За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний акт України  
Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
Кожен має право на підприємницьку діяльність
1999 :: Нормативний акт України
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення. Ця книга містить офіційний текст Конституції України і коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина. Існують різні класифікації прав та свобод людини і громадянина. У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і треій - з правом на повагу до гідності людини. Змісту окремих прав людини і громадяна автор лише торкається та все ж підводить читача до висновку про те, що Україні потрібна нова система законодавства, основою якої повинні стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина.

Кожен має право на підприємницьку діяльність

Стаття 42 Конституції України гарантує: “Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на рийку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом”.

Підприємництво, особливо в умовах роздержавлення економіки, є одним із головних способів подолання відчуження громадян України від засобів виробництва та реальної власності.

Право громадян на підприємницьку діяльність вперше в Україні проголошено у законах “Про власність” та “Про підприємництво", які були прийняті ще 7 лютого 1991 р. На сьогодні це право вже мали змогу реалізувати сотні тисяч осіб, котрих держава не забезпечила роботою, яку кожен хотів би обрати або на яку готовий був би погодитися (це, до речі, не заважає окремим вищим посадовим особам держави висловлювати наміри припинити дію Закону “Про підприємництво”).

За даними Міністерства економіки України, на 1 серпня 1997 р. в Україні діяло понад 93 тис. малих підприємств (зареєстровано в 5—6 разів більше), 4,1 тис. спільних підприємств з прямими іноземними інвестиціями, 3,2 тис. кооперативів, близько 1 млн індивідуальних підприємців, майже 36 тис. фермерських господарств. Нажаль, основна частина малих підприємств створюється у сфері торгівлі, громадського харчування, матеріально-технічного забезпечення, збуту і заготівлі (53% загальної кількості діючих), і лише 14% — у промисловості, 11% — у будівництві, 5% — у сфері послуг і 2% — на транспорті. Малі підприємства виробляють понад 10% валового внутрішнього продукту (проте в США на частку малого бізнесу припадає 40% ВВП, а у Німеччині — 65%), на Їх частку припадає 3,2% продукції, яку було випущено в 1996 p. Водночас темпи зростання кількості малих підприємств знижуються. За даними Кабінету Міністрів України, в 1992 р. зазначені темпи, у порівнянні з попереднім роком, становили 257,7%, в 1993 — 148,5%, в 1994 — 106,4%, в 1995 — 114,7%, а в 1996 році—всього 101,6%.

Між тим, на думку фахівців, кількість діючих малих підприємств в Україні повинна становити близько 500 тис. (одне МП на 100 чоловік населення), а кількість зайнятих на них осіб повинна становити 25—30% всього працездатного населення. Це дозволило б вирішувати не тільки проблеми безробіття та певним чином пов'язані з ним проблеми конкуренції на ринку праці, а і зростання злочинності серед молоді, “тіньової” економіки тощо. Скажімо, у США за 1981—1990 pp. малі підприємства створили 60% нових робочих місць, надали роботу 25 млн чол., а за цей же час великі підприємства скоротили чисельність свого персоналу на 3 млн чол.

За даними Комітету з питань молоді, спорту і туризму Верховної Ради України, у зв'язку з низькими темпами створення офіційних робочих місць близько 2,5 млн осіб випали з інформаційного поля держави, і невідомо, де і на кого вони працюють, а в “тіньову” економіку щорічно вливається 200—300 тис. юнаків та дівчат (А. Бень, В. Королюк. Великі діти — великі клопоти // Голос України. — 1997. — 9 лип.).

Про те, що розвиток приватного підприємництва є позитивною тенденцією, найкраще свідчить стан справ у сільському господарстві України. Наведемо лише деякі факти.

За даними Державного комітету статистики України, на 1 жовтня 1997 р. кількість фермерських господарств становила 35,8 тис. В їхньому користуванні знаходиться 907,5 тис. га сільськогосподарських угідь, тобто 2,16% (всього в Україні таких угідь — 42 млн га), із яких 834,8 га орних земель, тобто 2,6% (всього в Україні таких земель — 32 млн га). При цьому фермерськими господарствами виробляється 60% сільськогосподарської продукції України, незважаючи навіть на те, що рівень їх механізації, забезпеченості посівним матеріалом, хімічними добривами тощо ще ніколи не був предметом особливої турботи з боку держави. У 1997 р. менш як 50% фермерських господарств мали трактор, 1% — комбайн, 1% — вантажний автомобіль, 60% —• додаткове обладнання (плуг, сівалку, культиватор, борону). Колективними ж підприємствами, площі сільгоспугідь яких сягають 80%, і які постійно отримують матеріально-технічну, фінансову та іншу допомогу від держави, виробляється 40% сільськогосподарської продукції.

Про стан справ у господарствах різної форми власності найкраще уявлення дає така таблиця.

Таблиця 2 Темпи зростання (зниження)

виробництва продукції сільського господарства в порівняних цінах (1990 р. — 100%)

Роки

Колективні сільськогосподарські підприємства та господарства державної форми власності

Фермерські, підсобні господарства та господарства орендарів

1991

81.7

100,5

1992

67,4

113,5

1993

66,5

123,3

1994

52.0

110,7

1995

47,4

114,8

1996

37.8

119,7

 

А ось ще такі факти. В середньому на території планети один житель годується з 0.25 га орних земель. У Голландії цей показник набагато нижчий — 0,14 га на одного жителя (при цьому 40—50% виробленої сільгосппродукції Голландія експортує). В Україні ж, де сільськогосподарське виробництво розвивалося екстенсивним шляхом, на одного жителя розорано 0,52 га земель (С. Кобышев. Сам себе хозяин, сам себе батрак // Бизнес. — 1997. — 17нояб.). Наведені цифри яскраво демонструють “ефективність” колективних та державних сільськогосподарських підприємств.

У таких умовах держава повинна не тільки гарантувати свободу підприємництва, а й створювати всі умови для того, щоб ця свобода не залишалась популістською обіцянкою політиків.

У деяких країнах, наприклад, громадяни-підприємці взагалі звільнені від сплати всіх або основних податків, отримують безпроцентні кредити для початку діяльності, для них максимально спрощені процедури державної реєстрації тощо. Що стосується підтримки тих же фермерських господарств, варто зазначити хоча б те, що в країнах Західної Європи податок на додану вартість на продукти з метою стимулювання їх виробництва встановлено в розмірі 5—7%, а на дефіцитні продукти — не більше 2%.

Важко сказати, чому парламентом України не приймаються необхідні закони. Адже навіть колишній Голова Верховної Ради Олександр Мороз, відомий прихильник соціалістичних ідей, наголошував: “Якщо влада не може забезпечити основні параметри Організації економічного життя в державі, то вона, принаймні, повинна давати можливість суб'єктам господарської діяльності і громадянам самим... вирішувати питання цієї організації” (О. Мороз. Наша сім'я — Україна // Голос України. — 1995. — 23 серп.).

Відповідно до Закону України “Про підприємництво” (статті 1 і 2) підприємництво — це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність юридичних осіб і громадян України та іноземців, не обмежених законом у правоздатності або дієздатності, по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою одержання прибутку, а також заняття торгівлею з тією ж метою.

Згідно зі статтями 103 і 120 Конституції України Президент України, члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади не можуть займатися : підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Стаття 127 Конституції України забороняє займатися підприємницькою діяльністю суддям.

Законами України “Про підприємництво”. “Про державну службу”, “ Про альтернативну (невійськову) службу”, “Про боротьбу а корупцією” та деякими іншими встановлено, що не вправі займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо, а також через посередників чи підставних осіб, а також входити самостійно через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність такі категорії осіб;

- народні депутата України;

- депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

- депутати сільських, селищних, міських, районних, обласних рад;

- сільські, селищні, міські голови і голови районних, обласних Рад;

- службовці органів державної законодавчої та виконавчої влади, судді, прокурори - слідчі прокуратури, інші державні службовці;

- військовослужбовці, а також громадяни, які проходять альтернативну службу;

- особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини (вони не можуть також виступати співзасновниками підприємницької організації і займати в підприємницьких товариствах та їх об'єднаннях посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю).

Крім того, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю — до закінчення терміну, встановленого вироком суду.

На жаль, законодавство України не містить механізму перевірки щодо наявності підстав, котрі забороняють реєстрацію певних осіб як підприємців, а також щодо джерел походження коштів та матеріальних цінностей, які складають статутний та інші фонди підприємства. Вважаємо, що з цією метою в Україні повинен бути створений реєстр осіб, яким забороняється займатися певними видами діяльності або займати певні посади, а також покладено на відповідних працівників обов'язок перевіряти дані щодо осіб, які займаються такими видами діяльності або претендують на зайняття таких посад.

Не дає чіткої відповіді українське законодавство і на питання проте, чи є підприємницькою діяльністю участь в управлінні підприємством або одержання дивідендів від своєї частки в майні підприємства. Ці прогалини у законодавстві потребують негайного заповнення.

Щодо правоздатності громадян, зазначимо, що згідно зі статтею 9 Цивільного кодексу (ЦК) України під нею розуміється їх здатність мати цивільні права і обов'язки. Виникає вона в момент народження людини і припиняється зі смертю. Громадянин не може бути позбавлений правоздатності, але може бути обмежений в ній у випадках і в порядку, встановлених законом. Таке обмеження застосовується тільки судом як міра покарання: скажімо, статті 23 і 31 Кримінального кодексу України передбачають можливість позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від двох до п'яти років.

Дієздатність громадян, як випливає із статті 11 ЦК України, — це здатність громадян своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Вона виникає у повному обсязі з настанням повноліття. У випадках, коли закон допускає одружуватися до досягнення 18-річного віку, громадянин, який те досяг 18-річного віку, набуває дієздатності в повному обсязі з моменту одруження.

За загальним правилом, встановленим статтями 13, 14 ЦК України, неповнолітні мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди. Крім того, неповнолітні віком від 15 до 18 років вправі самостійно розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, здійснювати авторські або винахідницькі права на свої твори, свої відкриття тощо, несуть відповідальність за шкоду, заподіяну ними іншим особам.

Відповідно до статей 15 і 16 ЦК України громадянин, який внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами ставить себе і свою сім'ю в тяжке матеріальне становище, може бути обмежений судом у дієздатності, а громадянин, який внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним.

Згідно зі статтями 51—54 ЦК України визнаються недійсними угоди, що вчинені:

а) неповнолітніми, які не досягли 15 років, крім дрібних побутових угод;

б) неповнолітніми у віці від 15 до 18 років без згоди їх батьків або піклувальників:

в) громадянами, визнаними недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства;

г) громадянами, обмеженими судом у дієздатності. Тому стан дієздатності зазначених осіб не дозволяє їм фактично здійснювати підприємницьку діяльність, за винятком, наприклад, вчинення неповнолітнім діяльності у сфері дрібнороздрібної торгівлі.

Цивільна дієздатність іноземного громадянина визначається за законами країни, громадянином якої він є. Таким чином, в окремих випадках іноземець є обмеженим у дієздатності навіть у віці до 20 чи 21 року, або у зв'язку з фізичними вадами чи вадами характеру (марнотратством тощо). Водночас цивільна дієздатність іноземців щодо угод, які укладаються в Україні і зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди в Україні, визначається за законами України, якщо це не суперечить міжнародним договорам України.

Статтею 3 Закону “Про підприємництво” передбачено, що підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Гарантії свободи підприємництва підтверджуються і викладеними у статті 5 зазначеного Закову такими принципами підприємницької діяльності, як:

1) вільний вибір видів діяльності;

2) самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції;

3) вільне наймання працівників;

4) вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством.

Таким чином, українська держава гарантує кожному (за деякими винятками) можливість вільно займатися підприємницькою діяльністю, яка не заборонена законом. Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України “держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання”, а також те, що “усі суб'єкти права власності рівні перед заковом”.

Втручання держави у підприємницьку діяльність, як це випливає із аналізу статей 13, 41. 42, 66—68 Конституції України, повинно обмежуватися лише:

- вимогами щодо соціальної спрямованості економіки;

- захистом конкуренції та протидією зловживанням монопольним становищем на ринку;

- захистом прав споживачів та необхідністю здійснення контролю за якістю і безпечністю продукції, усіх видів послуг і робіт;

- вимогами щодо шанування державних символів України, охорони природи, культурної спадщини;

- обов'язком сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і доходи;

- захистом від посягань на політичні, трудові та інші права і свободи, честь і гідність інших людей;

- вимогами щодо неухильного додержання кожним Конституції та законів України.

Відповідно до статей 4,8.10, 11, 14 і 15 Закону “Про підприємництво”, з метою створення сприятливих умов для розвитку підприємництва держава здійснює підтримку підприємництва у таких формах:

1) надає підприємцям земельні ділянки, передає державне майно (виробничі та нежилі приміщення, недобудовані об'єкти, невикористовуване устаткування), необхідні для здійснення підприємницької діяльності;

2) сприяє організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування підприємців, підготовці і перепідготовці кадрів;

3) стимулює інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг;

4) надає підприємцям цільові кредити;

5) подає підприємцям інші види допомоги.

На нашу думку, цих форм підтримки підприємництва явно недостатньо. Держава повинна сприймати будь-яке підприємництво через призму прав людини на підприємництво, на працю, на достатній життєвий рівень тощо.

Тому однією із форм підтримки підприємництва повинні бути конкретні заходи, спрямовані на те, щоби дії контрольних, наглядових, правоохоронних та інших органів, які потенційно можуть .вплинути на ефективність виробництва товарів (робіт, послуг), були обмежені чіткими та недвозначними законодавчими рамками, спроба посягнути на які тягла б за собою конкретну відповідальність. У зв'язку а складною криміногенною ситуацією та неспроможністю правоохоронних органів забезпечити ефективний захист коштів і майна суб'єктів господарювання держава повинна ініціювати розвиток недержавної охоронної та детективної діяльності, приватних служб безпеки, для чого необхідно прийняти закони “Про недержавну охоронну та детективну діяльність”, “Про зброю”, “Про підприємницьку таємницю” та деякі інші нормативно-правові акти.

Норми, які розвивають конституційні положення про право на підприємницьку діяльність, містяться й в інших законах України.

Так, відповідно до статті 14 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21 березня 1991 p., громадським організаціям інвалідів дозволено здійснювати виробничу, господарську, фінансову та іншу не заборонену чинним законодавством діяльність. При цьому продукція підприємств і організацій інвалідів, номенклатура і обсяги якої погоджені з державними замовниками, а також об'єкти капітального будівництва, які споруджуються за рахунок коштів громадських організацій інвалідів у заявленому обсязі, включаються в державне замовлення. Виконанню цих державних замовлень держава сприяє матеріально-технічними та іншими ресурсами.

У статті 8 Закону України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” зазначено, що з метою підтримки і сприяння розвиткові підприємницької ініціативи молоді органи державної виконавчої влади розробляють і реалізують систему заходів підтримки підприємництва молоді, включаючи довгострокове пільгове кредитування, забезпечення виробничими приміщеннями, страхування комерційного ризику тощо. Місцеві Ради можуть встановлювати пільгову плату за реєстрацію підприємств, створених молодими громадянами та молодіжними громадськими організаціями, реалізують програми підготовки та перепідготовки молоді, яка займається підприємництвом, у тому числі за кордоном, з використанням для цих цілей коштів молодіжних фондів.

Статтею 5 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 p. передбачено, що фізичні особи мають право здійснювати таку діяльність після:

а) набуття ними цивільної дієздатності;

б) реєстрації їх як підприємців;

в) реєстрації їх в МЗЕЗ України як учасників зовнішньоекономічної діяльності в порядку, встановленому цією самою статтею.

При цьому фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є.

Законами України “Про господарські товариства від 19 вересня 1991 р., “Про колективне сільськогосподарське підприємство” від 14 лютого 1992 р., Про споживчу кооперацію” від 10 квітня 1992 р. та “Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня 1997 p. врегульовані правила створення і діяльності таких товариств, кооперативів та підприємств, права і обов'язки їх учасників та засновників. Законом України “Про селянське (фермерське) господарство” від 20 грудня 1991 p. — правила створення і діяльності селянських господарств як однієї із форм підприємництва .

Арбітражний процесуальний кодекс України від б листопада 1991 p. (зі змінами, внесеними до нього 13 травня 1997 p.) дозволяє підприємцям-громадянам звертатися до арбітражного суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Громадяни-підприємці можуть виступати як орендарі державного майна на умовах, визначених Законом України “Про оренду державного майна” від 14 березня 1995 p., а також як покупці об'єктів малої приватизації відповідно до Закону України “Про Приватизацію невеликих державних підприємств (малу) приватизацію” в редакції від 15 травня 1996 р.

Останнім часом Президент та Уряд України під тиском підприємницької громадськості зробили певні кроки по наповненню конкретним змістом проголошеної у законах України політики державної підтримки підприємництва.

Так, постановами Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1996 р. і від 22 серпня 1996 p., відповідно №№ 404 і 990 затверджено Концепцію державної політики розвитку малого підприємництва і Положення про Агентство з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій.

Указом Президента України від 7 липня 1897 р. № 621/97 створена Вища економічна Рада Президента України, а указом від 29 липня 1997 р. № 737 — Державний комітет України з питань розвитку підприємництва (як центральний орган виконавчої влади, з підпорядкуванням йому Ліцензійної палати України). Серед основних завдань Комітету визначені координація діяльності органів виконавчої влади, пов'язаної З розробкою і реалізацією заходів по розвитку і підтримці підприємництва, узагальнення практики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності та її ліцензування, підготовка пропозицій по усуненню правових, адміністративних, економічних та організаційних перепон на шляху розвитку підприємництва.

Розпорядженням Президента України від 18 серпня 1997 p. № 298/97-РП затверджені Невідкладні заходи щодо прискорення реформ і виведення економіки України із кризи. Серед інших Невідкладні заходи передбачають такі. як здійснення податкового стимулювання малого бізнесу, відміну ліцензування деяких видів підприємницької діяльності, реформування процедури реєстрації підприємств, спрощення процедур митного контролю, розширення сфери застосування фіксованих податків, обмеження кількості планових та непланових перевірок підприємств тощо. Міністерству юстиції України доручено узагальнити судову практику розгляду справ про порушення прав громадян на підприємницьку діяльність. Мета всіх цих заходів — подолання корупції та бюрократизму, виведення економіки із “тіні”, стимулювання підприємницької діяльності.

Президентом України 3 лютого 1998 р. було видано указ № 79/98 “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності”, 12 травня 1998 р. — указ № 456/98 “Про державну підтримку малого підприємництва”. 23 липня 1998 р. ~ указ № 817/98 “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності”. Постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 1998 р. № 740 “Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності” дещо спрощено процедуру реєстрації суб'єктів підприємництва та чи не вперше в історії вітчизняного підприємницького законодавства передбачено конкретні гарантії взаємної відповідальності суб'єктів підприємництва і держави.

Державне регулювання підприємства здійснюється через такі важелі:

а) податкова та фінансово-кредитна політика, включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах, податкових пільг, правил ціноутворення, цільових дотацій, валютного курсу, розмірів економічних санкцій;

б) державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи;

в) державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності;

г) заборона на окремі види діяльності та надання спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів підприємницької діяльності;

д) науково-технічні, економічні та соціальні програми;

є) договори на виконання робіт і поставок для державних потреб;

е) контроль державних органів І службових осіб за діяльністю підприємців, в тому числі з втручанням в їх господарську діяльність та з наданням підприємцям вказівок відповідно де компетенції зазначених органів і осіб;

ж) відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності та механізми банкрутства і припинення підприємницької діяльності.

Згідно зі статтею 4 Закону “Про підприємництво” тільки державними підприємствами і організаціями може здійснюватися діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів державної власності, перелік яких визначається Урядом України, проведенням ломбардних операцій (цей вид діяльності дозволяється здійснювати також і повним товариствам) та деякі інші її види.

Цією ж статтею Закону передбачені види підприємницької діяльності, які можуть здійснюватися тільки за спеціальним дозволом (ліцензією). Це медична, ветеринарна, юридична практика, аудиторська та страхова діяльність, виготовлення і реалізація спирту, лікарських засобів, а всього більше сорока її видів (проте, указами Президента України, виданими наприкінці 1998 р., цей перелік знову було значно розширено).

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України: № 914 від 22 серпня 1997 р. органам, які видають ліцензії, категорично заборонено стягувати за їх видачу додаткову плату понад встановлену актами законодавства, а також передбачати серед умов видачі ліцензій внески до будь-яких позабюджетних фондів та здійснення інших платежів, не віднесених актами законодавства до обов'язкових.

Для систематичного зайняття підприємницькою діяльністю будь-яка особа повинна виконати одну із вимог законодавства:

а) зареєструватися як підприємець. Порядок державної реєстрації підприємництва визначений статтею 8 Закову “Про підприємництво”;

б) створити і зареєструвати індивідуальне чи приватне підприємство (група осіб — сімейне, колективне або підприємство іншої організаційно-правової форми, передбаченої статтею ї Закону України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р.);

в) придбати патент для здійснення торговельної діяльності. Статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів України “Про податок на промисел” від 17 березня 1993 р. і статтею 14 Декрету Кабінету Міністрів України “Про податок на прибуток з громадян” від 26 жовтня 1992 р. передбачено, що громадяни, які не зареєстровані як підприємці і не створили підприємство, мають право здійснювати торговельну діяльність на умовах фіксованої уплати податку на прибуток. На підставі патенту дозволено здійснення несистематичного, не більше чотирьох разів на рік. продажу виготовленої, переробленої та закупленої продукції, речей, товарів. Без патенту дозволено продавати вирощені у власному підсобному господарстві, на присадибній, дачній, садовій ділянці продукти рослинництва, худобу, кролів, птицю, продукцію власного бджільництва, а також речі, які не були спеціально придбані для перепродажу.

Україною не ратифікована Конвенція про свободу асоціації та захист права на організацію від 9 липня 1948 p., прийнята Міжнародною організацією праці, відповідно до якої підприємці мають право створювати за своїм вибором організації без попереднього дозволу на це, а також право вступати до таких організацій. Такі організації не підлягають розпуску або тимчасовій забороні в адміністративному порядку. Проте такі організації можуть створюватися і діяти на підставі статей 36 і 37 Конституції України та Закону України “Про об'єднання громадян”.

***

З метою забезпечення захисту конкуренції (тобто змагальності підприємців, коли їх самостійні дії обмежують можливості кожного а них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребують споживачі), та недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, відповідно до законів України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” від 18 лютого 1992 р., “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 7 червня 1998 р., “Про рекламу” від 3 липня 1996 р. та деяких інших, держава визначає перелік порушень антимонопольного законодавства. Вони поділяються на чотири групи:

1) зловживання монопольним становищем на ринку. Серед інших порушень антимонопольного законодавства ця група порушень у 1996 р., наприклад, становила 37% . Найчастіше траплялися нав'язування умов договорів, які ставили контрагента в нерівне становище, або додаткових умов, які не відносяться до предмету договору, в тому числі нав'язування товару, не потрібного контрагенту (більше третини зловживань), встановлення монопольно високих цін, що призводило до порушення прав споживачів (також більше третини зловживань) та встановлення дискримінаційних цін на свої товари, чим були обмежені права окремих споживачів (майже чверть зловживань);

2) неправомірні угоди між підприємцями (угоди про розподіл ринків з метою їх монополізації, про обмеження доступу на ринок інших підприємців тощо). Ця група порушень у 1996 р. становила 2%;

3) дискримінація підприємців органами влади і управління (встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво певних товарів з метою обмеження конкуренції, встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону в інший, обмеження прав підприємців щодо придбання та реалізації товарів тощо). Частка цієї групи порушень антимонопольного законодавства — 8%;

4) недобросовісна конкуренція, а саме:

а) неправомірне використання ділової репутації підприємця;

б) створення перешкод підприємцям у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції;

в) неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці (18% від всіх видів порушень антимонопольного законодавства);

г) замовлення, виготовлення, розміщення чи поширення реклами, яка не відповідає вимогам чинного законодавства і може завдати шкоди споживачам або державі.

Щодо конституційного положення про те, що види і межі монополії визначаються законом, слід зазначити таке. Згідно зі статтею 1 Закону “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” монопольне становище — це домінуюче становище підприємця, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на рийку певного товару (станом на вересень 1997 р. на загальнодержавних ринках налічувалося 508 монопольних утворень — приблизно 4 тисячі юридичних осіб).

Монопольним визнається становище підприємця, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків, але рішенням Антимонопольного комітету України може визначатися монопольним становище підприємця, частка якого на ринку певного товару менша за 35 відсотків. Такі рішення Антимонопольний комітет України приймає на підставі перевірки з використанням затвердженої ним 10 березня 1994 р. Методики визначення монопольного становища підприємців на ринку. Наприкінці 1997 р. внесена на розгляд Верховної Ради України нова редакція зазначеного Закону під новою назвою — Закон України “Про захист економічної конкуренції”, пройшов друге читання в Парламенті України проект Закону “Про природні монополії”.

На сьогодні перелік природних монополій визначено указом Президента України від 17 листопада 1998 р. № 1257/98 “Про запровадження ліцензування діяльності господарюючих суб'єктів у сфері природних монополій”. До них, зокрема, віднесені, постачання природного газу, внутрішні і міжнародні (в межах країн СНД) перевезення пасажирів та вантажів залізничним транспортом, виробництво електричної енергії та ін.

З метою забезпечення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, захисту інтересів підприємців і споживачів від його порушень створено Антимонопольний комітет України як орган, підпорядкований Кабінету Міністрів України і підзвітний Верховній Раді України. Його правовий статус визначено статтею 9 Закону “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”. Для запобігання порушенням антимонопольного законодавства Антимонопольному комітету України надане, зокрема, право:

- давати у випадках, передбачених законодавством, згоду на створення, реорганізацію, придбання активів, ліквідацію господарюючих суб'єктів, створення асоціацій, концернів, інших об'єднань підприємств, перетворення органів управління у зазначені об'єднання;

- давати у випадках, передбачених законодавством, згоду на придбання підприємцем часток (акцій, паїв) господарських товариств;

- приймати постанови про примусовий поділ монопольних утворень;

- накладати штрафи на підприємців—юридичних осіб за порушення антимонопольного законодавства, а також за неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України чи його відділенням.

Крім того, законодавством передбачена можливість вилучення прибутку, незаконно одержаного підприємцями в результаті зловживання ними монопольним становищем на ринку, неправомірних угод між підприємцями та недобросовісної конкуренції.

З метою захисту чесної підприємницької діяльності, боротьби З порушеннями антимонопольного законодавства статтями 164', 166'—166 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлена адміністративна відповідальність службових осіб та підприємців за такі діяння, як:

- недобросовісна конкуренція;

- зловживання монопольним становищем на ринку;

- неправомірні угоди між підприємцями;

- дискримінація підприємців органами влади і управління;

- порушення порядку подання інформації та виконання рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень.

Відповідно до статті 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р. корупційними правопорушеннями, які заважають розвиткові підприємницької діяльності, є:

- сприяння державним службовцем або іншою особою, уповноваженою на виконання функцій держави, з використанням свого службового становища, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

- відмова фізичним та юридичним особам ” інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисне затримування її, надання недостовірної чи неповної інформації;

- сприяння публічною посадовою особою, з використанням свого службового становища, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

- надання незаконних переваг фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень, в тому числі з питань підприємницької діяльності тощо.

КК України передбачає кримінальну відповідальність за такі діяння, як:

- крадіжка та інші види розкрадання державної, колективної та приватної власності (статті 81—84,86,86'. 140—143);

- вимагательство державного, колективного та приватного майна (статті 862 і 144);

- умисне знищення або пошкодження державного, колективного та приватного майна (статті 89 і 145);

- необережне знищення або пошкодження державного чи колективного майна (стаття 90);

- фіктивне підприємництво (стаття 1481);

- шахрайство з фінансовими ресурсами (стаття 1486);

- незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю (стаття 148');

- розголошення комерційної таємниці (стаття 1487);

- порушення порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів (стаття 148');

- штучне підвищення і підтримання високих цін на товари народного споживання та послуги населенню (стаття 155');

- зговір про фіксування цін (стаття 155');

- протидія законній підприємницькій діяльності (стаття 1558);

- зловживання владою або посадовим становищем (стаття 165);

- одержання хабара (стаття 168) і одержання незаконної винагороди працівником державної установи чи організації (стаття 191');

- примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань (стаття 198') та деякі інші.

Слід зазначити, що деякі із кримінально-правових заборон не зовсім відповідають меті державного регулювання підприємницької діяльності і на практиці не застосовуються.

Встановлюючи відповідальність за ті чи інші діяння, необхідно пам'ятати, що самі по собі норми кримінального законодавства не у змозі і не повинні регулювати відносини в такій складній сфері життєдіяльності, якою є економіка. Дефіцит хлібу не подолати шляхом встановлення відповідальності за згодовування хліба худобі та птиці. Необхідно виробляти певну кількість зернових та організовувати інфраструктури їх зберігання, переробки, транспортування тощо. Діяльність ”валютних мінял” не подолати встановленням відповідальності за незаконні скуповування, обмін, продаж іноземної валюти. Необхідно .зробити таку діяльність “прозорою” для держави, розширяти мережу пунктів обміну валюти тощо.

Прикладів того, як держава інколи намагалася вирішувати економічні та соціальні проблеми, можна навести ще багато. На нашу думку, сьогодні більшість політиків, державних діячів вже розуміють: всі відносини між підприємцем і державою, підприємцем і споживачем, підприємців між собою повинні бути ретельно врегульовані нормами інших галузей, передусім господарського та цивільного права, а кримінальна відповідальність повинна встановлюватися лише в крайніх випадках, коли мова йде про діяння, що дійсно становлять суспільну небезпечність.

Проте не слід й ігнорувати можливості головної охоронної системи — кримінального законодавства. Скажімо, існує явна необхідність у встановленні кримінальної відповідальності за розміщення фінансових коштів, здобутих від будь-якої незаконної підприємницької діяльності, у банках, на підприємствах та в інших структурах або придбання за такі кошти об'єктів, що підлягають приватизації, чи обладнання для виробничих та інших потреб, або використання таких коштів і майна з метою продовження незаконної підприємницької діяльності.

На сьогодні така кримінальна відповідальність встановлена тільки за “відмивання” коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів (стаття 229" КК України). Але перед тим, як встановити таку відповідальність, необхідно визначити у законодавстві чіткий перелік заборонених видів діяльності. Потрібні й інші зміни в кримінальному та адміністративному законодавстві, які б найкраще враховували новації в цивільному, господарському, трудовому та інших галузях законодавства, що регулюють підприємницьку діяльність громадян.

 prev Право приватної власності є непорушним
 next Ніхто не може бути підданий катуванню