За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний акт України  
Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
Кожен має право на правову допомогу
1999 :: Нормативний акт України
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення. Ця книга містить офіційний текст Конституції України і коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина. Існують різні класифікації прав та свобод людини і громадянина. У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і треій - з правом на повагу до гідності людини. Змісту окремих прав людини і громадяна автор лише торкається та все ж підводить читача до висновку про те, що Україні потрібна нова система законодавства, основою якої повинні стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина.

Кожен має право на правову допомогу

Статтею 59 Конституції України передбачено таке: “Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є Вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура”.

За останні дев'ять років, з дня проголошення 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, парламентом України було прийнято близько 700 законів, а також кілька сотень постанов та інших правових актів. Активну нормотворчу діяльність в ці роки здійснювали колишня Президія Верховної Ради України, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства, відомства, інші державні органи.

Крім того, залишаються чинними численні акти законодавства періоду Української РСР, в тому числі такі базові, як Цивільний, Цивільний процесуальний, Кримінальний, Кримінально-процесуальний кодекси, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кодекс законів про працю України та ряд інших, а також деякі правові акти, прийняті Верховною Радою СРСР, З'їздом народних депутатів СРСР, Президентом СРСР, Радою Міністрів СРСР, міністерствами і відомствами СРСР, акти, прийняті в результаті референдумів тощо.

У період активної нормотворчої діяльності, пов'язаної зі здійсненням в Україні економічної, політичної, судової та інших реформ, які є новими для суспільної свідомості, правові акти, що приймаються, неминуче зазнають численних змін.

Достатньо сказати, що, скажімо, у 1990—1998 роках до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України зміни і доповнення вносилися понад 50 разів, до Кодексу України про адміністративні правопорушення — понад ЗО разів, до Кодексу законів про працю України — понад 20 разів тощо. До прийнятого 7 лютого 1991 р. Закону України “Про підприємництво” на сьогоднішній день зміни і доповнення вносились понад 20 разів, а до прийнятого 21 січня 1993 р. Кабінетом Міністрів України Декрету “Про державне мито” за п'ять років — майже 20 разів. Основні закони, що регулюють суспільні відносини у сфері оподаткування, змінювалися за останні роки тричі. У новій редакції удруге приймались закони України з питань приватизації, оренди, громадянства, діяльності Конституційного Суду України тощо. Всього у 1991—1998 рр. було прийнято понад 400 законів та декретів про внесення змін і доповнень до інших законів (декретів). Ще більшою нестабільністю характеризуються правові акти, видані в зазначений період Кабінетом Міністрів України, міністерствами і відомствами, оскільки вони е підзаконними і кожен раз мали бути приведені у відповідність з новими редакціями законів.

Відповідно до статті 22 Закону України “Про інформацію”, з метою забезпечення доступу до законодавчих та інших нормативних актів всім громадянам держава забезпечує видання цих актів масовими тиражами в найкоротші строки після набрання ними чинності.

У 1996 році Інститутом законодавства Верховної Ради України було розпочато видання багатотомного збірника “Закони України", в якому правові акти Верховної Ради України публікуються у хронологічному порядку. До літа 1998 р. вийшло 13 основних томів і довідковий том збірника, Але в кожному томі вже треба робити виправлення, оскільки зміни і доповнення до багатьох із включених до видання правових актів були прийняті після виходу в світ того чи іншого тому.

Інші, крім законів, нормативно-правові акти, які є чинними в Україні, на сьогодні в систему не приведені. Журнал “Офіційний вісник України”, в якому мають публікуватися всі нормативно-правові акти, внесені до Єдиного державного реєстру нормативних актів України, випускається тільки з 1997 р. Він дійсно є найбільш повним з усіх збірників нормативно-правових актів, але навряд чи можна визнати, що він призначений для поширення правової інформації серед населення України, Скоріше, він розрахований на державні органи, підприємства, установи і організації. Адже загальна річна вартість передплати на нього перевищує півтисячі гривень, а наклад становить кілька тисяч примірників (порівняймо: загальна річна вартість передплати на газету “Голос України” — лише 24 грн., газету “Урядовий кур'єр” — 30 грн., а наклад їх нараховує сотні тисяч примірників, тобто ці офіційні газети дійсно розраховані на масового читача).

Жодна людина (що не є юристом), яка бажає здійснити свої права та свободи, задовольнити законні інтереси, використати пільги або виконати громадянські обов'язки, просто не в змозі правильно зорієнтуватися у всій масі нормативно-правових актів. У таких умовах право людини на правову допомогу не може не гарантуватися державою.

Повноваження щодо надання правової допомоги громадянам держава покладає на певні державні та деякі інші органи.

Так, відповідно до статті 12 Закону України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян і юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Звичайно, що під час розгляду скарг прокурором має надаватися правова допомога.

Пункт 24 статті 10 Закону України “Про міліцію” зобов'язує працівників міліції подавати всі види допомоги, в тому числі, безперечно, і правової допомоги особам, потерпілим від злочинів, інших правопорушень та нещасних випадків, особам, які перебувають в безпорадному або небезпечному для життя і здоров'я стані, а також неповнолітнім, які залишилися без опікування.

Відповідно до Закону України “Про нотаріат” від 2 вересня 1993 р. нотаріус, зокрема, зобов'язаний:

- сприяти громадянам у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів;

- роз'яснювати права і обов'язки;

- попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду;

- зберігати в таємниці відомості, одержані ним у зв'язку з вчиненням нотаріальних дій;

- відмовляти у вчиненні нотаріальних дій в разі їх невідповідності законодавству України або міжнародним договорам.

Згідно зі статтею 34 Закону “Про нотаріат” у державних нотаріальних конторах вчиняються, зокрема, такі нотаріальні дії:

1) посвідчуються угоди (договори, заповіти, доручення, шлюбні контракти та ін.);

2) видаються свідоцтва про право на спадщину;

3) видаються свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя;

4) засвідчується правильність копій документів і виписок із них;

5) накладається заборона відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

6) приймаються в депозит грошові суми та цінні папери тощо. Певні нотаріальні дії Закон дозволяє також вчинювати:

а) державним нотаріальним архівам;

б) приватним нотаріусам;

в) посадовим особам виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад;

г) консульським установам України.

Статтями 19 і 31 цього Закону передбачено, що за вчинення нотаріальних дій державні нотаріуси справляють державне мито у розмірах, встановлених чинним законодавством, а приватні нотаріуси — плату, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом та громадянином або юридичною особою.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито>> від 21 січня 1993 р. ставки державного мита, скажімо, за посвідчення заповітів складають 0,05 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (85 копійок), за посвідчення доручень на право користування і розпорядження транспортними засобами — від 0,1 до 0,3 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (тобто від 1 гривні 70 копійок до 5 гривень 10 копійок), за посвідчення інших доручень — 0,02 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (34 копійки) тощо. Декретом (статті 4 і 5) передбачені також пільги щодо сплати державного мита деякими категоріями громадян.

Наказом Міністерства юстиції України від 4 січня 1998 р. № 3/5 затверджено Примірне положення про порядок надання державними нотаріусами додаткових послуг правового характеру, які не пов'язані із вчинюваними нотаріальними діями, а також послуг технічного характеру. Згідно з цим Положенням такі послуги надаються за плату, розмір якої встановлюється Головним управлінням юстиції в Автономній Республіці Крим, управліннями юстиції в областях, містах Києві та Севастополі. Від сплати за надання правової допомоги звільняються інваліди Великої Вітчизняної війни, інваліди І та II груп, громадяни — за надання їм правової допомоги, необхідної для призначення та одержання державниих допомог та пенсій.

Відповідно до статті 4 Закону України “Про підприємництво” одним із видів підприємницької діяльності, яка здійснюється на підставі ліцензії, є юридична практика. Як зазначено у пункті 2 Інструкції про порядок видачі, переоформлення, зупинення дії та анулювання ліцензії на здійснення юридичної практики, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23 жовтня 1998 р., здійснення юридичної практики суб'єктами підприємницької діяльності (фізичними особами - громадянами України , іноземними громадянами та особами без громадянства, які не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, та юридичними особами всіх форм власності, метою яких є надання юридичних послуги провадиться на підставі ліцензії, виданої Міністерством юстиції України.

Вказана ліцензія дає право надавати такі види юридичних послуг:

а) надання консультацій та роз'яснень з юридичних питань, усних і письмових довідок із законодавства;

б) складання заяв, скарг та інших документів правового характеру;

в) здійснення представництва інтересів громадян, установ, підприємств і організацій за їх дорученням у суді, арбітражному суді та інших державних органах у кримінальних, цивільних, господарських справах і справах про адміністративні правопорушення;

г) здійснення представництва громадян та захист їхніх прав і законних інтересів у центральних та місцевих органах виконавчої влади й органах місцевого самоврядування;

д) здійснення правового обслуговування установ, підприємств і організацій;

е) здійснення правового обслуговування зовнішньоекономічної діяльності фізичних та юридичних осіб, громадян і організацій.

Ще один вид діяльності, яка передбачає надання правової допомоги — це аудиторська діяльність. Відповідно до статті З Закону України “Про аудиторську діяльність” від 22 квітня 1993 р. аудиторські послуги можуть надаватися у формі аудиторських перевірок та пов'язаних з ними експертиз, консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб.

Закон України “Про органи реєстрації актів громадянського стану” від 24 грудня 1993 р. покладає й на ці органи виконання певних завдань щодо здійснення правової допомоги в інтересах громадян. Так, органи реєстрації актів громадянського стану, зокрема, зобов'язані видавати громадянам свідоцтва про реєстрацію актів громадянського стану, поновлювати втрачені акти тощо.

Відповідно до Примірного положення про порядок надання відділами реєстрації актів громадянського стану додаткових платних послуг правового та технічного характеру громадянам і організаціям та Примірного переліку таких послуг, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 6 червня 1997 р. № 43/5, за плату зазначені відділи, зокрема, надають консультації з питань застосування шлюбно-сімейного законодавства. Від плати при цьому звільняються громадяни, віднесені до категорії малозабезпечених, а також ті, відносно яких статтею 4 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито” передбачені пільги щодо сплати державного мита.

Згідно із Законом України “Про звернення громадян” від

2 жовтня 1996 р. всі органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, посадові особи зобов'язані безоплатно надавати громадянам правову допомогу шляхом повідомлення по суті отриманих скарг, пропозицій та заяв, У Положеннях, якими керуються всі державні органи, підприємства, установи і організації, містяться з цього приводу відповідні норми. Так, згідно з пунктом 16 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого розпорядженням Президента України від

3 жовтня 1992 р., це міністерство здійснює через пресу, телебачення, радіо та інші засоби інформування населення про діяльність установ юстиції, сприяє поширенню знань про право, роз'ясненню чинного законодавства, забезпечує взаємодію державних органів у проведенні спільних заходів, спрямованих на підвищення правової свідомості населення, розробляє типові навчально-тематичні плани і програми для мережі правового всеобучу тощо”

Відповідно до пункту 3 Положення про Державний комітет України з питань розвитку підприємництва, затвердженого указом Президента України від ЗО жовтня 1997 р., одним із основних завдань цього відомства є сприяння розвитку малого підприємництва, системи його консультативної та інформаційної підтримки.

Моральний обов'язок надавати громадянам правову допомогу покладено, на нашу думку, і на вчених-юристів, які були підготовлені в державних закладах освіти за рахунок державних коштів. На сьогодні в Україні нараховується понад 150 докторів юридичних наук і понад 700 кандидатів юридичних наук. Хто, як не вони повинні зробити все можливе для систематизації законодавства України, позбавлення його від хвороби колізій, для тлумачення і роз'яснення правових норм?

Нарешті, ще про одне. Правова інформація розповсюджується і за допомогою юридичної літератури. Держава повинна всіляко сприяти випуску та розповсюдженню такої літератури, оскільки це — найдешевший спосіб правової освіти та правового виховання населення.

Між тим, за даними Книжкової палати України, в країні із 6074 назв виданих в 1996 р. книжок лише не більше 200 (3,3 %)

— юридичні. Середній наклад цих видань — 3,5—4 тис. примірників. Таким чином, якщо припустити, що один примірник юридичного видання містить 300 сторінок, то на рік на кожного жителя України припадає менше ніж по 0,005 сторінки юридичної книжки (це близько 8 букв). У 1997 та 1998 рр. ситуація з випуском юридичної літератури не змінилась.

Що вже казати про юридичні довідники та науково-популярні видання, розраховані на всіх жителів України, якщо навіть по половині навчальних юридичних дисциплін немає підручників, а вихід в світ юридичної наукової монографії — це подія. Юридичних журналів, офіційно визнаних Вищою атестаційною комісією України науковими, на кінець 1998 р. існувало лише 28, а збірників наукових праць правової тематики — 19.

У той же час видавці юридичної і еротичної книги, розповсюджувачі юридичних журналів і газет та газет типу “Анекдоти” знаходяться в однакових умовах діяльності, а розповідь по радіо чи на телебаченні про юридичні довідник або монографію, які щойно вийшли в світ, прирівнюється до їх реклами і потребує сплати відповідних податків та зборів. Мабуть, це не повинно бути так. Юридична література має бути найдешевшою, а її реклама — безоплатною. Досвідчені юристи повинні стимулюватися державою не тільки до розвитку правових наук, а й до написання якісних підручників для школярів і студентів, науково-популярних книжок для всього населення, організації цікавих теле- і радіопрограм.

Органом, спеціально покликаним сприяти захисту прав, свобод, представляти законні інтереси громадян України та іноземців, подавати їм іншу юридичну допомогу, є адвокатура. Відповідно до статті 5 Закону України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р., адвокати здійснюють, зокрема, такі види діяльності:

- дають консультації та роз'яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства;

- складають заяви, скарги та інші документи правового характеру;

- здійснюють представництво в суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами;

- подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям;

- здійснюють правове забезпечення підприємницької діяльності громадян;

- виконують свої обов'язки щодо захисту громадян у процесі дізнання та попереднього слідства тощо.

Згідно зі статтею 12 цього Закону оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою і адвокатським об'єднанням чи адвокатом.

У разі участі адвоката у кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги через його малозабезпеченість оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави. На сьогодні є чинним Положення про порядок оплати праці адвокатів за подання юридичної допомоги громадянам у кримінальних справах, затверджене наказом Міністерства юстиції України, але Закон вимагає, щоби зазначений порядок був визначений Кабінетом Міністрів України.

У разі неналежного виконання доручення на вимогу громадянина або юридичної особи, які уклали договір з адвокатом чи з адвокатським об'єднанням, внесена плата повертається їм повністю або частково, а при виникненні спору — за рішенням суду.

Діяльність адвокатів по забезпеченню права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах регламентується Кримінально-процесуальним кодексом (КПК) України, Кодексом України про адміністративні правопорушення (КАП) та Цивільним процесуальним кодексом (ЦПК) України.

Так, згідно зі статтями 44—48, 61 КПК як захисники підозрюваних, обвинувачених і підсудних допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. За згодою підсудного як захисники в суді допускаються близькі родичі, опікуни або піклувальники.

Захисник допускається до участі у справі:

а) за загальним правилом — з моменту пред'явлення обвинувачення;

б) у разі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, або застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту

— з моменту оголошення їй протоколу про затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання;

в) у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені особами у стані неосудності, а також про злочини осіб, які захворіли на душевну хворобу після вчинення злочину, — з моменту отримання доказів про душевне захворювання особи;

г) у разі, коли дізнання або попереднє слідство не провадилось

— після віддання обвинуваченого до суду;

д) у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми, які не досягли віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, — з моменту ознайомлення неповнолітнього та його батьків, або осіб, що їх замінюють, з постановою про закриття справи і з матеріалами справи, а в разі поміщення неповнолітнього у приймальник-розподільник — не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту поміщення.

Участь захисника при провадженні дізнання, попереднього слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов'язковою, крім випадків відмови підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від захисника з їхньої ініціативи.

Така відмова потребує складення слідчим протоколу, винесення судом ухвали, а суддею — постанови.

Відмова від захисника не може бути прийнята:

- у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину, у віці до 18 років;

- у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади (німі, глухі, сліпі та інші) не можуть самі реалізувати своє право на захист;

- у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство;

- коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає смертну кару;

- при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру.

Захисник запрошується підозрюваним, обвинуваченим чи підсудним, його законними представниками, родичами або іншими особами за дорученням чи на прохання підозрюваного, обвинуваченого і підсудного. Якщо у випадках, коли відмова від захисника не може бути прийнята, захисник не буде запрошений зазначеними особами, його призначає особа, яка провадить дізнання, слідчий, суд або суддя.

Одна і та ж особа не може бути захисником двох або кількох підозрюваних, обвинувачених і підсудних, коли інтереси захисту одного з них суперечать інтересам захисту іншого.

Захисником не може бути також особа, яка брала участь у даній справі як слідчий, працівник органу дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, особа, яка допитувалася або підлягає допиту як свідок, особа, яка є родичем кого-небудь із складу суду, обвинувача або потерпілого.

Адвокат не може брати участі у справі як захисник також і тоді, коли він у даній справі подає або раніше подавав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або коли він брав участь у справі як перекладач чи понятий, а також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває у родинних стосунках.

При наявності цих обставин особа повинна відмовитися від виконання обов'язків захисника у справі. На цих же підставах вона може бути усунута від участі у справі органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею або судом.

Замінити одного захисника іншим можна лише за клопотанням або за згодою підозрюваного, обвинуваченого і підсудного. В тих випадках, коли явка для участі в справі захисника, якого обрав підозрюваний, неможлива протягом двадцяти чотирьох годин, а захисника, обраного обвинуваченим чи підсудним, — протягом сімдесяти двох годин, особа, яка провадить дізнання, слідчий, суд або суддя відповідно мають право запропонувати підозрюваному, обвинуваченому, підсудному запросити іншого захисника або забезпечують їм захисника. Обов'язок забезпечити участь захисника в такому випадку покладається на керівника адвокатського об'єднання за місцем провадження справи.

Оплата праці захисника у випадку, коли він брав участь у дізнанні, попередньому слідстві або судовому розгляді за призначенням, та при звільненні підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від оплати юридичної допомоги через малозабезпеченість провадиться за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відшкодування витрат державі у таких випадках може бути покладено на засудженого.

До обов'язків захисника в кримінальному процесі віднесено використання всіх зазначених у законі засобів захисту з метою з'ясування обставин, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого і підсудного або пом'якшують чи виключають його відповідальність, і подання їм необхідної юридичної допомоги. Відмова захисника при провадженні дізнання, попереднього слідства та в судовому засіданні від захисту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного не допускається.

Захисник зобов'язаний також вчасно з'являтися для участі у провадженні тих процесуальних дій, в яких його участь є обов'язковою (при цьому на особу, яка провадить дізнання, і слідчого покладається обов'язок своєчасно повідомляти захисника про час і місце провадження слідчих дій, які виконуються з участю підозрюваного або обвинуваченого чи за клопотанням захисника).

З моменту допущення до участі у справі захисник має правої

- до першого допиту підозрюваного чи обвинуваченого мати з ним побачення віч-на-віч, а після першого допиту — без обмеження їх кількості і тривалості;

- мати побачення із засудженим і особою, до якої застосовано примусові заходи медичного характеру;

- бути присутнім при допитах підозрюваного і обвинуваченого, а також при провадженні інших слідчих дій, виконуваних з їх участю або за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого чи його захисника;

- з дозволу особи, яка провадить дізнання, або слідчого брати участь і в інших слідчих діях;

- застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тих слідчих дій, в яких бере участь захисник, а також при ознайомленні з матеріалами справи — з дозволу особи, яка провадить дізнання, чи слідчого, а у суді, якщо справа розглядається у відкритому судовому засіданні, — з дозволу судді чи суду;

- ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання підозрюваного чи обрання запобіжного заходу або пред'явлення обвинувачення, а після закінчення попереднього слідства — з усіма матеріалами справи;

- виписувати з матеріалів справи, з якими він ознайомився, необхідні відомості;

- брати участь у судовому розгляді справи;

- подавати докази і заявляти клопотання і відводи;

- подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду;

- збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази у справі, зокрема, одержувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а також від громадян — за їх згодою;

- ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом;

- отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань;

- при провадженні слідчих дій ставити запитання особам, яких допитують, подавати письмові зауваження з приводу неправильності або неповноти запису в протоколі відомостей про слідчі дії (при цьому особа, яка провадить дізнання, і слідчий можуть відхилити запитання, поставлене захисником, але вони зобов'язані занести його до протоколу).

Крім того, відповідно до статті 52 КПК України, адвокати, а також близькі родичі, законні представники та інші особи за постановою особи, яка здійснює дізнання, слідчого, судді або за ухвалою суду можуть бути в кримінальному процесі також представ -никами потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача.

При провадженні у справі про адміністративне правопорушення згідно зі статтею 271 КАП, адвокат, крім прав, наданих йому Законом “Про адвокатуру”, має також право:

- знайомитися з матеріалами справи;

- заявляти клопотання;

- за дорученням особи, яка його запросила, від її імені приносити скарги на рішення органу (службовій особі), який розглядає справу.

Представниками громадян в суді у цивільних справах, згідно зі статтею 112 ЦПК України, можуть бути:

а) адвокати;

б) уповноважені професійних спілок — у справах робітників, службовців, інших осіб, захист прав і інтересів яких здійснюється професійними спілками;

в) уповноважені організацій, яким їх статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих організацій;

г; один із позивачів або один із відповідачів та ін.

Повноваження такого представника в суді передбачені стат -тею 115 ЦПК та спеціально обумовлюються у довіреності. Зокрема , вони мають право на вчинення від імені особи, яку представ -ляють, всіх процесуальних дій, крім тих, що прямо перелічені в цій статті (наприклад, крім відмови від позовної заяви, зміни предмета позову тощо).

Арбітражний процесуальний кодекс України на сьогодні не регламентує участь в арбітражному процесі адвоката як самостійного учасника процесу, який би не замінював ту чи іншу сторону або третіх осіб як їх представника під час вирішення господарського спору, а надавав би їм правову допомогу, керуючись тими повноваженнями, які закон надає саме адвокату. Навіть поняття “адвокат” в цьому Кодексі не згадується, а відносно того, хто може бути представником сторін і третіх осіб, застосовується загальний термін “інші особи”.

Правову допомогу може надавати громадянам будь-яка особа — юрист за фахом, якщо вона у встановленому порядку набула відповідних повноважень і не позбавлена їх.

Відповідно до Закону України “Про підприємництво” юридичною практикою, яка в даному випадку є видом підприємницької діяльності, можна займатися на підставі спеціального дозволу — ліцензії, яку особа має отримати в Міністерстві юстиції України. Без такої ліцензії особа може займатися юридичною практикою на підставі трудової угоди з підприємством (установою, організацією) будь-якої форми власності, якщо її діяльність здійснюється тільки в інтересах цього підприємства (установи, організації).

На сьогодні є актуальним питання про внесення певних змін і доповнень до Закону України “Про адвокатуру”, інших законів, які б дозволили розширити права адвокатів у захисті прав громадян, зокрема, під час притягнення їх до дисциплінарної, матеріальної, інших видів відповідальності, у захисті прав фізичних і юридичних осіб в арбітражному процесі, у представництві потерпілих від злочину. Одночасно треба розглянути питання про підвищення відповідальності адвокатів за якість юридичних послуг, що надаються населенню, за вимагання грошей від клієнтів понад встановлені тарифи, прийняти Кодекс адвокатської етики.

Одним із головних питань, які прямо випливають із норми частини 1 статті 59 Конституції України, є прийняття Закону України “Про умови і порядок надання безоплатної правової допомоги”.

Немає чіткості в законодавстві України й щодо того, як розуміти конституційне положення, відповідно до якого кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Адже, як зазначалось вище, адвокатом за законодавством України не може бути іноземний громадянин чи особа без громадянства. І це не суперечить статті 26 Конституції України, відповідно до якої законами України можуть бути встановлені винятки щодо прав і свобод іноземців. Крім того, держава не може допустити, щоб захист людини в кримінальному судочинстві здійснював юрист, який не має уявлення про законодавство України.

У випадках, коли відмова від захисника не може бути прийнята, підозрюваний чи обвинувачений не може обирати захисника своїх прав серед осіб, які не є адвокатами. Інше вирішення цього питання було б неправовим, оскільки держава, головним обов'язком якої є утвердження і забезпечення прав людини, не може дозволити, щоби особу в кримінальному процесі захищав не професійний та досвідчений юрист, який отримав за результатами іспитів відповідне свідоцтво, а яка-небудь інша особа.

Інша справа — це випадки, коли закон дозволяє підозрюваному, обвинуваченому та підсудному (а також засудженому) захищати себе самому або (частина перша статті 44 КПК України) за допомогою близьких родичів, опікунів чи піклувальників. Якщо особа дійсно вважає, що вона сама або близький родич, опікун чи піклувальник здатні захистити її краще, ніж адвокат, орган дізнання, слідства, прокурор чи суд зобов'язані за Конституцією задовольнити відповідне клопотання.

Більш детально це питання має бути вирішене в КПК України.

Якщо ж мова йде про захист прав і законних інтересів осіб поза кримінальним судочинством, жодних обмежень вільно обирати захисника своїх прав не повинно бути.

 prev Ніхто не може відповідати за діяння,які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення
 next Ne bіs іn іdem