У відповідності до ст. 65 КПК України доказами по кримінальній справі є різні фактичні дані, на підставі яких у встановленому законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, вину особи, що вчинила це діяння, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Кожен доказ в кримінальному процесі повинен мати такі властивості, як відносність та допустимість. Особливої уваги з погляду прав людини заслуговує допустимість доказу. Допустимість доказу означає законність джерела, засобу і процесуального порядку його одержання. Законом встановлені умови визнання доказу допустимим:

• Доказ повинен бути отриманий належним суб'єктом, який має право проводити процесуальні дії, спрямовані на збирання доказів;
• Доказ повинен бути отриманий з належного процесуального джерела (ч.2 ст. 65 КПК України). До них відносяться: показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій та інші документи.
• Доказ повинен бути отриманий належним процесуальним засобом (ст. 66 КПК України). Кримінально-процесуальна форма строго визначає засіб одержання доказів, невиконання якого призводить до порушення принципу законності кримінального судочинства, а отже, і до скасування винесеного по справі рішення.
• При збиранні доказів повинен дотримуватися встановлений порядок провадження процесуальної дії, яка використовується в якості засобу одержання доказу.

У відповідності до ст. 62 Конституції України обвинувачення не може грунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Пленум Верховного Суду України в п. 19 постанови №9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1.11.96 р. відзначив, що докази повинні визнаватися отриманими незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання та закріплення здійснене або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не вповноваженою на те особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами. У відповідності до ст. 69 КПК України не можуть бути допитані в якості свідків такі особи:

• захисник підозрюваного, обвинувачуваного або підсудного про обставини, що стали йому відомі в зв'язку з виконанням обов'язків захисника, у тому числі зі слів його підзахисного;
• адвокат, представник профспілки й іншої громадської організації про обставини, що стали йому відомі в зв'язку з виконанням обов'язків представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача;
• особа, яка у зв'язку зі своїми фізичними або психічними хибами не могла правильно сприймати обставини, що мають значення в справі, і давати про них показання.

У зв'язку з цим показання таких осіб не допускаються в якості джерела доказової інформації. Не може бути визнаним допустимим доказ, отриманий із передбаченого законом джерела, але процесуальне закріплення якого проведено з порушенням вимог процесуальної форми. З аналізу норм КПК випливає загальне правило, що не можуть слугувати доказами фактичні дані, джерело яких невідоме, тому що невідоме походження унеможливлює їх перевірку. Тягар доведення провини лежить, у відповідності зі ст. 62 Конституції України, ст. 22 КПК України, на суді, прокурорі, слідчому й особі, що проводить дізнання.