За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний акт України  
Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
Обов'язок держави - захищати життя людини
1999 :: Нормативний акт України
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення. Ця книга містить офіційний текст Конституції України і коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина. Існують різні класифікації прав та свобод людини і громадянина. У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і треій - з правом на повагу до гідності людини. Змісту окремих прав людини і громадяна автор лише торкається та все ж підводить читача до висновку про те, що Україні потрібна нова система законодавства, основою якої повинні стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина.

Обов'язок держави - захищати життя людини

Право на необхідну оборону є правом лише для громадян. Щодо службових осіб правоохоронних органів, у першу чергу працівників міліції, то оборона, захист інших громадян є їхнім прямим обов'язком.

Згідно зі статтями 2, 10 Закону України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 p. першим із завдань міліції є забезпечення особистої безпеки громадян, захист Їх прав і свобод, законних інтересів. Працівник міліції на території України незалежно від посади, яку він займає, місця знаходження і часу, у разі звернення до нього громадян або службових осіб із заявою або повідомленням про події, які загрожують особистій чи громадській безпеці, або у разі безпосереднього виявлення таких подій, зобов'язаний вжити заходів до попередження і припинення правопорушень. рятування людей, подання допомоги особам, які її потребують тощо.

Преамбулою до Закону України “Про Національну гвардію України” від 4 листопада 1991 p. передбачено, зокрема, що цей державний озброєний орган покликаний захищати життя та особисту гідність громадян. Їх конституційні права і свободи від злочинних посягань.

Відповідно до Закону України “Про Службу безпеки України" від 25 березня 1992 р., у межах своєї компетенції Служба безпеки зобов'язана забезпечувати захист особистої безпеки громадян.

Подібні обов'язки мають і деякі інші державні органи.

Право людини на захист від протиправного посягання не повинно, на наш погляд, обмежуватися лише наданням їй права на необхідну оборону. Законодавство України має передбачати й інші можливості запобігання посяганням на життя та його захисту.

Наприклад, останнім часом непоодинокими є випадки, коли політикам, особам, які ведуть активну громадську діяльність, підприємцям, членам їхніх сімей, іншим громадянам представники злочинного світу погрожують убивством, викраденням тощо і через деякий час ці погрози реалізовують у цілковитій впевненості, що правоохоронні органи не в змозі будуть дійти істини, встановити виконавців та замовників таких злочинних дій. Через заляканість, розгубленість чи З інших причин потерпілі своєчасно не звертаються до правоохоронних органів.

Ми пропонуємо створити, наприклад, при Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини спеціальний центр, до якого кожна особа мала б змогу направити поштою, телеграфом, факсом, телефоном тощо для зберігання протягом певного терміну (50 чи більше років) свою заяву, інші документи, звуко-, відеозаписи, а також речові докази, на підставі яких слідчі органи, в разі зникнення особи безвісти або ЇЇ раптової смерті чи передсмертного стану, який настав у результаті злочинного посягання, мали б змогу встановити певні факти із її життя та вийти на слід злочинців.

Наявність такого центру не тільки б дала змогу більш ефективно розкривати заздалегідь обмірковані злочини проти життя і здоров'я особи та розшукувати зниклих. Саме його існування і діяльність вже були б великим стримуючим факторок для осіб, що виношують злочинний намір, і врятувало б життя багатьох людей.

Адреса, телефон, факс зазначеного центру повинні щоденно друкуватися в газетах, періодично оприлюднюватися через інші засоби масової інформації. Закон повинен гарантувати сувору конфіденційність та чіткий механізм отримання, зберігання і використання зазначених документів і предметів, встановити чіткий перелік державних органів, які мають право тимчасово, з метою проведення попереднього та судового розслідування, отримувати їх копії, а в необхідних випадках оригінали.

Є сенс і в тому, щоб по українських телеканалах постійно йшли передачі про розшук злочинців та зниклих безвісті, подібні відомій Передачі ”Розшукується В Америці”, завдяки якій у Сполучених Штатах затримало чимало дійсних та потенційних “чикатіл” та “онопріенків”, розшукано сотні вкрадених та загублених дітей (в Україні, до речі, на сьогодні визнанi безвісті зниклими і не розшукані понад 4 тис. осіб). У людних місцях мають бути встановлені дошки з повідомленнями про людей, передусім дітей, які безвісті зникли.

Потрібні кошти й па розвиток служби психологічної допомоги особам, схильним до суїциду, і на те, щоб інформація про наявні силі І засоби такої служби систематично доводилась до відома населення. У зв'язку з тим, що за даними спеціалістів, рівень самогубств серед жителів села у 1,5—2 рази більше, ніж серед міських жителів (а в Києві, скажімо, рівень самогубств не перевищує рівня, характерного для таких благополучних країн, як Франція чи Англія), постає питання про розвиток служби психологічної допомоги, телефонів довіри у сільській місцевості. Мають право на відповідне бюджетне фінансування розробка та запровадження нових методів допомоги особам, схильним до суїциду.

Проблема ця надзвичайно важлива. Доречно нагадати: у 1981 р. в Україні фіксувалось близько 10 тис. випадків самогубства та замахів на самогубство (або 20 таких випадків на 100 тисяч населення, що приблизно відповідало Й світовій статистиці). У 1996 р., за офіційною інформацією Держкомстату України про кількість померлих від самогубств та самопошкоджень, таких випадків стало в 1,5 рази більше.

Настав час для запровадження в Україні Принципів ефективного попередження і розслідування незаконних, свавільних і сумарних страт, рекомендованих Резолюцією 1989/65 Економічної і Соціальної Ради ООН від 24 травня 1989 р. Зокрема, повинні бути забезпечені суворий контроль за всіма службовими особами, в обов'язки яких входить затримання, арешт, утримання під вартою і в місцях позбавлення волі, а також за службовими особами, які мають повноваження щодо застосування сили і вогнепальної зброї, передбачені обмеження на видання наказів про застосування зброї, запроваджені регулярні інспекції в місцях позбавлення волі, забезпечена гласність розслідування фактів незаконних, свавільних і сумарних страт тощо.

З урахуванням відомих історії прикладів фізичного знищення політичних опонентів, що здійснювалося руками працівників ЧК-ГПУ-НКВД-МДБ-КДБ, треба було б передбачити у відповідних законах. У країни прямі й недвозначні заборони щодо залучення працівників спеціальних та інших правоохоронних органів до участі у вбивствах, якими 6 цілями ці вбивства не обумовлювались. Подібні приклади існують Б законодавстві інших країн. Скажімо, після оприлюднення в США фактів того, як представники ЦРУ приймали участь у скиненні президента Чилі Сальвадора Альенде і не раз робили замахи на життя Фіделя Кастро, під час президентства Рональна Рейгана була прийнята резолюція № 12333, відповідно до якої жодна особа, яка працює в урядових органах Сполучених Штатів Америки або виконує їх завдання, не може ані задумувати вбивство, ані брати участь у ньому.

Кримінальним законодавством України має бути передбачена відповідальність за зрадництво працівника правоохоронного органу, тобто виконання ним певних дій або утримання від них в інтересах організованих груп злочинців або інших осіб, які вчинюють злочин або готуються до його вчинення.

***

Особливої актуальності питання, пов'язані із забезпеченням права людини на життя та її безпеки взагалі, набувають для осіб, які беруть участь у виявленні, попередженні, припиненні, розкритті або розслідуванні злочинів, а також у судовому розгляді кримінальних справ.

Ці питання врегульовані Законом України “Про забезпечення безпеки осіб. які беруть участь у кримінальному судочинстві”. Даний Закон передбачає досить ефективні заходи безпеки громадян, але, на жаль, механізм запровадження його положень, який повинен бути розроблений у підзаконних актах, є недосконалим, про що мова піде нижче.

Відповідно до статті 2 зазначеного Закону право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав мають;

а) особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь чи сприяла у виявленні, попередженні, припиненні й розкритті злочинів;

б) потерпілий та Його представник у кримінальній справі;

в) підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники:

г) цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином;

д) свідок;

е) експерт, спеціаліст, перекладач і понятий;

є) члени сім'ї та близькі родичі осіб, перелічених вище. якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.

Рішення про застосування заходів безпеки приймається органом дізнання, слідчим, прокурором, судом, у провадженні яких знаходяться кримінальні справи про злочини, у розслідуванні чи судовому розгляді яких брали або беруть участь зазначені вище особи, а також органом (підрозділом), що здійснює оперативно-розшукову діяльність, щодо осіб, які брали участь або сприяли у виявленні, попередженні, припиненні і розкритті злочинів.

Підставою для вжиття заходів забезпечення безпеки зазначених осіб є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їх життю, здоров'ю, житлу і майну, а приводом для цього можуть бути:

а) заява учасника кримінального судочинства, члена його сім'ї або близького родича:

6) звернення керівника відповідного державного органу;

в) отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю, здоров'ю, житлу і майну зазначених осіб.

Орган, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, дізнання, слідчий, прокурор, суд, одержавши заяву або повідомлення про загрозу безпеці особи, зобов'язані перевірити їх у строк не більше трьох діб. а у невідкладних випадках — негайно прийняти рішення про застосування заходів безпеки. Постанова (ухвала) про це передається для виконання органу, на який покладено здійснення заходів безпеки і є обов'язковою для виконання ним.

Здійснення заходів безпеки покладається за підслідністю на органи служби безпеки або внутрішніх справ, у складі структур яких з цією метою створюються спеціальні підрозділи. Безпека осіб, яких беруть під захист, якщо кримінальні справи знаходяться у провадженні прокуратури або суду, здійснюється за їх рішенням органами служби безпеки або внутрішніх справ. Заходи безпеки щодо військовослужбовців здійснюються також командирами військових частин.

Особи, взяті під захист, мають право:

- подавати клопотання про вжиття заходів безпеки або про їх скасування;

- знати про застосування щодо них заходів безпеки;

- вимагати від органу дізнання, слідчого, прокурора, суду застосування додаткових заходів безпеки або скасування здійснюваних заходів;

- оскаржити незаконні рішення чи дії органів, які забезпечують безпеку, до відповідного органу вищого рівня, прокурору або до суду.

Ці ж особи зобов'язані, зокрема, виконувати умови здійснення заходів безпеки і законні вимоги органів, які забезпечують безпеку, та негайно інформувати названі органи про кожен випадок погрози або протиправних дій щодо них.

Відповідно, органи, які забезпечують безпеку, зобов'язані:

- встановити перелік необхідних заходів і способів їх реалізації та повідомити про це особу, взяту під захист;

- негайно реагувати на кожен випадок протиправних дій, що став їм відомим, стосовно осіб, зазначених вище, вчинений у зв'язку з їх сприянням судочинству;

- забезпечувати захист життя, здоров'я, житла і майна відповідно до характеру загрози;

- інформувати орган дізнання, слідчого, прокурора, суд або суддю, у провадженні якого знаходиться кримінальна справа, про вжиті заходи безпеки та їх результати;

- своєчасно повідомляти осіб, взятих під захист, про зміну або скасування заходів щодо їх безпеки.

Статтями 7—19 Закону передбачені такi заходи забезпечення безпеки:

1) особиста охорона, охорона житла і майна. При цьому житло і майно можуть бути обладнані засобами протипожежної та охоронної сигналізації, можуть бути замінені номери квартирних телефонів і державні номерні знаки транспортних засобів;

2) видача спеціальних засобів індивідуального захисту (бронежилетів, газових пістолетів, револьверів, балончиків) та засобів сповіщення про небезпеку (радіотелефонів, сигналізаційних пристроїв, що підключаються до телефонної мережі тощо);

3) використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів із застосуванням звукозапису, візуальне спостереження;

4) заміна документів, що посвідчують особу, та інших документів особи, взятої під захист, а також зміна її зовнішності (як за допомогою перуки, вусів, бороди, що наклеюються, спеціального макіяжу, так і шляхом проведення, за бажанням особи, пластичних операцій);

5) зміна місця роботи або навчання;

6) переселення в інше місце проживання (тимчасово з бронюванням жилої площі за постійним місцем проживання або постійно);

7) тимчасове поміщення неповнолітніх (за письмовою згодою Батьків або інших законних представників) до дошкільних виховних установ, а повнолітніх непрацездатних осіб — до установ Органів соціального захисту населення;

8) забезпечення конфіденційності даних про особу. Зрозуміло, що запобігання примушенню свідка чи потерпілого до відмови від дачі показань на практиці не може гарантуватися лише наявністю кримінальної відповідальності за такі дії (стаття 180 КК України).

Тому це здійснюється також шляхом:

- обмеження відомостей про особу (її місце проживання, роботи чи навчання тощо) в матеріалах перевірки (заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій і судових засідань. Необхідність цього заходу пояснюється в першу чергу тим. що згідно зі статтями 217—219 КПК України після визнання слідства у справі закінченим передбачається ознайомлення з матеріалами Справи потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем та їх представниками, обвинуваченим та його захисником, при необхідності — за участю перекладача;

- заміни прізвища, імені, по батькові я зазначених процесуальних документах псевдонімами. В такому випадку орган дізнання, слідчий, прокурор виносять постанову, а суд — ухвалу про зміну анкетних даних. Ця постанова (ухвала) до матеріалів справи не приєднується, а зберігається окремо в органі, у провадженні якого знаходиться кримінальна справа. На жаль, закон не встановлює коло осіб, які можуть мати доступ до цієї постанови (ухвали). На практиці ж це можуть бути не тільки особи, які її виносять, але й особи, що здійснюють контроль чи нагляд за розслідуванням справи, а також особи технічного персоналу органів попереднього розслідування та суду, тобто досить значне коло осіб, серед яких можуть знайтися й такі, що схочуть продати зацікавленим особам певні відомості. У зв'язку з цим ефективність розглядуваного заходу забезпечення безпеки знижується;

- проведення упізнання особи поза візуальним спостереженням того, кого впізнають (наприклад, з використанням скла, яке є непрозорим з боку особи, яку впізнають);

- невключення до списку осіб, які підлягають виклику в судове засідання, дійсних анкетних даних про особу, взяту під захист. Цей захід пов'язаний насамперед з тим, що відповідно до стаття 254 КПК України, до початку розгляду справи в суді підсудному повинна бути вручена копія обвинувального висновку разом зі списком осіб, що підлягають виклику в судове засідання, в якому зазначаються їх адреси;

— виклику до суду особи, взятої під захист, виключно через орган, який здійснює заходи безпеки;

- накладення тимчасової заборони на видачу відомостей про особу, взяту під захист, адресними бюро, паспортними службами, підрозділами Державтоінспекції, довідковими службами АТС та іншими державними інформаційно-довідковими службами. Слід підкреслити, що порядок застосування цього заходу безпеки повинен бути встановлений у законодавстві з покладенням відповідних обов'язків та відповідальності на певне коло службових осіб. Чинне ж законодавство ніяких гарантій того, що така тимчасова заборона може бути ефективною, не передбачає;

9) закрите судове засідання (в яке заборонений доступ будь-яким особам, крім учасників кримінального процесу, а також охорони, та хід якого не підлягає висвітленню в засобах масової інформації). Рішення про закритість судового засідання приймається мотивованим рішенням суду;

10) проведення допиту свідків або потерпілих за відсутності підсудного, а також допит одного підсудного за відсутності інших. Рішення про це приймається судом за власною ініціативою або за клопотанням прокурора чи іншого учасника судового розгляду, свідка або потерпілого, які підлягають допиту;

11) звільнення у виняткових випадках за рішенням суду потерпілих і свідків, щодо яких здійснюються заходи безпеки, від обов'язку з'являтися в судове засідання за наявності письмового . підтвердження показань, даних ними раніше (потерпілий, як це і випливає із статті 72 КПК України, вправі не давати показання в суді зовсім, але з'явитися за викликом в суд він зобов'язаний);

12) відрядження до іншої військової частини або військової ї установи, переведення на нове місце служби військовослужбовця, ' взятого під захист;

13) переведення до іншого місця позбавлення волі або в інше місце із спеціальним режимом утримання (місце попереднього ув'язнення, спеціальний медичний заклад тощо), а також окреме тримання осіб, взятих під захист, які перебувають у місцях позбавлення волі або у місцях із спеціальним режимом утримання.

Із числа перерахованих такі заходи, як заміна документів, зміна зовнішності, переселення в інше місце проживання можуть здійснюватися тільки у виняткових випадках за наявності обставин, коли загроза життю та безпеці осіб, взятих під захист, не може бути усунута іншими заходами, і лише за клопотанням або згодою цих осіб, а також за санкцією прокурора або ухвалою суду, а використання технічних засобів контролю і прослухування телефонних та інших переговорів — тільки за письмовою заявою або письмовою згодою зазначених осіб.

Питання переселення в інше місце проживання регламентуються постановою Кабінету Міністрів України від 26 червня 1995р. № 457 “Про порядок вирішення питань переселення в інше місце проживання, надання житла, матеріальної допомоги та працевлаштування осіб, взятих під державний захист”. Ця постанова видана під грифом “Для службового користування”, так само, як і Порядок фінансування заходів безпеки осіб, взятих під державний захист, затверджений наказом Міністерства фінансів України, Міністерства внутрішніх справ України. Служби безпеки України, Держкомкордону України від 11 січня 1996р. №5/25/21/33/20. Але не можна залишити поза увагою те, що зазначеними документами розмір матеріальної допомоги, яка надається у зв'язку а переселенням, складає лише одну мінімальну заробітну плату, а проблема фінансування заходів безпеки осіб, взятих під державний захист, вирішується таким чином, що забезпечення більшості із цих заходів болюче б'є по фінансовому стану тих самих правоохоронних органів, які приймають рішення про застосування заходів безпеки.

Зазначимо: держава не бажає належним чином фінансувати заходи безпеки, гарантовані законодавством, і примушує правоохоронні органи здійснювати їх за рахунок власної ощадливості. Це підтверджується не тільки тим, що фінансування цих заходів прямо не передбачалося а жодному із Державних бюджетів України, прийнятих після набрання чинності Законом “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”. Ще одним аргументом є норма статті 27 цього ж Закону, я кок/ встановлена можливість фінансування і матеріально-технічного забезпечення заходів безпеки взагалі без участі держави — за рахунок осіб, взятих під захист (якщо на це е їх письмова згода).

Таке становище не тільки нагадує відоме “Врятування потопаючого — справа самого потопаючого!”, але й, скажемо відверто, підштовхує правоохоронні органи до ухилення від застосування заходів безпеки за свій рахунок та до умовляння учасників кримінального судочинства профінансувати заходи власної безпеки. Звичайно, що за таких умов найефективнішу безпеку може мати людина з відповідним майновим станом. Це, на нашу думку, суперечить статті 24 Конституції України, яка гарантує громадянам рівні права, в тому числі незалежно від майнового стану.

В разі зазначеного “самофінансування” заходів безпеки особи, яка Їх потребує, повинен укладатися відповідний договір, істотними умовами якого, на нашу думку, можуть бути такі:

- перелік заходів забезпечення безпеки, способи та умови Їх реалізації (предмет договору);

- права та обов'язки сторін (в тому числі правила користування майном та документами, виданими а метою забезпечення безпеки);

- розрахунки та порядок оплати;

- відповідальність сторін;

- умови, за яких договір може бути достроково розірваним або припиняє дію.

Подібний договір (але без передбачення розрахунків) може укладатися і в інших випадках за ініціативою органу, який здійснює заходи безпеки, або особи, яка береться під захист.

Щодо відповідальності сторін слід зазначити, що згідно зі статтею 25 Закону розголошення відомостей про заходи безпеки особами, які прийняли рішення про ці заходи, або особами, які їх здійснюють, тягне за собою дисциплінарну відповідальність, а у випадках, коли розголошення таких відомостей спричинило тяжкі наслідки. — кримінальну відповідальність.

Наведена норма створює колізію з іншими актами законодавства, а оскільки реальність відповідальності в цьому випадку е гарантією дотримання інтересів осіб, взятих під захист, про це слід сказати окремо.

Відповідно до пункту 4.31 Зводу відомостей, що становлять державну таємницю України, затвердженого наказом Держкомітету України з питань державних секретів від 31 липня 1995 р. № 47, відомості про осіб, які приймають участь в кримінальному судочинстві, становлять державну таємницю.

Як випливає із статті 67 Кримінального кодексу України, розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі по службі чи роботі, тягне відповідальність за частиною першою названої статті, а якщо це діяння спричинило тяжкі наслідки — за частиною другою. Відповідно, втрата документів, що містять державну таємницю, а так само предметів, відомості про які становлять державну таємницю, особою, якій вони були довірені, якщо втрата стала результатом порушення встановлених правил поводження із зазначеними документами або предметами, тягне відповідальність за частиною першою статті 68 КК України, а якщо це діяння спричинило тяжкі наслідки — за частиною другою. Таким чином, розголошення відомостей про заходи безпеки особами, які прийняли рішення про ці заходи, або особами, які їх здійснюють, не може тягнути за собою дисциплінарної відповідальності, а тільки кримінальну.

Подібні перерахованим вище заходи безпеки та майже аналогічний порядок їх застосування передбачені для працівників правоохоронних органів — органів прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митних органів, органів охорони державного кордону, органів державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби” рибоохорони, державної лісової охорони, інших органів, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції, а також працівників суду і працівників.

Антимонопольного комітету України, які беруть безпосередню участь у:

- розгляді судових справ у всіх інстанціях;

- провадженні та розслідуванні кримінальних справ та cправ про адміністративні правопорушення;

- оперативно-розшуковій діяльності;

- охороні громадського порядку і громадської безпеки;

- виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і попереднього слідства та прокурорів;

- контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, товарі та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України;

- нагляді та контролі за виконанням законів, а так само їх близьких родичів — батьків, дружини (чоловіка), дітей, рідних братів і сестер, діда, баби, онуків, — посягання на життя, здоров'я, житло і майно яких перешкоджає виконанню працівниками суду і правоохоронних органів покладених на них законом обов'язків і здійсненню наданих прав.

Перелік заходів безпеки в даному випадку дещо відрізняється від тих, що застосовуються щодо учасників кримінального судочинства. Так, природно, не передбачається застосування заходів безпеки, які за своїм характером можуть застосовуватися тільки щодо учасників кримінального судочинства. Водночас можуть застосовуватися такі заходи, як видача вогнепальної зброї, встановлення телефону за місцем проживання, направлення на навчання.

Майже через чотири роки після прийняття Законів України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" і “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” було нарешті вжито певних заходів до створення спеціальних підрозділів для забезпечення безпеки зазначених вище осіб; 23 липня 1997 p. міністр внутрішніх справ підписав наказ № 467 “Про створення спеціальних підрозділів міліції для забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їхніх сімей та близьких родичів”.

Проте станом на кінець 1998 p. лише близько 200 осіб було взято під державний захист, і тільки окремим із них видано спеціальні засоби індивідуального захисту та оповіщення про небезпеку, забезпечено конфіденційність відомостей. Тільки одна особа була переселена в інше місце проживання.

***

Захист життя громадян в багатьох випадках пов'язаний а необхідністю ризикувати життям і здоров'ям працівників правоохоронних органів. Для зменшення цього ризику вони наділені відповідними правами, зокрема, правом застосовувати силу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю. Але незважаючи на це діяльність з охорони громадського порядку залишається небезпечною. Лише за п'ять перших років після набуття Україною незалежності загинуло 159 і одержало поранення 1842 працівника міліції. У 1997 p. під час виконання службових обов'язків загинуло 55 працівників міліції.

У зв'язку з цим виникає питання про баланс інтересів людини і державних інтересів при вирішення питань щодо застосування сили.

Відповідно до статей 12—151 Закону України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 p.. застосуванню сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї повинно передувати попередження про намір їх використання, якщо дозволяють обставини. Без попередження вони можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров'ю громадян чи працівників міліції.

Заборонено застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або а вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров'ю людей, працівників міліції, або збройного нападу чи збройного опору.

Заходи фізичного впливу, в тому числі прийоми рукопашного бою, працівники міліції мають право застосовувати для припинення правопорушень, подолання протидії законним вимогам міліції, якщо інші способи не забезпечили виконання покладених на них обов'язків.

Наручники, гумові кийки, електрошокові пристрої, світлозвукові пристрої відволікаючої дії, пристрої для примусової зупинки транспорту, інші спеціальні засоби, вичерпний перелік яких встановлено Правилами застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Українській РСР, затвердженими постановою Кабінету Міністрів УРСР від 27 лютого 1991 p. № 49 (з наступними змінами), а також службових собак працівники міліції вправі використовувати тільки у випадках, прямо передбачених Законом, а саме:

1) для захисту громадян і самозахисту від нападу та інших дій, що створюють загрозу Їх життю або здоров'ю;

2) для припинення масових безпорядків і групових порушень громадського порядку;

3) для відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди і транспортні засоби, незалежно від їх належності, або їх звільнення у разі захоплення;

4) для затримання і доставки в міліцію або інше службове Приміщення осіб, які вчинили правопорушення, а також для конвоювання і тримання осіб, затриманих і підданих арешту, взятих під варту, якщо зазначені особи чинять опір працівникам міліції або Якщо є підстави вважати, що вони можуть вчинити втечу чи завдати шкоди оточуючим або собі;

5) для припинення масового захоплення землі та інших дій, що можуть привести до зіткнення груп населення, а також діянь, які паралізують роботу транспорту, життєдіяльність населених пунктів, посягають на громадський спокій, життя і здоров'я людей;

6) для припинення опору працівникові міліції та іншим особам, які виконують службові або громадські обов'язки по охороні громадського порядку і боротьбі із злочинністю;

7) для звільнення заложників.

Правила застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Українській РСР, з метою звести до мінімуму можливість завдання шкоди здоров'ю громадян, у тому числі правопорушників, забороняють, зокрема, наносити удари гумовим кийком по голові, шиї, ключичній області, животу, статевим органам, стріляти патронами з гумовою кулею на відстані ближче 40 метрів від людини і по будь-яким частинам тіла, крім нижньої частини ніг, використовувати собак, які не пройшли відповідного курсу дресирування, тощо.

Вогнепальну зброю працівники міліції мають право застосовувати як крайній захід у таких випадках:

1) для захисту громадян від нападу, що загрожує їх життю і здоров'ю, а також звільнення заложників;

2) для відбиття нападу на працівника міліції або членів його сім'ї, якщо їх життю або здоров'ю загрожує небезпека;

3) для відбиття нападу на охоронювані об'єкти, конвої, жилі приміщення громадян, приміщення державних і громадських підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у разі захоплення;

4) для затримання особи, яку застали під час вчинення тяжкого злочину і яка намагається втекти;

5) для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї чи інших предметів, що загрожує життю і здоров'ю працівника міліції;

6) для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу життю чи здоров'ю громадян або працівника міліції.

Забороняється застосовувати і використовувати вогнепальну зброю при значному скупченні людей, якщо від цього можуть постраждати стороннi особи.

При затриманні злочинців чи правопорушників або осіб, яких працівник міліції запідозрив у скоєнні злочинів чи правопорушень, при перевірці документів у підозрілих осіб, а також в інших випадках, коли працівник міліцiї вважає, що в обстановці, яка склалася, можуть виникнути підстави для застосування зброї, він може привести у готовність вогнепальну зброю, що е попередженням про можливість її застосування.

Спроба особи, яку затримує працівник міліції із вогнепальною зброєю в руках, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутись до зброї дають працівникові міліції право застосувати вогнепальну зброю.

Дещо інші підстави застосування спеціальних засобів та зброї передбачено Виправно-трудовим кодексом України. Згідно зі статтями 81 — 82 ВТК України, до осіб, позбавлених волі, з метою запобігання заподіяння ними шкоди оточенню або самим собі допускається застосування наручників, сльозоточивих речовин, гамівних сорочок та інших спеціальних засобів, передбачених статтею 14 Закону України “Про міліцію”, якщо вони чинять фізичний опір працівникам виправно-трудових установ, проявляють буйство або чинять інші насильницькі дії.

Зброя може бути застосована як винятковий захід тільки в разі вчинення особою, позбавленою волі, нападу або іншої умисної дії, яка становить безпосередню загрозу життю працівників виправно-трудових установ або інших осіб, а також при втечі з-під варти, якщо іншими заходами припинити зазначені дії неможливо. При втечі жінок та неповнолітніх застосування зброї не допускається.

Аналогічні підстави застосування зброї передбачені відносно осіб, взятих під варту, статтею 18 Закону України “Про попереднє ув'язнення”.

Крім того, згідно зі статтею 18 Закону “Про попереднє ув'язнення" адміністрація місця попереднього ув'язнення має право застосовувати спеціальні засоби, а також використовувати службових собак для припинення фізичного опору, насильницьких дій, безчинства, подолання протидії законним вимогам адміністрації, якщо інші способи не забезпечили виконання покладених на неї обов'язків.

При цьому на проведення спеціальних операцій з використанням світло-звукових пристроїв відволікаючої дії, водометів, бронемашин та інших технічних засобів, застосування яких пов'язане із ризиком заподіяння шкоди здоров'ю оточуючим, передбачено надання дозволу начальника управління внутрішніх справ області, начальника обласного управління служби безпеки або осіб, що їх замінюють. Міністра внутрішніх справ України, Голови Служби безпеки України або їх заступників.

Істотним недоліком законодавства, до речі, слід визнати те, що надання дозволу на застосування аналогічних засобів відносно інших громадян ні Закон України “Про міліцію”, ні Закон України “Про Службу безпеки України” не передбачають.

Відповідно до статті 26 Закону України “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992 p., статті 18 Закону України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб", пункту 13 розділу 2 Положення про обов'язки і права особового складу Національної гвардії України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 19 травня 1992р., військовослужбовці Служби безпеки. Управління державної охорони України та, відповідно. Національної гвардії мають право використовувати і застосовувати зброю та спеціальні засоби на підставах і в порядку, передбачених Законом України “Про міліцію”, військовими статутами та іншими актами законодавства України.

Статтями 49—52, 197—204 Тимчасового статуту гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України, затвердженого указом Президента України від 7 жовтня 1993 р. № 431/93, передбачено порядок застосування фізичної сили та зброї особовим складом патруля та особовим складом варти.

Так, начальник патруля має право особисто застосовувати зброю чи віддати патрульним наказ застосувати зброю за таких обставин:

1) для захисту військовослужбовців, а за потреби й цивільних осіб від нападу, що загрожує їхньому життю, якщо іншими способами захистити їх неможливо;

2) для відбиття нападу на патруль, коли життю начальника патруля або патрульних загрожує безпосередня небезпека;

3) під час затримання злочинця, який чинить збройний опір, або злочинця, який намагається втекти з-під варти, коли іншого способу для затримки їх немає.

Чатовий застосовує зброю без попередження у разі явного нападу на нього або на об'єкт, який він охороняє. В інших випадках зброя застосовується, коли особа, яка наближається до поста або до забороненої зони, не виконує команд чатового “Стій, назад”, “Стій, обійти праворуч (ліворуч)” та “Стій, стріляти буду”, не реагує на попереджувальний постріл угору та намагається проникнути на пост чи до об'єкта (перетнути заборонену зону), або якщо вдається до втечі, а так само коли особа, яка назвалася начальником варти (помічником начальника варти, розвідним), виявиться невідомою, або якщо особи, які перебувають із ним, не виконають вимогу чатового залишатися на місці, і після попередження вигуком “Стій, стріляти буду”.

Начальник варти має право застосовувати зброю без попередження сам і складом варти у випадку явного нападу на об'єкти, які охороняють, на чатових, вартове приміщення, зміну, що прямує до постів (із постів), а також після попередження голосом чи пострілом угору — для припинення безпорядку серед заарештованих

за умови виникнення безпосередньої загрози життю і здоров'ю людей, або до заарештованого, який намагається втекти.

Треба зазначити, що особовому складу варти чинне законодавство надає право (і в цьому ми вбачаємо його певну недосконалість) застосовувати зброю без попередження навіть до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх у випадках скоєння ними групового нападу, що загрожує, зокрема, захисту об'єкта, який охороняється. При цьому охоронювані об'єкти статутом не поділяються на особливо важливі та інші, хоча відомо, що під охороною особового складу варти може знаходитися як ракетна шахта або склад боєзапасів, так і солдатська їдальня або гарнізонна перукарня.

Військовослужбовці Прикордонних військ і Військ повітряної оборони України під час охорони державного кордону України та виключної (морської) економічної зони відповідно до статті 8 Закону України “Про Прикордонні війська України” застосовують зброй, бойову техніку і спеціальні засоби (в тому числі, в разі необхідності, зброю і бойову техніку Військове-Морських Сил та інших видів Збройних Сил України) для:

1) відбиття збройного нападу і вторгнення на територію України військових груп і банд, припинення збройних провокаційних дій нa державному кордоні України,

2) відбиття нападу і припинення опору неозброєних осіб, якщо життю прикордонників або населення загрожує небезпека і запобігти її іншими засобами немає можливості;

3) запобігання угону повітряних, морських і річкових суден, які належать Україні,

4) захисту населення від збройних нападів та інших дій, що являють загрозу життю і здоров'ю людей, а також майну, якщо інші засоби захисту виявилися марними;

5) запобігання спробам втечі осіб, затриманих за порушення державного кордону України, в разі неможливості запобігти втечі іншим способом;

6) запобігання спробам порушників державного кордону сховатися на території сусідньої держави або заглибитися на територію України, якщо всі інші засоби для їхнього затримання вичерпані;

7) надання допомоги кораблям Прикордонних військ України під час відбиття збройного нападу на них, припинення ворожих дій іноземних суден щодо українського побережжя, українських підводних і надводних об'єктів або для припинення збройного опору суден — порушників державного кордону України.

Положення про порядок застосування зброї, бойової техніки та спеціальних засобів під час охорони державного кордону і виключної (морської) економічної зони України затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 1998 р. Л" 789.

Стаття 155 Митного кодексу України надає право застосовувати спеціальні засоби І зброю службовим особам митних органів. Більш детально це питання регулюється Положенням про застосування спеціальних засобів і зброї службовими особами митних органів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 1993 р. № 426.

Подібні положення містяться і в інших актах законодавства України, якими регламентуються права і обов'язки інших військових формувань та правоохоронних органів України. Але треба зазначити, що деякі із цих актів законодавства є підзаконними (як, скажімо, Тимчасовий статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України). Проте, гарантії прав людини, відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України визначаються виключно законами України. Крім того, положення, які передбачають порядок застосування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї не є достатньо конкретними, що дає можливості для їх різноманітного тлумачення.

Звичайно, підстави для застосування фізичної сили, спеціальних засобів та зброї і підстави для позбавлення життя не є тотожними. Але не можна заперечувати, що право на застосування вогнепальної зброї відносно людини сприймається як дозвіл на позбавлення її життя (до речі, загибель особи як наслідок реалізації права на застосування фізичної сили і тим більше спеціальних засобів в масштабах країни також не є винятком).

У зв'язку з цим слід зазначити, що деякі із перелічених вище підстав застосування вогнепальної зброї не можна визнати правомірними. Так. навряд чи можна прирівняти до бунту чи заколоту або до незаконного насильства такі дії, як захоплення і. утримання будь-яких приміщень чи інших об'єктів, якщо це не пов'язано з посяганням на життя, здоров'я і свободу людей. Або — чи дійсно спроба втечі осіб, затриманих за порушення державного кордону України, становить таку загрозу, для відвернення якої потрібно застосовувати зброю та бойову техніку (в тому числі зброю та бойову техніку Військ повітряної оборони)? Не може не викликати подиву й той факт, що в законодавстві України досі є чинним підзаконний акт, що дозволяє після попередження голосом вбити із вогнепальної зброї військовослужбовця, який намагається втекти з гауптвахти, де знаходився як заарештований в дисциплінарному порядку.

На нашу думку, існує потреба в розробці закону, в якому б були передбачені всі види спеціальних засобів, вогнепальної зброї, а також форми застосування фізичної сили, які дозволяється застосовувати працівникам правоохоронних органів та військових формувань України відносно людей, єдині умови, підставні

порядок їх застосування. В цьому законі потрібно також передбачити принципове положення, згідно з яким вогнепальну зброю мають право постійно мати при собі насамперед ті працівники певних державних органів, безпосереднім обов'язком яких е захист життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Що ж стосується працівників тих органів, до повноважень яких входить охорона грошей, матеріальних цінностей тощо, їх право на носіння, зберігання та застосування вогнепальної зброї повинно бути обмежене до необхідного мінімуму.

***

Обов'язок держави захищати життя людини зводиться до захисту його не тільки від протиправних посягань, а й від службової недобросовісності та інших чинників. Важко підрахувати, наприклад, скільки осіб загинуло в автокатастрофах та внаслідок інших нещасних випадків, що трапилися через те, що працівники міських комунальних служб своєчасно не прибрали сніг з проїжджої частини або не засипали піском лід на тротуарі. Тому держава має розробити і постійно вживати комплексні заходи до зниження рівня самогубств і нещасних випадків з людьми на виробництві та в побуті, підвищення ефективності швидкої та невідкладної медичної допомоги, аварійних, рятувальних служб тощо.

 prev Кожна людина має невід'ємне право на життя
 next Кожен має право захищати своє життя і здоров'я