За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
Redbox наличие на складах topselfstorage.ru.
  Розділ курсу ДО  
Історичний огляд процесу визнання індивідуальних свобод і обмеження прав влади й уряду
6. Розвиток прав людини в Україні
:: Розділ курсу ДО
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок з ресурсамиЗв'язок по розділам знань

6. Розвиток прав людини в Україні

Українська термінологія з прав людини бере витоки з Руської Правди, міжнародних договорів та інших юридичних актів Київської Русі. За Руською Правдою в Київській Русі не було смертної кари, поважалось право власності. Становище жінки за давньоруським правом було набагато вищим, ніж за давньогерманським та римським правом, перед лицем яких жінка, донька, дружина, мати завжди потребували опікуна й виступали все життя неправочинними. Навпаки, в Україні жінка за життя чоловіка зберігала своє окреме майно, яке й після його смерті не входило до спільної спадщини: жінка сама ставала повноправною головою родини (“Якщо жінка залишається після чоловіка вдовою, то дати їй частину з майна, а що дав їй чоловік при житті своєму, те залишається їй поверх того…” – див. Правда Русская. II. Комментарии / Под ред. Акад. Б.Д.Грекова. - М. - Л.: Изд-во АН СССР, 1947. - С.640).

Пакти і Конституції законів і вільностей Війська Запорозького між Гетьманом Пилипом Орликом та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким 1710 р. включають статті про захист недоторканості законів та вільностей; про право власності не тільки Гетьмана, але й ченців, священиків, бездітних удів, виборних і рядових козаків, двірських слуг і приватних осіб; про право обирати козацьких і простих урядників, а особливо полковників вільним волевиявленням і голосуванням; про право вдів козаків, їхніх дружин і дітей-сиріт, жінок, чоловіки яких перебувають на війні або на якихось військових службах, бути вільними від загальних повинностей та сплати податків. В Конституції декларується ідея “виправлення та підйому своїх природжених прав та вільностей”, відновлення “всіх природних прав та рівності” (Антонович М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини: Монографія. – К.: Видавничий дім “KM Academia”, 2000. – С. 27).

Ідея прав людини, що базується на теорії природного права та знайшла своє втілення в нормативних актах Європи та світу (Декларація незалежності США 1776 р., французька Декларація прав людини та громадянина 1798 р. тощо), була визнана в колах українських суспільних діячів. Тарас Шевченко в поемах оспівував свободу людини. Михайло Драгоманов в конституційному проекті передбачав конституційну свободу людини, забезпечення недоторканості особистості, повагу її гідності. Правознавець А. Кистяківський підкреслював необхідність обмеження державної влади “невід’ємними, непорушними недоторканими, невідчужуваними правами людини”, найважливішим з яких вважав право на гідне існування (Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. Дел, 2000. – 704 с. – С.182). Наступним важливим кроком у проголошенні прав людини в Україні була доба Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. ІІІ Універсал Української Центральної Ради проголошував “свободу слова, друку, віри, зібраннів, союзів, страйків, недоторканності особи і мешкання, право і можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами” (Історія українського конституціоналізму (в документах): Міжнародний Юридичний Форум. – Гута-Синьогора, 1996. – С.20. – Цит. по Антонович М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини: Монографія. – К.: Видавничий дім “KM Academia”, 2000. – С. 27). Російському, єврейському, польському та іншим народам в Україні надавалась національно-персональна автономія для забезпечення їм права і свободи самоврядування в справах їхнього національного життя. Згідно до Закону Української Центральної Ради “Про національно-персональну автономію” від 9 січня 1918 р. кожній з націй, що населяли України, надавалось право в межах Української Народної Республіки на “самостійне влаштування свого національного життя, що здійснюється через органи Національнго Союзу…” (Національні відносини в Україні у ХХ ст. – К.: Наукова думка, 1994. – С.71. – Цит. по Антонович М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини: Монографія. – К.: Видавничий дім “KM Academia”, 2000. – С. 27). Жодна європейська держава не мала такого закону. Перший товариш секретаря з Єврейських справ у розширеному Генеральному Секретаріаті Моше Зільберфаб порівнював цей закон з діяннями Великої Французької революції. В той час як остання проголошувала права людини, український закон проголошував права націй (Антонович М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини: Монографія. – К.: Видавничий дім “KM Academia”, 2000. – С. 28). Конституція Української Народної Республіки 1918 р., Проект Основного Державного Закону УНР значну увагу приділяли правам громадян України. В обох актах були статті про рівність прав чоловік та жінок, заборону дискримінації за походженням, вірою, народністю; про право особистої недоторканості, а також недоторканості мешкання; про таємницю листування; про свободу сумління та віри, зміни віросповідання; про право на свободу пересування тощо.

Конституції УРСР 1937 та 1978 років включали окремі розділи з основних прав та обов’язків громадян, однак розміщення їх після розділів з основ суспільного ладу і політики свідчило про пріоритет держави, суспільства над особою, громадянином. Насамперед, проголошувалися економічні та культурні права. З політичних прав декларувалось право об’єднуватись у політичні партії, що в умовах монопартійного режиму сприймалось як фікція. Не проголошувалось в цих конституціях право на зміну міста проживання, право на страйк тощо.

Прийняття Конституції України 1996 р. стало значним етапом в розвитку української термінології з прав людини. Розділ ІІ “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” є повністю узгодженим з міжнародно-правовими актами з прав людини. Незважаючи на це, перелік прав людини в Конституції не є вичерпним (ст.22 Конституції України). Як бачимо, в історії України були періоди, коли вона випереджала інші держави Європи та світу щодо розвитку прав людини, а, отже, і щодо розвитку термінології з прав людини (Антонович М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини: Монографія. – К.: Видавничий дім “KM Academia”, 2000. – С. 27).

 prev 5. Новий час
 next 7. ХХ сторіччя