За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Стаття  
Практика конституційного суду України як засіб імплементації європейських стандартів прав і свобод людини в Україні
В.Скомороха :: Стаття
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Досліджуючи проблему, змістом якої є права людини та основні свободи, автор статті зупиняється на імплементації (трансформації) в правову систему України європейських стандартів цих прав і свобод, робить спробу визначити яке місце у національному законодавстві посідають норми міжнародного права та порядок взаємодії внутрішньодержавного (національного) права та міжнародного права. У цьому контексті аналізується практика здійснення конституційного правосуддя, яка в нашій державі перебуває ще у стадії формування.

Практика конституційного суду України як засіб імплементації європейських стандартів прав і свобод людини в Україні

В. Скомороха,

Голова Конституційного Суду України, заслужений юрист України

У контексті проблеми, змістом якої є права людини та основні свободи, зупинимося на імплементації (трансформації) в правову систему України європейських стандартів цих прав і свобод. Будучи представником органу конституційної юрисдикції, звичайно, зосереджу увагу на питаннях практики здійснення повноважень Конституційним Судом України з урахуванням чинних міжнародних договорів як складової національного законодавства України.

“Імплементація - термін, який увійшов у вітчизняний юридичний обіг порівняно недавно. За визначенням окремих авторів, імплементація є не що інше як "установлений державою порядок застосування норм міжнародного права на її території"1. Таке визначення, на мою думку, є неповним, оскільки обмежується сферою застосування норм міжнародного права і не охоплює стадії впровадження їх у національну правову систему, що є складовою імплементації.

О. Скакун вважає, що імплементація - це перенесення (введення) у національне право норм і принципів міжнародних актів"2.

Г. Дмитрієва трансформацію міжнародно-правових норм у національну правову систему пов'язує з необхідністю надання їм юридичної сили норм національного права3.

П. Апраксій імплементацію норм міжнародного права пов'язує із створенням механізмів іх застосування на національному рівні. Імплементація, на його думку, - безперервний процес, що зачіпає різні сфери державної діяльності і відповідно різні державні органи. Вона вимагає тісного співробітництва та координації зусиль органів державної влади та інших структур4.

Становлення протягом останнього десятиріччя демократичної державності в країнах Центральної і Східної Європи, на пострадянському просторі зумовило необхідність звернення до загальновизнаних принципів та норм міжнародного права для використання їх як засадничих орієнтирів, що визначають зміст і спрямованість національних правових систем. Особливо це стало в нагоді при розробленні та прийнятті новітніх конституцій держав молодої демократії, коли постала нагальна потреба визначити не тільки підходи до встановлення співвідношення міжнародного і національного права, а й належні механізми їх реальної взаємодії.

Порівняльний правовий аналіз положень чинних конституцій нових держав Європи та Азії свідчить, що процес сучасного державотворення здійснюється з урахуванням прогресивної практики світового конституціоналізму. Зрозуміло, що в основу національного державотворення в кожній окремо взятій країні (не є винятком у цьому аспекті й Україна) було покладено особливості власної соціально-політичної історії, стан суспільства на час реформування інститутів влади, сприйняття ним демократичних новацій, зумовлених визначенням напрямів подальшого конституційно-правового розвитку тощо.

Актуальним у розв'язанні проблем державотворення на сучасному етапі є, скажімо, застосування демократичних форм і процедур, особливо при формуванні інститутів влади, структур місцевого самоврядування, що здійснюється шляхом безпосереднього народовладдя. Зрозуміло, що за умов авторитарних чи тоталітарних форм правління сфера застосування демократичних процедур була вкрай обмеженою. Такі процедури зводились, як правило, до проведення масових заходів, метою яких було підтвердження "одностайності", "монолітності" в діяльності структур панівної політичної організації, беззастережне схвалення загальнообов'язкових рішень, підтримання і поширення всіляких закликів, звернень, починань тощо.

Багатий арсенал засобів демократичного вирішення нагальних питань суспільного розвитку, залучення громадян до процесів державотворення, управління державними справами, реальної захищеності прав і свобод людини, що був досягнутий зарубіжними країнами і успішно використовувався ними в суспільно-політичній практиці, не знаходив застосування в країнах, де панували антидемократичні режими.

Реалії практики конституціоналізму, пов'язані зі зміною політичної карти і виникненням нових держав як у Європі, так і в Азії, поставили на порядок денний необхідність використання здобутків цивілізованих держав світу, передусім у політичній і правовій сферах, сфері захисту прав людини і основних свобод. Цим, переважно, пояснюється інтерес нових незалежних держав до стандартів (еталонів, моделей) взаємовідносин між людьми, між людиною і державою, між громадянами, між громадянами і державою, між структурами громадянського суспільства і державою, що стали нормами життя у цивілізованих країнах.

Зрозуміло, що особливий інтерес викликає досвід запровадження зазначених стандартів державами, які першими звільнилися від тоталітарних режимів, вирішують (або вже вирішили) економічні та суспільно-політичні проблеми, аналогічні або подібні до тих, які ще вирішуються державами, що запозичують відповідний досвід.

Нинішні реалії багатьох країн Європи та Азії свідчать, що успіх у здійсненні намічених прогресивних перетворень в окремо взятій країні досягається не механічним копіюванням чужої теорії та практики державотворення, а глибоким попереднім аналізом власної соціально-політичної теорії, врахуванням об'єктивних і суб'єктивних факторів впливу на процеси трансформації суспільства, прогнозуванням наслідків запровадження нововведень, вибором оптимального співвідношення їх із проголошуваними намірами, орієнтацією на забезпечення демократичних засад функціонування державності, захистом прав і свобод людини і громадянина.

Характерною особливістю конституцій новітніх держав світу є те, що в них знайшли відображення притаманні цивілізованим державам тенденції до розширення конституційно-правової регламентації засад організації суспільного буття, посилення гарантій здійснення прав і свобод людини, визначення обов'язків перед суспільством тощо. Помітним є посилення впливу міжнародного права на внутрішньодержавний правопорядок.

Важливим для кожної держави, в національному законодавстві якої певне місце посідають норми міжнародного права, є визначення порядку взаємодії внутрішньодержавного (національного) права та міжнародного права. Виходячи із засад суверенності і незалежності, закріплених в конституціях новітніх держав, можна дійти висновку, що визначення зазначеного порядку - суверенне право держави.

Раніше серед науковців у галузі державного (конституційного) права, фахівців-практиків побутувала думка, що трансформація норм міжнародного права в національне законодавство конкретної держави може здійснюватися переважно шляхом законодавчого перетворення (втілення) їх у норми національного права. Іншими словами, без відповідної адаптації норма міжнародного права не могла застосовуватися в національній правовій системі. Такий підхід іменувався індивідуальною імплементацією. Проте вирішення цих питань багатьма державами молодої демократії пішло іншим шляхом - переважно у формі загальної трансформації. Сутність її в тому, що після надання органом відповідної держави згоди на обов'язковість міжнародного договору, норми міжнародного права вважаються складовою національного законодавства без попередньої адаптації і діють, як правило, безпосередньо.

Послідовники такої форми імплементації посилаються на Конституцію ФРН, зокрема на положення її статті 25, відповідно до яких "загальні норми міжнародного права є складовою частиною права Федерації. Вони мають перевагу перед законами і безпосередньо породжують права та обов'язки для жителів федеральної території".

Конституцією Російської Федерації 1993 року закріплено положення щодо загальної трансформації норм міжнародного права. Відповідно до частини четвертої статті 15 Конституції Росії загальновизнані принципи і норми міжнародного права та міжнародні договори Російської Федерації є складовою її правової системи.

Як бачимо, в Основному Законі Російської Федерації повніше визначено предмет імплементації, оскільки йдеться не тільки про норми міжнародного права, як це має місце в Конституції ФРН, а й про загальновизнані міжнародні принципи та міжнародні договори Російської Федерації.

Чинна Конституція України дещо по-іншому визначає порядок імплементації норм міжнародного права в правову систему нашої держави. Відповідно до приписів статті 9 Основного Закону предметом імплементації є лише чинні міжнародні договори. Причому вони стають частиною національного законодавства України лише після падання Верховною Радою України згоди на їх обов'язковість для України.

Частиною другою згаданої статті Конституції України визначено, що укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Іншими словами, укладення міжнародних договорів має узгоджуватися з приписами Основного Закону України.

Заслуговують на увагу особливості правової природи тієї частини національного законодавства України, що складається з міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. З огляду на те, що міжнародний договір є щонайменше двосторонньою угодою, що умови договору розроблялися, приймалися (підписувалися) і були ратифіковані різними державами (нерідко з відповідними застереженнями окремої держави чи кількох окремих держав), на нашу думку, такий договір, хоча і стає частиною національного законодавства, не може змінюватися в односторонньому порядку відповідним "національним" законодавцем, оскільки це, з одного боку, не відповідає міжнародно-правовій практиці, а з другого, - мало б наслідком втрату ним своєї правової природи як міжнародно-правового акта.

Відмова держави від окремих чинних положень міжнародного договору чи міжнародного договору в цілому можлива лише у формі денонсації, яка здійснюється в порядку, що визначається, як правило, міжнародним договором.

Міжнародні договори, будучи частиною національного законодавства, застосовуються в правовій системі відповідної держави згідно з метою та принципами власного (національного) права у контексті відповідних положень міжнародного права. В окремих випадках реалізація норм міжнародного права, що стали частиною національного законодавства, супроводжується прийняттям відповідних внутрішньодержавних правових актів.

Особливістю норм чинних міжнародних договорів, які стали частиною національного законодавства України, виходячи із сенсу частини першої статті 9 Конституції України, є те, що, ставши частиною національного законодавства України, відповідна норма договору не трансформується в нову національну норму України, а реалізується самостійно, в окремих випадках - разом із прийнятим внутрішньодержавним правовим актом.

Заслуговує на увагу питання щодо місця норм міжнародного права в системі джерел національного права. В окремих державах таким нормам надано силу, що перевищує силу національного закону. Скажімо, частиною четвертою статті 15 Конституції Російської Федерації встановлено співвідношення між дією закону і міжнародного договору, відповідно до якого віддається перевага в застосуванні міжнародного договору Російської Федерації, яким встановлено інші правила, ніж передбачені законом.

Маючи пріоритет національного закону, норми міжнародного права, які стали частиною національного законодавства, не наділені таким пріоритетом щодо конституції відповідної держави. Це зумовлено дією в правовій системі держави принципу, відповідно до якого конституція має найвищу юридичну силу. Не є винятком у регулюванні подібних питань і Основний Закон України, яким визначено, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8). Таким чином, можна стверджувати, що в правовій системі України чинні міжнародні договори, які є частиною її національного законодавства, за принципами ієрархії підпорядковані Конституції України. За зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України чинні міжнародні договори України, як і ті міжнародні договори, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість, можуть бути перевірені Конституційним Судом України щодо їх відповідності Конституції України (частина перша статті 151 Основного Закону). Зрозуміло, що в разі давання Конституційним Судом висновку про невідповідність зазначених міжнародних договорів Конституції України, вони відповідно втрачають обов'язковість для України або ж втрачають можливість стати обов'язковими для неї (у випадку, коли йдеться про договори, які ще не пройшли процедури надання згоди на їх обов'язковість).

Практика нормотворення держав новітньої хвилі історії конституціоналізму свідчить про зростаючий вплив міжнародного права на внутрішньодержавний правопорядок, звісно, із забезпеченням суверенного права конкретної держави на встановлення порядку взаємодії норм внутрішньодержавного (національного) та міжнародного права.

У контексті практики конституціоналізму щодо посилення уваги до захисту прав і свобод людини цілком природним є вияв інтересу народів країн молодої демократії до стандартів прав і свобод людини, що забезпечуються в традиційно демократичних державах світу, зокрема європейських, до міжнародних засобів правового захисту людини і громадянина. Зрештою, демократичні стандарти одних держав "запозичуються" іншими державами. Форми такого "запозичення" можуть бути різними. Вирішення засадничих питань здійснюється, як правило, на конституційному рівні, інших - на законодавчому

Важливою функцією Конституційного Суду України є захист конституційних прав і свобод людини і громадянина. Приймаючи рішення та даючи висновки, Конституційний Суд зосереджує увагу в першу чергу на тих питаннях, які прямо або опосередковано пов'язані із забезпеченням прав і свобод людини і громадянина або можуть обмежити такі права і свободи. Цього принципу Конституційний Суд України неухильно додержується під час розгляду кожної справи.

Чинна Конституція України та Закон України "Про Конституційний Суд України" передбачили можливість звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства та юридичних осіб до Конституційного Суду України за захистом своїх конституційних прав і свобод. Такий захист здійснюється шляхом офіційного тлумачення Конституційним Судом положень Конституції України та законів України з питань, що стосуються авторів звернень.

Відповідні тлумачення було дано за зверненнями громадян: Г. Дзюби - щодо права на оскарження в суді неправомірних дій начальника військового гарнізону;

К. Устименка - щодо збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу; О. Барабаша - щодо дня набуття чинності Конституцією України; групи жителів міста Жовті Води - щодо відмови судів загальної юрисдикції у прийнятті позовних заяв до Кабінету Міністрів України про виконання зобов'язань за облігаціями Державної цільової безпроцентної позики 1990 року та відшкодування моральної шкоди. Окремі справи стосувалися захисту права громадян на користування пільгами, що надаються державою.

Узагальнюючи, можна сказати, що своїми рішеннями Конституційний Суд України захистив такі конституційні права і свободи як:

- право на свободу об'єднання;

- право брати участь в управлінні державними справами;

- право голосу на виборах і референдумах (стосується осіб, які за вироком суду загальної юрисдикції відбувають покарання в місцях позбавлення волі);

- свободу від втручання в особисте життя;

- право на свободу профспілкової діяльності;

- право на справедливий судовий розгляд;

- інші права і свободи.

Вирішуючи справу щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" та статті 12 Закону України "Про прокуратуру" (справа К.Г.Устименка), Конституційний Суд України керувався не тільки положеннями Конституції України та Закону України "Про Конституційний Суд України", а й загальновизнаними принципами права.

У пункті 2 мотивувальної частини свого Рішення від ЗО квітня 1997 року Суд констатував наявність у нормативно-правовій базі України в частині інформаційних правовідносин нечітко визначених, колізійних положень і прогалин, що негативно впливає на забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Було відзначено, що законодавство України поки що не приведено у відповідність до європейських стандартів у галузі захисту персональних даних (даних про особу) у зв'язку з прийняттям України до Ради Європи. Правовідносини, що виникають у цій сфері, зокрема й інформаційного характеру, через відсутність власної нормативної бази регулюються відомчими нормативними актами колишнього СРСР, незважаючи на те, що чимало норм таких актів суперечать статтям 3, 23, 31, 47, 48, іншим нормам Закону України "Про інформацію", Основ законодавства України про охорону здоров'я, загальновизнаним міжнародним принципам рекомендаційного характеру, зафіксованим у Женевській декларації Всесвітньої медичної асамблеї (вересень 1948 року, з наступними поправками), у Міжнародному кодексі медичної етики (жовтень 1949 року, з наступними поправками), у Положенні про захист прав і конфіденційності пацієнта (жовтень 1993 року), у численних деклараціях, хартіях і конвенціях щодо прав людини тощо.

Принагідно слід підкреслити, що право людини на повагу до її особистого і сімейного життя закріплене у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (у редакції Протоколу № 11 від 1 листопада 1998 року), яка є частиною національного законодавства України. Реалізація положень цієї конвенції увійшла в практику діяльності правозастосовних інституцій України.

У Рішенні від 25 грудня 1997 року в справі за конституційним зверненням громадян Проценко Р.М., Ярошенко П.П. та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України Конституційний Суд України з метою тлумачення частини першої статті 55 Основного Закону України щодо захисту судом прав і свобод людини і громадянина керувався ратифікованими Україною Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950 рік), що згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.

Конституційний Суд України за результатами розгляду згаданої справи дійшов висновку, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

У пункті 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України зазначено, що відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.

Частина перша статті 55 Конституції України зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

Практика здійснення конституційного правосуддя в нашій державі перебуває у стадії формування. Зрозуміло, вона ще не охоплює всіх питань, вирішення яких згідно з Конституцією України належить до повноважень Конституційного Суду України. Чимало з них будуть предметом розгляду Суду в майбутньому. Ми готуємось до цього, вивчаємо світовий досвід у цій сфері і, звісно, у першу чергу - досвід органів конституційної юрисдикції європейських держав.

Конституцією України закріплено положення, згідно з якими права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина визначаються виключно законами України (стаття 92). Прийняття законів в Україні належить до повноважень Верховної Ради України (пункт З частини першої статті 85 Конституції України). Лише Верховна Рада України відповідно до статті 9 Основного Закону держави надає згоду на обов'язковість для України чинних міжнародних договорів і лише після надання такої згоди міжнародний договір стає частиною національного законодавства України.

Згода на обов'язковість міжнародного договору надається шляхом прийняття закону (відповідно до Закону України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 року - шляхом ухвалення спеціального закону про ратифікацію міжнародною договору, який підписується Головою Верховної Ради України). Прийнятий закон має бути підписаний і офіційно оприлюднений відповідно до вимог частин першої і другої статті 94 Конституції України.

У зв'язку з порушенням конституційне встановлених правил підписання та офіційного оприлюднення законів України Конституційний Суд України своїм Рішенням від 12 липня 2000 року в справі про ратифікацію Хартії про мови (1992 рік) визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р." від 24 грудня 1999 року № 1350-ХІУ. Цим же Рішенням визнано неконституційними положення частини першої статті 7 Закону України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 року щодо порядку підписання закону про ратифікацію міжнародного договору України, оскільки ними не передбачалося невідкладного направлення закону про ратифікацію міжнародного договору після його підписання Головою Верховної Ради України Президентові України для наступного його підписання і офіційного оприлюднення.

Ставши частиною національного законодавства України після надання Верховною Радою України згоди на обов'язковість, міжнародний договір не втрачає своєї міжнародно-правової природи. Міжнародний договір після його ратифікації (надання згоди на обов'язковість) стає обов'язковим для країн, які його підписали або приєдналися до нього. Міжнародний договір не набуває статусу національного правового акта, не стає, скажімо, законом України.

З огляду на таку правову природу міжнародного договору на нього не поширюється юрисдикція національних конституційних судів щодо офіційного тлумачення. Це стосується і Конституційного Суду України, до повноважень якого відповідно до статей 147, 150 Основного Закону держави, крім вирішення інших питань, належить офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Тлумачення міжнародних договорів не належить до його відання.

Так, відмовляючи у відкритті конституційного провадження за зверненням громадянина Кривоноса 0.0. щодо офіційного тлумачення пункту 2 статті 17 Міжнародної хартії прав людини, Конституційний Суд України в своїй Ухвалі від 3 грудня 1997 року відзначив, що згідно з частиною другою статті 147 Конституції України Конституційний Суд України дає офіційне тлумачення тільки Конституції України та законів України. Цей перелік є вичерпним. Правом офіційно тлумачити міжнародні правові акти, зокрема й положення Міжнародної хартії прав людини як міжнародного правового акта, Конституційний Суд України не наділений.

Нині найважливішою міжнародною інституцією захисту прав і свобод людини в Європі є Рада Європи, яка була створена в 1949 році5. На день 50-ї річниці Ради Європи (5 травня 1999 року) її членами нараховувалась 41 європейська держава.

Ставши в листопаді 1995 року членом Ради Європи, Україна ратифікувала її основоположний акт - Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, Перший протокол і протоколи № 2, 4, 6, 7, 11 до Конвенції (закони України від 17 липня 1997 року та від 22 лютого 2000 року).

Конвенція є своєрідним продовженням і поглибленням Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних націй 10 грудня 1948 року. Проте на відміну від Декларації Конвенція6 не лише проголосила основоположні права людини, але й запровадила особливий механізм їх міжнародного захисту - постійно діючий Європейський Суд з прав людини.

Після ратифікації Конвенція набрала чинності на території України і відповідно до приписів статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.

На нашу думку, є кілька шляхів застосування у правовій системі України положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини, зокрема: прийняття спеціальних законів або доповнення чинних законів нормами, що випливають безпосередньо з Конвенції; тлумачення чинних законів на основі або в контексті положень Конвенції; застосування конвенційних норм відповідно до приписів статті 9 Конституції України.

Застосовуючи міжнародні норми з прав людини та основних свобод, органи державної влади України утверджуватимуть у нашій державі загальновизнані стандарти, що стосуються цієї надзвичайно важливої сфери. Визначальним у практиці застосування таких норм має бути захист інтересів людини.

Що стосується Європейського Суду з прав людини, то він покликаний забезпечувати неухильне додержання та виконання норм Конвенції про захист прав і основних свобод людини державами - учасницями Ради Європи. Він здійснює це завдання шляхом розгляду та вирішення конкретних справ, провадження в яких ним відкрито на основі індивідуальних скарг, поданих фізичною особою, групою осіб або неурядовою організацією. Передбачена можливість подання скарги на порушення Конвенції державою-членом Ради Європи з боку іншої держави-члена.

Ратифікація Україною Конвенції про захист прав і основних свобод людини дає можливість кожному громадянину України, кожній іншій особі, яка на законних підставах перебуває на території України, звертатися до Європейського Суду з прав людини за захистом своїх прав і свобод, якщо вони вважають, що відповідні їх права і свободи порушені і не були захищені національними засобами правового захисту в Україні. Це випливає з приписів частини четвертої статті 55 Конституції України.

Чимало з тих, хто звертається до Європейського Суду з прав людини, не завжди досконало володіють відповідними положеннями Статуту Ради Європи, Конвенції про захист прав і основних свобод людини, вважають Європейський Суд вищою інстанцією щодо судової системи держави — члена Ради Європи, хоча насправді він не має такого статусу.

Відомо, що Європейський Суд не може скасовувати (визнавати недійсними) рішення, винесені органами законодавчої, виконавчої чи судової влади держави, на яку поширюється його юрисдикція, не здійснює абстрактного контролю щодо національного законодавства або судової практики, в тому числі практики здійснення конституційного правосуддя, не наділений правом давати вказівки чи розпорядження щодо вжиття заходів, які мають юридичне значення.

Європейський Суд з прав людини наділений повноваженнями щодо розгляду конкретних скарг з метою з'ясування, чи дійсно були допущені порушення Конвенції, на які посилається заявник. Якщо порушення мали місце, Суд має право присудити "справедливе задоволення претензії" у формі фінансової компенсації матеріальних збитків та моральної шкоди, а також відшкодування стороні, на користь якої винесено постанову, понесених нею судових витрат.

За даними Комітету з питань правової політики Верховної Ради України, за станом на липень 2000 року на розгляді в Європейському Суді з прав людини знаходилося близько 5 тисяч заяв громадян України (переважно з питань заборгованості у виплаті заробітної плати, повернення втрачених вкладів до установ Ощадного банку, діяльності довірчих товариств). Ймовірно, що Європейський Суд може відкрити за ними близько 20 справ7.

Скарга, що подається до Європейського Суду, має бути спрямована проти держави, органи якої припускаються порушень прав і свобод людини, а не проти приватних осіб чи громадських об'єднань. Зважаючи на цю обставину, постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1998 року № 557 запроваджено посаду Уповноваженого у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини, який за посадою є заступником Міністра юстиції України.

Цією ж постановою затверджено Положення про Уповноваженого, яким визначено завдання, функції та повноваження Уповноваженого. Виконання Уповноваженим своїх функцій забезпечується Національним бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини, яке утворено у складі центрального апарату Міністерства юстиції України. Витрати, пов'язані з діяльністю зазначеного Національного бюро, фінансуються з державного бюджету.

Треба підкреслити, що завданням Уповноваженого є не власне захист прав і свобод людини, а представництво Кабінету Міністрів України в Європейському Суді з прав людини у разі розгляду питань дотримання Україною зобов'язань, що випливають з Конвенції, тобто Уповноважений є представником держави в разі подання проти неї відповідної скарги до Європейського Суду. Разом з тим. Уповноважений зобов'язаний подавати Кабінету Міністрів України пропозиції про запобігання порушенням прав людини в Україні та вести переговори з метою врегулювання спору шляхом укладення мирової угоди з позивачем у Європейському Суді.

Постанова Європейського Суду з прав людини юридичне обов'язкова лише для держави - своєрідного відповідача у справі. Проте нерідко значущість постанов Суду, як свідчить практика, виходить за національні межі, справляє вплив на право та судову практику й інших держав - членів Ради Європи.

Поки що Європейський Суд з прав людини не розглянув жодної справи проти Української держави, тому нині складно вести мову про оцінку дієвості правових механізмів практичного забезпечення в Україні прав і свобод людини і громадянина в контексті міжнародних стандартів з прав людини.

Верховна Рада України в липні 2000 року прийняла у першому читанні низку законопроектів, що стосуються забезпечення виконання рішень Європейського Суду з прав людини8. Постанови Європейського Суду в конкретних справах, що ним розглядалися, включені до переліку рішень, які підлягають виконанню в Україні органами державної виконавчої служби. Умисне невиконання посадовими особами постанови Європейського Суду з прав людини віднесено до діянь, які є злочинами. Передбачено визначити покарання за таке невиконання у вигляді позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на відповідні строки. Йдеться також про можливість встановлення матеріальної відповідальності Кабінету Міністрів України за порушення строків виконання постанови Європейського Суду.

Особливістю діяльності Європейського Суду з прав людини є те, що чимало прав безпосередньо в Конвенції про захист прав людини і основних свобод або ж у відповідних Протоколах до неї не сформульовано, а випливають з рішень самого Суду в результаті тлумачень відповідних положень Конвенції та протоколів. Цілком слушною є думка П.Рабіновича, що "...справжній смисл багатьох норм Конвенції, сформульованих здебільшого в надто абстрактній, часто оціночній формі, конституюється, з'ясовується лише після їх тлумачення і застосування в рішеннях Суду. Практика Суду (а це сотні рішень) розвивається за відверто прецедентним принципом. І тому знання й урахування прецедентних рішень Суду, засвоєння специфіки його професійного мислення, його "правового менталітету" - одне з найактуальніших завдань, що постають нині перед суддями та будь-якими іншими суб'єктами захисту прав людини в Україні"9.

Інші вчені в галузі права вважають, що в недалекому майбутньому суди України повинні будуть у своїх рішеннях застосовувати не тільки норми Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а й постанови Європейського Суду з прав людини, в яких дається тлумачення Конвенції. За таких обставин, на їх думку, знати прецедентне право Європейського Суду українські судді та інші суб'єкти захисту прав людини будуть зобов'язані10.

Застосовуючи міжнародні норми з прав людини і основних свобод, органи державної влади України утверджують в нашій державі міжнародні стандарти щодо цієї надзвичайно важливої сфери. У нашій державі створені і продовжують вдосконалюватися належні правові механізми забезпечення прав і свобод людини і громадянина з урахуванням міжнародних стандартів з прав людини. Завданням органів законодавчої, виконавчої та судової влади є реалізація можливостей належного застосування цих механізмів в інтересах людини.

 

 

 

1 Див.: М.В. Баглай, В.А. Туманов. Малая знциклопедия конституционного права. Москва, Издат. БЕК, 1998. - С. 168.

2 Див.: Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. Матеріали

науково-практичної конференції (жовтень 1998 року). К., 1998. - С. 63, 75, 78, 81.

3 Там само.

4 Там само.

5 Статут Ради Європи прийнято в Лондоні 5 травня 1949 року.

6 1 листопада 1998 року набрала чинності її нова редакція.

7 Див.: Шевчук Ю. Може, Євросуд навчить виконувати закони. // Голос України, 15 липня 2000, № 125

8 Див. публікацію: "Да здравствует Европейский Суд, осмисленими й беспощадньїй" // Киевский телеграф, 17-23 июля 2000, №20.

9 Рабінович П. Рішення Європейського Суду з прав людини: до характеристики концептуально-методологічних засад їх обгрунтування // Практика Європейського Суду з прав людини: Рішення. Коментарі. - 1999. - № 1. - С.358.

10 Антонович М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини // Київ. Видавничий дім "КМ АСАПЕМІА", 2000. - С. 239.