За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний акт України  
Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
Передмова
1999 :: Нормативний акт України
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення. Ця книга містить офіційний текст Конституції України і коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина. Існують різні класифікації прав та свобод людини і громадянина. У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і треій - з правом на повагу до гідності людини. Змісту окремих прав людини і громадяна автор лише торкається та все ж підводить читача до висновку про те, що Україні потрібна нова система законодавства, основою якої повинні стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина.

Передмова

Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчизників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу І політичного значення.

З 1991 р. в законах, які приймалися українським парламентом, вперше з'явилися наповнені конкретним змістом норми, спрямовані на захист прав людини від чиновницького свавілля. 31 жовтня 1995 p. Верховна Рада України внесла зміни до Цивільного процесуального кодексу України, значення яких важко переоцінити: громадяни отримали право оскаржувати в суді не тільки одноособові дії службових осіб (як це було раніше), а також прийняті ними рішення та бездіяльність таких осіб, а крім того. рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, керівних органів установ, організацій, підприємств і їх об'єднань незалежно від форми власності, керівних органів об'єднань громадян.

В Україні розгорнули свою діяльність кілька десятків громадських організацій, метою яких є захист прав людини; Український центр людини. Всеукраїнський комітет охорони прав людини. Українська асоціація “Міжнародна амністія”. Українська секція міжнародного товариства прав людини. Українсько-американське бюро захисту людини та ін.

9 листопада 1995 р. у м. Страсбурзі від імені України було підписано Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини та п'ять протоколів до неї, а 17 липня 1997 p. Верховна Рада України ратифікувала їх. Указом Президента України № 615/98 від 11 червня 1998 p. затверджена Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, одним із напрямів якої є зближення законодавства України із сучасною європейською системою права, стрижнем якої є забезпечення добробуту людини. На жаль, з грудня 1993 р. в Україні не виконується вимога пункту 8 статті 7 Закону України “Про міжнародні договори України”, відповідно деякої під час ратифікації міжнародних договорів Верховна Рада України має водночас розглядати питання про внесення змін до чинних законів України. Адже за своїм значенням це положення перевершує і вказану Стратегію. У 1998 р. Міністерством юстиції України підготовлено та передано на розгляд Верховної Ради України Концепцію державної правової політики захисту прав людини.

28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України, розділ II якої (всього 48 статей) присвячений правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина. Основним Законом на Президента України покладено обов'язок бути гарантом прав і свобод людини і громадянина (стаття 102), на Кабінет Міністрів України — вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (пункт 2 статті 116), на місцеві державні адміністрації — забезпечувати додержання прав і свобод громадян (пункт 2 статті 119). Верховна Рада України відповідно до пункту 1 статті 82 і статті 101 Конституції України повинна визначати відповідними законами права і свободи людини і громадянина, гарантії їх, а також здійснювати через свого Уповноваженого парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина. Статтею 121 Основного Закону на прокуратуру покладено здійснення нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Відповідно до статті 157 Конституції України вона не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Статтею 3 Конституції України визначено головний принцип політики держави в галузі забезпечення прав людини і громадянина: “Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю... Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави”, а стаття 21 Конституції проголошує: “Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними”. Останнє, зокрема, означає, що більшість прав і свобод, які ми маємо за Конституцією, не даровані нам державою або кимось іншим. Вони як загальновизнані у світі стандарти можливої поведінки належать кожній людині від народження, і суспільство та держава це визнають як факт. Права і свободи людини є такою самою загальнолюдською цінністю, як земля, повітря і океани, досягнення світової культури і науки.

Слід зазначити, що Конституція України, схилившись до примату інтересів людини, надала нашим співвітчизникам значно більше прав і свобод, ніж конституційні акти багатьох прогресивних країн світу. Крім того, Конституцією України передбачено не більше десяти підстав для обмеження прав та свобод людини і громадянина, в той час як Європейська конвенція з прав людини та Міжнародний пакт про громадянські та цивільні права передбачають близько двадцяти п'яти таких підстав.

Звичайно, проголошення прав і свобод та їх повсюдне і суворе дотримання — це різні речі. Але зрозуміло й інше. Конституція України є базовим законом прямої дії. На основі її положень, що стосуються насамперед прав і свобод людини, рано чи пізно будуть прийняті Інші закони, які мають відповідати змісту цих положень, а першу чергу закони, якими буде встановлено ефективний механізм забезпечення цих прав і свобод.

На сьогодні законодавством України зазначений механізм ще не розроблено. Немає концепції розвитку законодавства з цих питань. Закони України "Про державну службу". " Про прокуратуру". “Про статус суддів”, інші закони, що регулюють питання державної служби, як правило, не тільки не містять норм, які б розвивали зазначені положення, а й не відтворюють їх у статтях, присвячених завданням державних органів та обов'язкам їх службових осіб. Існують різні спеціальні підрозділи правоохоронних органів, але ще не створені спеціальні підрозділи СБУ із .захисту політичних прав громадян, спеціальні підрозділи міліції із захисту соціально-економічних та трудових прав громадян тощо. Лише стаття 5 Закону України "Про Службу безпеки України" вимагає від органів і співробітників Служби безпеки поважати гідність людини і виявляти до неї гуманне ставлення, а в статті 2 Закону України”Про міліцію” зазначено, що забезпечення особистої безпеки громадян, захист Їх прав І свобод, законних інтересів є основним завданням міліції.

Проте не можна не помічати і результатів соціологічних опитувань, згідно з якими значна частина населення при вирішенні питань особистої безпеки, захисту своїх прав і свобод схильна не довіряти міліції та іншим правоохоронним органам (опитування, проведені у червні 1998 р., засвідчили, що міліції довіряють лише 34 відсотка населення). Навіть Президент України вимушений був визнати: “Правоохоронцям, податківцям, митникам часто не вірять і більше того, бояться їх...Проста, звичайна людина безсила й беззахисна перед поборами, бюрократизмом, хамством. І, що особливо сумно, носії цих сумнівних якостей уособлюють в її очах державу, владу". (Так далі тривати не може) Виступ Президента України Л.Д. Кучми на засіданні Координаційного комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 16 лютого 1988 року // Урядовий кур'єр. — 1998. — 19 лютого.). Проте так не могло тривати ще тоді, коли Президент України вимагав від керівників правоохоронних органів максимально посилити увагу до внутрішніх заходів безпеки, позбавитись від зрадників, прямих агентів злочинного світу, підкреслюючи, що факти такого зрадництва носять масовий характер.

Більш вражає інше. Опитування свідчать, що при виникненні проблем з особистою безпекою, захистом законних інтересів певна частина населення звертається чи бажала б звернутися до представників організованих злочинних угруповань, які, на відміну від правоохоронних органів, отримали в народі назву “лівоохоронні”. Спеціалізація окремих ділків на примушуванні до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань спричинила прийняття у листопаді 1996 року статті 1982 Кримінального кодексу України, якою встановлена відповідальність за такі дії.

Тобто держава (вже під час дії нової Конституції України) подбала не так про те, щоб поліпшити стан захисту прав людини і громадянина, як про підтвердження своєї монополії на такий захист.

Прийняття ж законів про недержавні охоронні та детективні служби, про профілактику злочинності та деяких інших відкладається впродовж тривалого часу. Лише в грудні 1997 р., на восьмому році незалежності України І більш як через півтора року після прийняття Конституції України, прийнято Закон "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. І через два роки після прийняття Конституції України не було офіційно опубліковано регламентів міжнародних судових установ чи інших органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, щоб забезпечити можливість звернення до них кожного громадянина України.

На нашу думку, Україні потрібна нова система законодавства.

Її основою мають стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини 1 громадянина, в якому передусім треба визначити:

1) детальний зміст усіх прав та свобод людини і громадяни, які проголошуються Конституцією України;

2) державні органи, які несуть відповідальність за забезпечення конкретних прав та свобод людини і громадянина;

3) обов'язки цих органів, їх службових осіб, що кореспондуються з відповідними правами та свободами людини і громадянина;

4) спеціальні права, що надаються працівникам державних органів, іншим службовим особам для найбільш ефективного виконання обов'язків щодо забезпечення прав та свобод людини і громадянина;

5) конкретні види і межі відповідальності службових осіб за невиконання обов'язків щодо забезпечення тих чи інших прав та свобод людини і громадянина, а також види і межі відповідальності інших осіб за посягання на зазначені права та свободи; систему засобів стимулювання вказаних осіб до належної поведінки;

6) порядок захисту людиною І громадянином порушених прав та свобод, їх відновлення, відшкодування матеріальної та моральної шкоди;

7) умови, за яких окремі права та свободи людини і громадянина можуть бути тимчасово обмежені,

8) конкретні державні органи та їх службових осіб, які мають право тимчасово обмежити окремі права та свободи людини і громадянина;

9) процедуру тимчасового обмеження окремих прав та свобод людини і громадянина;

10) види і межі відповідальності службових осіб за порушення

умов чи процедури тимчасового обмеження окремих прав людини і громадянина.

За відсутності Кодексу законів про права та свободи людини і громадянина норми, які забезпечують реалізацію вказаних прав та свобод, залишатимуться великими і малими островами, розкиданими в океанах і морях різних галузей, підгалузей та інститутів вітчизняного законодавства, і не кожний мандрівник, навіть якщо б він був капітаном юридичної науки, здатний знайти всі ці острови і показати їх людям.

Лише нова система законодавства дасть змогу забезпечити належний правовий захист людини як найвищої соціальної цінності.

Основний принцип взаємовідносин людини і держави повинен бути чітко визначений у Кодексі таким чином: “Людині дозволено все, що прямо не заборонено законом, представникам держави дозволено тільки те. на що дає згоду закон”.

Саме громадяни, маючи на меті найбільш ефективне використання можливостей захисту своїх прав і свобод, поєднуються у державу, створюють її (якщо говорити конкретно про Україну, то це відбулося 1 грудня 1991 р.), а не держава створює людей і суспільство. Держава взагалі не спроможна створити суспільство, оскільки вона є вторинною щодо людини. Люди утворюють суспільство, об'єднуються в народ, який є носієм (власником) влади. і в своїх інтересах довіряють здійснення влади своїм представникам — Президенту, депутатам різних рівнів і, за допомогою складних процедур передовіри, — іншим державним службовцям При цьому передбачається, що особи, які користуються і розпоряджаються публічною владою, не ошукають народ, оскільки закон вимагає від них бути патріотами своєї країни, професіоналами своєї справи і порядними людьми.

Тому Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина мав би стати базою для розробки законів, які регламентують проходження державної служби, завдання і обов'язки окремих державних органів, а також для розробки відповідних норм Кримінально-процесуального. Цивільного процесуального кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення та інших законів, які передбачають процесуальний порядок захисту прав і свобод людини і громадянина, їх відновлення, відшкодування шкоди, притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні цих прав.

Крім того, на основі цього Кодексу треба передбачити відповідні склади злочинів, адміністративних та дисциплінарних правопорушень у Кримінальному кодексі України, Кодексі України про адміністративні правопорушення, дисциплінарних статутах, які Діють у Збройних Силах України, міліції та інших державних органах (до речі, зазначені статути мають бути розроблені і затверджені для всіх державних органів І містити не загальні положення, а конкретні склади дисциплінарних правопорушень).

Таким чином, першою із головних проблем, яку треба вирішити з метою забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадянина, є повне і всебічне правове регулювання суспільних відносин, що виникають у цій сфері, на основі нової системи законодавства. яка виходитиме передусім із Інтересів людини.

Але, крім зазначеної проблеми, існують й інші. Другу означимо як проблему цивілізованості публічної влади. Полягає вона В наступному.

Коли ми ведемо мову про захист прав та свобод людини і громадянина, перш за все маємо на увазі захист саме від зловживань публічної влади. Ці зловживання є одним із найбільш яскравих феноменів суспільного життя (цікаво, що приймаючи у 1791 р. Білль про права, американці сформулювали права людини не як правила поведінки особи (типу “кожний має право...”), а як обмеження повноважень влади (“Конгрес не повинен...”, “Судова влада не може...” тощо). У статті 12 французької Декларації прав людини і громадянина 1789 р. зазначено, що державна сила створюється в інтересах всіх, а не для особистої користі тих, кому вона ввірена.

Корені зловживань знаходяться в самій сутності влади. Адже у світі немає нічого однозначно доброго або однозначно поганого. Два боки і у поняття влади.

Влада як позитивна категорія — це стимул прогресу. Відомий фізіолог І.П. Павлов писав, що рефлекс мети є основною формою життєвої енергії кожного із нас; життя тільки для того красне і сильне, хто все життя прагне до мети, яка постійно досягається, але ніколи не буде досягнута; все життя, всі його поліпшення, вся його культура робиться інстинктом мети, робиться тільки людьми, які прагнуть до тієї чи іншої поставленої ними собі в житті мети.

Справді, що таке мета, як не те, над чим людина хоче встановити свою владу. Сама ж влада не повинна бути метою, бо це не є гідним людини. Філософ середньовіччя Френсіс Бекон твердив; “Висока посада робить людину слугою трьох панів: слугою государя або держави, слугою людського поголосу і слугою своєї справи; вона вже не господар ні собі, ні. своїм вчинкам, ні своєму часу. Чи не є дивовижним прагнення до влади ціною свободи або до влади над людьми ціною влади над собою? Піднесення коштує праці; а там один тягар тягне за собою інші, важчі; піднесення коштує часом приниження, а честь здобувається безчестям. На високому місці нелегко встояти, але немає й шляху назад, крім падіння або принаймні заходу, а це смутне видовище...” (Бекон Ф. Соч. в 2-х т. —М.: “Мысль”, 1978.— Т. 2.- С. 373).

Таким чином, влада не є чимось відокремленим від суспільства. Її уособлюють люди, які не відрізняються від інших нічим, крім того, що в них більш розвинутий рефлекс мети, і тим, що завдяки своєму службовому становищу вони мають можливості для більш повної реалізації прав і свобод, гарантованих однаково кожному, як у своїх особистих інтересах, так і в інтересах свого оточення. Використання ж цих можливостей на шкоду іншим людям, на шкоду вимогам Справедливості і Моралі і становить зміст зловживань.

В Україні вони сьогодні носять тотальний характер, що знаходить свій вияв, зокрема, в корупції. Вона укорінялася у всіх владних структурах, пов'язала їх з організованою злочинністю і “тіньовою” економікою, охопила всі галузі надання соціальних послуг.

Масове поширення корупційних виявів набуло ознак епідемії. Багато людей, за своїм вихованням і правилами чесних і порядних, почали використовувати як засіб досягнення цілей підкуп грошима, матеріальними цінностями, наданням послуг на умовах взаємності тощо. Найжахливіше те, що свою вартість почали отримувати речі, які ніколи раніше не були в нашій країні товаром — добре ставлення вихователів до дітей в дитячих садках, шкільні оцінки, доброзичливість медичного персоналу, мужність працівників міліції, професійність управлінців, справедливість суддів.

Ті ж, хто не вважає за належне оплачувати послуги, що за законом надаються безкоштовно, не бажає платити грошима за добро, за справедливість, за доброзичливість, повною мірою мають змогу відчути дію зловживань на своєму здоров'ї, на рівні освіти своїх дітей, на своїй честі та гідності.

Припинити ці процеси з кожним роком стає все важче. Прагнення кожного до влади задля отримання можливостей зловживань нею набуває виразу інстинкту самозбереження, як виразом. цього ж інстинкту є статевий інстинкт (інстинкт самозбереження життя роду) або інстинкт пошуку харчу і інстинкт небезпеки (інстинкти самозбереження життя особня).

За цих умов влада потребує лікування шляхом суворого дотримання відповідних обмежень. Яких саме?

Згадаймо, публічна влада завжди визнавалась філософами більш неминучою, ніж дійсно необхідною, скоріше вимушеною, ніж бажаною для блага людства. Досліджували її природу багато філософів. І кожний — з позиції справедливості і необхідності.

Платон, розроблюючи проект своєї найкращої держави, мріяв про те, щоб нею керували тільки ті, хто здатен до цього в силу природних нахилів і багаторічної підготовки. Він стверджував, що у державах мають царювати філософи, або щиро та задовільно філософствувати царі і володарі, і хотів, щоб до влади приходили тільки розумні люди. Таким чином, перше обмеження політичної влади — участь в її здійсненні розумних і спеціально підготовлених людей.

Жан Мельє в своєму “Заповіті” міркував: “Оскільки суспільство... не може зберігати добрий порядок без наявності певної залежності і підкорення, то для блага суспільства безумовно є необхідним, щоб була між людьми певна залежність і певне підпорядкування одних іншим. Проте разом з тим ця залежність і це підпорядкування повинні бути справедливі та розмірні, тобто вони не повинні допускати надмірного підвищення одних і надмірного приниження інших... Якщо одні мають... набагато більше, ніж належить їм по справедливості... в результаті виникають почуття ненависті і заздрості між людьми. ЦІ почуття породжують ремство, заколоти, скарги, розбрат і війни." (Утопический социализм: Хрестоматия- — М.: Изд-во полит. лит-ры, 1982. — С. 131). Таким чином, друге обмеження політичної влади — встановлення для її представників мінімальних пільг, лише таких, які б дійсно необхідними для здійснення ними своїх повноважень, а третє — право народу на протест і, у відповідних випадках, на революцію.

Розуміючи небезпеку абсолютної влади як для володарів, так і для народу, філософи ляше спочатку вірили в царя, який, перебуваючи при владі, може бути розумним і добрим (у казку про доброго царя дехто, на жаль, вірить і тепер). Філософи-реалісти, ЯКІ переконалися на історичних прикладах у тому, що до влади часто приходять не найкращі і не найрозумніші (а мабуть ті, у кого найбільше розвинутий інстинкт мети), замислилися над тим, як іще можна обмежити владу, не допустити зловживання нею, і тим самим не допустити народних бунтів, зробити життя держави стабільним.

Ще Арістотель твердив, що політичне правління — це правління закону, а не людей, що закон — це "урівноважений розум". Тобто закон, призначення якого — обмежувати безмежну свободу, силою і страхом примушувати до досягнення справедливості, є четвертим обмеженням влади.

Але позитивний закон створюють знову таки люди. Тому п'яте обмеження влади — вибірність законодавця. Якщо народ має право обирати (і при Цьому закони про вибори є справедливими), то є надія, що обрані будуть кращі. Проте влада, що йде, не була б владою, якщо б вона не вносила свої корективи в цей постулат: частково обираються найкращі з невідомих, а частково — відомі з тих, хто був підтриманий владою, що пішла.

Вождь англійської партії левеллерів Джон Лілберн ще в XVII столітті зазначав, що влада депутатів повинна полягати лише у виданні законів для судів і осіб, які призначені для виконання цих законів. Обмежуючи владу депутатів лише виданням законів, Лілберн виділив ще два види влади — судову і виконавчу. Ці його ідеї були підтримані і розвинуті Джоном Локком і Шарлем Монтеск'є. Розподіл влади — шосте її обмеження.

Програма якобінців передбачала заміщення всіх посад виборним шляхом, а Максиміліан Робесп'єр писав, що уряд і всі посадові особи е простими уповноваженими народу, виконавцями його волі, народ має право не тільки на антиурядові демонстрації, мітинги, але й на відкликання депутата. Реальні можливості народу щодо відкликання депутата, а також впливу на зняття з посад інших державних службовців — сьоме обмеження.

Іоган Готліб Фіхте вперше заявив про необхідність відповідальності перед суспільством осіб, які здійснюють управління, і наполягав на запровадженні в державі незалежної контрольної та наглядової влади. Відповідальність державних службовців — це восьме, а наявність контрольної та наглядової влади — дев'яте обмеження.

Бенжамен Костан наприкінці XVIII століття виділяв муніципальну владу як незалежну під час вирішення місцевих питань і таку, що повинна перешкоджати встановленню деспотичної влади центру, розвивати ініціативу громадян і сприяти усталенню свободи. Незалежна муніципальна влада — десяте обмеження влади (в даному разі — тільки центральної).

Одинадцяте і дванадцяте обмеження влади такі; чітке встановлення компетенції і повноважень кожного державного органу і службової особи, а також свобода думки і слова. П.Л.Лавров писав: “Державний елемент... повинен бути доведений до можливого мінімуму. У майбутній державі влада не буде мати можливості прийняти “нелюдську форму”, оскільки не буде жодної людини, яка була б владою у всіх проявах свого життя. Навіть найбільш велика особа буде брати участь лише в деяких формах влади і в стільки ж. значній долі галузей суспільного життя буде займати підпорядковане становище. Для кожної спеціальної справи існуватиме своя виборна влада, яка буде керувати справою досить необмежено, але під суворим контролем суспільної думки; проте при різноманітності суспільного життя таких різноманітних влад буде доволі багато, і тому жодна а них не матиме можливості успадкувати функції теперішньої державної влади” (Утопический социализм в России: Хрестоматия. — М.: Изд-во полит. лит-ры, 1985 — С. 431).

Були розроблені й інші обмеження влади.

Таким чином, майже все краще, що століттями було напрацьовано людством для того, щоб влада нарешті уособила Справедливість і Добро, втілене в сучасному українському конституційному законодавстві.

Визнається і діє принцип верховенства права. Конституція та інші закони, що встановлюють основні та багато інших обмежень влади, мають найвищу юридичну силу. Особи, яких видають, обираються народом. Встановлено розподіл влади та взаємне стримування різних її гілок. Народу гарантується право на збори, мітинги, походи, демонстрації, страйки. Муніципальна влада стає все більше самостійною. Критика і гласність гарантуються, цензура заборонена.

Але з другого боку, відомі приклади історії ще не навчили нашу владу тому, що з народом не можна гратися у свободу, і що свобода належить кожній людині незалежно від того, як будуть перекроєні закони "закрійниками від влади" за допомогою злих лекал.

Усім видно (це лежить на поверхні), що значна кількість наданих законом депутатам, іншим державним службовцям пільг та переваг не є виправданою.

Право народу на протест на практиці обмежується багатьма умовами.

Його Величність Закон не завжди є урівноваженим, зрозумілим і взагалі розумним.

Вибори фальсифікуються і чіткого механізму протидії цьому не вироблено, передусім тому, що це не вигідно тим, хто знаходиться при владі до початку нових виборів.

Про який розподіл та взаємне стримування влад можна говорити, якщо під приводом економічної чи іншої доцільності то Уряду, то Президенту України надається право видавати закони (саме закони, оскільки Декрети Кабінету Міністрів України та деякі укази Президента України за їхньою юридичною силою важко віднести до підзаконних актів)? Щодо того, що доцільність є лише приводом, свідчить, зокрема, факт видання Президентом України у 1998 p. кількох десятків указів, у той час як внесені ним для розгляду Верховною Радою України відповідні законопроекти не визначались як невідкладні. І взагалі. Президент України як глава держави — це яка влада? Законодавча? Ні. Виконавча? Ні. То яка ж? Виходить, що частково — виконавча, у меншій мірі — законодавча, дещо є від судової... Що стримує її? Відповідь важко знайти. Що стримує вона? Схоже, що тільки ефективність процесів управління державою. З другого боку, інколи й Верховна Рада України бере на себе функції виконавчої влади (наприклад, коли приймає постанови про забезпечення сільськогосподарських робіт, про подолання кризи в гірничо-металургійному комплексі тощо). А існуюча судова влада — чи влада це, якщо вона реально не впливає на діяльність інших гілок влади (і чи може реально впливати, коли за два роки свого існування Конституційний Суд України прийняв аж 27 рішень, тобто кількість направлених до Конституційного суду України і розглянутих ним конституційних подань і конституційних звернень співвідносяться як сто (чи тисяча) до одиниці, а контроль за виконанням рішень Конституційного Суду України та відповідальність за Їх невиконання законодавством України взагалі не передбачені, як, до речі. і контроль за дисципліною і сумлінністю самих суддів)?

Процедура відкликання депутата, який не виправдав надій виборців, настільки складна, що більш чесним і простим було б запровадження інституту позбавлення депутатського мандата. відповідною Радою за процедурою імпічменту.

Зняття з посади державного службовця за наслідками здійсненого громадського контролю, а також притягнення його до відповідальності є винятком, а не правилом.

Контрольна та наглядова влада здійснює контроль переважно за поведінкою громадян, в не за діяльністю владних органів.

Незалежність муніципальної влади ущемляється намаганням, встановити "ефективну виконавчу вертикаль" і ще одну "вертикаль" від Президента України.

До встановлення чітких компетенції і повноважень всіх державних органів і службових осіб справа також ще не дійшла. Такі повноваження в тому вигляді, як цього потребують зміст і спрямованість діяльності держави (стаття 3 Конституції України), не визначені належним чином навіть на вищому рівні влади. Адміністративну реформу спіткала доля інших реформ.

Розмови про зміст свободи слова не припиняються і під ці розмови вводяться все нові обмеження цієї свободи. Президент і Уряд України фактично перебувають поза критикою. Більшість джерел масової інформації перетворилися на штампувальників замовлених політичних портретів державних і громадських діячів.

Продовжує діяти платонівська схема, вдосконалена в радянські часи: еліта — варта — раби. Схема ж: людина — суспільство — держава, — лише проголошена, але практично не впроваджується.

Ще не звикла Україна до свого членства у Раді Європи, як в цій міжнародній організації вже постає питання про припинення її членства, оскільки взяті на себе зобов'язання нашою державою не виконуються: питання скасування смертної кари не вирішене, нові Цивільний і Кримінальний кодекси не прийняті, є проблеми зі свободою слова, незалежністю судової системи, місцевим самоврядуванням, виборами до парламенту тощо.

Така дійсність.

Доки не буде вирішена проблема цивілізованості влади (в першу чергу проблема захисту людини від держави і протиставлення інтересів держави інтересам людини та суспільства), не може йти мова про можливість реалізації прав і свобод людини і громадянина. З другого боку, боротьба народу за реалізацію конституційних положень про права та свободи людини і громадянина має впливати на процес цивілізованості влади. Тобто вирішення цих проблем тісно взаємозв'язане.

І, нарешті, ще про одне.

Реалізація таких прав та свобод людини і громадянина, як право на вільний розвиток особистості, право на свободу та особисту недоторканність, право на страйк, право на підприємницьку діяльність, свобода пересування, свобода слова, свобода світогляду і віросповідання, свобода творчості, право на повагу до гідності, право на невтручання в особисте і сімейне життя тощо не потребує чи майже не потребує фінансових витрат з боку держави. Але ніякі правові, організаційні та інші заходи забезпечення більшості інших прав і свобод людини і громадянина не матимуть результатів, якщо не буде забезпечене їх належне фінансування.

Становище, в якому сьогодні опинилися системи охорони здоров'я, охорони сім'ї і дитинства, системи освіти, науки, відпочинку, соціального захисту, забезпечення громадян житлом і оплачуваною роботою, створення безпечного для життя і здоров'я людини довкілля тощо — тобто те, що визначає зміст і спрямованість діяльності держави, — обумовлюється фінансовими можливостями держави.

Часто трапляється так, що владні структури не в змозі знайти джерела фінансування невідкладних потреб людини. Водночас вони знаходять гроші для того, щоб витратити їх на цілі, лише їм відомі і зрозумілі, і не роблять майже нічого, щоб запобігти корупції і розкраданню країни (одна із швейцарських газет використала навіть новий термін — " українська клептократія").

У зв'язку з цим наведемо лише деякі приклади "господарювання" тих, хто розпоряджається національним багатством України за дорученням народу, і зробимо висновки про дійсні можливості держави у фінансуванні зазначених вище систем.

За даними Рахункової палати Верховної Ради України , за перiод незалежності України були приватизовані понад 50 тис. підприємств, балансова вартість тільки основних фондів яких становила 143 млрд. грн. Державний бюджет від цього не одержав майже нічого (скажімо, у 1997 р. надходження від приватизації становили лише 50 млн. грн.). На сьогодні у державній власності знаходиться майно балансовою вартістю близько 400 млрд. грн.

Упродовж років не припиняється практика надання податкових пільг суб'єктам господарської діяльності, серед яких є навіть іноземні фірми. Таким чином, повністю ігнорується положення статті 14 Закону України "Про підприємництво", де передбачено, що за допомогою податкових пільг держава має право стимулювати тільки модернізацію виробництва, нові технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг, але не підприємницьку діяльність взагалі. Так, у 1997 р. за рахунок наданих податкових пільг бюджет не отримав 19 715 млн. грн.

Ця сума на 17% перевищує всі надходження до бюджету і її достатньо було 6 для того, щоб розрахуватися з боргами із заробітної плати, пенсій тощо. У першому кварталі 1998 р. сума наданих податкових пільг становила 6 153 млн. грн. Майже з 70% імпортної продукції не стягується митний збір, пільги із сплати мита за вісім місяців 1998 р. становлять 71l млн. грн. Разом з тим за 9 місяців 1998 р. видатки державного бюджету на освіту профінансовані лише на 48%, на науку — на 38%, на охорону здоров'я на 31%, на культуру— на 28%, на охорону і раціональне використання земель — на 5%. Взагалі не виділялись кошти на погашення заборгованості із знецінених грошових заощаджень громадян в установах Ощадбанку, хоча ці видатки є захищеною статтею бюджету і повинні були фінансуватися у першу чергу (Не держава, а офшорна зона // Голос України. — 1998. — 24 листопада.).

Більше того, за рахунок бюджетних коштів фінансуються підприємницькі структури — різноманітні акціонерні, орендні підприємства та їх об'єднання, які колись (але ж не тепер!) знаходились у державній власності, незважаючи на те, що відповідно до статті 1 Закону України “Про підприємництво” вони повинні здійснювати діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та займатися торгівлею з метою одержання прибутку саме на власний ризик. 1 найкращим стимулом тут має бути загроза банкрутства. Водночас мізерні кошти витрачаються на капітальні вкладення в державний сектор економіки, на розвиток прикладних галузей науки і техніки, на освіту тощо. Тобто ніяких позитивних зрушень в економіці чекати не слід як найближчим часом, так і в більш далекому майбутньому. Навпаки. буде продовжуватися занепад, зменшення обсягів виробництва продукції і бюджетних доходів.

Постійно не виконуються вимоги бюджетного законодавства України щодо пропорційного скорочення бюджетних видатків. Так, скажімо, в 1996 р. по соціальних видатках бюджет було виконано на 61%, а по видатках на утримання апарату виконавчої влади — на 184%.

Тільки за 1997 р. бюджет України не отримав понад З млрд. грн. через те, що близько 40% виробленої промислової продукції було реалізовано за бартером. Майже 15% бюджетних доходів припадає на взаємні заліки підприємств. Значні кошти не отримані державою у зв'язку з неконтрольованим вексельним обігом та загальним розгардіяшем на ринку цінних паперів.

За даними Уряду України, викладеними в преамбулі до постанови Кабінету Міністрів України від 13 травня 1&98 р. № 668 "Про заходи щодо запобігання порушенням фінансової дисципліни у бюджетних установах і організаціях", з перевірених лише У першому кварталі 1998 р. 9,7 тис. установ і організацій, фінансування яких здійснюється за рахунок бюджетних коштів. у кожній другій (!) виявлено факти нецільового використання, нестачі та привласнення коштів, і матеріальних цінностей на загальну суму понад 90 млн. грн. Про те, яких саме заходів вжив Кабінет Міністрів України, яскраво свідчать добре відомі нам з часів комуністичного правління слова, з яких починаються пункти постанови: “Звернути увагу...”, “Суворо попередити...”, "Вказати...", “Взяти до відома...”, "Звернути увагу...".

Тривалий час народу України розповідають про такі можливості для отримання додаткових бюджетних доходів, як оподаткування доходів і майна найбільш багатих прошарків населення, встановлення державної монополії на обіг золота та інших монетарних металів, скорочення державного апарату тощо.

Розмір боргу, в який “влізла” держава за останні роки, становить не менш як 50,5 мільярда гривень, і щорічно на його обслуговування треба витрачати п'яту частину загального обсягу видатків Державного бюджету України. При цьому зовнішній борг (Росії, Туркменистану, Всесвітньому банку тощо) за станом на 1 жовтня 1998 р. сягнув 37,1 млрд. грн., внутрішній — 13,4 млрд. грн. Лише сума заборгованості із зарплати на 1 жовтня 1998 р. становила понад 6,4 млрд. грн. Крім того, урядом України навіть не враховується той факт, що згідно із законодавством України держава гарантує компенсацію знецінених вкладів громадянам в Ощадбанку колишнього СРСР на суму 132 млрд. грн.

За різними даними, "тіньовий" сектор займає від 40 до 65% економіки України (для порівняння — в західних розвинених країнах в середньому 12%, а в окремих найбільш корумпованих країнах світу — до 30%). За цим показником Україна посідає перше місце серед 26 країн колишнього “соціалістичного табору". Іншими словами, держава не отримує щорічно 15—20млрд грн. Але програма витіснення “тіньовиків” із економіки України була розроблена лише як відомчий документ Державної податкової адміністрації України тільки в кінці 1997 р. і майже не реалізована. За межами України приховано і працює на економіку інших країн до 40 млрд. грн. Ефективних заходів до їх повернення в Україну не розроблено і не запроваджено. Проект закону “Про протидію "відмиванню" (легалізації) доходів, отриманих злочинним шляхом" Міністерство юстиції України почало розроблювати наприкінці 1998 р. лише за настійливою пропозицією і за фінансовим стимулюванням цих робіт урядом США.

Не існує ретельно розробленої національної програми підтримки вітчизняного товаровиробника. Майже не використовуються агітаційні можливості державних засобів масової інформації з метою схилити споживачів до придбання якісних вітчизняних товарів масового споживання. І ось один із результатів: маючи 10% світових чорноземів, держава допустила в 1993 -1996 pp. зростання імпорту м'яса в 38,8 рази, картоплі — в 9,9 рази. Тільки за рахунок імпорту продовольства вкладено в економіку інших країн 1,4 млрд. доларів США.

З другого боку, “тінізація” економіки є одним із факторів, що впливають на рівень іноземного Інвестування. За роки незалежності Україна отримала іноземних інвестицій на суму не більш як 2,1 млрд. доларів США (це ледь перевищує 3% сукупних інвестицій. що надійшли до країн СНД, Центральної і Східної Європи. Для порівняння: вказана частка у Польщі становить майже 14%, а в Угорщині—понад 25%).

Вироблений валовий внутрішній доход із розрахунку на одного жителя України в порівнянні З 1992 р. зменшився в 1997 р. в 3,5 рази. За даними Європейського банку реконструкції та розвитку, за рівнем зростання ВВП (4,1%) у 1997р. Україна була на 22-му місці (останні місця займають Болгарія, Туркменія і Албанія) серед 25 країн Східної Європи, Балтії та СНД. Для порівняння: в Польщі цей показник на той час становив 5.7%, у Киргизстані — 5,8, а Грузії — 10,1%. За межею бідності в Україні перебуває 80% населення.

За даними Держкомстату України, якщо у 1990 р. збиткове працювало кожне одинадцяте підприємство, у 1995 р. — кожне п'яте, то протягом 1997 р. — кожне друге.

1 після введення гривні національна фінансова система є надзвичайно залежною від долара США, німецької марки, російського рубля та інших валют.

Постійно зростають ціни і тарифи. Спричинює до цього, зокрема, те, що вартість кожної одиниці виробленої продукції збільшується не тільки під тиском податків, різноманітних офіційних зборів та нарахувань, а враховує і неофіційні (точніше — напівофіційні) збори — хабарі. 3а даними анкетування, середній розмір хабара за встановлення телефонної лінії становить 1250 доларів, за отримання ліцензії на імпорт — 390, за перетинання митниці — 295 доларів. Кожний візит податкового інспектора “коштує” підприємцю в середньому 125, а інспектора пожежної охорони — 60 доларів. Проте контрольні повноваження у сфері господарства та підприємництва мають представники понад тридцяти державних органів (Хрестоматійні приклади бюрократизму // Юридичний вісник України. — 1998. — № 1.). За даними міжнародних експертів. Україна за рівнем корупції отримала 2,8 бала із десяти можливих, опинившись на одному рівні з Болівією на 69-му місці серед 85 країн.

І головне — в Україні після тривалих років "реформування" економіки конструктивно так і не вирішені всі питання, пов'язані з відносинами власності. Нібито нікому у владних верхах незрозуміло, що з цього потрібно починати, що всі інші питання є другорядними. Нібито невідома примітивна істина; поштовх розвитку економіки може дати тільки нагромадження капіталу. Приватна власність і конкуренція законом фактично не захищені. Колективна власність соромливо прирівнюється до приватної. Питання щодо права власності на землю залишається предметом політичних спекуляцій. Зловживання монопольним становищем на ринку є нормою економічного життя і засобом збагачення політичних кланів.

Наведені цифри і факти не тільки характеризують нашу владу. Вони, і це головне, підтверджують існування значних потенційних можливостей для фінансування систем життєзабезпечення населення України і створення умов для прогресивних зрушень (за свідченням фахівців, за своїм економічним потенціалом Україна посідає друге місце серед колишніх республік СРСР і входить до першої п'ятірки країн Європи, але за ефективністю використання цього потенціалу замикає першу сотню країн світу). Щодо того, що вказані можливості будуть використані, сумнівів ми не маємо. Але ким 3, головне, коли?! Останнє запитання породжує і ще одне: чи не занадто терплячим е український народ?

Кажуть, що природа не терпить ворожнечі. Так само не терпить її й економіка. Вона базується на економічних законах, що виникають та існують об'єктивно (закон вартості, закон адекватності виробничих відносин рівню і характеру продуктивних сил, закон зростання потреб, закон нерівномірності економічного розвитку, закон попиту і пропозиції тощо), і не чекає, коди ці закони держава почне враховувати в законодавстві. Держава не здатна була втримати економічні процеси в руслі своїх інтересів, суспільство не чекало, коли держава стане здатною зробити це. Саме тому сьогодні “тіньова” (ми б назвали її альтернативною) економіка в Україні превалює. І незважаючи на її незаконний характер, саме вона дає можливість багатьом громадянам України заробляти на життя, ставити на ноги дітей, підтримувати батьків-пенсіонерів, здійснювати реальні соціальні програми.

***

Усі права та свободи людини і громадянина прийнято поділяти на особистісні та сімейні, політичні, економічні, соціально-культурні. Інколи говорять про фізичні, політичні, соціально-економічні та гуманітарні, або про особисті, економічні, соціально-політичні, культурні і "захисні", або про приватні і публічні права. Існують й інші класифікації. Проте, класифікація — не головне, і мабуть, недаремно розробники Конституції України обійшли її.

У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший переважно пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і третій — з правом на повагу до гідності людини. Ці права можна визнати найбільш фундаментальними.

Так, у широкому розумінні право на життя охоплює собою право на достатній життєвий рівень, на охорону здоров'я, на безпечне для життя довкілля тощо. Право на свободу передбачає не тільки незастосування до людини свавільного арешту, а й можливість вільно обирати собі місце проживання І громадянство, вільно займатися підприємницькою діяльністю, виражати свої погляди, користуватися рідною мовою тощо, а право на гідність — необхідність захисту не тільки від катування, а й від свавільного вторгнення в особисте життя, порушення недоторканності житла і таємниці листування та ін.

Змісту окремих прав людини і громадянина ми лише торкнемося. Проте кожне з них має право на докладне коментування, і ми сподіваємося, що вийде ще чимало книг з коментарями до розділу II Конституції України чи його окремих статей. Настане час. коли дійсно, як цього вимагає Конституція України, права, свободи і обов'язки громадян визначатимуться виключно законами, а не відомчими інструкціями та правилами, і коли громадяни чітко знатимуть свої права, добре розумітимуть їх повний зміст, сміливо відстоюватимуть їх і вчитимуть цьому своїх дітей.

 next Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина