За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний акт України  
Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість
1999 :: Нормативний акт України
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення. Ця книга містить офіційний текст Конституції України і коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина. Існують різні класифікації прав та свобод людини і громадянина. У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і треій - з правом на повагу до гідності людини. Змісту окремих прав людини і громадяна автор лише торкається та все ж підводить читача до висновку про те, що Україні потрібна нова система законодавства, основою якої повинні стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість

Статтею 62 Конституції України передбачено: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням”.

Відповідно ж до статті 63 Конституції України “особа не несе відповідальності за відмову давати показання'або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду”.

Наведені норми у більшості своїй є відтворенням положень Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадські та політичні права, Європейської конвенції з прав людини та Протоколів до неї.

Так, відповідно до статей 10 і 11 Загальної декларації прав людини кожна людина, яка звинувачується у вчиненні злочину, має право вважатися безвинною доти, доки її вина не буде встановлена законним чином шляхом прилюдного розгляду її справи незалежним і безстороннім судом на основі повної рівності, з додержанням всіх вимог справедливості, і з забезпеченням всіх можливостей для захисту.

Статтею 14 Міжнародного пакту про громадські та політичні права передбачено, зокрема, що кожен обвинувачений у кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки вина його не буде доведена згідно з законом. Відповідно до цієї ж статті будь-яка особа, яка була помилково засуджена за кримінальний злочин і зазнала покарання, має одержати компенсацію, за винятком випадків, коли обставини, що привели до судової помилки, не були своєчасно виявлені винятково або частково з вини цієї особи.

Згідно зі статтею 10 Пакту усі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне ставлення і повагу гідності, притаманної людській особі; пенітенціарною системою передбачається режим для ув'язнених, суттєвою метою якого є їхнє виправлення та соціальне перевиховання.

Аналогічні вимоги містяться у статті 6 Європейської конвенції з прав людини та статті 3 Протоколу № 7 до Конвенції.

Положення про те, що особа не може бути визнана винною у вчиненні злочину, а також піддана кримінальному покаранню, інакше як за вироком суду та у відповідності із законом, існувало в Кримінально-процесуальному кодексі України (стаття 15) ще з моменту його прийняття 28 грудня 1960 року.

При цьому юридичний зміст принципу презумпції невинності складали такі основні правила:

а) обов'язок доказувати винність особи лежить на слідчому, прокурорі, а в справах приватного обвинувачення — на потерпілому або його представникові. При цьому особа не повинна доводити як свою невинність взагалі, так і наявність обставин, що виключають її кримінальну відповідальність або пом'якшують її (згідно зі статтею 22 КПК України суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого);

б) висновок про винність особи у вчиненні злочину не може грунтуватися на припущеннях (це прямо зазначено у частині 2 статті 327 КПК);

в) усі сумніви щодо доведеності вини особи у вчиненні злочину тлумачаться на її користь (відповідно до статті 213 КПК

України недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину є підставою до закриття справи. У пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку” від 29 червня 1990 р. № 5 зазначено, що коли зібрані по справі докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов'язаний постановити виправдувальний вирок, а не повертати справу на додаткове розслідування).

У статті 22 КПК України міститься і заборона домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних дій.

Проте до прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України у кримінально-процесуальному законодавстві чітко сформульованої норми, згідно з якою обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, не було.

Між тим, ця норма має надзвичайно велике значення для правильного застосування принципу презумпції невинності.

Так, доказами в кримінальній справі, згідно зі статтею 65 КПК України, є будь-які фактичні дані (відомості), на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються: показаннями свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами огляду, освідування, обшуку, виїмки, очної ставки, пред'явлення для впізнання та інших слідчих і судових дій, іншими документами.

Зазначені фактичні дані можуть бути встановлені (зібрані) не тільки під час проведення слідчих дій, а й у ході оперативно-роз-шукової діяльності (пункт 2 статті 10 Закону України “Про опе-ративно-розшукову діяльність” і частина 3 статті 15 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”) чи при здійсненні своїх обов'язків адвокатом (стаття 6 Закону України “Про адвокатуру”),

Кримінально-процесуальне законодавство встановлює чіткий порядок одержання (збирання) доказів. У КПК України визначається, коли, де, -за яких умов можуть проводитися ті чи інші слідчі та судові дії, які особи мають бути присутніми під час їх проведення та які права вони при цьому мають, чи повинно бути санкціонованим прокурором або судом проведення певних дій тощо. Будь-який відступ від цього порядку зобов'язує суд дати негативну оцінку відповідним доказам з точки зору їх допустимості, тобто не брати їх до уваги при обгрунтуванні обвинувачення у вироку. На це прямо зорієнтовані суди України пунктом 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 1997 р. № 7 “Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина”.

Таким чином, навіть у випадку, коли обвинувачення особи грунтується хоча й на об'єктивних відомостях, але одержаних, наприклад, тільки під час допиту свідків із застосуванням до них погроз і при проведенні огляду місця події без участі понятих, норма статті 62 Конституції України зобов'язує суд не приймати ці відомості як докази і виправдати підсудного.

Зазначена норма вимагає від органу дізнання, слідчого, прокурора і суду чітко дотримуватись норм кримінально-процесуального законодавства під час дізнання, попереднього та судового слідства, підвищувати ефективність оперативно-розшукової діяльності, професійність працівників правоохоронних органів. Тобто презумпція невинності порушується, якщо винність особи у вчиненні злочину не була доведена на підставі закону, зокрема, якщо особа не мала можливості здійснити своє право на захист або якщо була примушена до дачі таких, що не відповідають дійсності, показань проти себе тощо, навіть коли за вироком суду вона певний час вважалася винуватою.

На жаль, Конституція України не поклала у категоричній формі заборону на можливість визнання особи винуватою у вчиненні злочину рішенням органу дізнання, слідчого або прокурора.

Так, відповідно до статті 6 КПК орган дізнання, слідчий або прокурор мають право і зобов'язані закрити кримінальну справу з підстав, що не реабілітують особу (закінчення строку давності, внаслідок акту амністії тощо). Статті 7, 71, 72, 8, 9 і 10 КПК дозволяють слідчому і прокурору закрити кримінальну справу внаслідок зміни обстановки або у зв'язку з притягненням особи до адміністративної відповідальності, з передачею матеріалів справи на розгляд товариського суду і т. ін., а відповідно до пункту 2 статті 213 КПК кримінальну справу може бути закрито при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину.

Проте особа, як це випливає із статті 62 Конституції України, не може вважатися винуватою у вчиненні злочину, якщо її вину не встановлено обвинувальним вироком суду. Тому і у випадках, коли будь-хто називає особу злочинцем, аргументуючи це тим, що вона не була засуджена лише випадково, він порушує презумпцію невинності.

Таким чином, слід визнати, що чинне законодавство в цій частині не повністю відповідає конституційній нормі та міжнародним актам (відповідно до вже згадуваної вище статті 6 Європейської конвенції з прав людини, яка є частиною національного законодавства України, кожна людина при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд її справи незалежним і безстороннім судом. Звичайно, що орган дізнання, слідчий і прокурор не є таким судом).

Оскільки відповідно до статті 62 Конституції України презумпція невинності стосується тільки кримінального судочинства, цей принцип не поширюється на випадки притягнення особи до будь-яких інших видів юридичної відповідальності, крім кримінальної.

Положення про те, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину, підкріплюється новою конституційною нормою, згідно з якою особа не несе відповідальності за відмову давати показання (у кримінальній чи цивільній справі) або пояснення (в адміністративному, дисциплінарному чи іншому провадженні) щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Значення цієї норми полягає не тільки в.тому, що нарешті держава підкреслила в Конституції: брат не повинен доносити на брата, а син на батька. Значення її полягає також і в наступному.

Відповідно до статей 43, 431 , 142 і 263 КПК України тільки підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право відмовитися давати показання і відповідати на запитання. Відмова давати показання і відповідати на запитання розцінюється як спосіб захисту цих осіб. Потерпілий згідно зі статтею 49 КПК має право давати показання, але це не є його обов'язком. Він несе відповідальність на підставі статті 178 КК України лише за завідомо неправдиве показання.

Але від свідка закон вимагає давати показання під загрозою кримінальної відповідальності (стаття 179 КК України). При цьому як свідок згідно зі статтею 68 КПК може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини стосовно справи, в тому числі факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного та його взаємовідносини з ними.

Непоодинокі випадки, коли під час попереднього розслідування особу, щодо якої порушена кримінальна справа, або особу, якій планується пред'явити обвинувачення, допитують як свідка. При цьому слідчий чекає від нього показань щодо себе, попереджає його про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, і навмисно не притягує зазначену особу як підозрюваного або як обвинуваченого, аби не дати скористатися відповідними правами: правом не давати показання, правом мати захисника і побачення з ним до першого допиту, подавати докази тощо.

Тому особа, що викликана як свідок, має право відмовитися сдавати показання, якщо під час допиту або іншої слідчої дії (очної ставки, огляду, відтворення обстановки та обставин події тощо) усвідомить, що від неї вимагається дати показання щодо себе. Проте це не дає такій особі право взагалі не прибувати за викликом слідчого, оскільки на час виклику ще невідомо, про що саме їй запропонують дати показання.

Особа має право також не давати показання або пояснення і щодо членів сім'ї чи близьких родичів. Відповідно до пункту 11 частини 1 статті 32 КПК України до близьких родичів відносяться батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки.

Поняття “члени сім'ї” кримінально-процесуальне законодавство не визначає. На наш погляд, відповідно до законодавства про шлюб і сім'ю України членами сім'ї повинні бути визнані за умови, що вони проживають разом і ведуть спільне господарство:

- чоловік та дружина;

- їхні спільні діти, або діти одного із них, або діти, усиновлені ними чи одним із них, які перебувають на утриманні хоча б одного із них у зв'язку з неповноліттям або інвалідністю чи II групи;

- непрацездатні у зв'язку з досягненням пенсійного віку або інвалідністю І чи II групи батьки будь-кого із подружжя (до них слід прирівнювати вітчима і мачуху), які перебувають на утриманні хоча б одного із подружжя;

- інші близькі родичі, а також рідні дядько, тітка, небожі, які перебувають на утриманні хоча б одного із подружжя.

Уявімо собі таку ситуацію. Після роботи на дачі пізно ввечері сім'я на автомобілі повертається додому. Зморений глава сім'ї проявляє неуважність, внаслідок чого автомобіль з'їжджає з дороги і падає в кювет. Порушення правил безпеки руху водієм спричинює одному або кільком членам сім'ї легкі чи середньої тяжкості тілесні ушкодження, що є підставою для притягнення глави сім'ї до кримінальної відповідальності за частиною 1 статті 215 КК. Санкція цієї статті серед інших видів покарань передбачає й таке: позбавлення волі на строк до трьох років. Працівники ДАІ, які виїхали на місце пригоди, в цій ситуації мають і привід, і підстави для порушення кримінальної справи, і навіть зобов'язані її порушити. Але ніхто із членів сім'ї, в тому числі тих, які потерпіли, не зацікавлені в цьому. Навпаки, вони всіма силами бажають не допустити засудження свого чоловіка та батька, і їх можна зрозуміти.

На наш погляд, в цій ситуації і глава сім'ї (винна особа), і члени його сім'ї мають як моральне, так і юридичне право не давати показань взагалі і тим самим привести справу до закриття.

Таким чином, значення цього права полягає і в тому, що питання про притягнення особи до відповідальності за злочини, вчинені щодо членів сім'ї чи близьких родичів, певним чином поставлено в залежність від того, яким чином ця особа поводить себе в сімейних стосунках, стосунках з родичами, взагалі прагне до того, щоби будувати свої стосунки з оточенням на засадах взаємоповаги і взаємопідтримки.

Відповідно до пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 р. суди при розгляді конкретних справ повинні оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору відповідності його Конституції і при необхідності застосовувати відповідну норму Конституції України як норму прямої дії.

Таким чином, стаття 179 КК України, якою передбачена відповідальність за відмову свідка від дачі показань або експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків, у відповідних випадках застосовуватися не повинна. Але до цієї статті повинна бути прийнята примітка, в якій має бути відтворена норма, що міститься у частині 1 статті 63 Конституції України, а також визначено коло членів сім'ї та близьких родичів.

На жаль, в Конституції і законах України не передбачене право особи не давати показання чи пояснення, якщо це може створити загрозу її безпеці або безпеці членів її сім'ї або близьких їй осіб і коли відповідні державні органи не здатні вжити ефективних заходів для повної ліквідації цієї загрози.

Як зазначено у статті 63 Конституції України, підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Зміст цього права вже детально було викладено вище. Тут ми зазначимо лише два моменти.

По-перше, відповідно до статті 43 КПК обвинуваченим є особа, щодо якої в установленому цим Кодексом порядку винесена постанова про притягнення як обвинуваченого. Після віддання до суду обвинувачений називається підсудним. Підозрюваним же (стаття 431 КПК) визнається:

1) особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину;

2) особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

По-друге, згідно із Законом України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” від 17 липня 1997 р., з 3 серпня 1997 р. Конвенція є чинною на території України. Відповідно ж до статті 6 Конвенції кожна людина, звинувачена у вчиненні кримінального злочину, має щонайменше такі права:

а) бути негайно і детально проінформованою зрозумілою для неї мовою про характер і причину обвинувачення проти неї;

б) мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту:

в) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника на власний вибір або, якщо вона не має коштів для оплати правової допомоги захисника, одержувати таку допомогу безплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

г) допитувати свідків, що свідчать проти неї, або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків з її сторони на тих самих умовах, що і свідків, які свідчать проти неї (відповідно до статті 4 зазначеного Закону про ратифікацію, Україна повністю визнає на своїй території дію зазначеного пункту щодо права підсудного на виклик і допит свідків (статті 263 і 303 КПК України), а щодо права підозрюваного і обвинуваченого — лише в частині права заявляти клопотання про виклик і допит свідків та проведення з ними очної ставки відповідно до статей 43, 431 і 142 КПК);

д) отримувати безоплатну допомогу перекладача, якщо вона не розуміє і не розмовляє мовою, яка використовується в суді.

 prev Ne bіs іn іdem
 next Засуджений користується всіма правами людини і громадянина