За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний акт України  
Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
Ніхто не може бути підданий катуванню
1999 :: Нормативний акт України
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення. Ця книга містить офіційний текст Конституції України і коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина. Існують різні класифікації прав та свобод людини і громадянина. У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і треій - з правом на повагу до гідності людини. Змісту окремих прав людини і громадяна автор лише торкається та все ж підводить читача до висновку про те, що Україні потрібна нова система законодавства, основою якої повинні стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина.

Ніхто не може бути підданий катуванню

Стаття 28 Конституції України передбачає; “Кожен мас право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує мого гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без В вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам”.

Наведена конституційна норма є відтворенням положень, які містяться у статті 5 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., у статтях 7 і 10 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р., у статті З Європейської конвенції з прав людини від 4 листопада 1950 р. та в деяких інших актах міжнародного законодавства.

Основними ж міжнародними актами, які регулюють ці положення в комплексі, є Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 p., яка була підписана від імені Уряду Української РСР 27 лютого 1986 р. в Нью-Йорку і ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР 26 січня 1987 p., і Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, яка була підписана від імені України 2 травня 1996 р. в м. Страсбурзі і ратифікована Верховною Радою України Законом від 24 січня 1997 p.

Відповідно до першої із зазначених Конвенцій катування означає дію, якою навмисне спричиняються сильний біль або страждання (фізичне чи моральне) будь-якій особі з метою:

- отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання;

- покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється;

- залякати чи примусити до будь-якої дії її або третю особу;

- дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричинюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди.

Згідно з Конвенцією зміст цього терміну не включає біль або страждання, що виникли внаслідок виключно законних санкцій, які невіддільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково (автори тексту Конвенції, мабуть, мали на увазі випадки утримання обвинуваченого під час слідства в слідчому ізоляторі або засудженого в тюрмі. Проте якщо згадати, наприклад, в яких умовах утримуються заарештовані в багатьох слідчих ізоляторах України, важко знайти пояснення, чому перебування в таких умовах не повинно вважатися катуванням. Адже у постановах про обрання як запобіжного заходу взяття під варту слідчі звичайно не вимагають позбавити заарештованого всього людського, тримати його разом з двадцятьма іншими заарештованими в камері, розрахованій на три особи, тобто так, щоб він не мав можливості ні лягти, ні ходити по камері, годувати його так, щоб він тільки не помер з голоду до початку суду тощо).

Передбачено також, що ніякі виняткові, обставини, якими б вони не були, стан війни чи загроза війни, внутрішня політична нестабільність тощо, а так само наказ вищого начальника або державної влади не можуть бути виправданням катувань.

Відповідно до Конвенції кожна держава-учасниця зобов'язана забезпечити, щоби усі акти катування розглядалися згідно з її кримінальним законодавством та тими діями будь-якої особи, що являють собою співучасть у катуванні.

Підкреслюючи, що злочини, пов'язані з актами катування, носять тяжкий характер. Конвенція передбачає встановлення кожною державою-учасницею відповідних покарань за них, а також можливість встановлення юрисдикції держав-учасниць щодо зазначених злочинів навіть тоді, коли жертвою є громадянин даної держави, який перебуває за її межами, а також регламентує питання взаємної правової допомоги з питань карних справ про такі злочини.

З метою створення ефективного механізму попередження актів катувань та протидії їм зазначеною Конвенцією передбачено, що кожна держава-учасниця повинна:

1) забезпечувати, щоби навчальні матеріали й інформація про заборону катувань повною мірою включалися до програм підготовки персоналу правових органів, цивільного чи військового медичного персоналу, державних посадових осіб, які можуть мати відношення до утримання під вартою і допитів осіб, котрі зазнали будь-якої форми арешту, затримання чи тюремного ув'язнення або до поводження з ними;

2) включити цю заборону до правил чи інструкцій, які стосуються обов'язків і функцій будь-яких таких осіб;

3) забезпечити, щоб компетентні органи проводили швидке і неупереджене розслідування, коли є достатні підстави вважати, що катування було застосоване на будь-якій території, що перебуває під її юрисдикцією;

4) розглядати правила, інструкції, методи і практику щодо допиту, а також умови утримання під вартою і поводження з людьми, які піддані якій-небудь формі арешту, затримання чи тюремного ув'язнення з тим, щоби не допускати випадків катувань;

5) забезпечувати будь-якій особі, яка стверджує, що їй було завдано катувань, право на пред'явлення скарги компетентним органам влади цієї держави та на швидкий неупереджений розгляд такої скарги, а також на забезпечення захисту позивача і свідків від будь-яких форм поганого поводження чи залякування у зв'язку з його скаргою чи будь-якими свідченнями;

6) забезпечити у своїй правовій системі порядок, згідно з яким жертва катувань одержувала б відшкодування і мала підкріплене правовою санкцією право на справедливу й адекватну компенсацію, включаючи заходи для якомога повнішої реабілітації, а у випадку смерті жертви внаслідок катувань право на компенсацію надавалося б її утриманцям;

7) забезпечити, щоб будь-яка заява, що, як встановлено, була зроблена при катуванні, не використовувалась як доказ у ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено.

Крім того, кожна держава-учасниця зобов'язана вживати аналогічних заходів для запобігання іншим актам жорстокого, нелюдського і принижуючого гідність поводження і покарання, що не підпадають під визначення катування, якщо такі акти здійснюються державними чи посадовими особами або іншими особами, котрі виступають як офіційні, чи з Їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. При цьому катування треба визнати найбільш жорстоким видом зазначеного поводження.

Згідно з приміткою до принципу 6 Зводу принципів захисту всіх осіб, що підлягають затриманню або ув'язненню в будь-якій формі, затвердженому резолюцією 43/173 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р., термін “жорстокі, нелюдські чи принижуючі гідність види поводження або покарання” повинен тлумачитися таким чином, щоби забезпечити, за можливістю, найбільш широкий захист проти зловживань фізичного чи психологічного характеру, включаючи утримання затриманої чи ув'язненої особи в умовах, які позбавляють її, тимчасово або постійно, будь-якого із її природних почуттів; зору, слуху, просторової або часової орієнтації. Подібні дії можуть викликати стрес, почуття жаху чи неспокою, здатні принизити чи образити їх, зломити їх фізичний чи моральний опір.

В окремих актах Європейського Суду зазначається, що до актів жорстокого, нелюдського і принижуючого гідність поводження треба відносити такі, як багатогодинне стояння біля стіни з розпластанням по стіні, одягання капюшонів, утримання в приміщенні а постійним та голосним звуком або у підвалі, де особа ризикує наразитися на небезпеку нападу щурів, позбавлення сну, харчування і води, розлучення матері з немовлям, поміщення здорової людини до психіатричного відділення тощо.

Надзвичайно жорстокою треба визнати затримку тривалістю в кілька років між винесенням та виконанням смертного вироку, тобто коли державою не витримується розумний строк для оскарження вироку і прийняття рішення про помилування.

Принизити гідність особи можуть такі дії, як обриття голови, виставлення оголеної людини на очі інших людей, примушування одягатися так, щоби це викликало насмішки, примушування їсти екскременти або інші неїстівні речовини та ін.

Звичайно, що для визнання таких актів актами жорстокого; нелюдського і принижуючого гідність поводження має бути певний мінімальний рівень жорстокості, оцінка якого залежить від сукупності таких обставин, як тривалість та інтенсивність відповідного поводження, його наслідки для здоров'я людини, стать, вік, попередній стан здоров'я та інші індивідуальні особливості потерпілого.

Відповідно до Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятої резолюцією 40/34 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада 1985 р., державам слід розглянути питання про включення в національні закони норм, які забороняють зловживання владою та передбачають засоби захисту для жертв таких зловживань, а саме: право на реституцію та/або компенсацію і необхідну матеріальну, медичку, психологічну й соціальну допомогу та підтримку.

Розглянемо, яким чином імплементовані у внутрішнє законодавство України вищезазначені положення.

Стаття 22 КПК України забороняє домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.

Гарантією дотримання цієї заборони є встановлення у Кримінальному кодексі України відповідальності за примушення давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або попереднє слідство (частина перша статті 175), і за аналогічне діяння, поєднане із застосуванням насильства або із знущанням з особи, яку допитують (частина друга ст. 175).

Треба зазначити, що вказана норма має суттєві недоліки. Так, по-перше, не правильно, що законодавець за наявності багатьох видів слідчих та інших дій, в ході яких однаково можливе примушення давати показання (опитування, особистий огляд, затримання, обшук, очна ставка, відтворення обстановки та обставин події тощо), обмежився лише обстановкою допиту.

По-друге, коло суб'єктів цього злочину чомусь обмежується лише працівниками органів дізнання та попереднього слідства, які проводять допит як слідчу дію. Водночас особі, яку піддають катуванню, однаково, під час адміністративного чи дисциплінарного провадження або кримінального судочинства це робиться, принижує її гідність слідчий, працівник органу адміністративної юрисдикції, військовий начальник або вихователька дитячого садку, Тому норма про відповідальність за катування повинна бути сформульована в кримінальному законі таким чином, щоби будь-кому було зрозуміло, що являє собою катування, і щоби відповідальність за відповідною статтею мали нести не деякі, а всі державні чи посадові особи або інші особи, які виступають як офіційні.

Нарешті, незважаючи на вимогу Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, злочин, передбачений частиною першою статті 175 КК України, не віднесено до тяжких,

У Кримінальному кодексі України є ще дві статті, які передбачають відповідальність за окремі форми катування. Це стаття 166, в частині другій якої йдеться про перевищення посадовою особою влади або посадових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, а в частині третій — про ті ж дії, якщо вони спричинили тяжкі наслідки і стаття 2542, пункт “б” якої встановлює відповідальність за застосування військовою посадовою особою нестатутних методів впливу щодо підлеглого або перевищення дисциплінарної влади, якщо ці дії завдали істотної шкоди, а так само застосування насильства щодо підлеглого, а пункт "в" — за ті ж дії, вчинені із застосуванням зброї або якщо вони спричинили тяжкі наслідки,

Відповідно до рішення Європейського Суду від 22 вересня 1993 р. № 269, якщо встановлено, що будь-яка особа отримала тілесне ушкодження під час перебування під арештом в поліції, на поліцію або на державу покладається обов'язок доведення, що такі пошкодження не були викликані або обумовлені діями поліції чи її недбалістю. Але законодавство України подібних положень не має.

Відповідно до статті 22 КК України покарання не має на меті завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність, Дійсно, система покарань в кримінальному праві України не включає покарань, які б передбачали мордування, нанесення тілесних ушкоджень чи завдавання фізичного болю, або були спрямовані в основному на приниження честі і гідності людини, 3 другого боку, природно, що більшість людей розцінює такі дії щодо них, як особистий обшук, дактилоскопування, насильницький медичний огляд, цензуру листування тощо, як приниження їх честі і гідності. Проте зрозуміло, що зазначені заходи, які проводяться згідно із законодавством України відносно осіб, взятих під варту та ув'язнених, є виправданими і стосовно до інтересів суспільства, держави та інших людей підпадають під поняття крайньої необхідності.

Ув'язнення, яке ізолює правопорушника від навколишнього світу, завдає йому страждань вже тому, що воно порушує його право на самовизначення. Тому пенітенціарна система не повинна поглиблювати цих страждань. Червоною ниткою цей моральний принцип пройшов через Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями, рекомендовані для використання всіма країнами резолюціями Економічної і Соціальної Ради ООН 663 від 31 липня 1957 р. та 2076 від 13 травня 1977 р.

На жаль, подібно до конституцій інших країн, Конституція України не встановила положення, відповідно до якого покарання має визначатися тільки в межах, дійсно необхідних для досягнення мети покарання.

Так, відповідно до статті 8 французької Декларації прав людини і громадянина 1789 р. закон повинен встановлювати покарання лише суворо і безспірно необхідні. Поправка VIII американського Білля про права 1791 р. вимагає, що надзвичайні штрафи не повинні накладатися, і жорстокі та незвичайні покарання не повинні призначатися.

Чинний кримінальний кодекс України, міри покарання у статтях Особливої частини якого у більшості випадків не мають ніякого наукового обгрунтування, є а цілому надзвичайно жорстоким законом. Наприклад, особа, яка з метою збереження заощаджень, вдається до порушення правил про валютні операції та незаконно обмінює гривні на півтори-дві тисячі доларів США, може бути позбавлена волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна і валютних цінностей. Так само карається незаконна торгівельна діяльність, якщо від неї одержано прибуток в особливо великих розмірах — понад 600—700 доларів США (для порівняння: покарання за умисне тяжке тілесне ушкодження встановлене у вигляді позбавлення волі на строк від двох до восьми років, а якщо внаслідок нього сталася смерть потерпілого — від п'яти до п'ятнадцяти років). Втеча особи з місця позбавлення волі або з-під варти, обумовлена звичайним прагненням людини до свободи, карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років (в той же час незаконне позбавлення особи волі, в тому числі й на п'ятнадцять років внаслідок винесення суддями заві-домо неправосудного вироку, карається позбавленням волі не більше ніж до восьми років). Добровільна здача військовослужбовця в полон через боягузство або малодушність під час війни карається смертною карою або позбавленням волі строком на п'ятнадцять років. Тобто солдату-пацифісту закон пропонує вибір;

бути вбитим ворогом чи покараним на смерть своєю державою.

Існування таких невиправдано-жорстоких покарань не може не принижувати людську гідність.

 prev Кожен має право на підприємницьку діяльність
 next Кожен має право на повагу до його гідності