За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Стаття  
Щодо захисту честі, гідності та ділової репутації в цивільному праві
Р.Стефанчук :: Стаття
Бібліографічний описПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Аналізуючи законодавство, що регулює відносини по захисту честі, гідності та ділової репутації, автор робить висновок, що судовий захист можливий лише у випадках, коли відомості, по-перше, не відповідають дійсності або викладені в неправдивій формі, по-друге, ганьблять честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи чи ділову репутацію юридичної особи, по-третє, набули поширення і саме ця остання умова є предметом даного дослідження. Звертається увага на проблему, яка виникає щодо поняття “поширення відомостей”, способів поширення та основного принципу спростування, оскільки це має досить суттєве значення для правильної оцінки факту приниження честі, гідності та ділової репутації, призначення способу спростування та повинно бути більш детально опрацьовано при розробленні нового Цивільного кодексу України.

Щодо захисту честі, гідності та ділової репутації в цивільному праві

Р.СТЕФАНЧУК

(Інститут держави і права ім.В.М.Корейського)

У 1993 р. у зв'язку з прийняттям Закону України “Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян та організацій”1 значно підвищилась кількість позовів, які подаються про захист честі, гідності та ділової репутації, що розглядаються судами загальної юрисдикції й арбітражними судами України. На практиці нерідко виникають проблеми, пов'язані з правильним застосуванням норм судами, що призводить до прийняття рішень, які суперечать вимогам матеріального права. Вочевидь, цьому вина сьогочасний стан законодавства, який дозволяє іноді неоднаково тлумачити норми законодавства, які регулюють захист особистих немайнових благ — честі, гідності та ділової репутації.

Однією з причин неоднакового застосування норм законодавства є те, що порівняно з традиційними способами поширення відомостей, які принижують честь, гідність та ділову репутацію (газети, журнали, телебачення, радіомовлення тощо), виникли, так би мовити, нетрадиційні способи поширення даних відомостей, до яких відноситься факсимільний (передача інформації, при якому проходить шляхом перетворення певного зображення чи тексту в певні коди, які можуть бути передані по телефонному каналу та сприйняті і перетворені у відповідне зображення чи текст), пейджинговий (передача інформації проходить шляхом трансформації певної текстово-цифрової інформації в певний вид, що може бути переданий та сприйнятий спеціальними пристроями — пейджерами, та перетворений ними у відповідну текстово-цифрову інформацію) та модемний (передача цифрової інформації шляхом трансформації її в окремий вид, що може бути переданий по телефонному каналу та перетворений у відповідну цифрову інформацію) зв'язок, всесвітня комп'ютерна мережа Internet, інші онлайнові зв'язки (зв'язки між головним пристроєм та побічними в формі “постійного сполучення”), Е-mail пошта та інші засоби електронних комунікацій.

В систему нормативних актів, що регулюють правовідносини по захисту честі, гідності та ділової репутації в Україні, входять насамперед Конституція України (статті 3, 32, 34, 68), ст. 7 Цивільного кодексу, статті 2, 43, 47 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”2, статті 37, 42 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”3, статті 13, 24, 25, 26 Закону України “Про авторське право та суміжні права”4, ст 47 Закону України “Про інформацію5 та ряд інших нормативно-правових актів Окрім того, з приводу застосування даного законодавства дано роз'яснення в постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 28 вересня 1990 р “Про застосування судами законодавства що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій”6

Аналізуючи законодавство, що регулює відносини по захисту честі, гідності та ділової репутації, можна зробити висновок, що судовий захист можливий лише у випадках, коли відомості, по-перше, не відповідають дійсності або викладені в неправдивій формі, по-друге, ганьблять честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи чи ділову репутацію юридичної особи, по-третє, набули поширення І саме ця остання умова є предметом нашого дослідження

Досить багато проблем виникає насамперед з тлумаченням поняття “відомості” Жоден нормативний акт не містить юридичної дефініції цього поняття В ст 1 Закону України “Про інформацію” було визначено поняття “інформації” як “документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі” Ст 37 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, яка передбачає порядок спростування поширених відомостей через засоби масової інформації, носить назву “Спростування інформації” Тобто, в даній статті вже йдеться не про “відомості” у розумінні ст 7 Цивільного кодексу, а про “інформацію” Аналізуючи визначення поняття “інформації”, можна дійти висновку, що поняття “відомості” та “інформація” тотожні І тому ми пропонуємо змінити в нормативних актах, зокрема в ст 7 Цивільного кодексу, поняття “відомостей” на поняття “інформації” як нормативно-визначеного юридичного поняття, як це має місце в ст 269 проекту Цивільного кодексу України

Досить багато проблем виникає також щодо поняття “поширення відомостей” В теорії під цим поняттям, як правило, розуміють повідомлення їх третій особі (без зазначення їх кількості) Хоча іноді на перший план висувається публічність доведення

Не має одностайності у визначенні поняття “поширення відомостей” і у нормативних актах Так, ст 14 Закону України “Про інформащю” зазначає, що до основних видів інформаційної діяльності входить “поширення ін формації”, під яким розуміється “розповсюдження, обнародування, реалізація у встановленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації” Поняття “поширення відомостей” дається і в п 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 28 вересня 1990 р , де сказано що “під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачу по радіо телебаченню з використанням інших засобів масової інформації, викладення в характери стиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах а також в іншій формі невизначеному числу осіб або хоча б одній людині Поширенням відомостей є також вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, лозунгів, інших творів, а так само розповсюдження серед людей листівок що за своїм змістом або формою ганьблять честь, гідність або ділову репутацію громадянина або організації” Дані дефініції визначають “поширення відомостей” тільки через способи поширення Але, на нашу думку, при поширенні завжди повинно існувати дві сторони поширювач (особа, що поширює дані відомості будь-яким способом — “суб'єкт поширення”) та реципієнт (третя(і) особа(и), що повинна(і) їх сприйняти і на яку дане поширення спрямоване — “об'єкт поширення”) Окрім того, в процесі повинна бути інформація, яка йде від поширювача та повинна бути сприйнята реципієнтом Але оскільки інформація передається (поширюється) певним способом, то логічно буде, що для сприйняття цієї інформації реципієнт повинен мати спосіб сприйняття, ідентичний до способу поширення, або, говорячи технічним терміном, повинен бути здатний “зчитати інформацію” Тому можливість сприйняття інформації залежить від здатності розуміти спосіб поширення Тобто навряд чи можливо вести мову про поширення відомостей при не-доведенні даних відомостей до адресатів через неможливість сприйняття останніми способу поширення відомостей Так, наприклад, це стосується випадків, коли інформація висловлена іноземцем на його рідній мові, яку, окрім нього, ніхто в аудитори, що сприймає цю інформацію, не розуміє, коли інформація міститься в жестах глухонімих людей до людей які не розуміють її змісту, тощо

На нашу думку, можливим було б включення до поняття “поширення відомостей” такої ознаки, як можливість сприйняття способу поширення відомостей реципієнтами Тому, з огляду на наведене вище, можливо сформулювати наступне визначення “поширення відомостей” як “доведення інформації до відома третіх осіб будь-яким способом, за умови сприйняття останніми змісту цієї інформації” Звичайно, за загальним правилом, зобов'язання доводити несприйняття реципієнтами інформації лягає на відповідача І тому дане визначення, гадаємо, надасть можливість поставити в більш рівне становище позивача та відповідача по справах про захист честі, гідності та ділової репутації Окрім того. воно дасть можливість суду більш точно визначити, чи мало місце фактичне поширення відомостей Ми вважаємо, що дані положення повинні віднайти своє чільне місце і в проекті Цивільного кодексу

В юридичній літературі існує думка, що поширеними можна вважати відомості, які повідомленні та сприйняті не тільки третіми особами, а й особою, якої вони стосуються, і тому даний вид поширення відомостей, що принижують честь, гідність та ділову репутацію, потребує цивільно-правового захисту7 Окрім того, дані автори пропонують як цивільно-правовий спосіб захисту покладення на особу, яка повідомила їй ці відомості, зобов'язання не поширювати їх На нашу думку, застосування даного способу захисту призведе до результату, зворотного до бажаного, тобто навіть у випадку закритого судового засідання дані відомості набудуть поширення Окрім того, можливість доведення факту передачі цих відомостей та зібрання інших необхідних доказів у справі буде досить ускладнена (якщо, звичайно, відомості не стали відомі особі з надісланого їй листа) Правильним способом цивільно-правового захисту в даному випадку є, на нашу думку, порушення справи в порядку окремого провадження про визнання цих відомостей такими, що не відповідають дійсності, в порядку цивільного судочинства, з метою превенцїї їх поширення Дана думка знаходить підтримку і в юридичній літературі

Способи поширення ь досить різноманітними і можуть бути диференційованими залежно від різних критеріїв Так, враховуючи те, як сприймає реципієнт інформацію, слід, на нашу думку, вирізнити наступні способи поширення усний, письмовий, за допомогою творів мистецтва, за допомогою міміки, жестів та дій

Коли відомості поширюються за допомогою вербального способу спілкування, то слід говорити про усний спосіб поширення, коли ж поширення відбувається за допомогою письмово-зображувальних знаків, які в подальшому можуть бути розшифровані (слова, коди, шифри, азбука морзе), — про письмовий спосіб До способів поширення відомостей за допомогою творів мистецтва, на нашу думку, належать відомості, що містяться в художніх творах (картинах, ескізах, графіках, шаржах, карикатурах тощо), скульптурах музичних творах, танці, творах народного мистецтва, естрадній діяльності (пародіях виконаннях пісень тощо) та інших видах мистецтва Основним для цього способу поширення є можливість адекватного сприйняття відомостей відповідно до способу поширення До поширення відомостей за допомогою міміки, жестів та дій відносять такий спосіб передачі відомостей, при якому інформація передається за допомогою певних жестів, міміки обличчя, рухів тіла чи певних дій, які мають усталене та зрозуміле значення для третіх осіб, поширює відомості, що принижують честь, гідність та ділову репутацію особи Так, наприклад, крутіння пальцем коло скроні голови, застосування жестів, що розуміють глухонімі особи, одягнення наручників працівником міліції на законослухняного громадянина в присутності близьких йому людей тощо

Способи поширення можна згрупувати також і залежно від того, за допомогою чого дані відомості набули поширення та сприймались реципієнтами Даний спосіб відрізняється від попереднього тим, що коли в попередньому класифікуючою ознакою були органи сприйняття людини (їх фізіологічний аспект), то в даному випадку на перший план виходить предмет сприйняття, тобто та річ матеріального світу, за допомогою якої дане поширення та сприйняття було можливим Тому слід виділити такі способи безпосередній, за допомогою документів, за допомогою засобів масової інформації та за допомогою електронних комунікацій

Поняттям “безпосереднє поширення відомостей” слід охарактеризувати такі відомості, які поширились безпосередньо від поширювача інформації до осіб, що б сприйняти Тобто в даному випадку абсолютно відкидаються будь-які допоміжні предмети (засоби) сприйняття Таке поширення можливе при згадуванні даних відомостей під час лекцій, повідомлень, доповідей, виступів та інших видів публічного спілкування, де основою є безпосереднє спілкування (контактування) поширювача з реципієнтами, що сприймають дану інформацію. Поширення відомостей за допомогою документів має місце при контакті особи, яка сприймає відомості, з певним видом документа, в якому міститься характеристика певної особи. В даному випадку особа, що видала документ, в якому міститься даний вид відомостей, несе повну відповідальність за їх достовірність. Так, до недавнього часу даний вид мав місце лише у виробничих характеристиках, які відігравали суттєву роль в організації трудового процесу, а також у будь-яких формах звернення громадян. На сьогоднішній день відновилась практика рекомендаційних листів, в яких міститься не лише характеристика трудової оцінки особи, а й її професійно-людські якості.

Найбільш поширеним видом є передача інформації через засоби масової інформації. До останніх слід відносити друковану продукцію (пресу та інші друковані видання), а також телебачення і радіомовлення7. Із зростанням науково-технічного прогресу зростає роль і електронних комунікацій, а звідси — і різноманітність способів поширення відомостей. В даному випадку можна виділити відомості, що поширенні через індивідуально-публічні комунікації (телефон, факсимільний зв'язок, модем тощо) та через публічні (коли відомості обов'язково будуть доведені третім особам) комунікації (пейджер, телеграф, телетайп тощо). Особливу увагу на сьогоднішній день привертає до себе можливість поширення відомостей через всесвітню комп'ютерну мережу Internet чи інші онлайнові мережі. В Україні вже мав місце розгляд позовів про захист честі, гідності та ділової репутації, які були принижені внаслідок поширення неправдивої інформації через мережу Internet8.

Не досить суттєвим як для обрання цивільно-правового способу захисту честі, гідності та репутації, але досить вагомим як для оцінки факту приниження є якісно-емоційне оформлення способів поширення інформації. Дана категорія є досить складною для групування, адже можна виділяти безліч її видів. До основних з них слід віднести: м'яку форму подачі, відповідну форму подачі та різку форму подачі. Окрім того, остання має досить багато різновидів, а саме: непристойна форма (вживання ненормативної лексики чи непристойних виразів або жестів), іронія (заперечення чи осміювання, що замасковано подається у формі погодження чи схвалення), сатира (знищувальне осміювання явищ, які видаються автору порочними), сарказм (перебільшене висміювання, вища ступінь іронії, яка заснована не лише на підсиленому контрасті, а й на умисному та миттєвому оголенні того, що мається на увазі), гротеск (загострені життєві відносини за допомогою контрастної суміші реальної та фантастичної правдоподібності та карикатури), гіпербола (перебільшення певних якісних ознак, які піддаються критиці), алегорія (зображення ідеї за допомогою образу) тощо. В даному випадку визначення манери поширення повинно відігравати для суду лише оціночну роль, але аж ніяк не впливати на спосіб спростування. Тут спростування не має бути максимально наближеним до поширення, адже при спростуванні не повинна принижуватись гідність особи. В іншому випадку, особа, поширені відомості щодо якої спростовувались у формі непристойних виразів (відповідно до способу поширення), вправі вимагати по суду захисту своєї гідності та честі.

Дане згрупування способів поширення відіграє досить суттєву роль і при обранні судом способу спростування. Як було зазначено, в законодавстві, зокрема в ст. 7 Цивільного кодексу передбачений основний принцип спростування: відомості повинні бути спростованні аналогічним способом чи способом, що адекватний до способу поширення. Пункт 7 ст. 269 проекту Цивільного кодексу вводить ще більш обмежувальне правило, а саме:

“Спростування здійснюється у той самий спосіб, у який була поширена інформація”. На нашу думку, даний принцип потребує певного уточнення. Зрозуміло, що при поширенні відомостей за допомогою творів мистецтва чи жестів, міміки та дій, буде досить важко застосувати максимально наближений спосіб, тому, на нашу думку, слід застосовувати інший спосіб спростування. Тому суд, виходячи з вимог сторони, вправі вимагати від відповідача найрізноманітніших способів спростування, зокрема, публічне вибачення, публікація чи розміщення спростування в засобах масової інформації, визнання відомостей такими, що не відповідають дійсності, тощо.

Спосіб спростування у випадку поширення відомостей через документи чітко передбачений в ст. 7 Цивільного кодексу, де зазначено наступне: “якщо відомості, які не відповідають дійсності і завдають шкоди інтересам, честі, гідності або діловій репутації громадянина чи організації, містить документ, що виходить від організації, такий документ підлягає заміні або відкликається”. В свою чергу п. 5 ст. 269 проекту Цивільного кодексу передбачає взагалі тільки один спосіб — відкликання даного документа. Зрозуміло, що найбільш доцільним в даному випадку способом спростування має бути видача нового документа, в якому б спростовувались неправдиві відомості, що порочать честь, гідність та ділову репутацію особи (коли вилучення даного документа вже неможливе), або виїмка старого документа та заміна його новим. У випадках, коли документ просто відкликається без видачі нового взамін, на нашу думку, не може розглядатись як вид спростування і тому повинен бути виключений зі статей.

Як вимагає ст. 7 Цивільного кодесу, якщо відомості були поширені через засоби масової інформації (друкованої або аудіовізуальної), вони повинні бути спростовані у тому ж друкованому виданні, аналогічній радіо- чи телепередачі або іншим адекватним способом. Але, на нашу думку, не слід виключати такий фактор, як рейтинг передачі чи друкованого органу, день та час виходу в ефір чи до друку, кількість примірників, регіон поширення відомостей тощо. Окрім того, на сьогодні не врегульовано, окрім ст. 37 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, порядок спростування поширених відомостей. Але навіть вказана норма проводить ряд обмежень по строках спростування, практично без врахування зазначених вище факторів, що, безумовно, впливають на процес поширення, не говорячи вже про те, що ст. 7 Цивільного кодексу передбачено строк позовної давності в один рік, що ми вважаємо абсолютно неправильним. Тому, на нашу думку, якщо суд дійде висновку, що спростування, яке буде міститись в аналогічному номері чи передачі, не може цілковито задовольнити позивача щодо повного та своєчасного спростування9, він вправі прийняти рішення спростувати, за рахунок відповідача, відомості в передачі чи друкованому органі, які за рейтингом більш популярні та більш повно охоплюють аудиторію, що сприйняла неправдиві відомості, що порочать честь, гідність та ділову репутацію позивача, або ж збільшити кількість та періодичність спростувань. Саме в цьому випадку мова повинна йтись про так зване “спростування адекватним способом”.

Коли розглядати поширення відомостей шляхом передачі інформації через комп'ютерні онлайнові системи (в тому числі і Internet), виникають запитання: хто буде суб'єктом відповідальності і яким чином спростувати дані відомості? Вважаємо, що суб'єктами відповідальності повинні бути лише особи, які безпосередньо поширили дану інформацію чи відповідальні за дане поширення, тобто власники електронної пошти, серверу чи провайдери (особи, що надають можливість користуватися мережею Internet, у випадку, коли вони достеменно знали, що на певних сторінках містяться відомості, які принижують честь, гідність та ділову репутацію певної особи, та не заблокували даний канал). Навряд чи правильно притягувати до відповідальності власників мережі Internet, оскільки вони не зобов'язані та не можуть контролювати і перевіряти увесь той потік інформації, який щосекунди надходить в мережу. Адже ніхто не пред'являє позови до пошти за те, що вона переправила особі лист, в якому містились відомості, які принижують його честь, гідність та репутацію, не відповідають дійсності та набули поширення.

Більш проблематично стоїть питання зі способом спростування. Зокрема у згаданій справі газета “Бульвар” принесла своє вибачення та спростування в газеті. Найбільш ефективно було б вмістити спростування на WWW-сторінках (електронні сторінки, на яких міститься інформація) газети в Internet, а попередню інформацію або ліквідувати, а коли це неможливо, то блокувати до неї доступ для унеможливлення подальшого її поширення.

Тобто, аналізуючи всі наведені способи спростування, слід вивести один основний принцип: “Спростування повинно проходити, як правило, в аналогічній формі. У випадках, коли це неможливо чи недоцільно, спростування повинно проходити в адекватній (схожій, максимально-наближеній) формі, з урахуванням того, що спростування повинно бути ефективне, тобто охопити максимальну кількість реципієнтів, що сприйняли поширення, з віднесенням всіх витрат на рахунок відповідача.” Звичайно, що повідомлення кожного, хто сприйняв дану інформацію, не повинно бути самоціллю, яка має досягатись будь-яким способом, оскільки в деяких випадках це неможливо та і недоцільно. З даного правила можливі і винятки. Наприклад, коли ці відомості сприйняла особа(и), думка якої(их) для того, кого ці відомості стосуються, є визначальною, тоді особа, якої ці відомості стосуються, вправі вимагати від суду обов'язкове спростування за рахунок поширювача (чи особи, яка несе за це поширення відповідальність) перед вказаною(ими) особою(ами). Застосування даного принципу має визначатися в кожному конкретному випадку з урахуванням забезпечення особистих немайнових інтересів особи як вищої соціальної цінності в українському суспільстві.

Отже, як видно з наведеного вище визначення, поширення відомостей, способів поширення та основного принципу спростування мають досить суттєве значення для правильної оцінки факту приниження честі, гідності та ділової репутації, призначення способу спростування та повинні бути більш детально опрацьовані при розробленні нового Цивільного кодексу України.

 

1 Закон України “Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян та організацій” від 6 травня 1993 р. // ВВРУ. - 1993. - № 24. - Ст. 259.

2 Закон України “Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993 р. // ВВРУ. — 1994. - № 10 - Ст 43

3 Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16 листопада 1992 р // ВВРУ - 1993 - № 1 - Ст 1

4 Закон України “Про авторське право та суміжні права” від 23 грудня 1993 р. // ВВРУ — 1994 - № 13 - Ст 64

5 Закон України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р // ВВРУ - 1992 - № 48 - Ст 650

6 Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 р // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963—1995) Частина перша - К , 1995

7 ЕрошенкоАА Гражданско-правовая зашита чести и достоинства личности // Со-ветское государство й право — 1980 — № 10 —С 139,ЯрошенкоКБ Гражданско-правовая зашита чести й достоинства граждан // Проблеми совершенствования советского законодательства Труды 43 Всесоюзний нау-чно-исследовательскии институт советского государственного строительства й законодательства — М., 1989 — С. 75.

8 Одним з перших став позов П.Симоненка до газети “Бульвар”, яка поширила, на думку відповідача, неправдиві відомості через мережу Internet про причетність позивача до сексуальних меншин.

9 А це може мати місце, коли відомості містились, наприклад, в передноворічній передачі або передачі, присвяченій певній визначній події, рейтинг яких незрівнянно вищий, ніж інших передач. Тому виходить, що для спростування, про яке йдеться в ст. 7 Цивільного кодексу, слід чекати нової передноворічної передачі або свята, яке було б аналогічне тому, що було.