За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Стаття  
Практика вирішення конституційним судом України деяких проблем щодо захисту прав і свобод людини згідно з чинним кримінальним кодексом України
В.Вознюк :: Стаття
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Під час вступу до Ради Європи Україна взяла зобов'язання впроваджувати в національне законодавство норми та стандарти цієї поважної організації, тобто поряд з іншим прийняти нові Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України. Приводячи для прикладу положення ряду статтей автор приходить до висновку про те, що прийняття вказаних кодексів потрібне насамперед для того, щоб положення цих законів були приведені у відповідність до Конституції України та міжнародно-правових стандартів з метою ефективнішого захисту прав і свобод людини і громадянина.

Практика вирішення конституційним судом України деяких проблем щодо захисту прав і свобод людини згідно з чинним кримінальним кодексом України

В.Вознюк,

суддя Конституційного Суду України, заслужений юрист України

Однією з найактуальніших проблем державно-правової практики в Україні є імплементація норм Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, оскільки остання внаслідок її ратифікації стала складовою національного законодавства і після офіційного оприлюднення має застосовуватись усіма органами державної влади, зокрема й судової. Україна підписала Конвенцію в жовтні 1955 року, тобто напередодні розробки і прийняття нової Конституції України, а, отже, загальні засади та зміст норм Основного Закону про права людини і громадянина відповідають змісту міжнародно-правових норм Європейської конвенції про права людини1. Так, у Конституції України знайшла відображення ціла низка економічних, культурних, соціальних та моральних цінностей у вигляді юридичних прав і свобод людини і громадянина, зокрема тих, що стосуються їх захисту шляхом кримінального судочинства (статті 58, 59, 60, 61, 62, 63 та інші). Права і свободи людини і громадянина, їх визнання, захист та гарантії є основними і визначальними критеріями як у законодавстві, так і в практиці його застосування. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина друга статті 3 Конституції України). Тому діяльність усіх державних органів має бути спрямована на забезпечення ефективного захисту прав людини і громадянина відповідно до законодавства України. Основний закон визначає мінімальний стандарт основних прав і свобод людини, визнаних у міжнародному праві.

На сучасному етапі розвитку суспільства проблема захисту прав і свобод людини не обмежується територією лише однієї держави. Права і свободи людини - позанаціональні і позатериторіальні. Яскравим прикладом цього є вступ багатьох східноєвропейських країн, у тому числі й України, до такої авторитетної регіональної організації, як Рада Європи, а також їх наступне приєднання до Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція) та Додаткових протоколів до неї. Конвенція та Додаткові протоколи включили до системи європейського захисту практично весь перелік громадянських і політичних прав. 17 липня 1997 року Верховна Рада України дала згоду на обов'язковість Конвенції, прийнявши Закон України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (далі - Закон)2.

У Законі містяться заяви та застереження, які переважно стосуються можливості застосування деяких кримінально-процесуальних норм. Зокрема, положення пункту 1 статті 5 Конвенції застосовується в частині, що не суперечить пункту 13 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України, статтям 106 і 157 Кримінально-процесуального кодексу України щодо затримання особи та дачі прокурором санкції на арешт. Україна повністю визнає на своїй території дію підпункту "а" пункту 3 статті 6 Конвенції про права підсудного на виклик і допит свідків, який відповідає пункту 4 статті 263 та частині 3 статті 303 Кримінально-процесуального кодексу України, а щодо права підозрюваного і звинуваченого -лише в частині права заявляти клопотання про виклик і допит свідків та проведення з ними очної ставки відповідно до статей 43, 43 та 142 зазначеного. Кодексу; положення статті 8 Конвенції застосовуються в частині, що не суперечить статтям 177 і 190 Кримінально-процесуального кодексу України щодо дачі прокурором санкції на обшук, а також щодо огляду житла. Згідно із Законом названі застереження діють до внесення відповідних змін до Кримінально-процесуального кодексу України, але не довше, як до 28 червня 2001 року.

Прецедентне право, створене Європейським Судом з прав людини, є, на думку автора, одним із джерел права. До того ж у пункті 1 згаданого Закону зазначено, що Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою, без укладання спеціальних угод, юрисдикцію Європейського Суду з прав людини з усіх питань, які стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Приєднання України до Конвенції значно розширило можливість кожного громадянина захистити свої права, оскільки відтепер особа, яка вважає, що державні органи України порушили закріплені в Конвенції права людини і громадянина, і яка не змогла захистити їх за допомогою передбачених національним законодавством засобів, має можливість звернутися за захистом безпосередньо до Європейського Суду з прав людини. Це право громадян випливає не тільки з факту ратифікації Конвенції, а насамперед з положень частини 4 статті 55 Конституції України, яка передбачила право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Отже, віднині кожний суддя (суд - В.В.), ухвалюючи рішення, повинен додержуватися і брати до уваги положення Конвенції та додаткових протоколів до неї, а також спиратися у своїх рішеннях на практику Європейського Суду з прав людини щодо розгляду справ про їх порушення3 У Конвенції та Додаткових протоколах до неї значна увага приділяється забезпеченню комплексу прав людини, які безпосередньо стосуються сфери кримінального судочинства. Зауважимо, що в цілому закріплені Конституцією України юридичні засоби забезпечення прав і свобод громадян стосовно кримінального судочинства відповідають міжнародним стандартам і за умови належного їх застосування є цілком достатніми4.

Захист прав і свобод людини необхідно здійснювати насамперед на рівні національного законодавства. Разом з тим для ефективнішого захисту громадянами своїх прав положення національного законодавства мають узгоджуватися з положеннями міжнародних договорів, стороною яких є Україна. Так, під час вступу до Ради Європи Україна взяла зобов'язання впроваджувати в національне законодавство норми та стандарти цієї поважної організації - Висновок Парламентської асамблеї Ради Європи № 190 (1995)5. Згідно з останнім у листопаді 1996 року в рамках здійснення конституційної та судово-правової реформи Верховна Рада України зобов'язала прийняти нові Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України. Робота над ними триває. Україна паралельно співпрацює в рамках Ради Європи і з Європейським Судом. Так, у грудні 1999 року на Гельсінському саміті Європейського Союзу Європейська Рада ухвалила Спільну Стратегію Європейського Союзу щодо України, метою якої є зміцнення стратегічного партнерства між Європейським Союзом та Україною. В частині третій (Конкретні ініціативи) пункту 50 Спільної Стратегії зазначено, що Європейський Союз докладе зусиль для підтримки демократії, результативного управління, прав людини та правопорядку в Україні6. Визначено і шляхи досягнення цієї мети. У пункті 12 Стратегії наголошено, що Європейський Союз надає особливого значення тісній співпраці з Україною в рамках Ради Європи та ОБСЄ. У цьому зв'язку Європейський Союз закликає Україну виконати свої зобов'язання та привести своє законодавство у відповідність до норм і стандартів Ради Європи7. Насамперед Україна має привести своє законодавство у відповідність до Конституції України та інших міжнародно-правових актів, які вона визнала обов'язковими для виконання.

Важливою щодо забезпечення і захисту прав людини і громадянина є роль Конституційного Суду України, предмет розгляду якого - суто конституційні питання. Він не здійснює правосуддя у прямому розумінні цього слова. Забезпечення захисту прав і свобод людини випливає із завдання Конституційного Суду України гарантувати верховенство Конституції України на всій території держави8 (стаття 2 Закону України "Про Конституційний Суд України"). Конституційний Суд України самим фактом свого створення і діяльності покликаний надійно охороняти права і свободи громадян, захищати, а не засуджувати. В епіцентрі його юрисдикції знаходяться основні права, людська гідність9. Захист прав і основних свобод громадян здійснюється Конституційним Судом України через його безпосередні функції: вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів (зокрема тих, що регулюють право на свободу людини і громадянина) Конституції України та офіційне тлумачення Конституції України і законів України.

Отже, захист прав і свобод людини і громадянина не є прямою функцією Конституційного Суду України, але, виконуючи свою основну функцію - конституційний контроль, Суд забезпечує захист прав і свобод людини і громадянина. Щодо цього варто відзначити, що в деяких доктринах західних юристів стосовно повноважень і ролі конституційного суду теза про захист прав і свобод як основної функції конституційного суду є суперечливою, і акцент переноситься на його функції як захисника Конвенції10. Враховуючи, що Україна стоїть на позиціях правої і демократичної держави, удосконалення роботи державних органів із захисту прав і свобод людини, в тому числі органу конституційного контролю - Конституційного Суду України, є необхідним чинником.

Низка рішень Конституційного Суду України спрямована на вирішення питань відповідності окремих норм чинного Кримінального кодексу України (далі - Кодексу) положенням Конституції України, зокрема, Рішення від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 1901 Кодексу в частині, що передбачала смертну кару як вид кримінального покарання11.

Визнаючи неконституційними положення статті 24 Загальної частини та санкції статей Особливої частини Кодексу, які передбачали смертну кару як вид покарання, Конституційний Суд України виходив з того, що Конституція України визнає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3), а утвердження і забезпечення прав і свобод людини - головним обов'язком держави (частина друга статті 3). Конкретизуючи ці положення, стаття 27 Конституції України проголошує, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя, а обов'язок держави - захищати життя людини.

Вживаний у статті 27 Конституції України термін "свавільно", як витлумачив Конституційний Суд України, "характеризує загальне право, згідно з яким ніхто не може бути свавільно позбавлений життя"12, інакше це суперечило б загальному конституційному принципу про невід'ємність права людини на життя як природне право. Конституційне забезпечення невід'ємного права на життя кожної людини, як і будь-яких інших її прав і свобод, базується на засаді: права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених самою Конституцією України (частина перша статті 64).

Визнаючи неконституційним положення статті 24 Кодексу щодо смертної кари. Конституційний Суд України також зазначив, що смертна кара не відповідає і меті покарання, основним змістом якої є виправлення і перевиховання засудженої особи, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами (стаття 22 Кодексу), Покарання не має на меті завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність. Смертна кара, хоч би в якій формі вона виконувалась, завжди спричиняє фізичні й душевні страждання.

Застосування смертної кари не виключає судової помилки, що тягне за собою неможливість усунення її наслідків. Більше того, у статті 24 Кодексу не було юридичне визначено мету призначення смертної кари. Вона передбачалась як тимчасова і виняткова. Але її тимчасовість перетворилася на постійність. З позиції попередження злочинності смертна кара також себе не виправдала, що підтверджено світовим і вітчизняним досвідом та кримінологічними дослідженнями. Кількість особливо тяжких злочинів, зокрема проти життя людини, постійно зростала, що, як засвідчує практика, зумовлено насамперед соціальними проблемами. Треба також наголосити, що виконання смертної кари не було вирішене й кримінально-виконавчим законодавством України. А тому в Україні як соціальній, демократичній і правовій державі, для якої життя людини є найвищою соціальною цінністю, такий вид кримінального покарання, як смертна кара, не відповідає духу і змісту Конституції України.

Зауважимо, що при вирішенні цього надзвичайно складного питання не було одностайності серед суддів Конституційного Суду України.

На думку судді Конституційного Суду України О.Мироненка, положення статей 3 і 27 Конституції України Суд витлумачив "винятково як право на життя вбивці, а абсолютне право на життя його невинної жертви просто не береться до уваги"13. З цим не можна погодитись, адже Конституція України проголошує невід'ємне право на життя кожної людини, а не тільки "невинної жертви". Право справедливості - це не "право кровної помсти" і не принцип "еквівалентності покарання вчиненому злочину", це - право розуму, гуманізму, праведності й моралі.

Рішення Конституційного Суд України від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99 стало підставою для прийняття Закону України "Про ратифікацію Протоколу № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1983 року" від 22 лютого 2000 року14. Таким чином, Україна виконала одне із зобов'язань, взятих під час вступу до Ради Європи і закріплених у Висновку № 190 (1995 рік).

Однозначно, до рішення про скасування смертної кари як виду покарання суспільство поставилось по-різному. Одні сприймають його як захист прав злочинців і порушення прав жертви, інші - як ще один крок України до справді демократичної правової держави. Хто має рацію - покаже час.

У Рішенні від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000 за поданням 46 народних депутатів України Конституційний Суд України дав офіційне тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України (далі - Кодексу) щодо зворотної дії кримінального закону в часі15. Практичну необхідність в офіційному тлумаченні зазначених норм суб'єкт права на конституційне подання обґрунтовує тим, що суди загальної юрисдикції помилково не застосовують принцип зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, коли вони пом'якшують кримінальну відповідальність особи в разі зміни мінімального розміру заробітної плати, що впливає на кваліфікацію розкрадання державного та колективного майна у великих чи особливо великих розмірах.

Даючи офіційне тлумачення положень статті 58 Конституції України та статті 6 Кодексу, Конституційний Суд України у своєму рішенні зазначив, що зворотну дію в часі (у кримінально-правовому значенні) мають лише закони України, якими визначається злочинність діяння та встановлюється кримінальна відповідальність за їх вчинення за умови, коли вони пом'якшують або скасовують кримінальну відповідальність особи. За своєю суттю зворотна дія в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності. Але їх реалізація через підзаконні нормативно-правові акти неможлива у кримінальному праві. Відповідно до положень частини другої статті 58 та пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України діяння як певне правопорушення може визнаватися тільки законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, до того ж виключно законами визначаються діяння, які є злочинами, і встановлюється відповідальність за них. Такі ж приписи містяться і в статті 6 Кодексу, відповідно до якої злочинність і покарання діяння визначаються законом, який діяв на час його вчинення.

Положення абзаців другого і третього примітки до статті 81 Кодексу є нормами-дефініціями для кримінально-правових норм, які встановлюють кримінальну відповідальність за розкрадання державного чи колективного майна у великих та особливо великих розмірах. Ці розміри визначаються на підставі критеріїв, встановлених зазначеними абзацами з урахуванням мінімального розміру заробітної плати, який був на момент закінчення або припинення злочину. Встановлення нормативно-правовими актами, в тому числі й законом, іншого мінімального розміру заробітної плати не змінює кримінального закону, зокрема, абзаців другого та третього примітки до статті 81 Кодексу, і не призводить до зміни кваліфікаційних ознак цих злочинів, як і не змінює гіпотезу чи санкцію кримінально-правових норм, що встановлюють кримінальну відповідальність за розкрадання державного або колективного майна у великих та особливо великих розмірах. За своїм характером ці норми мають бланкетну диспозицію, основна особливість якої полягає в тому, що вона має загальний і конкретизований зміст.

Загальний зміст бланкетної диспозиції передається у словесно-документальній формі (диспозиції частин четвертих статей 81, 82, 84, частини шостої статті 83, частини другої статті 86 та статті 861 Кодексу). І саме із загальним змістом бланкетної диспозиції пов'язане визначення кримінальним законом діяння як злочину певного виду.

Конкретизований зміст бланкетної диспозиції деталізується відповідними положеннями інших нормативно-правових актів. Зміна мінімального розміру заробітної плати не змінює змісту бланкетної диспозиції, тобто її словесно-документну форму. Окрім цього, Постановою Верховної Ради України "Про порядок введення в дію і застосування Закону України "Про внесення доповнень і змін до Кримінального кодексу Української РСР, Кримінально-процесуального кодексу Української РСР, Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення" від 7 липня 1992 року визначено, що розмір вчиненого розкрадання як ознака відповідного складу злочину встановлюється з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, передбаченого законодавством, яке було чинним на момент закінчення або припинення злочину (пункт 4). Сам законодавець визначив, що зміна розміру мінімальної заробітної плати не впливає на кваліфікацію цих складів злочинів. За таких підстав Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини другої статті 6 Кодексу щодо зворотної дії закону в часі не діють у разі зміни розміру мінімальної заробітної плати.

Хоча на думку окремих суддів Конституційного Суду України абзаци другий і третій примітки до статті 81 Кодексу стоять на перешкоді справедливого і неупередженого правосуддя, оскільки обмежують простір для вільного розсуду, оцінки доказів на внутрішнє переконання суду. Жорсткість критеріїв визначення розкрадання державного чи колективного майна у великих та особливо великих розмірах у зазначених абзацах не дає можливості справедливо оцінити суспільну небезпеку вчиненого діяння та його юридичну кваліфікацію. Тому є підстави для визначення абзаців другого і третього примітки до статті 81 Кодексу неконституційними16.

Але, на думку автора, такий підхід означав би пряме втручання у функції законодавчої влади. Бо саме до повноважень органу законодавчої влади належить питання визначення через закон діянь, які є злочинами, та встановлення відповідальності за них.

Як свідчить практика, вкрай необхідно прискорити прийняття нових Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України з тим, щоб положення цих законів були приведені у відповідність до Конституції України та міжнародно-правових стандартів з метою ефективнішого захисту прав і свобод людини і громадянина.

 

 

1 Мартиненко П. Конституція України і міжнародне право: аспекти взаємодії // Вісник Конституційного Суду України. - 2000. - № 3. - С. 64.

2 Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 40. - Ст.

3 Головатий С. Нові можливості щодо захисту прав людини в Україні // Практика Європейського Суду з прав людини. - С. 11.

4 М.Приндюк. Захист прав людини у кримінальному процесі // Права людини в Україні: Щорічник. - 1997. - С. 21.

5 Мармазов В.Є., Піляєв І.С. Україна в політико-правовому просторі Ради Європи:

досвід і проблеми: Монографія. - К. - 1999. - С. 13.

6 Спільна Стратегія Європейського Союзу щодо України // Політика і час. - 2000. - . № 3-4. - С. 22

7 Там само. - С. 17

8 Конституційне право України / За ред. В.Я.Тація, В.Ф.Погорілка, Ю.М.Тодика. - К.:

Український центр правничих студій. - 1999. - С. 270.

9 Савенко М. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина та їх захист органами конституційної юрисдикції // Право України. - 1988. - № 2. - С. 3-9.

10Общая теория прав человека / под ред.Е.А-Лукашевой. - М.: Издательство НОРМА. -1996. - С. 135

11 Офіційний вісник України. - 2000. - № 4. - С. 114-119.

12Там само. - С. 116.

13О.Мироненко. Рішення про скасування смертної кари: проблеми законності і конституційності // Голос України. - 21 січня 2000. - № 11 (2258)

14 Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 13. - Ст. 111

15 Вісник Конституційного Суду України. - 2000. - № 2

16 Окрема думка судді Конституційного Суду України М.Козюбри. — Вісник Конституційного Суду України. - 2000. - № 2. - С. 35.