|
У відповідності до ст. 65 КПК України доказами по кримінальній справі є різні
фактичні дані, на підставі яких у встановленому законом порядку орган дізнання, слідчий і суд
встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, вину особи, що вчинила це
діяння, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Кожен доказ в
кримінальному процесі повинен мати такі властивості, як відносність та допустимість. Особливої
уваги з погляду прав людини заслуговує допустимість доказу. Допустимість доказу означає
законність джерела, засобу і процесуального порядку його одержання. Законом встановлені умови
визнання доказу допустимим:
- Доказ повинен бути отриманий належним суб'єктом, який має право проводити
процесуальні дії, спрямовані на збирання доказів;
- Доказ повинен бути отриманий з належного процесуального джерела (ч.2 ст.
65 КПК України). До них відносяться: показання свідка, показання потерпілого, показання
підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій
та інші документи.
- Доказ повинен бути отриманий належним процесуальним засобом (ст. 66 КПК
України). Кримінально-процесуальна форма строго визначає засіб одержання доказів, невиконання
якого призводить до порушення принципу законності кримінального судочинства, а отже, і до
скасування винесеного по справі рішення.
- При збиранні доказів повинен дотримуватися встановлений порядок
провадження процесуальної дії, яка використовується в якості засобу одержання
доказу.
У відповідності до ст. 62 Конституції України обвинувачення не може
грунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Пленум Верховного Суду України в п. 19
постанови №9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1.11.96 р.
відзначив, що докази повинні визнаватися отриманими незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх
збирання та закріплення здійснене або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини
і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не
вповноваженою на те особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними
нормами. У відповідності до ст. 69 КПК України не можуть бути допитані в якості свідків такі
особи:
- захисник підозрюваного, обвинувачуваного або підсудного про обставини, що
стали йому відомі в зв'язку з виконанням обов'язків захисника, у тому числі зі слів його
підзахисного;
- адвокат, представник профспілки й іншої громадської організації про
обставини, що стали йому відомі в зв'язку з виконанням обов'язків представника потерпілого,
цивільного позивача і цивільного відповідача;
- особа, яка у зв'язку зі своїми фізичними або психічними хибами не могла
правильно сприймати обставини, що мають значення в справі, і давати про них
показання.
У зв'язку з цим показання таких осіб не допускаються в якості джерела доказової інформації. Не
може бути визнаним допустимим доказ, отриманий із передбаченого законом джерела, але процесуальне
закріплення якого проведено з порушенням вимог процесуальної форми. З аналізу норм КПК випливає
загальне правило, що не можуть слугувати доказами фактичні дані, джерело яких невідоме, тому що
невідоме походження унеможливлює їх перевірку. Тягар доведення провини лежить, у відповідності зі
ст. 62 Конституції України, ст. 22 КПК України, на суді, прокурорі, слідчому й особі, що
проводить дізнання.
|
