За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Методика  
Право на судовий захист
Запитання-відповіді
Кройтор В.А. :: Методика
Бібліографічний описЗмістЗв'язок з ресурсамиЗв'язок по розділам знань

Запитання-відповіді

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

1. Які органи в Україні захищають цивільні права?

Законодавство України передбачає три форми захисту суб'єктивних прав і законних інтересів громадян і організацій судову, адміністративну і суспільну Найважливішої з цих форм є судова, т до тільки суди, відповідно до Конституції України, здійснюють правосуддя Стаття 8 Конституції проголошує і закріплює принцип верховенства права.. Тому зміст законів, характер діяльності органів законодавчої, виконавчої і судової влади повинні визначатися правами і свободами людини і громадянина. Система судів, що здійснюють правосуддя в нашій державі, представлена судами й арбітражними судами Вони і дозволяють більшість цивільних справ

Однієї з форм захисту і здійснення суб'єктивних цивільних прав є нотаріальна форма Нотаріуси засвідчують угоди (купівля-продаж, дарування й ін.), уживають заходів до охорони спадкоємного майна, свідчать вірність копій, засвідчують ряд фактів

Суб'єктивні трудові права можуть захищатися на підприємствах комісіями з трудових спор У них не можуть розглядатися суперечки, що підлягають безпосередньому дозволу в суді по заявах працюючих підприємств і організацій, де такі комісії не обираються, по заявах про поновлення на роботі й оплаті за змушений прогул (за винятком суддів, прокурорсько-слідчих працівників, виборних працівників членів суспільних і інших об'єднань громадян при достроковому звільненні їх від виборної платної посади за рішенням органів, що обрали,), по заявах керівників підприємств, установ, організацій, їхніх заступників, службових осіб митних органів, податкових інспекцій і інших осіб, зазначених у ст. 323 КЗоТ України

Визначеними можливостями по захисту своїх прав розташовують громадяни й у випадку звертання до суспільних форм судочинства В товариських судах можуть розглядатися суперечки про розділ загального подружнього майна, дрібні майнові суперечки, суперечки про використання підсобних приміщень і ряд інших Третейські суди можуть розглядати за згодою громадян будь-які виниклі між ними суперечки за винятком споровши, що випливають із трудових і сімейних відносин

2. Якими законами керується суд при розгляді цивільних справ?

У відповідності зі ст. 11 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) головним законом для суду є Конституція України. Детально ж процедура в суді регулюється ЦПК України, іншими законами і підзаконними актами. Ця ж стаття кодексу допускає застосування закону і права за аналогією, якщо немає закону, що регулює спірні відносини. У першому випадку суд дозволяє справа, керуючись законом, що регулює подібні відносини, а в другому — виходячи з загальних положень законодавства України.

Основним законом, що регулює діяльність суду при розгляді цивільних справ, є ЦПК України. Він визначає порядок порушення справи в суді, його підготовку і розгляд, порядок перегляду рішення і його виконань.

3. У судовій практиці бувають ситуації, коли Конституція України і якийсь закон не однаково дозволяють те чи інше питання. Як повинний надійти суд у такій ситуації при розгляді справи?

Відповідно до статті 8 Конституції України остання володіє вищою юридичною чинністю. Тому всі закони і підзаконні акти повинні їй відповідати. Якщо при дозволі конкретної справи в чи суду учасників справи виникає переконання в тім, що закон, що підлягає застосуванню, суперечить Конституції України, Пленум Верховного Суду України рекомендує суду призупинити виробництво по даній справі і звернутися з мотивованим визначенням у Верховний Суд України, що має право збудити перед Конституційним Судом України питання про відповідність будь-якого нормативного акта Конституції України. Прямих основ призупинення виробництва для такого випадку ЦПК не передбачає, однак, як представляється, тут необхідно застосовувати за аналогією п. 4 ст. 221 ЦПК.

4. У судовій практиці використовуються поняття “цивільний процес” і “цивільне судочинство”. Чи рівнозначні вони?

Дійсно, у юридичній літературі і судовій практиці ці поняття часто ототожнюються. Але це не зовсім правильно. Цивільне судочинство — це урегульована законом діяльність суду по розгляду і дозволу цивільних справ. В даний час до цивільного

судочинству можна віднести також діяльність органів виконання й інших учасників виконавчого виробництва. У перспективі ця діяльність повинна бути віднесена до компетенції органів виконавчої влади. Що стосується поняття “цивільний процес”, те крім цивільного судочинства воно містить у собі і діяльність інших органів, що розглядають і дозволяють цивільної справи (див. відповідь на питання 1), а також діяльність інших учасників, що беруть участь у розгляді цих справ.

5. Суддя відмовив у прийнятті позовної заяви через те, що воно було складено російською мовою. Чи правильно це?

Здається, що неправильно, хоча й у юридичній літературі відстоюють таку позицію, вважаючи, що в цьому випадку порушуються правила про реквізити позовної заяви (див.: Шер-стюк В.М. Арбітражний процес у питаннях і відповідях. М., 1996, с. 6).

Стаття 10 Конституції України встановлює, що державною мовою в Україні є українська мова. Але в частині третьої цієї ж статті зазначено, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист росіянина, інших мов національних меншостей України. Цій статті не суперечить і ст. 9 ЦПК, що встановлює, що судочинство ведеться українською мовою чи мові більшості населення даної місцевості. Більш того, якщо в даному суді судочинство ведеться українською мовою, то суд повинний забезпечити для осіб, що не володіють українською мовою, право робити заяви, давати пояснення і показання, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою, користатися послугами перекладача, одержувати судові документи в перекладі на рідну чи мову на іншу мову, якою вони володіють.

Оскільки ст. 136 ЦПК не містить запропонованого суддею підстави відмовлення в прийнятті позовної заяви, визначення судді може бути оскаржене протягом десяти днів в обласний суд, через суд, постановив це визначення.

6. Коли допускається закрите судове засідання по цивільних справах? Хто в ньому приймає участь?

Стаття 129 Конституції України (пункт 7) і ст. 10 ЦПК закріплює принцип гласності судового розгляду, що припускає відкритий розгляд справ у всіх судах. Це означає, що в залі судового засідання можуть бути присутні будь-які громадяни, за винятком громадян молодше шістнадцяти років, якщо останні не є стороною в справі, третьою особою або свідком. Однак закон допускає три виключення з цього правила, тобто закрите судове засідання допускається з метою запобігання розголошення державної таємниці, зведень про інтимні сторони життя осіб, що беруть участь у справі, і для забезпечення таємниці усиновлення.

Якщо справа розглядається в закритому судовому засіданні, то в ньому можуть бути присутнім особи, що беруть участь у справі (сторони, треті особи, прокурор і ін.), представники громадськості й у необхідних випадках — свідки, експерти і перекладачі. Суд і в закритому засіданні повинний дотримувати всі процесуальні правила; рішення по всіх справах, крім рішень про усиновлення, оголошуються привселюдно. Про розгляд справ про усиновлення дітей див. відповідь на питання № 50.

7. Коли цивільні справи розглядаються колегіальним судом, а коли одноосібно суддею?

У відповідності зі ст. 16 ЦПК розгляд справ у касаційному і наглядовому порядку завжди здійснюється колегіально. Що стосується розгляду справи власне кажучи, тобто по першій інстанції, то воно провадиться в складі трьох чи суддів суддею одноосібно. Згідно ст. 124' у перший раз усі цивільні справи розглядаються суддею одноосібно. Разом з тим дана стаття передбачає два виключення, коли справа власне кажучи після скасування рішення вищестоящим судом розглядається колегією з трьох суддів. Перше залежить від категорії справи, а друге — від розсуду касаційного чи наглядового суду, що скасував рішення.

По-перше, після скасування одноособового рішення судді колегіально розглядаються справи по спорах про визначення місця проживання і відібранні дитини, установленні батьківства і виселенні. У такому ж порядку розглядаються і деякі категорії справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, — це справи по скаргах на рішення, прийняті у відношенні релігійних організацій (ст. 237 ЦПК).

По-друге, незалежно від категорії справи, а в зв'язку з його складністю суд касаційної чи наглядової інстанції при скасуванні рішення може направити будь-як справа на новий розгляд у колегіальному складі. “Складність справи” — поняття оцінне. Представляється, що колегіальний розгляд справи повинен призначатися, наприклад, у випадках багато суб'єктного складу учасників суперечки, повторного скасування одноособового рішення в справі, скасування одноособового рішення суддею і касаційним визначенням по даній справі в наглядовому порядку.

8. Хто і по яких підставах може заявити відвід судде?

У цивільному процесі є особлива група учасників, яких закон називає особами, що беруть участь у справі. До них відносяться сторони (позивач і відповідач), треті особи, прокурор, органи державного керування й ін. Однієї з їхніх відмінних рис є їхнє право заявити відвід судде, прокурору, експерту, перекладачу, секретарю судового засідання.

Стаття 18 ЦПК передбачає п'ять основ відводу суддів: 1) якщо вони при попереднім розгляді даної справи брали участь як свідка, експерта, перекладача, представника, прокурора, секретаря судового засідання; 2) якщо вони особисто, чи прямо побічно зацікавлені в результаті справи; 3) якщо вони є родичами чи сторін інших осіб, що беруть участь у справі; 4) якщо вони знаходяться в особливих відносинах з особами, що беруть участь у справі; 5) якщо будуть встановлені інші обставини, що викликають сумніви в їхній неупередженості.

Ці ж обставини є і підставами для самовідводу судді.

Приклад. Суддя Тростянецкого районного суду Сумської області звільнена від займаної посади за дії, несумісні з посадою судді. Однією з таких дій з'явилося те, що суддя прийняла до виробництва адміністративна справа у відношенні власного чоловіка, що керував автомобілем у нетверезому виді (Газета “Дзеркало тижня”, № 43-160 за 25-31 жовтня 1997 року). У цьому випадку вона, безумовно, повинна була заявити самовідвід по зазначеній підставі.

9. Хто може порушити цивільну справу в суді?

Стаття 5 ЦПК передбачає чотири групи осіб і органів, що мають право порушити справу в суді.

По-перше, із заявою в суд може звернутися особа за захистом свого чи права охоронюваного законом інтересу. Ця можливість в особи є тоді, коли воно володіє цивільною процесуальною правоздатністю і дієздатністю. Цивільна процесуальна правоздатність — це передбачена законом здатність мати процесуальні права обов'язку. Вона визнається за всіма громадянами України незалежно від походження, соціального і майнового положення, расової і національної приналежності, підлоги, утворення, мови, відносини до релігії, роду і характеру занять, місця проживання й інших обставин. Для організацій, підприємств і установ наявність правоздатності залежить від того, чи є вони юридичними особами. Іноземні громадяни й особи без громадянства мають право звертатися в суди України нарівні з громадянами України. Загальна цивільна процесуальна правоздатність у громадян виникає з моменту народження і припиняється зі смертю, а в юридичних осіб — з моменту їхнього виникнення і припинення з їхньою ліквідацією. Однак треба мати на увазі, що право на звертання в суд залежить не тільки від наявності загальної правоздатності. Потрібна ще правоздатність саме по даній справі, тобто юридична зацікавленість.

Приклад. Син власника будинку звернувся в суд з позовом про виселення наймача, що містить кімнату в антисанітарному стані і своєму поводженні створює умови, неможливі для спільного проживання. Хоча син наймача і має загальну правоздатність, але суддя відмовить йому в прийнятті заяви, тому що в нього немає юридичної зацікавленості по даній справі, оскільки в договорі наймання житлового приміщення сторонами є власник будинку і наймач.

Право на звертання з позовом у суд є важливим елементом правоздатності громадянина, а не його дієздатності, як вважають деякі юристи (див.: Міська газета, № від 13 листопада 1997г). Тому закон не допускає не тільки обмеження навіть у судовому порядку, але і самообмеження цивільної процесуальної правоздатності.

Цивільна процесуальна дієздатність — це передбачена законом здатність особисто здійснювати свої права в суді і доручати ведення справи представнику. Вона визнана за громадянами, що досягли повноліття, і юридичними особами. Неповнолітні у віці від п'ятнадцяти вісімнадцяти років можуть виступати в суді особисто як сторона тільки по справах, що виникає з договорів, що вони вправі укладати самостійно (дрібні побутові угоди, розпорядження своєю зарплатою, стипендією, здійснення авторських чи винахідницьких прав і ін. — ст. 13 Цивільного кодексу), і по справах про відшкодування заподіяного ними шкоди.

По-друге, із заявою про порушення справи в суд може звернутися прокурор. У відповідності зі ст. 118 ЦПК метою звертання прокурора в суд є захист прав і законних інтересів громадян і державних інтересів. Для пред'явлення чи позову заяви в інтересах держави в законі немає ніяких обмежень, тобто прокурор в інтересах держави може збудити в суді справа будь-якої категорії.

Приклад. Прокурор пред'явив позов про стягнення з посадової особи, винного в незаконному звільненні працівника, суми, стягненої з підприємства за рішенням суду про поновлення на роботі незаконно звільненого. Порушення справи в інтересах громадян зв'язано з певними обмеженнями, установленими законом. У відповідності зі ст. 13 ЦПК прокурор у захист інтересів громадян може пред'явити заяву в суд тоді, коли громадяни по стані здоров'я або по інших поважних причинах не можуть захистити свої права (заяви в інтересах старих осіб, недієздатних і т.д.).

По-третє, справа може бути порушена за заявою органів державного керування, профспілок, держпідприємств, установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій, їхніх об'єднань, інших громадських чи організацій окремих громадян у випадках, коли за законом вони можуть звертатися в суд за захистом прав і інтересів інших осіб. На відміну від прокурора зазначені органи й особи тільки тоді і можуть збуджувати справа, коли така можливість передбачена законом, чи статутом положенням про ці органи. Так, брачно-сімейне законодавство передбачає право органів опіки і піклування пред'являти в інтересах дітей позови про позбавлення батьківських прав, про відібрання дитини, про визнання усиновлення недійсним, про скасування усиновлення. Стаття 256 ЦПК надає громадянам членам родини збуджувати справи про визнання громадянина обмежено дієздатним унаслідок зловживання спиртними чи напоями наркотичними чи коштами недієздатним унаслідок психічної чи хвороби слабоумства. Ці справи можуть збуджуватися також профспілками й іншими громадськими організаціями, органами опіки і піклування. Справа про визнання недієздатним може бути порушено і психіатричним лікувальним закладом.

По-четверте, справа в суді може бути порушено органами Антимонопольного комітету України з питань, віднесеним законодавчими актами до їх компетенції.

10. Чи може суддя відмовити в прийнятті заяви, а після прийняття відмовити в задоволенні позову, якщо в справі представлено недостатньо доказів?

Відмовити в прийнятті позовної заяви по цьому мотиві суддя не може, тому що ст. 136 ЦПК не містить такої підстави для відмовлення в прийнятті позовної заяви. Пленум Верховного Суду України неодноразово звертав увагу судів, що в прийнятті заяв по цивільних справах може бути відмовлено тільки у випадках, зазначених у пунктах 1-9 ст. 136 ЦПК (див.: Постанова Пленуму від 21 грудня 1990р., № 9, п. 2).

Деякі судді і теоретики права переоцінюють суть змін, внесених у статтю 30 ЦПК. Дійсно, дана стаття покладає обов'язок представлення доказів на позивача, відповідача й інших осіб, що беруть участь у справі, у те час як раніш в обов'язку суду входило витребування додаткових доказів. Але різниця все-таки є. Нова редакція ст. 15 ЦПК встановлює обов'язок суду застосувати передбачені законом заходу для всебічному, повному й об'єктивному з'ясуванню обставин справи. Більш того, п. 7 ст. 143 ЦПК прямо ставить за обов'язок судде зажадати письмові чи речовинні докази. На обов'язок суду зажадати доказу вказує і Пленум Верховного Суду України в Постанові № 9 від 1 листопада 1996р. “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”. Та й за законність і обґрунтованість рішення “відповідає” суд, а не сторони. Тому і відмовити в задоволенні позову через недостатність доказів суд не вправі. Таке рішення буде обов'язково скасовано вищестоящим судом через його неповноту.

11. Суддя відмовив у прийнятті заяви, указавши, що воно непідвідомча суду. Як визначити, коли справа суду підвідомча? Від чого це залежить?

Визначення підвідомчості справи — одне із самих складних питань у судовій практиці. Досить часто зустрічаються судові помилки саме в цьому питанні. Ще в більш складному становищі знаходяться суди тепер, коли діє ст. 124 Конституції України.

Стаття 24 ЦПК ставить позитивне рішення питання про підвідомчість у залежність від трьох чи умов, як їх називають, трьох критеріїв підвідомчості: наявності суперечки про право цивільному, суб'єктного критерію і змісту суперечки.

По першій умові судам підвідомчі за загальним правилом ті справи, у яких є суперечка про право цивільному, тобто спірні, позовні справи. Якщо справа є безперечним, то воно може бути розглянуто іншими юрисдикційними органами. Так, розвід між чоловіками, що не мають неповнолітніх дітей і обоє згодні на розірвання шлюбу, може бути оформлений в органах РАГС. Однак ст. 24 ЦПК установлює два виключення з цього правила, коли справи суду підвідомчі і при відсутності в них суперечки про право цивільному. Так, суду підвідомчі справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи особливого виробництва (ст. 236 і 254 ЦПК).

Другим критерієм є суб'єктна ознака підвідомчості: судам підвідомчі справи, якщо хоча б однією стороною в суперечці є громадянин, тобто судам підвідомчі справи, де сторонами в суперечці є громадяни або громадянин і юридична особа. Тому Печерським районним судом м. Києва були визнані не підметами дозволу в суді позови гр. С. до Голови Верховного Суду України, співробітникам приймальні Верховного Суду і Судової колегії по цивільних справах (див.: газета “Дзеркало тижня”, № 43 від 25-31 жовтня 1997 року).

Законом можуть бути установлені виключення з цього загального правила. Так, у відповідності зі ст. 1 Арбітражного процесуального кодексу України (АПК) в арбітражний суд можуть звертатися за захистом права громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи й у встановленому порядку придбали статус суб'єкта підприємницької діяльності. В окремих випадках, передбачених законодавчими актами України, в арбітражний суд можуть звертатися громадяни і не є суб'єкти підприємницької діяльності. Так, у відповідності зі ст, 3 і 5 Закони України “Про банкрутство” кредитором може бути і громадянин. Отже підставою порушення справи про банкрутство може бути його заява в арбітражний суд. І навпроти, за змістом ст. 123 ЦПК судам підвідомчі справи про захист честі і достоїнства військових організацій, інші справи, зв'язані з захистом прав і законних інтересів військових частин, установ, організацій.

Судам підвідомчі і справи по скаргах релігійних організацій (ст. 24812 ЦПК).

Третім критерієм підвідомчості є зміст суперечки. Відповідно до пункту 1 ст. 24 ЦПК судам підвідомчі суперечки, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних відносин. Однак пункт 2 цієї статті вказує на підвідомчість одинадцяти категорій справ, що виникають з адміністративних правовідносин. Крім того, галузеві юридичні акти також доповнюють у ряді випадків судову підвідомчість.

Особливі утруднення з визначенням підвідомчості виникають у зв'язку з застосуванням статті 124 Конституції України, що визначає, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у країні. Ряд рекомендацій у цьому плані дав Верховний Суд України в Постанові № 9 від 1 листопада 1996 року “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”, указавши на підвідомчість суду скарг на обмеження в праві на збори, мітинги, походи і демонстрації; про визнання страйку незаконної; про виселення осіб, що самоправно зайняла житлові чи приміщення проживаючих у будинках, що загрожують обвалом.

Однак проблеми застосування ст. 124 Конституції України ще залишаються. Так, глава 31-А ЦПК передбачає, що громадянин вправі оскаржити рішення, чи дію бездіяльність державного органа, юридичної або посадової особи під час здійснення ними УПРАВЛІНСЬКИХ функцій. До цих органів і осіб тут відносяться органи державної виконавчої влади і їхні посадові особи; органи місцевого самоврядування і їхні посадові особи; керівники установ, підприємств, організацій і їхніх об'єднань незалежно від форм власності і т.д. Тобто ЦПК передбачає можливість оскарження рішень дій чи бездій органів і посадових осіб, що відносяться до виконавчої влади і тільки під час здійснення ними управлінських функцій. Однак частина друга статті 55 Конституції вказує на можливість оскарження рішень, чи дій бездіяльності органів державної влади, не обмежуючи тільки органами виконавчої влади1. У зв'язку з цим виникає питання про можливість оскаржити в суд рішення, чи дії бездіяльність посадових осіб суду і прокуратури. Чи можна, наприклад, оскаржити відмовлення Голови Верховного Суду України, Генерального прокурора України, їхніх заступників принести протест у порядку нагляду на, що вступили в силу рішення суду по цивільній справі? У зв'язку з цим представляється необхідним детальне тлумачення ст. 55 Конституції України, Конституційний Суд України також не зв'язує можливість оскарження зі здійсненням управлінської діяльності (див.: рішення від 25 листопада 1997 р. справі Дзюбы Г.П.). Однак Верховний Суд України в Постанові № 13 Пленуму від 3 грудня 1997 р. (див. додаток) залишається на позиціях глави 31-А ЦПК, т е. указує на можливість оскарження чи дій бездіяльності в сфері управлінської діяльності.

12. Чи можна звернутися з позовом про захист права безпосередньо в обласний суд чи Верховний Суд України?

Для відповіді на це питання необхідно пояснити застосовувані в судовій практиці і юридичній літературі поняття “підсудність” і “родова підсудність”. Узагалі необхідно мати у виді, що за допомогою правил про підвідомчість визначається, який з юрисдикційних органів вправі дозволити дана справа (суд, арбітражний суд, третейський суд і т.д.), а за допомогою правил про підсудність можна визначити, який із судів вправі дозволити підвідомче судам цивільна справа. Для дозволу цього питання необхідно звернутися насамперед до правил родової підсудності. З їхньою допомогою можна розподілити всі підвідомчі судам цивільні справи між окремими ланками судової системи. Визначити родову підсудність окремої цивільної справи — це значить визначити, суд якого з ланок повинний дозволяти в якості суду першої інстанції дана цивільна справа.

Загальне правило родової підсудності закріплене в ст. 123 ЦПК і полягає в тому, що більшість цивільних справ по першій інстанції розглядається районними (міськими) судами. Військові суди гарнізонів розглядають справи по скаргах військовослужбовців на неправомірні дії і рішення посадових осіб і органів військового керування, справи про захист честі і достоїнства, сторонами в який є чи військовослужбовці військові організації, інші справи, зв'язані з захистом прав і свобод військовослужбовців і інших громадян, прав і законних інтересів військових частин, установ, організацій. Підсудність справ обласним і прирівняної до них судам є як би виключенням з цього правила. По-перше, Верховному Суду Автономної Республіки Крим, обласному суду, Київському чи Севастопольський міським судам, військовому суду регіону, Військово-морських Сил, як судам першої інстанції підсудні справи, у яких однією стороною є районний (міський) чи суд військовий суд гарнізону. Тому позов до одному з цих судів повинний пред'являтися в обласний (чи прирівняний до нього) суд. По-друге, скарга громадян — засновників релігійної організації на рішення місцевих державних органів про відмовлення в її чи реєстрації релігійній організації, права який порушені, подаються у Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласний, Київський і Севастопольський міські суди. По-третє, голови даних судів вправі по клопотанню позивача, відповідача й інших осіб, що беруть участь у справі, за заявою чи прокурора за власною ініціативою вправі зажадати будь-яку справу і передати його до виробництва обласного (прирівняного до нього) суду. По-четверте, у випадку повторного скасування рішення суду першої інстанції касаційний суд може своїм визначенням передати справа для розгляду власне кажучи обласному (прирівняного до нього) суду. І, по-п'яте, обласний (прирівняний до нього) суд може розглядати справа і за указівкою Верховного Суду України.

У Верховний Суд України можна безпосередньо звертатися по наступним справах: по скаргах на рішення Центральної виборчої комісії в реєстрації участі партії (виборчого блоку) у виборах Президента України; на відмовлення цієї комісії зареєструвати претендента на кандидата в Президенти України як кандидата в Президенти України на рішення Центральної виборчої комісії про визнання виборів недійсними і по заявах про скасування рішення цієї комісії про реєстрацію кандидата в Президенти України; по заявах про скасування рішення окружної виборчої комісії про реєстрацію кандидата в народні депутати України; по скаргах на рішення Центральної виборчої комісії з виборів народних депутатів України про визнання виборів недійсними; по скаргах на рішення державного органа України по справах релігій, прийняте у відношенні релігійних організацій. Крім того, Верховний Суд України як суд першої інстанції може виступати тоді, коли Голова Верховного Суду чи України його заступники зажадають справу з будь-якого суду і передадуть його на розгляд власне кажучи Верховному Суду України.

13. Якщо в місті кілька районних судів, то в який з них потрібно звертатися з позовною заявою?

Статті 125-131 ЦПК містять правила територіальної підсудності, що необхідна для того, щоб установити, у якому конкретно суді повинне бути дозволена дана справа.

За загальним правилом, тобто в більшості випадків, позови пред'являються в суді за місцем проживання відповідача. Якщо позов пред'являється до юридичної особи, то заява подається за місцем перебування органа цієї юридичної особи (правління, керування, дирекції і т.д.).

По ряду категорій цивільних справ закон передбачає пільгову для позивача альтернативну підсудність, коли позивач може вибрати один із двох (іноді і більш) судів, у які він може звернутися з заявою про захист свого порушеного права. Так, позови про стягнення аліментів, про установлення батьківства і стягнення аліментів, позови працівників, що випливають із трудових відносин, позови колгоспників про оплату праці, позови, що випливають з авторського права, права на відкриття, винахід, корисну модель, промисловий зразок і раціоналізаторську пропозицію можуть пред'являтися в суд за місцем проживання чи перебування (для юридичних осіб) відповідача або в суд за місцем проживання позивача.

Приклад. Р. звернулася в Київський районний суд м. Харкова з позовом до В. про встановлення батьківства і стягненні аліментів на дочку. Суддя передав позовну заяву в Московський районний суд, тобто за місцем проживання відповідача. У даній ситуації суддя надійшов неправильно, тому що право вибору суду по цій категорії справ належать позивачу. Альтернативна підсудність встановлена і по справах про відшкодування шкоди, заподіяного чи каліцтвом іншим ушкодженням здоров'я, а також утратою годувальника. Але тут позивачу вправі вибрати один із трьох судів: за місцем проживання відповідача, по своєму місцеві чи проживання по місцеві заподіяння шкоди. Один з чотирьох судів — за місцем проживання відповідача, по своєму місцеві проживання, по місцеві заподіяння чи шкоди по місцеві виконання договору — можуть вибрати громадяни, що пред'являють позови, зв'язані з захистом їхніх прав як споживачів товарів (робіт, послуг). Даний вид підсудності ст. 126 ЦПК установлює ще в ряді випадків.

У тих випадках, коли пред'являються позови, що випливають з договорів, у яких визначене місце чи виконання яких у силу їхніх особливостей можливо тільки у визначеному місці, вони можуть бути пред'явлені по місцеві виконання договору.

Сторони, що сперечаються, вправі визначити і договором той суд, де буде розглянута їхня суперечка. Однак договором не можна змінити, по-перше, родову підсудність, тобто не можна домовлятися про те, що справа буде розглядати обласний суд, якщо вони підсудні районному суду. По-друге, договором не можна змінювати виняткову підсудність, тобто не можна змінювати підсудність по тим категоріям справ, по яких вона однозначно, імперативно визначена цивільним процесуальним законом.

Так, позови про право на будівлю, про виключення майна з опису пред'являються в суд за місцем перебування майна; позови про порядок користування земельною ділянкою — у суд за місцем перебування ділянки; позови кредиторів спадкодавця до прийняття спадщини — у суд за місцем перебування спадкоємного майна; позови до перевізників чи пасажирів багажу — у суд за місцем перебування керування транспортної організації.

Зустрічний позов, тобто позов первісного відповідача до первісного позивача, пред'являється в суд по місцеві розгляду первісного позову.

14. У яких випадках суд, що розглядає справа, може передати його іншому суду?

Таких випадків чотири. По-перше, справа може бути передане в інший суд України з ініціативи Голови Верховного Суду України, його заступників, голови Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів, військового суду регіону, Військово-Морських Сил. По-друге, якщо по усуненні судді заміна його в даному суді неможлива, справа спрямовується вже з ініціативи даного суду у вищестоящий суд для передачі його на розгляд іншого суду. У третьому і четвертому випадках передача справи в інший суд провадиться тільки судом, що розглядає справу, і в той суд, що визначає суд, що розглядає справа. Насамперед справа передається в інший суд, якщо суд, що розглядає справа, визнає, що даний позов по обставинах справи може з великою зручністю дозволена по місцеві виробництва найголовніших дій, що підлягають перевірці.

Приклад. В. після народження дитини переїхала на постійне проживання в м. Краснодон. Там же вона пред'явила позов про встановлення батьківства і стягненні аліментів з К. Суддя передав справу в Лутугинский районний суд, мотивуючи своє рішення тим, що відповідач і свідки проживають у м. Лутугино, сторони до народження дитини проживали там же, тому там повинні провадитися і найголовніші процесуальні дії. Позивачка визначення судді про передачу справи не оскаржила. Четвертий випадок передачі справи можливий тоді, коли в суд, що розглядає справа, надійде прохання відповідача, місце проживання якого не було відомо в момент порушення справи, і це прохання буде визнано яке заслуговує задоволення.

Про передачу справи в двох останніх випадках суддя постановляє ухвалу. Справа передається в інший суд, якщо ухвала оскарженню не підлягає, а у випадку його оскарження — після винесення касаційним судом визначення про залишення скарги чи представлення прокурора без задоволення.

15. Якими процесуальними правами наділені позивач і відповідач у цивільному судочинстві? •

Обсяг процесуальних прав сторін (позивача і відповідача) визначається їхнім положенням у цивільному судочинстві — вони є основними його учасниками. Сторони особисто зацікавлені в розглянутій справі, тому що саме вони є учасниками спірного матеріального правовідносини. Вони зацікавлені й у можливості участі в даній справі, і в одержанні сприятливого матеріально-правового результату (позивач — у задоволенні позову, відповідач — у відмовленні в позові). Тому процес ведеться від їхнього імені й у їхніх інтересах, на них поширюються матеріально-правові наслідки судового рішення. Тому і процесуальними правами вони наділені більшими, ніж інші учасники судочинства. Так, всі особи, що беруть участь у справі, у тому числі і сторони,
вправі знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії судових постанов і інших документів, брати участь у судових засіданнях, представляти докази, брати участь у їхній послідовності, заявляти клопотання і відводи, давати пояснення суду, представляти свої доводи, міркування і заперечення, оскаржити судові ухвали й ін. (ст. 99 ЦПК). Додатково до цих прав позивач вправі змінити чи підставу предмет позову, збільшити чи зменшити розмір позовних вимог, чи цілком відмовитися від позову. Відповідач вправі визнати позов цілком чи частково. Сторони можуть закінчити справа світовою
угодою в будь-якій стадії процесу, вимагати виконання рішення, визначення, постанови суду (ст. 103 ЦПК).
Особливе значення мають права сторін укласти світова угода і право позивача відмовитися від позову, тому що при їхній реалізації сторони впливають на розвиток процесу: справа може бути припинене до винесення рішення. Відмовлення від позову — це однобічне волевиявлення позивача, спрямоване на врегулювання сторонами суперечки, а мирова угода — це врегулювання суперечки шляхом взаємних поступок.

16. Чи є відмовлення від позову і світова угода обов'язковими для суду?

Згідно ст. 103 ЦПК дані розпорядницькі дії позивача і сторін є обов'язковими для суду лише тоді, коли вони не суперечать закону і не порушують або прав і охоронюваних законом інтересів. Обговорюючи питання про прийняття відмовлення від чи позову про твердження світової угоди, суд повинний перевірити ці обставини.

Приклад. Ц. пред'явила в суді позов до О. про виселення, посилаючись на те, що їй на праві власності належить будинок, у якому за договором житлового наймання проживає відповідач і, незважаючи на те, що вона має потребу в житлової площі, відмовляється звільнити будинок. Визначенням Джанкойского районного суду виробництво в справі було припинено. Суд послався на те, що позивачка відмовилася від позову, про що подала заяву суду.

По протесту заступника Голови Верховного Суду наглядова інстанція скасувала рішення районного суду, направила справу на новий розгляд і вказала, що суд зобов'язаний перевірити, чи не суперечить відмовлення позивачки від позову вимогам ст. 103 ЦПК.

17. Які наслідки волоче визнання позову відповідачем? Чи звільняє воно відповідача від сплати судових витрат?

На відміну від світової угоди і відмовлення позивача від позову визнання позову відповідачем не волоче припинення виробництва в справі. Відмовлення від позову необхідно розцінювати як відмовлення від продовження процесу тієї особи, по чиїй волі виникла справа. Воля цієї особи присутня і світовій угоді. Визнання ж позову здійснюється особою, що суду залучає до відповіді по пред'явленому позові. Чи продовження припинення процесу може залежати тільки від волі чи позивача від волі позивача і відповідача, але не може залежати тільки від волі відповідача. Тому при визнанні позову відповідачем суд не припиняє справа, а розглядає його до кінця і виносить судове рішення. Не впливає визнання позову і на розподіл судових витрат: вони стягуються з відповідача пропорційно вдоволеної частини позову.

Приклад. К. позивала проти В.У. і О.У. про виселення з будинку, що належить їй на праві власності, посилаючись на необхідність особистого проживання в ньому. Справа судами розглядалося неодноразово. Рішенням судової колегії Закарпатського обласного суду позов був удоволений. У касаційній скарзі відповідачі просили скасувати це рішення і припинити виробництво в справі, посилаючись на те, що вони визнали позов цілком і тому немає необхідності виносити рішення і стягувати з них на користь позивачки судові витрати. Судова колегія Верховного Суду касаційну скаргу залишила без задоволення, указавши, що позивачка відмовилася від висновку світової угоди і наполягала на розгляді справи власне кажучи. Тому в суду не було передбачених ст. 227 ЦПК основ для припинення виробництва в справі. Задовольняючи позов, суд згідно вимог ст. 15 ЦПК стягнув з відповідачів на користь позивачки понесені нею судові витрати, оскільки визнання позову не звільняє відповідачів від обов'язку відшкодування цих витрат (Див.: “Рад. Право” 1989, № 1).

18. Хто такі співпозивачі і співвідповідачі? Яке їхнє положення в процесі?

Співучасть у цивільному судочинстві — це обумовлена спірним матеріальних правовідносин множинність осіб на стороні позивача чи відповідача в силу наявності загального чи права загального обов'язку.

Приклад. Колосова А. позивала проти Колосового С. і Колосовий К. про визнання недійсним договору дарування житлового будинку. Позивачка вказала в позовній заяві, що уклала договір на прохання відповідачок, що є її дочками й обіцяли допомагати їй у веденні господарства, оглядати за нею, але своїх зобов'язань не виконують, а, навпроти, створюють умови, унаслідок яких вона не може проживати в будинку.

Процесуальне положення співпозивачів і співвідповідачів визначається наступними правилами:

а) кожний зі співучасників у відношенні іншої сторони виступає самостійно;

б) кожний зі співучасників може мати свого представника або усі вони можуть доручити ведення справи одному зі співучасників;

в) співучасники можуть оскаржити судові рішення самостійно або приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якого вони виступали. В останньому випадку заяви співучасників державним збором не оплачуються.

Однак співучасть необхідно відрізняти від суб'єктивного з'єднання позовів, участі в справі другого і додаткового відповідача.

Так, позивач у позовній чи заяві суддя при підготовці справи вправі з'єднати трохи взаємозалежних вимог до тому самому чи відповідача до різних відповідачів. Суддя може також з'єднати позови різних позивачів до одного відповідача. На відміну від співучасті це буде суб'єктивне з'єднання позовів, тобто позивачі при з'єднанні позовів не зв'язані загальним правом, а відповідачі — загальним обов'язком.

Участь другого відповідача також відрізняється від співучасті тим, що перший і другий відповідачі самостійно в процесі і не зв'язані між собою загальним обов'язком.

Особливий, відмінний від співучасті, характер має і зв'язок відповідача з додатковим відповідачем. Так, наприклад, згідно ст. 447 ГК у випадках, коли в неповнолітнього у віці від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років немає чи майна заробітку, достатнього для відшкодування заподіяного їм шкоди, у відповідній частині як додаткових відповідачів суд залучає його батьків, чи усиновителів попечителів.

Приклад. А. позивав проти Б. і К. про відшкодування збитку, заподіяного протиправними діями відповідачів його майну. У зв'язку з тим, що К. є неповнолітнім, суд залучив до участі в справі його батьків. У цьому прикладі Б. і К. є співвідповідачами (співучасть), тому що у відповідності зі ст. 451 ГК вони повинні відшкодувати заподіяний ними збиток. Батьки ж К. беруть участь у справі як додаткові відповідачі. Якщо в нього немає чи майна заробітку, достатнього для відшкодування заподіяного їм шкоди, шкода у відповідній частині повинний бути відшкодований його батьками, якщо вони не доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини.

19. Чим відрізняється правонаступництво від заміни
неналежної сторони?

При порушенні цивільної справи в суді не завжди вірогідно можна визначити, чи є позивач або відповідач належними. Неналежний позивач — це особа, якій не належить право вимоги по пред'явленому позові, а неналежним відповідачем є та особа, що не повинна відповідати по пред'явленому позову. Закон передбачає можливість усунення цих помилок шляхом заміни неналежної сторони. Єдиною умовою такої заміни є згода позивача на заміну неналежного відповідача і згода неналежного позивача на вибуття з процесу, а згода належного позивача на вступ у процес — при заміні неналежного позивача Пленум Верховного Суду України підкреслив, що відмовлення в прийнятті заяви по мотиві пред'явлення позову неналежним позивачем чи до неналежного відповідача неприпустимо (див. п.2 Постанови №9 Пленуму від 21 грудня 1990 року). Це означає, що питання про заміну неналежної сторони повинно дозволятися в судовому засіданні, а не в момент порушення справи. На відміну від цього при процесуальному правонаступництві суд припиняє виробництво в справі до вступу залучення в справу правонаступника. Відмінність правонаступництва від заміни неналежної сторони й у тім, що при заміні неналежної сторони виробництво в справі починається заново, а при правонаступництві — відновляється. Це обумовлено тим, що всі дії, зроблені в справі правопопередником, обов'язкові для правонаступника. Правонаступник продовжує участь у справі свого правопопередником. Правонаступництво настає у випадку смерті сторони, припинення юридичної особи, що є стороною в справі, поступки вимоги, переведення боргу і прийняття боргу на себе.

20. У справі про розірвання шлюбу і розділ майна подружжя з'ясувалося, що в будівництві будинку брала участь мати відповідачки. Як можна захистити її права?

Свої права вона може захистити вступивши в розглянуту справу як третю особу, що заявляє самостійні вимоги на предмет суперечки. Відповідно до п. 3 ст. 143 ЦПК суддя повинний роз'яснити їй наявність такого права і порядок її вступу в розглянуту цивільну справу.

Участь третіх осіб у цивільній справі надзвичайно важливо і необхідно для правильного і своєчасного розгляду і дозволу цивільної справи, тому що дозволяє зібрати максимум доказів, уникнути винесення суперечних один одному рішень.

Треті особи, що заявляють самостійні вимоги на предмет суперечки, вступають у процес шляхом подачі позовної заяви, що повинне мати всі необхідні реквізити, повинне бути оплачено державним збором Вони мають такі ж права й обов'язки, що і первісні позивачі.

Приймаючи позовну заяву третьої особи в подібному випадку, суддя повинний враховувати особливість цієї категорії справ. Стаття 137 ЦПК вимога чоловіків, що розводяться, про розділ майна вважає не головною, а супутньою вимогою, а коли з'явиться ще і вимога третьої особи у відношенні частини майна, то головним фактично стане не суперечка про розірвання шлюбу, а суперечка про розділ майна і вимога третьої особи про право на частину спірного майна. У цьому випадку доцільно роздільний розгляд двох цивільних справ.

21. Які підстави передбачені чинним законодавством щодо участі в процесі третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет суперечки?

Треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет суперечки, відрізняються від третіх осіб, що заявляють такі вимоги, характером особистої зацікавленості: вони зацікавлені не в предметі суперечки, а у визначеному результаті суперечки, тому що той чи інший результат суперечки може вплинути на їхні взаємини з однієї зі сторін розглянутої справи. Приклад. Жовтневим районним судом м. Харкова розглядалася справа по позові Л. до П. про виселення з будинку, що перейшов до Л. за заповітом. Спадкодавець поставив за обов'язок спадкоємцю надати кімнату, у якій проживав П., у довічне користування його тітці К. Оскільки К. зацікавлена в задоволенні позову, суд допустив її до участі в справі як третю особу, що не заявляє самостійних вимог, на стороні позивача. Треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет суперечки, можуть брати участь і на стороні відповідача В цьому випадку вони, як правило, побоюються пред'явлення їм з боку відповідача регресного позову чи позову про зменшення платежів

Приклад. К. пред'явила до свого чоловіка позов про стягнення аліментів на дитину. Оскільки чоловік уже є платником аліментів на дітей, що народилися в період його перебування в першому шлюбі, суд залучив як третю особу на стороні відповідача його першу дружину, тому що у випадку задоволення позову по даній справі відповідач може висунути вимогу про зменшення виплат по попередньому рішенню суду.

Особливістю участі третіх осіб у цивільному судочинстві є також те, що при вступі в справу вони не подають письмової заяви. Більш того, вступати в чи процес залучатися в нього вони можуть не тільки зі своєї ініціативи, але і з ініціативи суду, клопотанню чи прокурора сторін у справі. За законом вони мають такі ж права й обов'язки, як і сторони в справі, крім прав на зміну підстави і предмета позову, чи збільшення зменшення розміру позовних вимог, а також на відмовлення від позову, визнання позову, світова угода і вимога виконання судового рішення, чи визначення постанови суду.

22. У суді розглядалася справа по позову 3. про право власності на будинок. Відповідач заявив клопотання про допуск у справу його представника. Чи може бути представником особа, що не має юридичної освіти? Які документи необхідні представнику для участі в справі?

В умовах будівництва правової держави в Україні істотною гарантією в забезпеченні суб'єктивних прав громадян і організацій є судове представництво. За законом представник є самостійною процесуальною фігурою, хоча і представляє в справі права й інтереси сторін і третіх осіб. Представниками, по-перше, можуть бути адвокати. Підставою такого представництва є договір доручення на ведення справи в суді. По-друге, інтереси підприємства, організації, установи можуть представляти в силу трудового договору юрисконсульти. По-третє, представниками можуть бути інші працівники підприємств, організацій, установ. По-четверте, представниками можуть бути окремі громадяни. Це всі підвиди так названого договірного представництва.

Не можуть бути договірними представниками особи, що не досягли повноліття; особи, над якими встановлені опіка чи піклування; адвокати, що прийняли доручення про надання юридичної допомоги з порушенням правил, установлених законодавством України, а також особи, виключені з колегії адвокатів, крім тих випадків, коли вони виступають як законні представники по справах організацій, де вони працюють, і представники інтересів співучасників по своїй справі. Не можуть бути договірними представниками також судді, слідчі і прокурори, за винятком випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, чи попечителі як представників відповідного суду чи прокуратури. Таким чином, юридичне утворення не є необхідною умовою представництва.

Повноваження представників підтверджуються наступними документами: а) членів колегіальних органів керування юридичних осіб — випискою з протоколу засідання відповідного керування; б) працівників підприємств, установ, організацій — дорученням; в) уповноважених профспілок — дорученням відповідного профспілкового органу; г) адвокатів — ордером адвокатської організації; д) інших осіб — довіреністю чи усною заявою довірителя, занесеним до протоколу судового засідання.

Обсяг повноважень представника залежить від того, яка йому видане доручення: загальна чи спеціальна. Спеціальної є таке доручення, у якій обговорені одне з наступних чи всі повноваження: право передачі справи в товариський чи третейський суд, повного чи часткового відмовлення від позову, визнання позову, зміни предмета позову, висновку світової угоди, передачі повноважень іншій особі, оскарження рішення суду, пред'явлення виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна чи грошей.

23. Що таке належність і допустимість доказів?

Вимога належності доказів передбачено цивільним процесуальним законодавством для того, щоб увага суду не відволікалося на дослідження не має значення для істоти справи доказів. Правило про належність доказів є як би процесуальним фільтром, за допомогою якого суддя на основі внутрішнього переконання відкидає не стосовні до справи докази.

Приклад. У справі про стягнення аліментів стосовними до справи доказами будуть зведення про походження дитини, про участь у вихованні і змісті дитини, про тім, при кому з батьків проживає дитина, про заробіток відповідача. І не мають відносини до справи зведення про те, як працює відповідач, як він характеризується в побуті і т.п.

Правило про допустимість коштів доведення має істотне значення насамперед для цивільного обороту, тому що належне оформлення угод упорядковує до процесуальні відносини суб'єктів цивільного права, виключає якусь частину споровши про право. Разом з тим це правило є дуже важливим і для судочинства, тому що спрощує доказову діяльність суду й учасників справи. Це правило зводиться до двох вимог: кошту доведення повинні бути тільки з числа, зазначених у ЦПК (пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові і речовинні докази, висновок експерта) і обставини справи, що за законом повинні підтверджуватися зазначеними в законі коштами доведення, не можугь підтверджуватися ніякими іншими коштами доведення.

Приклад. У відповідності зі ст. 376 ГК України в тих випадках, коли договір позики повинний бути зроблений у писемній формі (ст. 375 ГК), заперечування його по безнадійності шляхом показань свідків не допускається. У цьому випадку в підтвердження договору позики повинні представлятися письмові докази, що свідчать про дотримання необхідної форми договору.

24. Які обставини справи доводяться позивачем і відповідачем, а які вони можуть не доводити?

Розподіл обов'язків по доведенню визначене ст. 30 ЦПК. Відповідно до даної статті кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Звідси випливає, що позивач повинний доводити обставини, який він обґрунтовує свої позовні вимоги, а відповідач — обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти пред'явлених до нього вимог.

Разом з тим закон передбачає чотири групи обставин, що доводити не треба, на них досить тільки послатися в обґрунтування своїх чи вимог заперечень. Так, не підлягають доведенню так називані преюдиціальні факти. По-перше, не підлягають доведенню в цьому плані факти, установлені рішенням суду, що вступили в законну силу, по даній цивільній справі при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть участь ті ж особи. Приклад. У суді розглядалася справа по позові потерпілого від наїзду автомобіля, що належить АТП. Третьою особою на стороні відповідача виступав водій автомобіля. Своїм рішенням суд задовольнив позовні вимоги про відшкодування шкоди. Після вступу рішення в законну силу АТП пред'явило регрес ний позов до водія про відшкодування збитку, що виник унаслідок задоволення позову про відшкодування збитку потерпілим. У даній цивільній справі АТП досить послатися на факти, установлені попереднім рішенням (факт збитку, розмір збитку і т.д.) і доводити їх не треба. По-друге, до преюдиційних фактів відносяться і деякі факти, установлені вироком суду, що вступили в законну силу, по кримінальній справі. При розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи дві обставини не підлягають доведенню: чи мали місце ці дії і чи зроблені вони даною особою. Дані обставини мають преюдиціальне значення незалежне від того, чи містяться вони в обвинувальному чи виправдувальному вироку.

Позивач і відповідач звільняються від доведення і загальновідомих обставин, визнаних такими судом. Ці обставини можуть мати різний ступінь популярності: світову (Чорнобильська катастрофа) чи регіональну (початок навігації в даному районі).

Не підлягають доведенню презюмируюмі факти, тобто такі обставини, що відповідно до закону передбачаються існуючими. Але ці обставини може не доводити тільки та сторона, на користь якої зроблене законодавче припущення. Так, наприклад, ст. 440 ГК установлює презумпцію провини причинителя шкоди. Тому особа, якій заподіяна шкода, звільняється від обов'язку доводити, що шкода заподіяна винними діями відповідача.

І, нарешті, звільнена від обов'язку доводити визнані іншою стороною обставини та сторона, на користь якої це визнання зроблене.

25. Чи може бути свідком близький родич? Якими правами й обов'язками наділені свідки?

У відповідності зі ст. 41 ЦПК свідком може бути будь-як особа, якому відомі які-небудь обставини, що відносяться до розглянутої справи. Це значить, що закон не встановлює обмежень бути свідком ні по мотиву віку, ні по мотиву родинних відносин. Обмеження, установлені законом, носять інший характер. Їх можна характеризувати як абсолютну і відносну нездатність бути свідком.

Абсолютна нездатність — це нездатність бути свідком по усіх фактах і по будь-якій справі: не можуть бути свідками організації й особи, нездатні через свої психічні недоліки правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, чи давати про їх правильні показання. Відносно не здатні бути свідками, тобто по якихось визначених фактах по якійсь справі, що випливають особи: юридично зацікавлені в даній справі — по обставинах даної справи; представники по цивільній чи справі захисники по кримінальній справі — про обставини, що стали їм відомі в зв'язку з виконанням обов'язків чи представника захисника; особи, нездатні через свої фізичні недоліки правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, — по цих обставинах.

Свідок по цивільній справі вправі давати показання рідною мовою, користатися послугами перекладача, користатися письмовими замітками в передбачених законом випадках, просити повторного допиту, вимагати відшкодування витрат, що виникли в зв'язку з участю в справі.

Головним обов'язком свідка є його обов'язок з'явитися за викликом у суд і дати правдиві показання в справі. За відмовлення від дачі показань і за дачу помилкових показань він підлягає кримінальної відповідальності. Однак у відповідності зі ст. 63 Конституції особа не несе відповідальності за відмовлення давати показання чи пояснення у відношенні себе, членів чи родини близьких родичів, коло яких визначений законом. Але це правило має в основному значення для карного судочинства.

26. Суд оцінює докази по своєму внутрішньому переконанню. Що це значить?

Оцінка доказів — це заключна і сама відповідальна стадія процесу доведення. Вона складається в з'ясуванні судом вірогідності і сили доказів. Установлення вірогідності доказів припускає перевірку доброякісності джерела доказів (перевірка компетентності експерта, дійсності документа і т.п.) і процесу формування доказів (стан здоров'я свідка, час доби, погодні умови і т.п.).

Оцінити силу доказів — це значить перевірити, чи можна на підставі даного доказу, даної їхньої сукупності зробити висновок про наявність чи відсутність шуканого юридичного факту.

Суд оцінює кожен доказ і всі докази в їхнє сукупності по своєму внутрішньому переконанню, але воно не повинно бути інтуїтивним, беззвітним, а ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді в судовому засіданні обставин справи. При оцінці доказів судді повинні керуватися законом.

27. Як визначається ціна позову по справах про стягнення аліментів на дітей?

У відповідності зі ст. 65 ЦПК ціна позову в позовах про стягнення аліментів визначається сукупністю усіх виплат, але не більш як за один рік.

Приклад. По судовому рішенню з гр. Г. підлягають стягненню аліменти на двох дітей до їхнього повноліття. Якщо термін стягнення більш року, то при заробітку в 120 грн. він щомісяця буде виплачувати по 40 грн. (1/3 від заробітку), а ціна позову для стягнення судових витрат буде дорівнює 40 грн. х 12 мес = 480 грн. Якщо ж термін стягнення менш 1 року, то ціна позову обчислюється сукупністю виплат.

Наприклад, якщо термін стягнення складає 10 місяців, то ціна позову буде складати 40 грн. х 10 мес = 400 грн.

28. Як розподіляються судові витрати між позивачем і відповідачем?

Головним принципом розподілу судових витрат між позивачем і відповідачем є те, що судові витрати несе сторона, з чиєї вини виникла справа, тобто та сторона, що зробила цивільне правопорушення. Тому в тих випадках, коли позов удоволений цілком, з відповідача позивачу підлягають стягненню всі судові витрати, хоча б ця сторона була звільнена від сплати витрат у доходів держави. Якщо в позові відмовлено цілком, то всі судові витрати в справі несе позивач. При частковому задоволенні позову судові витрати розподіляються між позивачем і відповідачем пропорційно вдоволеної частини позову.

Приклад. Якщо позов був заявлений у сумі 600 грн., а вдоволений на 400 грн. і судові витрати склали 30 грн., то витрати розподіляються в такий спосіб: 600 : 400 = 30 : х; х = 20 грн. Оскільки рішення ухвалене в даній частині проти відповідача, то він і сплачує дану суму, а частину витрат, що залишилася, (10 грн.) несе позивач, тому що вона буде пропорційна тій сумі, у якій позивачу відмовлено.

Якщо сторона, на користь якої винесене рішення, звільнена від судових витрат, то вони стягуються з іншої сторони в доход держави. У випадку відмовлення в позові позивачу, звільненому від судових витрат, вони приймаються на рахунок держави. Якщо суд вищої інстанції змінює чи рішення виносить нове рішення, то він змінює і розподіл судових витрат, зроблений судом першої інстанції. У випадку скасування рішення вищестоящим судом і припинення їм виробництва в справі чи залишення заяви без розгляду, суд, що скасував рішення, вирішує питання про повернення судових витрат, зв'язаних з подачею скарги.

29. Стаття 103 ЦПК надає позивачу право змінити підставу чи предмет позову. Що означають ці поняття?

Однієї з найважливіших гарантій прав і свобод громадян є право на судовий захист. Реалізація цього права є засобом відновлення порушених суб'єктивних, тобто приналежних особистості, цивільних, трудових, сімейних прав і здійснюється у формі пред'явлення позову. Позов — це звернене через суд до відповідача матеріально — правова вимога про відновлення порушеного чи оскарженого права. Він складається з елементів, складових частин. Елементами позову насамперед і є його підстава і предмет.

Підстава позову — це ті джерела, з яких випливають дані позовні вимоги, це та сукупність юридичних фактів, передбачених матеріальної (цивільної, трудовий і т.д.) нормою права, що регулює спірне відношення між позивачем і відповідачем, з якої позивач виводить свої вимоги до відповідача.

Приклад. У позові про стягнення аліментів на дитину обставинами, що складають підстава позову, будуть наявність шлюбу між батьками, народження дитини в період шлюбу, вказівка у свідоцтві про народження дитини відповідача батьком даної дитини, проживання дитини з матір'ю і те, що відповідач залишив родину і не робить допомоги в змісті дитини.

Предмет позову, на відміну від предмета суперечки, — це не річ, не сума грошей, а те, із приводу чого пред'явлений позов. В усіх випадках предмет позову складається в матеріально-правовій вимозі позивача до відповідача. У позовах про присудження предметом позову буде вимога про повернення боргу, речі, виплаті грошових сум і т.п., у позовах про визнання — це вимога про визнання чи наявності відсутності правовідносини між позивачем і відповідачем.

У юридичній літературі і судовій практиці часто вказують і на третій елемент позову — його зміст. Під змістом позову розуміють зазначену в позовній заяві форму захисту права, чого просить позивач від суду: визнати право, присудити річ, змінити правовідносини між ним і відповідачем.

Цивільний процесуальний закон не випадково надає позивачу можливість змінити тільки один елемент позову. У противному випадку (зміна і предмета і підстави) позивач цілком змінював б суть справи. Для чого ж потрібно зміна елементів позову?

Приклад. Позивач пред'являв позов про виселення наймачів з житлового будинку, обґрунтовуючи свою вимогу тим, що сам має потребу в додаткової житлової площі. Переконавши в слабості своєї позиції, у тім що не зможе обґрунтувати даними фактами своя вимога, вона змінює підставу позову — вимога про виселення обґрунтовує вже тим, що відповідач не сплачує обговорену суму за наймання частини житлового будинку. Якби закон не допускав можливості зміни підстави і суд відмовила б у цьому випадку в задоволенні позову, то для позивача не було би перешкод знову звернутися в суд з позовом про виселення, пославшись на нову підставу, що зробило б його вимогу не тотожним розглянутому раніше.

ВИРОБНИЦТВО В СУДІ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ ПО ПОЗОВНИХ СПРАВАХ

30. У зв'язку з прийняттям Конституції України чи змінилися правила про право на пред'явлення позову в суд?

Право на пред'явлення позову мають усі громадяни і юридичні особи. Якщо в суб'єктивних цивільних правах можуть бути обмеження у встановлених законом випадках, то в праві на пред'явлення позову ніхто не може бути обмежений. Більш того, ст. 4 ЦПК не допускає навіть самообмеження в цьому праві: відмовлення від права на звертання в суд недійсний.

Чи наявність відсутність права на звертання в суд у кожнім конкретному випадку в кожної конкретної особи залежить від визначених обставин, іменованих передумовами права на пред'явлення позову. Тому передумови права на позов можна визначити як обставини, з чи наявністю відсутністю яких цивільний процесуальний закон зв'язує можливість пред'явлення позову в суді. Правила про передумови викладені в ст. 136 ЦПК. Перевіряючи дотримання цих правил, суддя вирішує питання про чи прийняття про відмовлення в прийнятті заяви.

Відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК право на пред'явлення позову є і суддя повинний прийняти заяву, якщо воно підлягає розгляду в суді. По-перше, підлягають розгляду в суді заяви правоздатних осіб по даній справі, тобто юридично зацікавлених осіб (див. відповідь на питання № 9). По-друге, підлягають розгляду підвідомчі суду вимоги (див. відповідь на питання № 11). По-третє, підлягають розгляду в суді вимоги, захист яких законом не забороняється.

Так, наприклад, відповідно до брачно-сімейного законодавства суд не вправі розглядати заява про розвід, пропонована чоловіком без письмової згоди дружини в період її вагітності до досягнення дитиною віку одного року. По-четверте, не підлягають дозволу в суді вимоги, байдужні для права (більшість вимог, що випливають з фактичних шлюбних відносин).

Згідно п. 2 ст. 136 ЦПК суддя повинний прийняти заяву, якщо зацікавленою особою, що звернулася в суд, дотриманий установлений законом для даної категорії справ порядок попереднього позасудового дозволу справи. Дотримання такого порядку ЦПК потрібно по трудових справах, по спорах, що випливає з договору перевезення, по спорах з підприємствами чи зв'язку Союздруку, по спорах з організаціями — страхувальниками потерпілого і по спорах про відновлення права, зв'язаного з відшкодуванням збитку, заподіяного незаконним осудом, залученням до кримінальної відповідальності, незаконним застосуванням як міру припинення висновку під варту і т.п.

Однак у зв'язку з тим, що стаття 124 Конституції України поширює юрисдикцію судів на всі правовідносини, що виникають у державі, Пленум Верховного Суду України вважає, що судам підвідомчі усі суперечки про захист прав і свобод громадян, а тому суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви тільки на тій підставі, що його вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку (див. п.8 Постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року “Про практику застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”).

Пункт 3 ст. 136 ЦПК наказує судде приймати заява, якщо немає, що вступив в законну силу ухваленого по тотожній суперечці (про той же предмет, по тим же підставам, між тими ж сторонами) рішення чи суду визначення суду про прийняття відмовлення від чи позову про твердження світової угоди. Зміст цього положення в тім, що не можна в суді двічі дозволяти те саме вимогу, тому що це не сприяло б стабільності майнового обороту і процесуальної економії.

Більш того, не можна розглядати тотожні вимоги й у різних юрисдикційних органах. Так, пункт 5 ст. 136 ЦПК забороняє приймати заява, якщо відбулося рішення товариського суду по тотожній суперечці, а пункт 6 ст. 136 ЦПК — якщо між сторонами укладена угода про передачу даної суперечки на дозвіл третейського суду.

31. У якому порядку подається заява в суд? Які вимоги закону на цей рахунок?

Пред'явлення позову здійснюється подачею позовної заяви. Порядок його подачі визначений встановленими в законі умовами. По наслідках, що волоче недотримання умов пред'явлення позову, їхній можна розділити на дві групи.

Порушення умов першої групи волоче відмовлення в прийнятті позовної заяви, так само як і порушення правил про передумови (див. відповідь на питання № 30). Однак тут відмовлення не є абсолютною перешкодою для нового звертання в суд, тобто після усунення порушення в суд знову можна звернутися з тотожним позовом.

Відповідно до пункту 7 статті 136 ЦПК суддя відмовляє в прийнятті заяви, якщо справа не підсудна даному суду (див. відповіді на питання № 12-14). Якщо заява спрямована в суд поштою з порушенням правил про підсудність, то воно пересилається у відповідний суд.

Порушенням порядку пред'явлення позову є і подача заяви недієздатною особою. Відповідно до пункту 8 ст. 136 ЦПК суддя й у цьому випадку відмовляє в прийнятті позовної заяви.

І, нарешті, суддя відмовляє в прийнятті заяви, якщо воно від імені зацікавленої особи подається особою, що не має повноважень на ведення справи (пункт 9 ст. 136 ЦПК).

Усунення порушень у цих випадках складається в подачі заяви у відповідний суд, у подачі заяви законним представником недієздатної особи й у подачі заяви особою, постаченою документом про повноваження по веденню справи від імені зацікавленої особи.

У випадку недотримання умов другої групи суддя постановляє ухвалу про залишення заяви без руху, про що сповіщає позивача і надає йому термін для виправлення недоліків. Якщо у встановлений термін позивач виконає зазначені вимоги, позовну заяву вважається поданим у день первісного пред'явлення, а в противному випадку заява вважається неподаним і повертається позивачу.

До цієї групи відноситься насамперед необхідність дотримання вимог закону про зміст і форму позовної заяви; дотримання вимог про подачу разом з позовною заявою його копій, а також за вимогою судді і копій усіх документів, залучених до позовної заяви, — по числу відповідачів; дотримання вимог про сплату державного збору.

32. Ознайомившись з позовною заявою, суддя сказав, що вона складена не за формою, і рекомендував звернутися до адвоката. Чи правильно це? Чи треба в заяві посилатися на закон?

Що стосується форми позовної заяви, то стаття 137 ЦПК містить лише одну вимогу на цей рахунок: позовна заява подається в суд у писемній формі. Тому позовна заява складається в довільній формі. Важливо тільки, щоб воно містило всі ті дані, указівки яких вимагає ст. 137 ЦПК, а всі зразки, що рекомендуються, є лише зразковими.

У позовній заяві насамперед необхідно вказати найменування суду, у який подається заява; точне найменування позивача і відповідача, їхнє місце чи проживання перебування, а також найменування представника позивача, якщо позовна заява подається представником; зміст позовних вимог; зміна обставин, який позивач обґрунтовує свої вимоги; указівка доказів, що підтверджують позов; указівка ціни позову; підпис чи позивача його представника з указівкою часу подачі заяви.

Звідси видно, що посилання на матеріальні і процесуальні норми права в позовній заяві не обов'язкова. А от якщо позовна заява подається прокурором, юрисконсультом, адвокатом, то в ньому повинні бути посилання на закон. Але це уже вимога професійної етики.

33. Як відповідач може захиститися проти позову?

У судовій практиці зустрічаються три способи захисту відповідача проти позову: заперечення позову, заперечення проти позову і зустрічний позов.

Заперечення позову — це невмотивоване відхилення відповідачем вимог позивача, відхилення без посилань на факти.

Заперечення проти позову — це відхилення пред'явленого позову з посиланнями на визначені обставини і з пред'явленням відповідних доказів. Вони можуть бути процесуальними чи матеріально-правовими. Процесуальними запереченнями відповідача проти позову будуть тоді, коли відповідач заперечує проти виникнення справи, затверджує, що справа виникла незаконно, тому що воно непідсудно даному суду, наприклад, або позов не підлягає дозволу в чи суді по інших обставинах (див відповідь на питання № 30, 31). Якщо суд визнає обґрунтованими цього заперечення, то він припинить виробництво в справі або залишить заяву без розгляду.

Відповідач може і не посилатися на незаконність виникнення справи, а заявити матеріально-правові заперечення, тобто заперечити проти задоволення позову, наприклад, у виді пропуску терміну задоволення позову. Якщо суд визнає обґрунтованими матеріально-правового заперечення, то виноситься рішення про відмовлення в задоволенні позову.

Зустрічний позов є самим діючим коштом захисту відповідача проти позову. Зустрічним позовом називається позов першочергового відповідача до первісного позивача. Задоволення зустрічного позову чи цілком частково виключає задоволення первісного. Так, наприклад, задоволення позову відповідача про заперечування батьківства виключає задоволення позову про стягнення аліментів на дитину. Процесуальне законодавство встановлює чотири умови прийняття судом зустрічного позову.

По-перше, відповідач вправі пред'явити зустрічний позов по цьому правилу не пізніше як за три дні до першого судового засідання в справі. Якщо ж він пред'являється після закінчення визначеного терміну, те його прийняття залежить від розсуду суду. По-друге, зустрічний позов може бути прийнятий тоді, коли взаємозалежний з первісним. Цей взаємозв'язок може з-п'ять у тім, що обидва позови випливають з одного правовідношення. У цьому змісті позов про заперечування батьківства є зустрічним у відношенні позову про стягнення аліментів на дитину. Так, у випадку пред'явлення власником будинку позову про виселення наймача через несплати обумовленої договором наймання суми, останній може пред'явити зустрічний позов про стягнення коштів, витрачених ними на капітальний ремонт будинку.

По-третє, умовою прийняття зустрічного позову є доцільність спільного розгляду основного і зустрічного позовів. Доцільно їх розглядати в одному процесі тоді, коли це дозволить більш повно й об'єктивно слідувати обставини справи, виключити можливість винесення суперечливих судових рішень і, навпроти, недоцільно їх розглядати спільно, коли це затягне розгляд справи, а вимоги цілком можуть бути розглянуті роздільно.

По-четверте, зустрічна позовна заява повинна відповідати вимогам статей 137 і 138 ЦПК і повинне бути оплачено державним збором, тобто тим же вимогам, що і позовна заява по первісному позові (див.: відповідь на зап-ня № 32).

34. Що таке забезпечення позову? Коли воно необхідно і як провадиться?

Забезпечення позову — це створення можливості для майбутнього реального виконання рішення суду в справі. Воно провадиться тоді, коли відповідач чи робить може зробити дії, що чи утруднять унеможливлять реальне виконання судового рішення (може сховати спірне майно, продати, обміняти його і т.п.)- Провадитися забезпечення позову може з ініціативи осіб, що беруть участь у справі, або самого суду. По окремих категоріях — про стягнення аліментів, заробітної плати, відшкодуванні збитку, заподіяного чи каліцтвом іншим ушкодженням здоров'я, а також утратою годувальника, — суддя зі своєї ініціативи зобов'язаний розв'язати питання про необхідність забезпечення позову по кожній конкретній справі.

Забезпечуватися можуть не тільки позови про присудження, але і позови про визнання. Так, забезпечення позову необхідно по спорах про авторське право і складається воно в забороні на опублікування добутку.

Забезпечення можливе як у відношенні первісних, так і у відношенні зустрічних позовів.

Найбільш розповсюдженим способом забезпечення позову є накладення арешту на чи майно грошові суми, що належать відповідачу і знаходяться в нього чи в інших осіб. Арешт майна являє собою заборону розпоряджатися майном до вступу рішення в законну чи силу до скасування визначення про забезпечення позову. До способів забезпечення позову відноситься також заборона робити визначені дії, заборону іншим особам робити чи платежі передавати майно відповідачу і ряд інших (ст. 152 ЦПК).

Цивільне процесуальне законодавство визначає порядок розгляду і дозволу питання про забезпечення позову. Якщо заява з проханням забезпечити позов поданий ким-небудь з осіб, що беруть участь у справі (позивачем, третьою особою і т.д.), при порушенні чи справи в стадії його підготовки до судового розгляду, питання про забезпечення позову дозволяє суддя в той же день без повідомлення відповідача й інших осіб, що беруть участь у справі, а якщо в судовому засіданні, — то питання про забезпечення позову вирішує суд, вислухавши думку осіб, що беруть участь у справі. За підсумками розгляду питання суддя (суд) виносить визначення про забезпечення чи позову про відмовлення в забезпеченні позову. У визначенні про забезпечення позову суддя (суд) повинний указати порядок і спосіб забезпечення даного позову.

35. У ЦПК записано, що суд першої інстанції при розгляді справи повинний безпосередньо досліджувати докази у справі. Що це значить? Чи можна їх досліджувати по-іншому?

Дійсно, ст. 160 ЦПК містить таке правило, але пояснення його не дає. У теорії це правило називають принципом безпосередності судового розгляду Цей принцип визначає порядок сприйняття і дослідження матеріалів справи судом. Вважається, що даний принцип пред’являє до процесу дві вимоги: щодо матеріалів справи щодо складу суду.

Вимога щодо матеріалів справи полягає в тому, то для перевірки вірогідності доказів у справі суд повинен прагнути одержати їх з чи першоджерел, як кажуть, з “перших рук”. Наприклад, при наявності копії документу і його оригіналу перевага при витребуванні доказувань повинне віддаватися саме оригіналу. Якщо є очевидець події й особа, якій данні про нього стали відомі від іншої особи, суд повинний викликати в судове засідання свідка — очевидця. У цих випадках особисте, не-посереднє сприйняття даних з першоджерела дозволяє суду з більшою вірогідністю зробити висновок про обставинах справи. Одержання ж даних з “других рук” містить у собі небезпека одержання перекручених зведень про факти.

Однак іноді безпосереднє сприйняття фактичних данні судом, що розглядає справа, чи неможливо недоцільно. Тому закон допускає деякі виключення з цього правила. Так, наприклад, якщо свідок проживає поза районом перебування суду, що розглядає справа, і не може з'явитися в цей суд по поважних причинах, те його може допитати суд по місцеві проживання. Суд, який розглядає справу, буде вивчати його показання по протоколі допиту, а не заслуховуючи свідка безпосередньо.

Вимоги цього принципу щодо складу суду є в тім, що у випадку колегіального розгляду справи остав від початку і до закінчення справи повинний бути незмінним. При одноособовому розгляді справи воно повинно бути розглянуте від початку до кінця одним суддею. Тільки судді, що брали участь у дослідженні обставин справи, можуть винести законне й обґрунтоване рішення. Тому якщо суддя чи один із суддів з якоїсь причини вибувають зі справи (хвороба, відрядження, задоволення клопотання про відвід і ін.) до його закінчення, розгляд справи повинен починатися спочатку.

Чи можна представити суду письмові пояснення? Чи можна при виступах користатися замітками?

За загальним правилом розгляд справ у суді першої інстанції здійснюється усно. Тому всі учасники процесу повинні усно довести до суду істота своїх вимог і заперечень, доказу, який ці вимоги підтверджуються. Оскільки позивач викладає свої вимоги спочатку в письмовому виді у формі позовної заяви, те і відповідач вправі представити в письмовому виді свої чи пояснення заперечення проти позову, що будуть оголошені судом у судовому засіданні також, як позовна заява.

Свідок при дачі показань може користатися письмовими замітками в тих випадках, коли його показання зв'язані з якими-небудь обчисленнями й іншими даними, що важко удержати в пам'яті. Про необхідність використовувати такі замітки повинна заявити сторона, з ініціативи якої викликаний даний свідок. Замітки повинні бути пред'явлені суду й особам, що беруть участь у справі, щоб усі переконалися, що це саме замітки, обчислення, а не текст показань свідка. Якщо чи замітки обчислення свідка мають істотне значення, то визначенням суду вони можуть бути залучені до справи.

37. Чи допускає Конституція України участь громадськості в судовому розгляді цивільних справ?

Дане питання виникає, очевидно, через те, що стаття 124 Конституції України встановлюють правило, відповідно до якого народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, а суди з народними засідателями і присяжними передбачені законодавством для карного судочинства. Але тут мова йде про участь народу саме в здійсненні правосуддя. Разом з тим стаття 129 Конституції України, визначаючи перелік принципів судочинства, не замикає цей перелік, а допускає можливість встановлення в законодавстві й інших основах судочинства. Тому встановлений ст. 161 ЦПК принцип участі громадськості в судовому розгляді цивільних справ Конституції України не суперечить.

Значення цього принципу визначається його цілями, що складаються з: 1) доведення до суду думки трудового чи колективу громадської організації по розглянутій справі; 2) виховному впливі на учасників процесу і сам чи колектив громадську організацію; 3) наданні допомоги суду у встановленні дійсних взаємин учасників суперечки.

Повноваження представників громадськості підтверджуються виписками з постанов загальних чи збори виборного органа громадської чи організації колективу, прийнятих із приводу розглянутої справи. Допуск представника громадської чи організації трудового колективу оформлюється визначенням суду. Якщо повноваження оформлені над-лежачим образом, то основ до відмовлення в допуску представників громадськості в судовий розгляд немає.

Цивільні справи в судах розглядається іноді дуже довго. Є чи для цього “законні” причини?

Цивільне процесуальне законодавство установлює для суду терміни підготовки і розгляди цивільного справі. За загальним правилом підготовка справи до судового розгляду повинна бути закінчена в межах семиденного терміну, починаючи з дня прийняття заяви. У виняткових випадках по складних справах цей термін може бути продовжений до двадцяти днів. Для розгляду цивільних справ закон установлює такі терміни: трудові справи — у семиденний термін; про стягнення аліментів і про відшкодування збитку, заподіяного чи каліцтвом іншим ушкодженням здоров'я, а також утратою годувальника, — у десятиденний термін; інші справи — у двадцятиденний термін.

Таким чином, максимальний термін розгляду і дозволу цивільної справи в суді не повинний перевищувати тридцяти днів. Але насправді багато справ розглядаються мі значно довше. Причинами цього можуть бути відклад розгляду справи і призупинення розгляду по справі.

Кожен випадок відкладення розгляду справи є затягуванням у його розгляді, але часто буває так, що краще допустити таке затягування, чим неправильно справа дозволити, відкладення розгляду справи являє собою перенесе :удового засідання на інше точно обумовлений час. У законі для суду вичерпного переліку не установлено. Усі підстави відкладення можна розділити на двох груп.

Суб'єктивні підстави, тобто залежні від учасників процесу: неявка кого-небудь з учасників, без яких неможливо розглянути справу в даному судовому засіданні. Неявка ця м бути як з вини суду (неповідомлення чи неналежне повідомлення про час судового засідання), так і з вини учасників процесу (неявка без поважних причин), інший відкладення може бути і недолік доказів унаслідок неякісної підготовки справи до судового розгляду.

Можуть бути й об'єктивні підстави відкладення: недостатність доказів унаслідок нових обставин, задоволення клопотань про відвід, надання дружинам терміну для примирення і т.д.

Відкладення розгляду справи оформляється протокольним визначенням суду. Учасникам справи, що з'явилися, про час нового судового засідання повідомляється під розписку. З метою процесуальної економії суд допитує свідків, що з'явилися, якщо в даному судовому засіданні присутні всі особи, що беруть участь у справі.

Призупинення виробництва в справі — це також перенесення судового засідання в справі на інший час, але на відміну від відкладення час нового судового засідання суд точно вказати не може. У цьому випадку судове засідання переноситься до відпадання перешкод, що послужили підставою призупинення виробництва в справі. Другою особливістю призупинення є те, що закон містить вичерпний перелік основ призупинення виробництва в справі.

По характері основ виділяють два види призупинення: обов'язкове і факультативне.

Обов'язкове буває тоді, коли суд незалежно від свого розсуду чи розсуду учасників справи зобов'язаний призупинити виробництво, а саме у випадках: смерті громадянина, якщо спірне правовідношення допускає правонаступництво, чи припинення юридичної особи (для юридичних осіб правонаступництво буде при будь-якому способі припинення); утрати стороною дієздатності (особа визнана недієздатним після порушення даної справи); перебування відповідача в діючій частині Збройних Сил чи України прохання позивача, що знаходиться в такій частині (ця підстава поширюється на весь особовий склад частини); неможливості розгляду даної справи до дозволу іншої справи, розглянутого в цивільному, карному чи адміністративному порядку.

Факультативне, тобто необов'язкове призупинення виробництва в справі здійснюється на прохання осіб, що беруть участь у справі, чи з ініціативи суду і може бути в наступних випадках: перебування сторони на дійсній терміновій чи службі залучення її для виконання якого-небудь державного обов'язку; важкого захворювання сторони, підтвердженого документами лікувального закладу (захворювання таке, що із-за нього явка в суд неможлива чи надзвичайно скрутна); розшуку відповідача; перебування сторони в тривалому службовому відрядженні (невідомий точно термін закінчення відрядження); призначення судом експертизи (якщо час на проведення експертизи можна визначити заздалегідь, суд повинний відкласти справу).

Призупинення виробництва в справі оформляється визначенням у виді окремого процесуального документа. Оскільки воно перешкоджає подальшому руху справи, на нього може бути подана чи скарга винесена приватне представлення прокурора.

39. Після закінчення судового засідання свідок Л. звернувся до судді і заявив, що в протоколі судового засідання неправильно записані його показання. Суддя дав указівку секретарю судового засідання внести відповідні виправлення. Чи правильно це?

За законом зауваження на протокол судового засідання можуть приносити тільки сторони й інші особи, що беруть участь у справі, тобто позивач, відповідач, треті особи, органи керування й інші особи, зазначені в ст. 121 ЦПК, прокурор і представник сторін і третіх осіб. Як видно з приведеного переліку, свідки не відносяться до осіб, що мають право приносити зауваження на протокол судового засідання. Крім того, у даному випадку був порушений і порядок розгляду зауважень.

Заява з зауваженнями на протокол подається протягом трьох днів з моменту його підписання головуючим у справі і секретарі судового засідання. Якщо триденний термін пропущений, то зауваження на протокол додаються до заяви про відновлення пропущеного терміну.

Головуючий розглядає зауваження і, у випадку згоди з ними, засвідчує правильність зауважень. Якщо він не згодний, то заява вноситься на розгляд у судовому засіданні тим же складом суду, що розглядав справу. До складу суду повинні входити хоча б двоє суддів з колишнього складу. Обличчя, що подали заяву з зауваженнями, у судове засідання викликаються лише в необхідних випадках, коли потрібні їхні додаткові пояснення. При одноособовому розгляді справи власне кажучи зауваження розглядається також одноосібно суддею, що розглянув справу.

Зауваження на протокол повинні бути розглянуті протягом п'яти днів. Якщо суд (суддя) погоджується з зауваженнями, то своїм визначенням він засвідчує їхню правильність; якщо не погоджується, те своїм визначенням він відхиляє їх. І в тім, і в іншому випадку визначення суду (судді) і зауваження на протокол прилучаються до цивільної справи.

40. Що собою представляє додаткове рішення? Коли і хто його може винести?

Одним з вимог, пропонованих до рішення суду першої інстанції, є його повнота, а це значить, що в рішенні повинний бути дана відповідь про чи наявність відсутності суб'єктивного цивільного права, що випливає зі спірного правовідносини; зазначені про приналежність цього права позивачу; визначена, чи існує юридичний обов'язок і чи покладений вона на відповідача; зазначена кількісна характеристика права й обов'язку; визначена порядок і термін реалізації права і виконання обов'язку. Якщо чого-небудь із зазначеного ні, то рішення є неповним і цим недоліком можна усунути додатковим рішенням, що виноситься по чотирьох підставах.

По-перше, якщо по якій-небудь позовній вимозі, із приводу якого сторони представляли доказу і давали пояснення, не ухвалене рішення.

По-друге, якщо суд розв'язав питання про право, але не указав точного розміру присудженого чи стягнення дії, що повинне бути виконано.

По-третє, якщо суд не вказав про обов'язкове негайне виконання.

По-четверте, якщо судом не дозволене питання про судові витрати.

Ініціаторами винесення додаткового рішення можуть бути особи, що беруть участь у справі, чи сам суд. Питання про його винесення може бути збуджений протягом десяти днів із дня постанови основного рішення. Суд, що ухвалив основне рішення, розв'язує питання про додаткове рішення в судовому засіданні з викликом сторін. При наявності одного чи декількох основ, зазначених раніше, суд виносить додаткове рішення, а при відсутності — визначення про відмовлення винести додаткове рішення. І рішення і визначення можуть бути оскаржені в касаційному порядку.

Приклад. По позові Р. до заводу “Сельхозмаш” про поновлення на роботі і стягненні винагороди за змушений прогул, суд у резолютивній частині рішення вказав: “Відновити Р., як незаконно звільненого, на колишнє місце роботи. Рішення може бути оскаржене в судову колегію по цивільних справах Харківського обласного суду протягом десяти днів через Київський районний суд м. Харкова”. Даний приклад містить чотири недоліки повноти рішення, які можна усунути шляхом винесення додаткового рішення. По-перше, позивачем пред'являлася не тільки вимога про поновлення на роботі, але і вимога про стягнення винагороди за змушений прогул. Якщо з приводу цієї вимоги представлялися докази і сторони давали пояснення, можна винести додаткове рішення.

По-друге, суд у резолютивній частині точно повинний був указати посаду, на яку відновлюється незаконно звільнена особа. Це теж може бути предметом додаткового рішення.

По-третє, і по першому і за другою вимогою суд зобов'язаний був указати про негайне виконання рішення про поновлення на роботі і стягненні винагороди за змушений прогул не більш ніж за один місяць.

І, нарешті, по-четверте, додатковим рішенням повинний бути дозволене питання про стягнення з відповідача судових витрат у доход держави.

41. Що значить “суд роз'ясняє рішення”? Які правові наслідки це має?

Приклад. По позові Петровой Зої Іванівни до Хмельнову Владислава Івановичу і Хмельнову Василю Івановичу про розділ спадкоємного майна суд у резолютивній частині, зокрема, указав: “Визнати за Хмельновым В.И. право на меблевий гарнітур, холодильник, телевізор, килим, а за Хмельновым В.И. — право на автомобіль ГАЗ-24”. Виконати таке рішення неможливе, тому що не зрозуміло, кому з братів яке майно повинне бути передане. У відповідності зі ст. 212 і 215 ЦПК є два види роз'яснення рішення. Перший вид — роз'яснення змісту рішення головуючим після його оголошення. І другий — процесуальне роз'яснення, роз'яснення з винесенням процесуального документа — визначення. У приведеному вище прикладі недолік рішення саме і можна усунути процесуальним його роз'ясненням.

Ініціаторами роз'яснення рішення можуть бути особи, що беруть участь у справі, а також орган виконання, найчастіше судовий виконавець. Подача заяви про роз'яснення рішення можлива, якщо рішення ще не виконане, у межах термінів виконавчої давнини.

Суд, що дозволив цивільну справу, роз'ясняє рішення своїм визначенням, на яке може бути подана чи скарга внесена приватне представлення прокурора. У судове засідання повинні викликатися сторони, однак їхня неявка не перешкоджає розгляду питання про роз'яснення рішення, якщо в суду є зведення про належне повідомлення сторін. Роз'ясняючи рішення, суд не вправі змінювати його зміст. Пленум Верховного Суду України в пункті 13 Постанови № 11 від 29 грудня 1976 р. “Про судове рішення” указав: “При роз'ясненні у відповідності зі ст. 215 ЦПК свого рішення суд у визначенні з цього приводу викладає більш повно і ясно ті ж частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не вносячи змін у суть рішення і не стосуючись питань, що не були предметом судового розгляду”.

42. Чим відрізняється негайне виконання від звичайного виконання судового рішення?

“Звичайне” виконання рішення може здійснюватися тільки після того, коли рішення набуде законної сили. Якщо рішення не оскаржене і на нього не було внесено касаційне представлення прокурора, то воно набуває законної сили після закінчення терміну на касаційне оскарження і внесення представлення. У випадку подачі скарги чи представлення рішення, якщо воно не скасовано судом касаційної інстанції, набуває законної сили після розгляду справи цим судом. У законну силу вступають негайно і касаційному оскарженню не підлягають рішення Верховного Суду України по всіх справах і рішення інших судів України по окремих справах, що виникає з адміністративно-правових відносин.

Однак деякі судові рішення по цивільним де лам стають здатними до примусового виконання до набуття законної сили, тобто відразу слідом за їх постановою і оголошенням. Необхідність негайного виконання
виникає внаслідок особливості підтвердженого судом вимогам позивача. Процесуальний закон передбачає два виду i негайні виконання: обов'язкове і факультативне.

Обов'язкове негайне виконання — це негайне виконання незалежне від розсуду чи суду учасників справи. Суд зобов'язаний допустити негайне виконання по справах про стягнення аліментів; про присудження робітнику чи службовцю заробітної плати; про відшкодування шкоди, заподіяного чи каліцтвом іншим ушкодженням здоров'я, а також утратою годувальника; про поновлення на роботі незаконно звільненого чи переведеного працівника; про стягнення на користь члена колгоспу оплати за працю в колгоспі.

Суд вправі в залежності від конкретних обставин розглянутої справи (факультативно) допустити рішення до негайного виконання по справах про присудження винагороди авторам за використання добутків в області літератури, науки і мистецтва, а також об'єктів права інтелектуальної власності, на які видані охоронні документи; якщо від затримки виконання може відбутися значний збиток для сторони, на користь якої винесене рішення; якщо маються підстави припустити, що рішення згодом буде чи неможливо важко виконати.

Питання про негайне виконання рішення дозволяється при винесенні рішення. Оскарження рішення, у якому зазначено про його негайне виконання, не припиняє негайного виконання.

43. У яких випадках може суд закінчити цивільну справу, не виносячи судового рішення?

Цивільний процесуальний закон передбачає двох форм закінчення цивільної справи без винесення судового рішення: припинення виробництва в справі і залишення заяви без розгляду.

Припинення виробництва в справі допускається по підставах, перерахованим у ст. 227 ЦПК. Їх можна звести до трьох груп. По-перше, справа підлягає припиненню, якщо воно виникло незаконно, тобто при відсутності в позивача права на пред'явлення позову в суді (див. відповіді на питання № 9 і 30). По-друге, справа припиняється, якщо воно виникло законно, але далі його розглядати недоцільно (якщо позивач відмовив від позову і відмовлення прийняте судом; якщо сторони уклали світову угоду і воно затверджено судом; якщо між сторонами укладена договір про передачу даної суперечки на дозвіл третейського суду). По-третє, справа припиняється, якщо воно виникло законно, але далі його розглядати неможливо: якщо після смерті громадянина, що є однієї зі сторін у справі, спірні відносини не допускають правонаступництва (наприклад, у випадку смерті чи позивача відповідача в справі про стягнення аліментів, у випадку смерті позивача в справі про поновлення на роботі і т.п.).

Виробництво в справі припиняється визначенням суду, що виноситься у виді окремого процесуального документа. У ньому повинне бути зазначене підстава припинення виробництва в справі. Якщо виробництво припиняється через непідвідомчість суду, то заявнику необхідно вказати, куди він може звернутися зі своєю заявою. Оскільки визначення про припинення виробництва перешкоджає подальшому руху справи, на нього може бути подана чи скарга принесена приватне представлення прокурора. Наслідком припинення справи є те, що повторне звертання в суд з тотожним позовом, тобто з позовом між тими ж сторонами, про той же предмет і по тим же підставам, не допускається.

Залишення заяви без розгляду допускається по підставах, зазначеним у ст. 229 ЦПК. Їх можна розділити на двох груп. Перша група основ свідчить про те, що процес виник неправомірно, тому що порушені умови, що визначають порядок пред'явлення позову: заява подана недієздатною особою; заява від імені зацікавленої особи подано особою, що не має повноважень на ведення справи (див. відповідь на питання № 31).

Особливу складність викликає тепер застосування п. 1 ст. 229 ЦПК, що вимагає залишати заява без розгляду, якщо зацікавленою особою, що звернулася в суд, не дотриманий установлений для даної категорії справ порядок попереднього позасудового дозволу справи і можливість застосування цього порядку не втрачений. Хоча Пленум Верховного Суду України в Постанові № 9 від 1 листопада 1996 року “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” прямо не висловився щодо припинення виробництва в справі на підставі п.2 ст. 227 ЦПК і залишенні заяви без розгляду на підставі п.1 ст. 229 ЦПК, для судів має важливе значення п.8 даної Постанови, у якому зазначено категорично, що суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовного чи заяви скарги тільки на тім підставі, що його вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Виходить, і припиняти виробництво в справі і залишати заява без розгляду відповідно до цієї указівки Верховного Суду і по даній підставі суди не повинні.

Друга група основ залишення заяви без розгляду свідчить про неможливість подальшого його розгляду в цьому процесі (у випадку повторної неявки в судове засідання чи позивача обох сторін або не повідомленими про причини неявки на вторинний виклик; у випадках, коли спор по тотожному позові знаходиться на розгляді в іншому суді).

Залишення заяви без розгляду провадиться визначенням суду, винесеним у виді окремого процесуального документа, на яке може бути подана чи скарга внесена приватне представлення прокурора, оскільки воно перешкоджає подальшому руху справи. На відміну від припинення виробництва в справі, при залишенні заяви без розгляду настають інші правові наслідки. Оскільки перешкоди, що є підставами залишення заяви без розгляду, переборні, після їхнього усунення можна знову звертатися в суд з тотожним позовом.

ВИРОБНИЦТВО В СУДІ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ ПО НЕПОЗОВНИХ СПРАВАХ

44. Які справи розглядаються у виробництві по справах, що виникає з адміністративно-правових відносин?

На відміну від позовного виробництва в даному виді судочинства суд першої інстанції розглядає і дозволяє непозовні справи, тобто такі, у яких немає суперечки про право цивільному (цивільному, трудовому, сімейному, кооперативному). Тому в цьому виді судочинства немає сторін, позову, позовної заяви, відмовлення від позову, світової угоди, визнання позову і т.п. Предметом судового розгляду тут є суперечка про законність дій посадових осіб, адміністративних органів і ін.

В даний час у судовому порядку розглядається одинадцять категорій справ, що виникають з адміністративно-правових відносин: по скаргах на неправильності в списках виборців і в списках громадян, що мають право брати участь у референдумі; по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії з виборів депутатів і голів Рад і заявам про скасування рішення виборчої комісії про реєстрацію кандидата; по скаргах на рішення і дії Центральної й окружної виборчих комісій з виборів Президента України і заявам про скасування рішення Центральної виборчої комісії; по заявах про скасування рішення окружної виборчої комісії про реєстрації кандидата в народні депутати України; по скаргах на рішення і дії Центральної виборчої комісії; по заявою про дострокове припинення повноважень народного депутата України у випадку невиконання їм вимог про несумісність депутатської діяльності з іншими видами діяльності; по скаргах на дії органів і посадових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень; по скаргах громадян на рішення, дії чи бездіяльність державних органів, юридичних чи посадових осіб у сфері управлінської діяльності; по скаргах на рішення, прийняті у відношенні релігійних організацій; по заявах прокурора про визнання правового акта незаконним; про стягнення з громадян податкової недоїмки, самооподаткуванню сільського населення і державному обов'язковому страхуванню.

Ці справи розглядаються за загальними правилами, установленим ЦПК, за деякими вилученнями і доповненнями. Тому на них поширюються вимоги цивільної процесуальної форми про стадії процесу, про принципи процесуального права, про представництво, про правонаступництво, про докази, про процесуальні терміни й ін.

45. У газеті “Дзеркало тижня” № 43 було повідомлення про оскарження рішення сесії міськради в суд. Чи можна це робити за законом? Чи може суд призупинити це рішення?

Відповідно до глави 31-а громадянин вправі звернутися в суд зі скаргою, якщо вважає, що рішенням, чи дією бездіяльністю державного органа, юридичної або посадової особи під час здійснення ними управлінських функцій порушені його чи права волі. До органів, чиї рішення, чи дії бездіяльність можуть бути оскаржені, відносяться й органи місцевого самоврядування. Крім порушення прав і свобод, предметом скарги можуть бути також перешкоди для реалізації конституційних прав і чи свобод недостатність заходів для реалізації прав громадянина; покладання на нього обов'язків, не передбачених чи законодавством передбачених законодавством, але без обліку конкретних обставин, при яких ці обов'язки повинні покладатися, чи що вони покладені не уповноваженою чи особою органом; залучення до відповідальності, не передбаченої законом, чи застосування стягнення при відсутності чи основ неправомочною чи особою органом.

Що стосується повноважень суду відносно оскарженого рішення, то вони підрозділяються на двох груп: повноваження при розгляді справи і повноваження за підсумками розгляду справи. Призупинити оскаржене рішення суд саме може після надходження скарги в суд. Як представляється, суд повинний винести визначення про призупинення дії рішення, що оскаржується і не пізніше наступного дня після прийняття скарги направити його відповідному органу.

За підсумками розгляду справи, суд при обґрунтованості скарги визнає оскаржене рішення неправомірним і ставить за обов'язок органу, його що прийняв, задовольнити вимога заявника й усунути порушення. Якщо ж рішення, яке оскаржують прийняте відповідно до закону, у межах повноважень державного органа і чи права волі заявника не були порушені, суд постановляє рішення про відмовлення в задоволенні скарги.

46. У якому порядку можуть бути стягнені з громадян податкові недоїмки?

Особливістю цих справ є те, що вони як би починаються з елементів виконання. Орган стягнення — фінансовий відділ виконкому районного, міського чи районного в місті Ради народних депутатів — виступає й органом виконання. Ще до порушення справи в ще орган стягнення повинний зробити опис чи майна зібрати дані про майно недоїмника, що знаходиться в інших осіб, якщо майна недостатньо для погашення недоїмки, л якщо в боржника немає майна, на яке за законом може бути звернене стягнення, варто скласти акт про відсутність майна.

У суд орган стягнення звертається для того, щоб одержати рішення суду про вилучення майна в боржника. Заява органа стягнення подається в суд за місцем проживання недоїмника чи місцеві перебування нею майна. У заяві треба вказати прізвище, ім'я і по батькові недоїмника і місце його проживання; закон, на підставі якого громадянин зобов'язаний платити податок; суму платежу і. термін його сплати, суму недоїмки і пені. До заяви необхідно прикласти копію платіжного чи повідомлення виписка з особового рахунка недоїмника з указівкою часу вручення йому платіжного документа, розміру і термінів платежу; акт опису майна недоїмника чи акт про відсутність майна в боржника; довідки від інших осіб про належний недоїмнику сумах при чи відсутності недостатності в млість майна.

У судовому засіданні суд перевіряє відповідність закону виду платежу, наявність основ стягнення, дотримання порядку залучення до платежу, дотримання наявних пільг.

У випадку сумніву в правильності числення розміру платежу суд припиняє виробництво в справі і направляє матеріали органу стягнення для пеpевірки. Виробництво відновляється після перерахунку платежу чи підтвердження заяви вищестоящим органом. Суд визнає заяву органа стягнення обґрунтованим і законної, вона виносить рішення про вилучення майна і дозволяє органу стягнення продовжити виконання по загальним ін; вилам ЦПК.

47. У якому порядку оскаржуються дії посадових осіб податкової служби?

Порядок оскарження дій посадових осіб державних податкових інспекцій визначено головним чином статей 14 Закону України “Про державу іншій податковій службі в Україні” (Відомості Верховної Ради, 1991, № 6, ст. 37).

Скарги на дії посадових осіб державних податкових інспекцій подаються в ті податкові інспекції, яким вони підлеглі. Скарги дозволяються в місячний термін із дня їхнього одержання. Рішення по скаргах можуть бути оскаржені протягом місяця у вищестоящу податкову інспекцію. У випадку незгоди юридичних осіб з рішенням Головної державної податкової інспекції України воно може бути оскаржене в Арбітражний суд.

Якщо громадянин не згодний з прийнятим рішенням, дії посадових осіб державних податкових інспекцій можуть бути оскаржені їм у судовому порядку. Ці справи розглядаються в порядку, установленому главою 31-А ЦПК (див. відповідь на питання № 45).

Оскарження дій посадових осіб державних податкових інспекцій, зв'язаних з накладенням адміністративного стягнення, здійснюється в порядку, передбаченому главою 31 ЦПК.

Скарга подається в районний (міський) суд за місцем роботи посадової особи протягом десяти днів із дня винесення постанови. Суд, одержавши скаргу, зажадає справа про накладення адміністративного стягнення. Скарга розглядається з викликом заявника, а в разі потреби і посадової особи, яка винесла постанову. Справа повинна бути розглянута не пізніше десятиденного терміну з дня надходження скарги. Перевіряючи скаргу, суд повинний установити: чи накладене стягнення правомочним органом; чи маються в діях ознаки адміністративної провини; чи врахований характер провини, особистість порушника, ступінь його провини, майнове положення, обставини, що зм'якшують і обтяжують відповідальність.

Підсумком судового розгляду є судове рішення, яким суд по цих справах може:

1) відмовити в задоволенні скарги, якщо постанова про адміністративне стягнення є законним і обґрунтованої;

2) скасувати постанова і направити адміністративна справа на новий розгляд, якщо не були з'ясовані необхідні обставини;

3) скасувати постанова і направити справа на розгляд правомочного органа;

4) скасувати постанова і припинити справа, якщо за законом встановлені обставини виключають виробництво в справі про адміністративні правопорушення;

5) змінити стягнення в межах, передбачених законом про відповідальність за адміністративне правопорушення.

Рішення за даними справам є остаточними й у касаційному порядку не можуть бути оскаржені. Копію рішення суд відправляє чи органу особі, постанови яких були оскаржені.

48. Які справи розглядаються в суді в порядку особливого виробництва?

Особливе виробництво є одним з видів виробництв у суді першої інстанції. У порядку особливого виробництва суд розглядає і дозволяє справи: про визнання громадянина обмеженого дієздатним чи недієздатної; про визнання громадянина безвісно відсутнім чи про оголошення громадянина померлим; про усиновлення дітей, що проживають на території України; про встановлення неправильності запису в актах цивільного стану; про установлення фактів, що мають юридичне значення; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про оскарження нотаріальних чи дій відмовлення в їхньому здійсненні. Кожна з цих категорій має особливості, але усі вони мають і загальні риси, тому що відносяться до одного виду виробництва — особливому.

У порядку особливого виробництва може дозволятися тільки суперечка про наявність факту, стану, але не суперечка про право. Тому справи збуджуються заявою, а виходить, тут немає позовної заяви, сторін, коло заявників чітко визначений законом, немає відмовлення від позову, визнання позову й інших категорій, властивому позовному виробництву.

Справи особливого виробництва розглядаються за загальними правилами. Але оскільки в них не може бути суперечки про право, ЦПК установлює для них і ряд особливостей. Усі справи особливого виробництва розглядаються суддею одноосібно.

Що стосується справ про визнання громадянина недієздатним, то у випадку скасування одноособового рішення судді, справа повинна розглядатися колегіальним судом.

49. Який порядок установлений законом для розгляду справ про визнання громадянина обмежено дієздатним?

Дана категорія справ має велике соціальне значення для родини, суспільства і разом з тим торкається основних прав особистості.

Метою цих справ є деяке обмеження громадянина в дієздатності по передбаченим у законі підставам: а) унаслідок зловживання спиртними напоями; б) унаслідок зловживання наркотичними коштами. Справа в суді збуджується за заявою повнолітніх членів родини даного громадянина, профспілок і інших громадських організацій, прокурора й органів опіки і піклування. Члени родини будуть вважатися заявниками і тоді, коли справа порушена не їхньою заявою.

Заява про визнання громадянина обмежено дієздатним держмитом не оплачується і подається в суд за місцем проживання цього громадянина. До заяви необхідно прикласти доказу того, що громадянин зловживає спиртними чи напоями наркотичними коштами і цим ставить себе і свою родину у важке матеріальне становище. Це можуть бути акти міліції і громадських організацій, рішення товариських судів і ін. У порядку підготовки справи суддя може визначити коло свідків, що можуть підтвердити обставини справи.

Справи про визнання громадянина обмежено дієздатним розглядаються обов'язково за участю представників органів опіки і піклування. Громадянин, у відношенні якого розглядається справа, бере участь у розгляді справи, якщо це можливо по стані його здоров'я. У рішенні суду при наявності достатніх основ повинне бути зазначене про визнання громадянина обмежено дієздатним. Суд не повинний указувати, у чому конкретно це повинно укладатися. Наприклад, не можна вказувати в судовому рішенні, як іноді роблять, що громадянин обмежений у праві одержання своєї зарплати і розпорядження нею.

Після вступу рішення в законну силу воно спрямовується органам опіки і піклування для призначення попечителя громадянину, визнаному обмежено дієздатним. Якщо громадянин припинить зловживання спиртними чи напоями наркотичними коштами, суд за заявою самого громадянина, його попечителя, установ організацій і осіб, зазначених вище, а також за власною ініціативою постановляє в судовому засіданні рішення про скасування обмеження в дієздатності. Це рішення після набуття законної сили спрямовується органам опіки і піклування для зняття піклування над даним громадянином.

50. Які юридичні факти можна встановлювати в суді? Який порядок установлення фактів, що мають юридичне значення?

Виникнення, чи зміна припинення прав і обов'язків залежить від юридичних фактів, наявність яких досить часто підтверджується відповідними документами. Якщо документами їх підтвердити неможливо, юридичні факти можна установити в суді в порядку особливого виробництва. На відміну від позовного виробництва установлення факту тут є кінцевою метою. Суд установлює юридичні факти, якщо: вони волочуть виникнення, чи зміну припинення прав і обов'язків; чинним законодавством допускається судовий порядок установлення даного юридичного факту; неможливо одержати відповідні чи документи неможливо відновити втрачені документи, що засвідчують факти; при установленні факту не буде дозволятися суперечку про право цивільному.

У порядку особливого виробництва суд може встановлювати наступні факти (ст. 273 ЦПК).

Факт родинних відносин громадян. У заяві про установлення факту треба вказати мета його встановлення, зведення про неможливість одержання відповідного документа в органах РАГС. Просити можна про встановлення такого ступеня споріднення, що може спричинити правові наслідки для заявника (наприклад, одержання свідчення про право на спадщину).

Факт перебування громадянина на утриманні. Цей факт може підтверджуватися довідками житлово-експлуатаційних органів. При неможливості їхнього одержання даний факт можна встановлювати в суді. Суд повинний установити, що було саме утримання, тобто допомога, що надавалася заявнику, була для нього постійним і основним джерелом засобів існування. При установленні факту перебування на утриманні для оформлення права на спадщину необхідно, щоб утриманець був непрацездатним і перебував на утриманні не менш одного року.

Факт каліцтва. Цей факт можна встановлювати в порядку позовного виробництва, якщо він необхідний для дозволу цивільно-правової суперечки і якщо в позасудовому порядку це зробити неможливо (втрачений акт про нещасливий випадок, при його складанні допущені помилка і т.п.).

Факт реєстрації усиновлення, шлюбу розірвання шлюбу, народження і смерті. Установлюючи ці факти, суд констатує саме наявність факту реєстрації, а не сама подія, установлює достовірні факти, а не можливі, як при оголошенні померлим, втраті актових книг РАГСу і відповідних свідчень.

Факт перебування у фактичних шлюбних відносинах. Цей факт може бути встановлений судом, якщо фактичні шлюбні відносини виникли до 8 липня 1944 року і продовжувалися до смерті одного з чоловіків. Після зазначеної дати правове значення має тільки зареєстрований шлюб.

Факт приналежності правовстановлюючих документів. Ці справи виникають унаслідок помилок у документах. Але помилки можуть усувати насамперед організації, що видали даний документ. Тому суд повинний переконатися, що документ належить саме заявнику і що організація, що видала документ, не має можливості внести необхідні виправлення.

Так, суд може установлювати факт приналежності довідок про поранення, про перебування у госпіталі, повідомлень військових частин, військкоматів і інших органів військового керування про чи загибель пропажі без звістки; заповітів, страхових свідчень, ощадних книжок, трудових книжок і т.п. При цьому суд не вправі встановлювати тотожність імен, по батькові і прізвищам осіб, по-різному іменованих у різних документах. Справи про установлення факту приналежності квитка про членство в об'єднанні громадян, військового квитка, паспорта, а також свідчень, видаваних органами РАГС, судовому розгляду не підлягають, тому що вони засвідчують особистість. Виправлення в них можуть вносити тільки видали їхні органи.

Факт смерті особи. Він установлюється тоді, коли органи РАГС не робили запису про смерть особи. Суд повинний установити час і місце, обставини смерті. На відміну від оголошення померлим, це достовірний факт. Рішення суду про встановлення цього факту є підставою для видачі документів органами РАГС, нотаріусом і ін.

Оскільки закон не дає вичерпного переліку фактів, що може встановлювати суд, у порядку особливого виробництва можуть встановлюватися й інші факти, що мають юридичне значення.

Так, суд може установити факт участі в роботах, зв'язаних з усуненням аварії на Чорнобильської АЕС чи її наслідків, якщо заявник не може одержати документів, необхідних для одержання відповідного посвідчення. У суді можуть бути установлені факти батьківства і визнання батьківства, у випадку смерті особи, що заявник вважає батьком дитини; прийняття спадщини й ін.

Справи про установлення фактів, що мають юридичне значення, збуджуються заявою, подаваним у суд за місцем проживання заявника. У заяві повинний бути зазначений факт, що підлягає встановленню, мета установлення факту, причини неможливості одержання документів, що засвідчують цей факт, і доказу, що підтверджують наявність факту. У рішенні суду відображається факт, установлений судом, мета його встановлення, доказу, на підставі яких установлений цей факт. Саме по собі рішення не заміняє документ, що засвідчує юридичний факт, а лише є підставою для одержання відповідних документів.

51. У якому порядку розглядаються справи про усиновлення дітей, що проживають на території України?

Недавні зміни в брачно-сімейному законодавстві зажадали регулювання порядку розгляду цих справ у суді. У зв'язку з цим ЦПК був доповнений главою 35-А, тобто законодавець відніс ці справи до справ особливого виробництва. За своїм характером ці справи являють собою визнання судом особливого стану: при наявності визначених фактів стану усиновлення.

Заява про усиновлення дитини подається в суд за місцем проживання дитини, що усиновлюється, чи за місцем проживання заявника. Як представляється в більшості випадків, а якщо заявником є іноземні громадяни — завжди, справа повинна розглядатися судом за місцем проживання дитини з метою повного й об'єктивного з'ясування обставин справи.

Крім звичайних справ усякої заяви реквізитів, заява по цих справах повинне містити прізвище, ім'я, по батькові, вік дитини, що усиновляється, його місце проживання, клопотання про зміну прізвища, по батькові, даних про дату і місце народження дитини і про запис чи заявника заявників батьками дитини; зведення про поінформованість про стан здоров'я дитини.

До заяви про усиновлення дитини в суд повинне бути прикладений висновок органа опіки і піклування про доцільність усиновлення і відповідність його інтересам дитини.

Для одержання такого висновку заявник звертається у відділ утворення за місцем проживання. До заяви додається довідка з місця роботи про займану посаду і заробітну плату чи копія декларації про доходи; копія свідчення про шлюб, якщо заявники перебувають у шлюбі, медичний висновок про стан здоров'я усиновителя. На підставі цих документів і акта обстеження житлових умов складається висновок про узяття на облік як кандидата в усиновителі. Відділ утворення на підставі заяви кандидата в усиновителі і документів дитячої установи, де міститься і виховується дитина, складає висновок про доцільність усиновлення і відповідність його інтересам дитини.

Якщо усиновителями виступають іноземні громадяни, то кандидатами в усиновителі їхній беруть на облік у Центрі по усиновленню дітей при Міністерстві утворення України, дозвіл якого повинно додаватися до заяви, пропонованій іноземними громадянами в суд.

Зазначені документи є не тільки підставою для видачі висновку про доцільність усиновлення і відповідність його інтересам дитини, але разом з цим висновком повинні представлятися в суд. Якщо ж кандидатами в усиновителі є іноземні громадяни, то в суд додатково представляється дозвіл компетентного органа країни усиновителя дитини, нотаріально засвідчене зобов'язання усиновителя про надання представникам дипломатичної установи України в даній країні інформації про усиновлену дитину і можливість спілкування з ним.

З висновком про доцільність усиновлення і відповідність його інтересам дитини в судовому засіданні повинні виступити представники органів опіки і чи піклування Центра по усиновленню дітей при Міністерстві утворення України, якщо усиновителями виступають іноземні громадяни. З метою збереження таємниці усиновлення справи цієї категорії розглядаються в закритому судовому засіданні. Суд повинний перевірити наявність і законність основ для усиновлення: чи може дана особа бути усиновителем, чи не порушені права осіб, що мають переважне право на усиновлення даної дитини (дані про його батьків, наявність їхньої згоди, про їхній правовий стан, про їхню участь у вихованні і змісті дитини), чи дотримана порядок узяття на облік, є чи необхідні документи.

За результатами розгляду справи суд виносить рішення. Якщо суд задовольняє заяву про усиновлення, то в рішенні повинне бути зазначене про зміну по клопотанню заявників імені, прізвища і по батькові дитини, що усиновлюється, дати і місця його народження, про запис усиновителів його батьками, про стягнення з них судових витрат. Усиновлення вважається, що наступили з моменту вступу рішення в законну силу. Копія рішення і є підставою для внесення в акт запису про народження дитини.

Якщо усиновителем є іноземний громадянин, копія рішення спрямовується також і в Центр по усиновленню дітей, що у десятиденний термін відправляє в МЗС офіційне повідомлення про усиновлення дитини, копію рішення суду і копію зобов'язання усиновителя в місячний термін після усиновлення звернутися в консульську установу України в країні його проживання з проханням поставити усиновленої дитини на консульський облік, надавати цій установі періодичну інформацію про умови життя і виховання дитини, про можливість його представника спілкуватися з дитиною, а також збереженні дитині громадянства України до досягнення їм вісімнадцятирічного віку.

ВИРОБНИЦТВО ПО ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВИХ РІШЕНЬ

52. Хто має право касаційного оскарження рішення і який порядок його здійснення?

У практиці розгляду дозволу цивільних справ ще зустрічаються судові помилки. Тому процесуальне законодавство передбачає можливість здійснення права на судовий захист і у вищестоящому, касаційному суді. Своєрідність діючої системи касації в тім, що суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення, а не заново дозволяє справа; він не зв'язаний межами скарги і перевіряє справа в повному обсязі і по колу осіб і по колу правовідносин; виробництво в справі здійснюється в особливій процесуальній формі.

Обличчя, що оскаржать рішення, повинні володіти цивільною процесуальною правоздатністю, але не тільки загальної, але і по даній справі (див. відповідь на питання № 9). Коло цих осіб визначений процесуальним законом: це сторони й інших осіб, що брали участь у справі.

Сторонам надане право касаційного оскарження незалежно від того, брали участь чи вони особисто в розгляді справи в суді першої інстанції, тому що рішення в справі винесено у відношенні їхніх особистих прав і обов'язків. Таким же правом володіють і співучасники, але треба враховувати, що співпозивачі і співвідповідачі можуть оскаржити рішення самостійне або можуть приєднатися до скарги, поданою відповідною стороною.

Треті особи, що заявляють самостійні вимоги на предмет суперечки, мають право оскарження тоді, коли вони були допущені до участі в справі, тобто у випадку прийняття судом першої інстанції їхньої позовної заяви. Треті особи, що не заявляють самостійних вимог, наділені правом касаційного оскарження, якщо вони чи вступали залучалися до участі в справі. Вони можуть самостійно оскаржити судове чи рішення приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якого вони виступали.

Законні представники (батьки, усиновителі, опікуни і попечителі) наділені таким же правом касаційного оскарження як і сторони. Інші представники мають право касаційного оскарження тільки при тих умовах, коли це передбачено дорученням, виданої їм чи стороною третьою особою.

Органи державного керування можуть оскаржити рішення незалежне від форми їхньої участі в суді першої інстанції, а інші підприємства, організації, установи й особи, зазначені в ст. 121 ЦПК, — тільки у випадку порушення ними справи в суді першої інстанції.

Чи прокурор заступник прокурора можуть вносити касаційне чи приватне представлення на постанови суду першої інстанції по чи справах питанням, розглянутим за участю прокурора. Помічники прокурорів, прокурори відділів і керувань вносять касаційні представлення тільки по справах, у розгляді яких вони брали участь.

Правом касаційного оскарження наділені також заявники, зацікавлені особи й інші особи, що беруть участь у справі, по справах, що виникає з правових відносин, і справам особливого виробництва.

Рішення суду першої інстанції може бути оскаржене як цілком, так і в якійсь частині. У тих випадках, коли касатора не задовольняють тільки мотиви рішення, він може оскаржити тільки його мотивувальну частину.

Приклад. Суд вказав у рішенні про те, що в позові він відмовляє через пропуск позивачем без поважних причин терміну давнини позову. Відповідач же вважає, що борг він повернув позивачу. У касаційній скарзі він не заперечує проти відмовлення в позові, але може окремо оскаржити мотивування цього відмовлення.

Окремі рішення не підлягають касаційному оскарженню (див.: відповідь на питання № 42). Касаційні скарги і представлення прокурора подаються протягом десяти днів через суд, що ухвалив рішення, у наступні касаційні суди: на рішення районного (міського) суду, міжрайонного (окружного) суду, військового суду гарнізону подаються відповідно у Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласний, Київський і Севастопольський міські суди, військові суди регіонів, Військово-Морських Сил, а на рішення Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів регіонів, Військово-Морських Сил — у Верховний Суд України.

У касаційній скарзі необхідно вказати найменування суду, до якого оскаржується рішення; найменування касатора; істота оскарженого рішення і найменування суду, його що постановили; у чому неправильність рішення; прохання касатора; перелік прикладених до скарги матеріалів. До скарги додаються її копії по числу осіб, що брали участь у справі.

53. По яких підставах може бути скасоване рішення касаційним судом?

Головними вимогами, пропонованими до судового рішення, є його законність і обґрунтованість. Порушення цих вимог, тобто незаконність і необґрунтованість судових рішень, саме і є підставою до їхнього скасування. У чому конкретно вони можуть складатися?

Необґрунтованість судових рішень може складатися насамперед у неповному з'ясуванні судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи. Неповнота найчастіше і є в судовій практиці причиною скасування рішень суду першої інстанції. По-друге, необґрунтованість рішення суду першої інстанції може складатися й у недоведеності обставин, що мають значення для справи, що суд вважає встановленими. У цьому випадку суд касаційної інстанції повинний перевірити достатність і вірогідність доказів, зібраних і оцінених судом, що дозволив справу (див. відповідь на питання № 26). І нарешті, рішення є необґрунтованим у тому випадку, якщо висновки суду першої інстанції, викладені їм у рішенні, не відповідають обставинам справи.

Незаконність рішення суду першої інстанції, як підстава для його скасування, складається в чи порушенні неправильному застосуванні норм матеріального чи норм процесуального права. Не може бути скасоване правильне власне кажучи, тобто обґрунтоване судове рішення по одним тільки формальним розуміннях. Представляється, що правильним є таке рішення, що є обґрунтованим, а порушення норм права не вплинули на його істоту.

Чи порушення неправильне застосування норм матеріального права, що волоче його незаконність, може складатися по-перше, у тім, що суд першої інстанції при винесенні рішення не застосував закон, що підлягає застосуванню, а дозволив справу на підставі норми права, що регулює подібне правовідношення, або виходив із загальних початків і змісту законодавства України.

По-друге, незаконним буде таке рішення, при винесенні якого суд першої інстанції застосував закон, що не підлягає застосуванню, заснував своє рішення, наприклад, на скасованому законі, законі, що ще не вступив у чи силу законі, що суперечить Конституції України.

І, по-третє, незаконним буде рішення в тому випадку, якщо суд першої інстанції при винесенні рішення неправильно витлумачив матеріальну норму права, що регулює спірне правовідношення. Найчастіше в судове практиці помилки бувають через неправильне тлумачення і застосування норми права по обсязі її дії: суд або розширено неї тлумачить і тому поширює її на ті відносини, що вона не регулює, або навпаки.

Чи порушення неправильне застосування норм процесуального права є підставою до скасування рішення тільки тоді, коли воно чи привело могло привести до неправильного дозволу справи. Наприклад, порушення правил про підсудність повинне волокти скасування судового рішення тільки тоді, коли внаслідок цього винесене неправильне чи рішення порушені права кого-небудь з осіб, що беруть участь у справі, тому що вони не змогли особисто брати участь у суді.

Інша група процесуальних порушень є безумовною підставою до скасування рішення незалежно від чи правильності неправильності рішення. До таким “грубим” процесуальним порушенням закон відносить вісьмох порушень: справа розглянута неправомочним складом суду; з порушенням таємниці дорадчої кімнати; з порушенням правил про мову судочинства; рішення не підписане ким-небудь з чи суддів підписано не тими суддями, що зазначені в рішенні; рішення винесене не тими суддями, що входили до складу суду, що розглядав справу; протокол судового засідання відсутній у справі чи не підписана головуючим і секретарем судового засідання; справа розглянута під час відсутності кого-небудь з осіб, що беруть участь у справі, не сповіщених про час і місце судового засідання; суд розв'язала питання про права й обов'язки осіб, не притягнутих до участі в справі.

54. По яких підставах провадиться перегляд справи у зв’язку з нововиявленими обставинами?

Перегляд справи по знововиявленим обставинам здійснюється по чотирьох підставах:

1) Істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі заявнику (це повинно бути саме обставини, факти, а не докази; це повинні бути істотні обставини, тобто такі, що якщо вони були б відомі при розгляді справи, те суд виніс би принципово інше рішення; це повинно бути знову відкриті обставини, а не нові чи що змінилися);

2) свідомо помилкові показання свідків, свідомо помилковий висновок експерта, свідомо неправильний переклад, підробленість документів або речовинних доказів (крім зазначених для першої підстави ознак, для цього потрібно, щоб ці обставини були підтверджені вироком суду, що вступили в силу, про осуд свідка, експерта, перекладача й ін.);

3) злочинні дії сторін, інших осіб, що беруть участь у справі, чи злочинні дії суддів, зроблені при розгляді цивільної справи ( і тут, крім загальних ознак, ці обставини повинні бути установлені вироком суду);

4) скасування рішення, вироку, чи визначення постанови суду або іншого органа, що послужили підставу до винесення даного рішення (Крім загальних ознак, повинний бути акт, що скасував преюдиціальний документ).

Заява про перегляд по знововиявленим обставинам можуть подавати особи, що беруть участь у справі. Справа може збудити і прокурор своїм представленням. Заява подається в суд, який виніс дане рішення, протягом трьох місяців із дня встановлення обставини. Для прокурора термін не визначений. При наявності зазначених у законі основ, суд скасовує рішення і справа розглядається знову за загальними правилами, установленим ЦПК.

ВИКОНАВЧЕ ВИРОБНИЦТВО

55. Хто виконує судові рішення і ухвали? Хто ще може брати участь у виконавчому виробництві?

Виконання судових рішень, ухвал і постанов, вироків і інших рішень по кримінальних справах у частині майнових стягнень, світових угод, виконавчих написів нотаріуса й інших документів (ст. 348 ЦПК) покладено на судових виконавців — особливих посадових осіб суду. Їхньої вимоги по виконанню рішень обов'язкові для всіх організацій, посадових осіб і громадян на всій території України. Гарантіями законності дій судового виконавця є те, що ці дії можна оскаржити; судовому виконавцю може бути заявлений відвід; його дії контролює суддя.

Учасником виконавчого провадження може бути і суд. Саме він розв'язує всі питання, що впливають на хід виконання: видає виконавчий документ, дублікат виконавчого листа; розв'язує питання про відвід судового виконавця, призупиненні виробництва, припиненні виконання і ряд ін. У зазначених у законі випадках сам суд може збудити виконавче виробництво (по справах про стягнення аліментів, про відшкодування збитку, заподіяного злочином, про відшкодування шкоди, заподіяного чи каліцтвом іншим ушкодженням здоров'я й ін.).

У виконавчому провадженні беруть участь сторони. Стягувач — це особа, на користь якого провадиться стягнення. Боржник — це зобов'язана сторона, проти якої здійснюється виконання. Вони мають право бути присутнім при виконавчих діях, можуть мати своїх представників, знайомитися з усіма матеріалами виробництва, одержувати довідки про хід виконання, укладати світові угоди й ін. Права їм повинні побут роз'яснені судовим виконавцем.

Прокурор може порушити виконавче провадження або брати участь у ньому зі своєї ініціативи. Він виступає ініціатором виконавчого провадження тоді, коли цього вимагає захист інтересів чи держави прав і законних інтересів громадян, що по стані чи здоров'я по інших поважних причинах не можуть захистити свої права.

Як учасників виконавчого провадження можуть бути органи державного керування, представники громадськості, хоронителі описаного майна й ін.

56. Що таке поворот виконання рішення? Коли він можливий?

Питання про поворот виконання рішень виникає при скасуванні рішення, що вступив у силу, і уже виконаного чи цілком частково. Розв'язати питання про поворот виконання повинний суд, що скасовує рішення і припиняє виробництво в справі, залишає заяву без розгляду, відмовляє в позові або задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі.

Якщо рішення вищестоящим судом скасовується і справа спрямовується на новий розгляд, то питання про поворот виконання дозволяє суд, що знову розглядає справу, у тому випадку, якщо він відмовляє в чи позові задовольняє позов у меншому розмірі, чим по виконаному рішенню.

Питання про поворот виконання може дозволятися й в окремому процесі, якщо не був вирішений при чи скасуванні новому розгляді справи. Виробництво в цьому випадку порушується заявою, що митом не обкладається. Питання про поворот виконання вирішує той суд, у якому знаходиться цивільна справа.

Можливість повороту виконання рішення залежить від категорії справи і від способу скасування. По скасованим у порядку судового чи нагляду по знову відкрилися обставинам рішенням по справах про стягнення оплати за працю в колгоспі, про стягнення авторської винагороди, про відшкодування шкоди, заподіяного каліцтвом, іншим ушкодженням чи здоров'я втратою годувальника поворот виконання допускається тільки в тому випадку, якщо скасоване рішення було засновано на повідомлених позивачем помилкових зведеннях. По справах про стягнення аліментів, справам про стягнення чи зарплати інших виплат, що випливають із трудових правовідносин, поворот виконання не допускається незалежно від порядку скасування рішень, якщо рішення не було засновано на підроблених чи документах на свідомо помилкових зведеннях позивача.

57. Що таке виконавча давнина? У чому її правове значення?

Виконавча давнина — це встановлений ЦПК відрізок часу, протягом якого рішення може бути пред'явлене до примусового виконання. Якщо хоча б однією стороною в справі виступає громадянин, рішення до примусового виконання може бути пред'явлене протягом трьох років з моменту вступу його в законну силу, а по всіх інших справах — протягом одного року. Рішення про стягнення періодичних платежів (наприклад, аліментів) можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом усього періоду, на який ці платежі присуджені. У ряді випадків законодавство може передбачати скорочені терміни виконавчої давнини (наприклад, стягнення штрафів, виконання рішень комісії з трудових спор і ін.).

Якщо стягувач пропустив встановлений у законі термін пред'явлення рішення до виконання, то він може звернутися в суд, що ухвалив рішення, із заявою про відновлення пропущеного терміну. Заява про відновлення терміну можна подавати й у суд по місцеві виконання рішення. До заяви в суд необхідно прикласти і виконавчий документ. У тому випадку, якщо суд визнає причину пропуску терміну давнини поважної, він відновлює пропущений термін, а виходить, приймає виконавчий документ до виконання.

Оскільки цей термін установлений для примусового виконання, то добровільне виконання може бути і за межами терміну виконавчої давнини. Це значить, що якщо боржник добровільно виконає рішення після витікання терміну виконавчої давнини, рішення вважається як слід виконаним, тобто він не може вимагати повернення майна, грошей і т.д. від стягувача.

 prev Судова практика