За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний акт України  
Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
Кожна людина має невід'ємне право на життя
1999 :: Нормативний акт України
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення. Ця книга містить офіційний текст Конституції України і коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина. Існують різні класифікації прав та свобод людини і громадянина. У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і треій - з правом на повагу до гідності людини. Змісту окремих прав людини і громадяна автор лише торкається та все ж підводить читача до висновку про те, що Україні потрібна нова система законодавства, основою якої повинні стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина.

Кожна людина має невід'ємне право на життя

Вперше в історії України її Конституція закріпила головне природне право кожної людини — право на життя. Стаття 27 Основного Закону України передбачає: "Кожна людина має не від'ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини.

Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань".

Положення про те, що кожна людина має право на життя, не є Просто фразою. Зміст його можна розуміти приблизно так: людина ні перед ким не несе юридичних обов'язків у зв'язку із своїм народженням і нікому не повинна звітувати про те, як вона розпорядилася дарованим їй життям.

Життя є найбільш цінним із благ людини. За його відсутності людину не можуть цікавити її особисті, сімейні, політичні, економічні та інші права. Чого коштують для особи, наприклад, право на громадянство, на працю, свобода слова або свобода творчості тощо, коли людина не має ніякої змоги скористатися жодним із цих прав чи свобод? Крім того, життя кожної людини є благом не тільки для неї. Таким благом воно є і для українського суспільства, і для світового, а ставлення суспільства до життя кожної окремої людини є найкращим показником його духовного розвитку (згадаймо в цьому зв'язку улюблене сталінське прислів'я: "В Советском Союзе незаменимых людей нет").

Початком життя в праві визнається початок фізіологічних пологів, в тому числі передчасних чи штучних (до речі: в статті 4 Американської конвенції про права людини від 22 листопада 1969 р., яка є чинною в багатьох країнах Північної та Південної Америки, вказано, що право па повагу до життя кожної людини захищається законом, як правило, з моменту зачаття), а кінцевим моментом життя — біологічна смерть, тобто такий стан організму, коли починається незворотний процес розпаду клітин центральної нервової системи. Такий процес звичайно починається через 5-7 хвилин після остаточного припинення роботи серця і зупинки дихання.

Питання про визначення початкового і кінцевого моментів життя не є суто теоретичним. Воно може постати, наприклад, у зв'язку з проведенням операції по пересадці серця або іншого життєво важливого органа від донора, яким було дано згоду на таку пересадку в разі його смерті. Тому в Україні повинні існувати законодавче визначення зазначених моментів, а також суб'єкти і процедура фіксації їх у конкретних випадках.

Конституція України передбачає неправомірність свавільного позбавлення життя, тобто такого, яке відбувається з примхи, за відсутності будь-яких законних підстав. Державі не під силу гарантувати, що всі особи будуть жити стільки, скільки їм дозволить здоров'я або скільки вони самі побажають. Українська держава гарантує лише те, що:

1) за її рішенням чи з її дозволу жодна людина, яка підпадає під її юрисдикцію, не буде позбавлена життя без відповідних для цього підстав;

2) відповідні державні органи будуть уповноважені нею захищати життя людини як від умисних чи необережних протиправних посягань інших осіб, так і від нещасних випадків, які пов'язані а техногенними катастрофами, природними катаклізмами тощо та загрожують життю людини;

3) кожна людина має право самостійно захищати своє життя і життя інших людей від протиправних посягань на нього незалежно від того, наскільки ефективно роблять це державні органи.

***

Законодавством України передбачені такі можливі підстави позбавлення життя.

По-перше, згідно зі статтею 24 Кримінального кодексу (КК) України до осіб, що вчинили особливо тяжкі злочини у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу, як виняткова міра покарання допускається застосування смертної кари — розстрілу. При цьому існують певні обмеження щодо застосування смертної кари. Так. не можуть бути засуджені до смертної кари:

- особи, які не посягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку;

- жінки, які були в стані вагітності під час вчинення злочину;

- жінки, які були в стані вагітності на момент винесення вироку. Крім того, смертну кару не може бути застосовано до жінки, яка перебуває в стані вагітності на момент виконання вироку (доречі, випадки застосування смертної кари до жінок в останнє десятиріччя є одиничними).

Зазначимо також, що відповідно до статей 48 і 49 КК України смертна кара не може бути призначена, якщо минули строки давності притягнення до кримінальної відповідальності або строки давності виконання обвинувального вироку. Нарешті, кожний із засуджених до смертної кари після набрання вироком законної сили має право звернутися до Президента України з проханням про помилування. Воно здійснюється відповідно до Положення про порядок здійснення помилування осіб, затвердженого указом Президента України від 31 грудня 1991 р. № 22/92. Згідно з пунктом 7 Положення особи, засуджені до смертної кари, мають право звертатися з клопотанням про помилування до Президента України протягом семи діб з дня вручення їм копій вироків або касаційних ухвал. Якщо засуджений до смертної кари не подасть впродовж зазначеного терміну клопотання про помилування або заявить про своє небажання звертатися з таким клопотанням, про це складається акт. Клопотання або акт з відповідними матеріалами направляються Президенту України не пізніше триденного строку з дня прийняття клопотання від засудженого або складення акта. Виконання вироку відносно особи, засудженої до смертної кари, припиняється до розгляду клопотання або матеріалів про відмову від подання клопотання про помилування. Засудженому дозволяється, в разі відхилення першого клопотання про помилування, через рік звернутися з таким клопотанням вдруге.

Таким чином, разом з існуванням такої міри покарання як смертна кара, в законодавстві України існують певні гарантії того, що будь-яка особа, яка вчинила особливо тяжкий злочин, не буде розстріляна за бажанням судді. З іншого боку, процедура засудження до вищої міри покарання і процедура помилування осіб, засуджених до страти, вимагають удосконалення.

На нашу думку, смертні вироки у справах судді мають виносити тільки на підставі рішення присяжних. Незалежно від наявності скарги чи протесту прокурора такі вироки повинні бути обов'язково перевірені Верховним Судом України, а клопотання про помилування повинно направлятися Президенту України незалежно від бажання засудженого зробити це (закон повинен дозволити брати на себе складення такого клопотання відповідним громадським організаціям, родичам засудженого та його близьким). Адже буває, що особа, яка вчинила вбивство і засуджена до смертної кари, сама бажає для себе такого покарання і відмовляється від помилування, а це може бути свідоцтвом її щирого розкаяння і доказом того факту, що вона не втратила людяності і в майбутньому здатна знайти собі місце серед законослухняних членів суспільства. Крім того, умови і порядок застосування помилування щодо засуджених до смертної кари та інших осіб повинні бути визначені спеціальним законом України. В законодавстві України мають бути враховані і положення Заходів, що гарантують захист прав засуджених до смертної кари (Резолюція 1984/50 Економічної і Соціальної Ради ООН від 25 травня 1984 р.), зокрема, щодо права кожного засудженого до смертної кари на обов'язковість апеляції до суду вищої інстанції.

У мирний час смертна кара як міра покарання, згідно з Особливою частиною КК України, застосовується за такі злочини, як посягання на життя державного діяча (стаття 58), посягання на життя представника іноземної держави (стаття 59), диверсія (стаття 60), умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (стаття 93), посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, а також члена Громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною громадського порядку (стаття 1901), опір начальникові, а також іншій особі, що виконує покладені на неї обов'язки по військовій службі, або примушення їх до порушення цих обов'язків, вчинені групою осіб або з застосуванням зброї, якщо вони зв'язані з умисним убивством зазначеної особи (пункт “в” статті 234).

Смертна кара може бути призначена також за ряд військових злочинів, вчинених у воєнний час чи в умовах бойової обстановки. Ці злочини передбачені главою XI КК України.

Перелік злочинів другої групи можна значно звузити. Так, Кримінальний кодекс не повинен, на нашу думку, під страхом смертної кари наказувати командиру дивізії у разі відступу підірвати себе разом з бойовою технікою (стаття 255), командиру корабля, в разі його гибелі, втопитися разом з кораблем (стаття 256), а солдатові, оточеному ворогами — застрілитися (стаття 258). Покарання у вигляді смертної кари також не може бути визнано адекватним таким злочинним діянням, як, скажімо, розбій, незаконне знищення майна, протизаконне відібрання майна під приводом воєнних дій, вчинювані щодо населення в районі воєнних дій (стаття 261), викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих і поранених (стаття 260) та деяким іншим.

Взагалі ж, якщо буквально читати норми частини 1 статті З, статті 21 і частини 2 статті 64 Конституції України, право на життя не може бути обмежено ні за яких обставин, навіть в умовах воєнного стану. Адже відбираючи у людини життя, держава ігнорує проголошене нею положення про соціальну цінність будь-якої людини та сам факт існування природних (не дарованих державою) прав людини.

Смертна кара в Україні до останнього часу застосовувалась досить часто: у 1991 р. щодо 112, у 1993 р. — 117, у 1994 р. — 150, у 1995 р. — 185, у 1996 р. — щодо 176 осіб, і смертні вироки у 70—90% випадків виконувались. Лише у 1992—1994 pp. Була страчена 241 особа. Для порівняння зазначимо: в Росії, де кількість населення більше ніж утричі перевищує населення України, смертна кара застосовувалась у 1991 р. щодо 147, у 1992 p. — 159, у 1993 р — 157, у 1994 p. — 160, у 1995 р. — 141, у 1996 p. — 196 осіб і виконувалась, відповідно, щодо 59,18,10,10.40120 осіб, тобто не більше ніж у 5—25% випадків При цьому, у Росії в 1996 р. від рук злочинців загинуло 30 тис чоловік; із 20 352 засуджених за вбивство до смертної кари було засуджено 196 — менш як один відсоток, 52% помилуваних вбивць вчинили злочин протягом року після помилування, і в 11% випадків цим новим злочином було нове вбивство. Навіть незважаючи на фактичне незастосування смертної кари, новий Кримінальний кодекс Роси, прийнятий 26 травня 1996 p., зберіг цей вид покарання.

Європейською конвенцією про захист прав людини (Рим, 1950) передбачено, що жодна людина не може бути умисне позбавлена життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання її винною у вчиненні злочину, за який законом перед бачено таке покарання (стаття 2) 3 точки зору цих вимог, Україна також не порушує положень Конвенції.

Згідно з Протоколом № 6 до цієї ж Конвенції (Страсбург, 1983) Держави — члени Ради Європи повинні скасувати смертну кару, і жодна людина не може бути засуджена до такого покарання або страчена. Але ним допускається як виняток можливість передбачення у внутрішньому законодавстві смертної кари за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни.

На сьогодні смертна кара відмінена за будь-які злочини в 38-ми країнах світу, серед яких 30 — країни Європи (останніми це зробили Грузія, Естонія і Греція). У 18-ти країнах вона передбачена лише у випадку військових злочинів. Ще 25 країн передбачають можливість застосування смертної кари, але смертні вироки в них фактично не виконуються. Більш як в 100 країнах смертна кара застосовується. При цьому, скажімо, в Ірані до смертної кари засуджуються хворі на СНІД, в Китаї вища міра покарання застосовується навіть за крадіжку велосипедів та браконьєрство, і має такий знущальне витончений різновид, як смертна кара з відстрочкою виконання вироку, а в деяких штатах США вона застосовується до осіб, яким виповнилось лише 16 років. В п'яти ісламських країнах смертна кара досі виконується шляхом відрубування голови, в деяких інших — шляхом забивання камінням чи іншими жахливими способами. Найбільше страт відбувається в таких країнах, як Китай, Ірак, Іран, Нігерія, ЮАР. За даними української асоціації “Міжнародна амністія”, Україна в цьому переліку країн нещодавно займала п'яте чи шосте місце.

Проти смертної кари виступали такі відомі люди, як Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Карл Маркс, Андрій Сахаров. Але інші великі, скажімо. Кант, Гегель. Маргарет Тетчер були за. Ленін взагалі був двома руками за (і відміняв смертну кару у 1920 р. лише на кілька місяців), а ось кровожерливий Сталін в цьому питанні інколи вагався (саме тому з 1947 по 1950 pp. в СРСР смертної кари не було).

За останні двадцять років 54 держави розширили перелік злочинів, за які передбачена смертна кара. Зокрема, це злочини проти держави, злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотичних засобів, деякі економічні злочини, викрадення людей, статеві злочини тощо.

При вступі до Ради Європи Україна взяла на себе зобов'язання йти найбільш цивілізованим шляхом і відмінити смертну кару, а саме підписати протягом року і ратифікувати протягом трьох років з моменту вступу до Ради Європи Протокол № 6 щодо скасування смертної кари в мирний час та негайно ввести мораторій на виконання смертних вироків Оскільки після цього ви конання смертних вироків продовжувалось. Парламентська Асамблея Ради Європи резолюцією № 1112 від 29 січня 1997 p. засудила Україну за порушення взятих на себе зобов'язань і поставила категоричну вимогу щодо негайного припинення виконання смертних вироків. Але й після цього в Україні були страчені ще 13 засуджених (останній — 11 березня 1997 р ), а всього кількість страт, здійснених після прийняття України до членів Ради Європи, досягла 180. На кінець 1998 р. в українських тюрмах утримувалось близько 300 осіб, засуджених до страти.

Останнім часом вимогу щодо припинення виконання смертних вироків Україна нібито виконує, в інтерв'ю агентству УНІ-АН 2 жовтня 1997 р голова Верховного Суду України Віталій Бойко заявив, що в першому півріччі 1997 р. судами України було винесено понад 60 смертних вироків, однак покарання не виконувалися (до речі в першому півріччі 1996 р. в Україні було страчено 89 осіб із 96, щодо яких винесені вироки про засудження до смертної кари)

Проте відповідних змін у внутрішньому законодавстві так і не Прийнято, мораторій де-юре не введено. Протокол № 6 до зазначеної Конвенції Верховною Радою України разом з Конвенцією та іншими Протоколами до неї не ратифіковано (до речі, Греція вказаний Протокол ратифікувала лише через 15 років після його підписання).

Пов'язано все це насамперед з урахуванням громадської думки А вона, за даними досліджень, проведених у 1996 р. Інститутом соціологи НАН України, Центром "Демократичні ініціативи" та службою Соціс-Геллап, така: негайно скасувати смертну кару вимагають лише 6% респондентів, а поступово йти до її відміни — 12%; на думку 40% респондентів смертну кару потрібно залишити у теперішніх рамках, а на думку 23% — розширити й застосування, не змогли дати відповіді 18%. Таким чином, за збереження найближчим часом смертної кари висловились 75% респондентів. Цікаво й інше: 73% опитаних вказали на погіршення особистої безпеки і лише 2% — на її поліпшення, але при цьому з 1994 p. кількість осіб, які виступають за розширення застосування смертної кари, зменшилась в 1,5 рази.

Громадська ж думка не може ігнорувати тих фактів, що близько половини помилуваних убивць знову вчинюють злочин протягом року після помилування, в тому числі майже кожен десятий — нове убивство, що кількість умисних убивств невпинно зростає (наприклад, у 1996 p. порівняно з 1988 p. число умисних убивств збільшилось з 1757 до 4874 — майже в три рази).

Щорічно мають місце випадки засудження злочинців до смертної кари за вчинення ними не одного, а багатьох убивств (були випадки засудження осіб за вчинення 9-ти, 13-ти і навіть 52-х вбивств. Всі пам'ятають ще судовий процес над горезвісним манiяком Чикатило, який не тільки убив більше 50-ти чоловік, а й ґвалтував їх, розрубував та поїдав їхні тіла), десятки випадків засудження за вбивства, вчинені з метою приховати інший злочин, з особливою жорстокістю тощо (до речі, загальна кількість насильницьких смертей в Україні становить близько 9 на 100 тисяч населення на рік, в росії — близько 3О, в середньому у світі — 19,8, в середньому у Європі — 2,1, а, скажімо, у такій країні як Колумбія — 88 на 100 тисяч населення. А на початку 20-го століття на території України вбивство було такою рідкісною подією. що про нього, де б воно не було вчинене, писали не тільки київські, а й санкт-петербурзькі газети). Не винятком стали й особи, для яких убивство — звичайний акт, оскільки вони за своєю природою мають обмежену свідомість, не здатні як сприймати чужі біль та страждання, так і змінювати що-небудь на краще у своїй свідомості. Із засуджених у 1995 р. до смертної кари 185 осіб 67% раніше були судимі, із них 33,8% — один раз, 36,9% — двічі, 18,6% — тричі, 7,7% — чотири рази.

У 1997 p. було підготовлено проект закону, який мав врегулювати питання застосування смертної кари. Під час розгляду його на засіданні Комісії з питань законності і правопорядку Верховної Ради України у квітні 1997 p. було, зокрема, зазначено, що число умисних убивств при обтяжуючих обставинах в країні величезне і продовжує зростати, тому громадська думка не готова сприйняти можливість відміни смертної кари без заміни адекватним покаранням.

Комісія дійшла висновку, що проект закону потрібно доопрацювати, передбачивши в ньому можливість застосовувати замість смертної кари довічне ув'язнення. Для реалізації такого закону необхідні відповідні зміни в пенітенціарній системі України та значні кошти. В кінці 1998 p. аналогічний проект знову було подано на розгляд Верховної Ради України.

Але чи є довічне ув'язнення адекватною смертній карі мірою покарання? Що легше — примиритися зі смертю або з тим, що кілька десятиріч і до самої (знову ж) смерті будеш знаходитися в одному і тому замкненому просторі (живим у великій труні) — може вирішити, мабуть, лише кожен сам для себе.

По-друге, відповідні державні органи (військові формування) мають право на застосування будь-якої зброї, не забороненої законами і звичаями війни, під час воєнних дій і збройних конфліктів.

Як випливає із Закону України “Про Збройні Сили України” від 6 грудня 1991 p.. Збройні Сили мають своїм призначенням захист народу України від збройних нападів. Звичайно, що під час застосування військової зброї порушується право на життя багатьох людей. Згідно з підрахунками спеціалістів, за 6 тисяч років історії людського суспільства на Землі відбулося близько 15 тис. воєн, які забрали життя майже 4 млрд. чоловік (сьогодні на планеті живе 5,5 млрд. чоловік). Лише в результаті Другої світової війни було загублено близько 50 млн. чоловік, а після неї в інших війнах — ще більш як 20 млн. Як це не дивно, в першу чергу під час війни гинуть не військові, а саме цивільне населення. Так, якщо під час франко-прусської війни 1870—1871 pp. питома вага втрат серед цивільного населення становила лише 2%, то під час другої світової війни втрати виросли до 48%, а в локальних війнах другої половини нашого століття — до 84—95% (Арцибасов И.Н., Егоров С.А. Вооруженный конфликт: право, политика, дипломатия. — М.: Междунар. Отн-ния, 1989. — С. 127—128).

Нарешті, по-третє. Стаття 2 Європейської конвенції з прав людини передбачає, що позбавлення життя не розглядається як порушення права на життя, коли воно є наслідком неминучої потреби застосувати силу:

а) при захисті будь-якої людини від незаконного насильства;

б) при здійсненні законного арешту або При запобіганні втечі людини, що законно перебуває під вартою;

в) під час дій, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту.

Такі підстави позбавлення людини життя передбачені у внутрішньому законодавстві України, зокрема, шляхом гарантування права на необхідну оборону, затримання злочинця і встановлення умов і меж застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї працівниками правоохоронних органів.

Крім того, зазначимо, що згідно зі статтею 52 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. медичним працівникам забороняється здійснення еутаназії — навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковного хворого з метою припинення його страждань, навіть на прохання самого пацієнта або його близьких родичів. Водночас, яв передбачено Декларацією щодо еутаназії, прийнятою 39-ю Всесвітньою медичною асамблеєю (Мадрид, 1987), лікарем може бути прийняте до уваги бажання пацієнта, щоби природні процеси вмирання йшли своїм ходом в заключній стадії захворювання, а його життя штучно не продовжувалося.

 prev Стаття 27
 next Обов'язок держави - захищати життя людини