній категорії скарг. Разом з тим у значній частині скарг, які надходять до суду в порядку ст. 55 Конституції України, оскаржуються дії судів (суддів) при вирішенні ними справ.

Так, наприклад, Б. звернулась зі скаргою на дії голови Київського міського суду та його заступника, які не вжили заходів до припинення тяганини у вирішенні районними судами її цивільних справ.

А. звернувся до суду зі скаргою на дії суддів Луганської області, які, на його думку, постановили незаконні рішення у справах за його позовами.

О. оскаржив дії судді Синельниківського міського суду Дніпропетровської області, який у процесі вирішення його справи з різних причин неодноразово відкладав її розгляд по суті.

Посилаючись на незаконність дій голови Харківського обласного суду та його заступника при відмові в опротесту-ванні судових рішень, О. відповідно до ст. 55 Конституції України просила зобов'язати суд усунути порушення її прав шляхом задоволення скарги та опротестування оскаржуваних у порядку нагляду судових рішень.

Аналогічна скарга була подана Р. на дії голови Волинського обласного суду.

С. вважав незаконними дії судді Бродівського районного суду Львівської області, який призначив день розгляду Справи у незручний для нього час.

Незважаючи на те, що в судах виникали труднощі при вирішенні зазначеної категорії справ (особливо з питань віднесення дій судді до сфери правосуддя чи до сфери управління), загалом вони вірно виходили з того, що процесуальні дії судді не можуть бути оскаржені відповідно до ст. 55 Конституції України. Проте з цього приводу існують і протилежні погляди.

Керуючись благородними намірами забезпечення повного судового захисту людини і громадянина, деякі юристи й окремі судді стоять на тій позиції, що побудова демократичної держави можлива лише за умови поширення дії ст 55 Конституції України на суди (суддів) як на суб'єктів оскарження в будь-якій сфері їхньої діяльності Однак існування такої практики призведе до втручання інших осіб у здійснення правосуддя, що суперечить принципу незалежності судової влади

Питання можливості оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності суду (суддів) у процесі його діяльності має принципове значення, оскільки, з одного боку, Конституція гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та їх посадових і службових осіб, а з іншого — гарантує незалежність суддів та забороняє вплив на них у будь-який спосіб.

З метою запобігти неправильному застосуванню ст 55 Конституції України щодо оскарження дій суду (суддів) у п. 4 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України роз'яснюється, що в порядку, передбаченому ст 55 Конституції, можуть бути оскаржені лише ті рішення, дії чи бездіяльність посадових і службових осіб органів судової влади, які належать до сфери управлінської діяльності Проте таке роз'яснення не висвітлює належним чином це важливе питання.

Для кращого розуміння позиції Пленуму слід викласти деякі аргументи з цього приводу, розглянувши зазначене питання більш широко Насамперед корисно проаналізувати розуміння суті судової влади, правосуддя, судових органів

Ще на початку XX століття російський юрист С Познишев визначив судову владу як гілку влади державної, яка повинна здійснюватись окремими органами, що не виконують функції адміністративних чи законодавчих, і яка покликана виконувати закон, утверджувати його панування в житті, боротись зі свавіллям і насильством

Інший юрист Й Фойницький під судовою владою розумів систему підпорядкованих закону органів, покликаних застосовувати закон у порядку судового провадження

Відповідно до Концепції судово-правової реформи в Україні, затвердженої Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р , під судовою владою необхідно розуміти систему незалежних судів, які в порядку, визначеному законом, здійснюють правосуддя

Згідно зі ст 4 Закону від 5 червня 1981 р “Про судоустрій” правосуддя в Україні здійснюється шляхом вирішення цивільних та кримінальних справ

У статтях 6 та 124 Конституції України суд визначено як незалежний орган державної влади, який у встановлених Конституцією межах виконує свої повноваження, здійснюючи правосуддя

Суди всіх рівнів складають єдину судову систему, де кожний суд за характером своєї діяльності, наданими йому повноваженнями виступає як специфічний державний орган, на який покладено обов'язок від імені держави захищати права і свободи громадян шляхом здійснення правосуддя

Відповідно до ч 2 ст 1 Закону від 15 грудня 1992 р. “Про статус суддів” судді є посадовими особами державної влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України, Верховному Суді України, Верховному суді Автономної Республіки Крим, обласних, Київському і Севастопольському міських, районних (міських), міжрайонних (окружних), військових, арбітражних судах Виходячи з цього змістом правосуддя є діяльність судових органів по вирішенню справ, яке є і головним засобом здійснення судової влади. Правосуддя здійснюється судом на основі процесуального закону, який докладно регламентує процедуру розгляду та вирішення справ і фактично є способом його здійснення

Детальна регламентація судового процесу та точне виконання судом усіх процесуальних вимог покликані гарантувати правильне встановлення дійсних обставин справи, належне застосування до цих правовідносин норм матеріального закону та постановлення на їх основі законного й обгрунтованого рішення У той самий час змістом діяльності судової влади є функціонування судової системи з метою захисту суспільного порядку, прав і свобод громадян шляхом здійснення правосуддя

Отже, правовою формою вираження судової влади є здійснення правосуддя, яке неможливе без додержання правил процедури Таке розуміння судової системи, Гі функцій повинно сприяти стабільності й незалежності судової влади При цьому необхідно зазначити, що надання і забезпечення обов'язкового характеру процедури здійснення правосуддя (судочинства), встановленої, зокрема, цивільно-процесуальним чи іншим процесуальним законом, є однією з гарантій незалежності суддів та захисту прав і свобод людини і громадянина (ст 126 Конституції України, статті 11,12 ЗаконуПро статус суддів”)

Принцип судової незалежності одержав підтвердження як загальновизнана засада і в документах 00Н, міжнародних договорах, підписаних і ратифікованих Україною, в рішеннях міжнародних конференцій

Так, Загальна Декларація прав людини, прийнята і проголошена Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 р, у ст 10 закріпила право кожної людини на справедливий і відкритий розгляд справи незалежним судом

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р , підписаний Україною у 1968 р і ратифікований нею в 1973 р , у ст 14 закріпив право кожного на справедливий і прилюдний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом

Конвенція про захист прав і основних свобод людини (Рим, 4 листопада 1950 р ), підписана Україною при вступі до Ради Європи у 1995 р і ратифікована нею 17 липня 1997 р., у ст 6 також закріпила право кожної людини на справедливий, відкритий розгляд справи незалежним і безстороннім судом, який діє відповідно до закону.

Принципи судової незалежності закріплені і в Сіракузькому проекті принципів незалежності судочинства 1981 р., Декларації про незалежне судочинство, прийнятій на Всесвітній конференції з питань незалежності судочинства в Монреалі (Канада, 1983 р.), Рекомендації №Р(94)12 Комітету міністрів державам-членам щодо незалежності, дієвості та ролі суддів, ухваленій 13 жовтня 1994 р. Комітетом міністрів Ради Європи відповідно до ст. 15 Статуту Ради Європи.

Судова незалежність у міжнародно-правовому аспекті передбачає не тільки право людини на незалежний суд, а й обов'язок судді бути незалежним у процесі прийняття рішення. Це право і обов'язок суду (судді) бути незалежним без будь-яких обмежень, впливів, спокус, тиску, погроз чи втручань, прямих або непрямих, з будь-чийого боку і з будь-якої причини чи в будь-який спосіб передбачають у тому числі його право і обов'язок бути незалежним від своїх колег — суддів і начальників.

Наведене свідчить, що ніхто не повинен втручатись у судовий процес і має утримуватись від будь-яких дій, які, у свою чергу, можуть мати попередній вплив на рішення суду або заважати нормальній роботі суду по постановленню рішення.

Проте якщо погодитись із позицією деяких юристів про можливість оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суддів (суду) відповідно до ст. 55 Конституції України, то матиме місце втручання інших осіб у дії судді по здійсненню правосуддя, що е неприпустимим. Такий висновок випливає також зі змісту п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 4 “Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів”, в якому розкривається поняття втручання у діяльність по здійсненню правосуддя.

На підставі зазначених положень необхідно дійти висновку, що рішення суду (судді), а також його дії або бездіяльність у питаннях здійснення правосуддя (пов'язаних із підготовкою, розглядом справ в усіх судових інстанціях і судах будь-якої юрисдикції, перевіркою їх у порядку нагляду, касаційному порядку тощо) можуть оскаржуватись лише в порядку, передбаченому цивільним чи іншим процесуальним законом, а не шляхом оскарження їх в інший суд першої інстанції, що одночасно порушувало б принцип незалежності суддів і заборону втручання у вирішення справ незалежним судом.

Правозахисна та праворегулююча діяльність суду при здійсненні правосуддя заснована на процесуальних нормах — певних правилах процедури, в процесі якої між судом (як носієм судової влади), з одного боку, та учасниками процесу (як об'єктами судової влади) — з іншого, виникають певні правовідносини. Чи можуть ці правовідносини бути відповідно до ст. 4 ЦК підставою для виникнення у судді та в учасників процесу цивільних прав і обов'язків, порушення яких дає згідно зі ст. 4 ЦПК зацікавленій особі право порушити в суді іншу справу?

Згідно з теорією цивільного права суб'єктивному цивільному праву повинен відповідати юридичний обов'язок. Проте “цивільне судочинство — це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, який визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав і обов'язків і цивільних процесуальних дій, якими вони реалізуються їх суб'єктами — судом, органом судового виконання, учасниками процесу” '. Тому ці правовідносини, які за своєю суттю є процесуальними (тобто процедурними), не можуть бути самостійним предметом судового спору, підставою для порушення учасником даного процесу іншої цивільної справи відповідно до ст. 4 ЦК та ст. 4 ЦПК з приводу цих правовідносин.

Система судів (судова влада) наділена відповідною юрисдикцією, має свій предмет ведення і реалізує свої повноваження через визначені законодавством (Законом від 3 червня 1992 р. “Про Конституційний Суд України”, Цивільним процесуальним, Кримінально-процесуальним, Арбітражним процесуальним кодексами України та Кодексом України про адміністративні правопорушення) процедурні рамки і правила, керуючись якими, суди здійснюють правосуддя в конституційному, цивільному, кримінальному, адміністративному чи арбітражному судочинстві. Отже, з метою здійснення правосуддя законодавство регламентує правила судочинства, закріплюючи основні процесуальні норми (інакше кажучи, правила процедури вирішення справ), необхідні для діяльності будь-якого суду, зокрема порядок підготовки справ до розгляду, витребування доказів, їх дослідження, розгляд справи, порядок виготовлення протоколу судового засідання, постановляння рішення, його оскарження тощо.

У цивільному процесі, зокрема, ці правила визначають також поняття сторони у ньому, права та обов'язки його учасників (статті 95, 99—103 ЦПК), права і повноваження судді (статті 136, 143, 149, 162 ЦПК) тощо, відповідно до яких здійснюється судове провадження у справі. Тим самим цим Кодексом (як і іншими процесуальними законами) надано достатні гарантії забезпечення інтересів і прав громадян при вирішенні їх справ у цивільному провадженні. Тому зацікавлені особи — учасники процесу, не заявляючи окремих позовів до суду чи суддів, мають можливість використати своє конституційне право на захист порушених прав у відповідному суді згідно з нормами процедури, визначеними цивільним процесуальним законом, а після використання всіх національних засобів правового захисту — звернутись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи інших органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, оскарживши не дії судді (суду), а самі судові рішення, які, на їхню думку, є незаконними у зв'язку з порушенням правил процедури при їх постановленні.

Крім того, в разі неналежного виконання суддею обов'язків, передбачених ст. 6 Закону “Про статус суддів” та нормами процесуального закону (наприклад, тяганина при вирішенні справ тощо), кожна особа має можливість звернутись до відповідних органів і посадових осіб (ст. 33 Закону “Про статус суддів”, статті 32, 33 Закону “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України”) із заявою про порушення дисциплінарного провадження щодо судді.

1 Ш т е ф а н М.Й. Цивільний процес. - Ю, 1997. - С. 18.

Аналогічні заходи передбачені також Рекомендацією №R(94)12 Комітету міністрів державам-членам щодо незалежності, дієвості та ролі суддів (принцип VI, п.1). При цьому зазначено, що до судді, який не виконує своїх обов'язків ефективно та неупереджено або якщо мають місце дисциплінарні порушення, повинні бути вжиті всі необхідні заходи за умови, що вони не впливають на незалежність правосуддя 2.

Необхідно також ще раз зазначити, що надання і забезпечення обов'язкового характеру встановленої Цивільним процесуальним кодексом України процедури здійснення судочинства є однією з гарантій незалежності суддів (ст. 126 Конституції України, статті 11, 12 Закону “Про статус суддів”).

Таким чином, можна дійти висновку, що судове провадження в цивільних справах або цивільний процес (як і будь-яке інше провадження — конституційне, кримінальне, арбітражне, адміністративне) — це встановлений державою порядок здійснення правосуддя, який складається з процесуальних (процедурних) дій судді, дій інших осіб у процесі вирішення справи, в результаті яких між судом (суддею) та учасниками процесу виникають процесуальні відносини (а не цивільно-правові), які відповідно до ст. 4 ЦК та ст. 4 ЦПК не можуть бути підставою для порушення іншої цивільної справи щодо суду (судді), а також для їх цивільно-правової відповідальності. За відсутності підстав для порушення справи правомірною є відмова в прийнятті такої заяви (скарги, позову) відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК, що, виходячи із зазначеного вище, не суперечить ні Конституції України, ні міжнародним правовим нормам.

З іншого боку, аналізуючи положення статей 6, 55,124, 129 Конституції України, можна дійти висновку, що оскільки зазначеними нормами суд визначено як особливий орган державної влади, з особливим видом діяльності, з додержанням певних процесуальних норм та компетенцією — як гарант реалізації прав і свобод особи, то обмеження його компетенції в процесуальних питаннях при здісненні правосуддя є неприпустимим. З урахуванням цього суд, здійснюючи повноваження у сфері правосуддя, не може виступати як орган правосуддя в одній справі й одночасно бути стороною (відповідачем) в іншому процесі за позовом (скаргою) учасника процесу, спір якого цей суд вирішує.

Інше бачення вирішення цього питання щодо тлумачення ст. 55 Конституції України не відповідало б принципам незалежного суду та демократичної держави і могло б призвести до втягнення всіх судових органів, незалежно від їх юрисдикції і рівня, в постійні судові спори з питань процедури з тими ж учасниками процесу, справи яких вони вирішують як орган правосуддя.

Аналогічно, з нашої точки зору, повинні вирішуватись питання щодо оскарження дій суддів, зазначених у ст. 328 ЦПК, у процесі розгляду ними справ у порядку нагляду, який згідно з чинним законодавством є однією зі стадій цивільного процесу і формою здійснення правосуддя. Так,

2 Вісник Верховного Суду України. — 1997. — № 4. — С. 11.

право на опротестування є повноваженням на порушення судочинства в стадії перегляду судових рішень, що набрали законної сили, у порядку судового нагляду. Право на порушення провадження про перегляд рішень, ухвал і постанов суду, які набрали законної сили, надано особам, зазначеним у ст. 328 ЦПК. Для вирішення питання про наявність підстав для принесення протесту ст. 328 ЦПК надає зазначеним особам право витребувати від відповідних судів будь-яку цивільну справу, вирішену ними. Приводом для цього, зокрема, є скарги громадян. Скарга в порядку нагляду на судові рішення, на нашу думку, є цивільним процесуальним документом, який повинен відповідати вимогам, зазначеним у статтях 292, 139 ЦПК, за результатами розгляду якої повноважні особи приймають відповідне рішення.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 р. № 2 “Про практику розгляду цивільних справ в порядку нагляду” (п. 4) зазначено, що при перевірці судових рішень має бути визначено, чи всі обставини, які мають значення для справи, встановлені рішенням суду, чи повно і всебічно вони з'ясовані в судовому засіданні, чи підтверджуються висновки суду про їх наявність або відсутність доказами, які є в справі, чи всім зібраним доказам дано відповідну оцінку, чи не спростовуються висновки суду додатково представленими матеріалами, чи відповідають нормам матеріального права судові рішення і чи додержано норм процесуального права при їх постановленні, чи були допущені судом порушення норм матеріального або процесуального права істотними. Тобто повноважна службова особа суду, зазначена у ст. 328 ЦПК, вирішуючи скарги громадян у порядку нагляду на судові рішення, вчинює певні процесуальні дії і приймає рішення про принесення протесту чи про відмову в його принесенні. За відсутності підстав для принесення протесту про це повідомляють особу, за заявою якої справу було витребувано для перевірки, із зазначенням мотивів відмови (ч. З ст. 329 ЦПК).

Згідно з п. З постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду цивільних справ в порядку нагляду” вимоги ст. 329 ЦПК про дачу мотивованої відповіді особі, яка звернулась із заявою про неправильність судових рішень, стосуються як випадків, коли скарга перевірялась із витребуванням справи, так і випадків відмови у задоволенні скарги без витребування справи. Відповідь має містити мотиви відмови, в яких повинно бути зазначено, чому доводи заявника визнано необгрунтованими та яким нормам права відповідають судові рішення. Таким чином, якщо скарга в порядку нагляду, яка фактично являє собою правову вимогу про захист права чи відновлення порушеного права, є процесуальним документом, передбаченим цивільним процесуальним законом, то і відповідь (чи протест) повноважної службової особи суду є таким самим процесуальним документом. Тобто прийняття скарги в порядку судового нагляду до свого провадження або витребування службовою особою справи для визначення підстав опротестування судових рішень є тими юридичними фактами, які породжують виникнення цивільних процесуальних правовідносин у цій стадії процесу.

Дії' службових осіб щодо прийняття і розгляду такої скарги урегульовані нормами цивільного процесуального права. Тому між суб'єктами права опротестування рішень суду та скаржниками виникають цивільні процесуальні правовідносини у сфері правосуддя, про які йшлося раніше і які не можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 55 Конституції України. А тому є правомірною відмова судді в прийнятті такої скарги відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 136 ЦПК. У разі повторного подання особою скарги в порядку нагляду на судові рішення з тих самих підстав, які вже раніше були предметом перевірки і на які особа одержала мотивовану відповідь, вважаємо правильною позицію суддів, згідно з якою відповідна посадова особа повідомляє особу, що подала скаргу, про відсутність підстав для опротестування судових рішень і закриває провадження за цією скаргою.

Така правова позиція була висловлена Пленумом Верховного Суду України в постанові від 26 лютого 1999 р. у справі Г. щодо оскарження дій Голови Верховного Суду України при вирішенні ним скарг у порядку нагляду. Так, у червні 1998 р. Г. звернувся до суду зі скаргою, в якій просив зобов'язати Голову Верховного Суду України розглянути в порядку нагляду його скарги на постановлені у 1996— 1997 рр. районним і обласним судами рішення за його спором. Ухвалу судді Київського міського суду, якою відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК Г. було відмовлено у прийнятті цієї заяви як такої, що не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, скасовано ухвалою судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України з посиланням на порушення судом цивільно-процесуального закону.

Скасовуючи ухвалу судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України та залишаючи в силі ухвалу міського суду про відмову в прийнятті заяви Г., Пленум Верховного Суду України виходив з такого. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України як на підставу для скасування ухвали судді послалась на те, що суд в ухвалі про відмову Г. у прийнятті заяви навів мотиви лише щодо вимог про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, а щодо інших вимог відмову не мотивував. Крім того, в ухвалі суду необгрунтоване зазначено, що ст. 62 Конституції України визначає виключні підстави і порядок відшкодування шкоди, завданої при здійсненні правосуддя, які виключають можливість розгляду заяви Г. з наведених ним підстав у порядку цивільного судочинства. Судова колегія при цьому зазначила, що у цій статті йдеться лише про права особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, у тому числі про її право на відшкодування державою матеріальної і моральної шкоди. Порядок же відшкодування такої шкоди, заподіяної у сфері правосуддя з інших причин, цією нормою не визначається, і в ній немає положень про неможливість розгляду таких справ у порядку цивільного судочинства.

Із матеріалів справи вбачається, що Г. дійсно звернувся до суду з декількома вимогами, зокрема: про зобов'язання розглянути його скарги; зазначити причини їх несвоєчасного розгляду; відшкодувати матеріальну і моральну шкоду, заподіяну такими діями судів і суддів. Проте, як зазначив Пленум Верховного Суду України, прийняття чи неприйняття даної заяви, в якій об'єднано ці вимоги, залежить від вирішення основного питання: чи може суд першої інстанції на підставі положень Конституції України, у тому числі її статей 55, 56, або інших законів розглядати позови, скарги на рішення, дії, бездіяльність іншого суду чи судді, пов'язані зі здійсненням правосуддя у справах, які знаходяться або знаходились у провадженні останніх, оскільки до цього зводяться всі заявлені вимоги. На обгрунтування цієї позиції Пленум зазначив таке.

Конституцією України встановлено, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону, вплив на них у будь-який спосіб забороняється, а однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (статті 126, 129). Згідно із зазначеними положеннями Конституції України рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя (пов'язаних із підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях, перевіркою справ у порядку нагляду, зверненням рішення до виконання тощо) можуть оскаржуватись у чинному касаційному та наглядному порядку, а не шляхом оскарження їх в інший суд першої інстанції. Таке оскарження порушувало б принцип незалежності суддів і заборону втручання у вирішення справ належним судом. Суд є органом, який розглядає скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, посадових і службових осіб, а його рішення (дії, бездіяльність) оскаржуються лише в порядку, визначеному ст. 129 Конституції України і законодавством про судочинство.

Правосуддя в Україні регулюється конституційними нормами окремо від діяльності інших органів державної влади. Відповідно до ст. 62 Конституції матеріальна і моральна шкода відшкодовується державою лише безпідставно засудженій особі в разі скасування вироку як неправосудного. Проте і в цьому разі за заподіяну особі шкоду відповідає не суд або судця, а держава.

Отже, суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути з цих підстав відповідачем у цивільній справі. Винятками є лише випадки, коли суд (суддя) виступає як будь-яка установа (особа), а не орган (особа), що здійснює правосуддя. Тому заяви, скарги, спрямовані на це, не підлягають розглядові в суді першої інстанції, оскільки відповідно до закону є інший механізм усунення помилок і недоліків, допущених при здійсненні правосуддя. Таким чином, зазначеною постановою чітко визначено позицію Верховного Суду України з питання застосування ст. 55 Конституції України. Такий порядок щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суддів (суду) дає можливість поєднувати додержання конституційних принципів захисту прав і свобод людини і громадянина та незалежності судової влади.