За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний акт України  
Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
Не може бути привілеїв чи обмежень
1999 :: Нормативний акт України
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення. Ця книга містить офіційний текст Конституції України і коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина. Існують різні класифікації прав та свобод людини і громадянина. У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і треій - з правом на повагу до гідності людини. Змісту окремих прав людини і громадяна автор лише торкається та все ж підводить читача до висновку про те, що Україні потрібна нова система законодавства, основою якої повинні стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина.

Не може бути привілеїв чи обмежень

Стаття 24 Конституції України передбачає: “Громадяни виють рівні конституцiйнi права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раса, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичнім і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних шаг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю я материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагiтним жiнкам і матерям”.

Як зазначено у статті 1 Декларації ООН про раси і расові забобони від 27 листопада 1978 р., “всі люди належать до одного і того ж виду і мають загальне походження. Вони народжуються рівними у гідності та в правах, і всі вони становлять невід'ємну частину людства.

Всі люди і групи людей мають право відрізнятися один від одного, розглядати себе як таких і вважатися рівними. Проте, різноманіття форм життя і право на відмінність ні за яких обставин не можуть слугувати приводом для расових забобонів...”.

Те. що громадяни мають рівні конституційні права і свободи, слід розуміти так. що передбачені розділом V Конституції України права і свободи поширюються в рівній мірі на всіх громадян і мають для них однаковий зміст. Як зазначає завідувач Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України професор П. М. Рабінович, взагалі “правами людини вважають можливості, необхідні для її нормального — за певних конкретно-історичних умов — існування та розвитку, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства і які мають бути загальними та рівними для всіх людей” (П. Рабінович. Європейський Суд з прав людини: світовий рівень стандартів // Юридичний вісник України. — 1998. — .№ 45).

Щодо інших прав, які не є конституційними (скажімо, право на носіння вогнепальної зброї, право на додаткову відпустку, право на першочергове одержання квартири чи встановлення квартирного телефону), то їх слід розглядати не як власне права, а як пільги для найменш соціальне захищених громадян, або пільги для службових осіб, яким вони потрібні для ефективного виконання покладених на них державою обов'язків.

Таким чином, не може бути такого, щоб які-небудь права чи свободи, передбачені Конституцією України, не поширювались на певних осіб або на певні групи громадян, такого, щоб життя, свобода чи гідність однієї людини оцінювалося б вище за життя, свободу чи гідність іншої, щоб один мав права на свободу думки і слова, на приватну власність, на медичну допомогу, а інший їх не мав, щоб для одного право на правову допомогу включало право вільно вибрати захисника, а для іншого — ні.

Будь-яка відмінність, неприпустимість або перевага, які здійснюються за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, та приводять до знищення або порушення рівності. можливостей чи поводження, — є дискримінацією.

Закон однаковий для кожного із громадян України, оскільки кожний із них бере рівну участь у створенні цього закону особисто або через своїх представників у своїх та загальних інтересах. Тому закон не може покладати на одного більший обсяг обов'язків, нiж на іншого, вимагати від одного те, що не вимагається від іншого. Усі люди мають право на рівний захист законом.

В Україні проживають представники різних рас і національностей, сповідачі різних політичних і релігійних поглядів, особи я різним соціальним походженням та майновим станом, з різними рідними мовами... Так, за переписом 1989 р. українці складали 72,7% всього населення України, росіяни— 22.1%, євреї— 0,8%, білоруси ~ 0,9%, молдовани з румунами — 0,9%, болгари — 0,5%, поляки — 0,4%, угорці — 0,3%. За тим же переписом 87,7% українців назвали своєю рідною мовою українську, для 98,3% українських росіян рідною мовою є російська, для 69,5% болгар та 95% угорців рідними мовами були, відповідно, болгарська та угорська. Релігійна мережа в Україні включає сьогодні 67 конфесія, напрямків та течій, при цьому, за даними опитувань, атеїстами себе називають не більше 10% респондентів. За своїм етнічним складом значно відрізняються громадяни, які проживають в Галичині І на Слобожанщині, у Закарпатті і в Криму (наприклад, на Тернопільщині українці становлять майже 97% населення, а в Криму — лише 25%).

Неможливо робити для будь-кого які-небудь привілеї чи обмеження. Адже одна несправедливість потягне за собою низку інших. З цього приводу Ціцерон писав: “Несправедливий закон не створює права”.

На жаль, віковий досвід нічого не довів багатьом українським законотворцям.

Різноманітними пільгами та привілеями відповідно до законів України користується близько 15 млн громадян України (пільги по проїзду і безплатному перевезенню вантажу, звільненню чи зменшенню плати за житло, комунальні послуги, електроенергію, паливо, по придбанню санаторно-курортних путівок, по оподаткуванню доходів громадян і звільненню від податку на власників транспортних засобів та від плати за землю, по безплатному капітальному ремонту особистих житлових приміщень, по користуванню послугами зв'язку та встановленню телефону, по придбанню ліків, по зубопротезуванню, медичному обслуговуванню, по встановленню квартирної сигналізації за рахунок бюджетних коштів, по безплатному забезпеченню автомобілем та по виплаті грошової компенсації на автомобільне паливо, по безплатному консультуванню адвокатом, по безплатному користуванню закладами культури, об'єктами фізкультури і спорту тощо), а крім того, існують пільги і переваги, які встановлені таємними розпорядженнями та наказами (наприклад, це стосується пенсійного та іншого забезпечення колишніх членів Кабінету Міністрів України) або не встановлені ніякими нормативно-правовими актами .Тобто 3% населення користуються десятьма чи й більше видам рiзноманітних пільг, 30% — однією чи двома пільгами, а інші 67%- жодними пільгами.

Понині існують прямі та непрямі імунітети від кримінальної іншої відповідальності, які не відповідають вимогам справедливості і моралі. Продовжують діяти в Україні спеціальні суди громадян, що працюють у системі військово-промислового кодексу (так звані міжобласні суди), для яких нібито не є обов'язковим принцип прилюдного розгляду кримінальних справ. Не кожний має право вільно обрати собі захисника своїх прав, оскільки, скажімо, послуги адвокатів коштують дорого. Не втрималася держава і від того, щоб не підтримати жодну із конфесій.

Цей перелік можна продовжувати і продовжувати. Ось і обмеження за ознаками соціального і майнового стану, місця роботи тощо. Ось і нерівність.

Ще у XVIII столітті відомий французький політичний письменник Габріель Бонно де Маблі у своїй роботі “Про законодавство або принципи законів” зазначав: “Всі держави при своєму виникненні мали закони, які сприяли рівності; і однак, у всіх державах створювались образливі відмінності і привілеї між громадянами”.

Він дійсно був правий. Адже прикладів існуючої в Україні де-юре і де-факто нерівності нами наведено достатньо. А щодо намірів держави при її виникненні, досить згадати два документи: Декларацію прав народів Росії, прийняту в листопаді 1917 р. Радою Народних Комісарів, якою, зокрема, були встановлені рівноправність і незалежність усіх народів Росії, скасовані всякі національні обмеження і переваги, і Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., в якій було зазначено, що Українська РСР забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних доглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Можливо, розуміючи те, що абсолютної рівності бути не може, законодавець, віддавши належне пам'яті Великої французької та iнших революцій, обмежився в новій Конституції України загальною та звичною фразою (до речі, в проекті Конституції України в Реакції від 26 жовтня 1993 р. існувала ще одна характерна фраза: “Ніхто не може користуватися перевагами і пільгами, не встановленими законом”) і перевів мову на питання про рівність за однією із перелічених ознак — ознакою статі. Тут вже в Конституцiї чітко зазначено, чим саме забезпечується рівність прав жінки і чоловіка.

Близько 55% населення України (28 млн.) складають жінки. Законодавство, яким встановлені спеціальні заходи щодо охорони їхньої праці і здоров'я, пенсійні пільги, підтримки материнства тощо, дійсно отримало певний розвиток: передбачені конкретні права жінок, відповідні обов'язки державних органів та їх службових осіб тощо. Навіть встановлено кримінальну відповідальність за відмову в прийомі на роботу вагітної жінки (стаття 134 КК України). Але в умовах економічної кризи майже всі ці положення законодавства залишаються декларативними.

У липні 1985 р. в Україні відбулись парламентські слухання по реалізації Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”, ратифікованою Україною ще в 1980 р. 12 липня 1995 р. учасники слухань затвердили відповідні Рекомендації. які містили наміри влади:

- забезпечити участь жінок в органах виконавчої влади на паритетних началах, надати жінкам можливість на рівних умовах з чоловіками репрезентувати уряд в міжнародних делегаціях, створити умови для заняття жінками керівних посад в дипломатичній сфері;

- створити державні структури по наданню кваліфікованої психолого-консультативної допомоги жінкам, які постраждали від насильства та приниження в сім'ї;

- напрацювати систему заходів, спрямованих на поліпшення умов життя і праці жінок в сільській місцевості;

- забезпечити рівні з чоловіками права доступу жінок-підприємців до кредитів;

- розробити проекти законодавчих актів про відповідальність за торгівлю жінками тощо.

Пройшло понад три роки. Рекомендації залишились побажаннями.

За останні 50 років частка жінок, зайнятих в народному господарстві, зросла у 1,4 рази. На сьогодні частка жінок в промисловості становить 48%, у сільському господарстві — 42%, в торгівлі та громадському харчуванні — 80%, тобто господарський сектор держави поступово перетворюється у сферу застосування жіночої праці. При цьому 4,2 млн жінок виконують фізично важку та шкідливу для здоров'я роботу (при цьому частка жінок, які виконують таку роботу, в останні роки збільшилась і становить 15% від загальної кількості жінок, зайнятих на виробництві), а із майже 35 тис. керівних працівників (перших осіб на різних рівнях державної влади в Україні) жінки становлять тільки 1,8 тисячі (5,1%) (для порівняння: кількість жінок у шведському парламенті в 1998 р. становила 43% від загальної кількості депутатів). За даними Федерації профспілок України, в 1997 р. середньомісячна заробітна плата жінок становила 123,58 грн., а чоловіків — 172,50 грн., у “примусовій” відпустці в 1997 р. перебувало 5,6% чоловіків і 6,5% жінок (В. Костипький. Соціально-економічна визначеність правового статусу жінки (рівність чи рівноправність) // Право України. — 1996. — ,№ 1. — С. 42; О. Вітер. Жіноча праця у нас в пошані, але нe в ціні // Голос України. — 1998. — 7 берез.).

На нашу думку, у законодавстві України повинні бути чітко визначені поняття і зрозумілий всім зміст права на рівність, а також гарантії, які забезпечують це право кожного громадянина. Потребує змін і стаття 66 Кримінального кодексу України. Нею, зокрема, встановлено відповідальність за дискримінацію громадян у зв'язку з їх належністю до тієї чи іншої нації, раси або ставлення до релігії, а також за встановлення привілеїв громадянам певної нації, раси чи релігійної приналежності. По-перше., ця норма виписана у законі не конкретно (як, до речі. і поняття рівності взагалі). По-друге, законодавцем проігнорована необхідність захисту рівності між людьми, частина яких відрізняється не за нацією, расою або релігією, а за ознаками кольору шкіри, політичних та інших переконань, статі, соціального походження, належності до національних меншин, майнового ставу, місця проживання, мови, освіти, роду і характеру занять, народження та ін. Перелічені ознаки передбачені статтею 24 Конституції України і статтею 14 Європейської конвенції з прав людини.

Не повністю враховані у законодавстві України положення Декларації про ліквідацію дискримінації щодо жінок, проголошеної резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 7 листопада 1967 р., і Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, прийнятої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1979 р., зокрема ті, що стосуються забезпечення гарантій соціальної функції материнства, застосування однакових критеріїв при прийнятті на роботу, навчання тощо. попередження використання проституції.

***

Ведучи мову про право на особисту недоторканність та про рівність громадян, необхідно відзначити й таке. Із законодавства України випливає, що є недоторканність і є... недоторканність. Іншими словами, в нашому суспільстві існують подвійні стандарти недоторканності. Роз'яснимо.

Відповідно до статті 80 Конституції України, народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність. Згідно із статтею 105 Основного Закону Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень. Як зазначено у статті 126 Конституції, недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами Україна, а згідно із статтею 149 Конституції України гарантії недоторканності поширюються і на суддів Конституційного Суду України. Що саме розуміється під недоторканністю в цих статтях Конституції України і чия недоторканність є сильнішою, можна дізнатися на підставі аналізу відповідних актів законодавства України.

Так, згідно зі статтею 27 Закону України “Про статус народного депутата України” від 17 листопада 1992 p., депутатська недоторканність складається із наступних елементів:

- народний депутат України не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, заарештований, або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, без його письмової згоди або без згоди Верховної Ради Україна;

- не допускаються догляд, обшук, затримання, огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення депутата, а також порушення таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних переговорів та застосування інших заходів, що обмежують свободу депутата;

- депутат після закінчення строку повноважень може бути притягнутий до кримінальної аби адміністративної відповідальності за порушення закону, яке було вчинено ним у період виконання депутатських повноважень, лише в порядку, передбаченому законодавством щодо народного депутата;

- кримінальну справу щодо народного депутата України може бути порушено тільки Генеральним прокурором України.

Відповідно ж до статті 80 Конституції України депутатська недоторканність народних депутатів полягає лише а тому, що вони не несуть юридичної відповідальності (тобто несуть лише моральну, політичну та корпоративну відповідальність) за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп, і не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.

Звичайно, що імунітет від кримінальної відповідальності в даному (як і в інших випадках) не треба плутати з ліцензією на вчинення злочинів. Проте не можна не помічати й того факту, що деякі особи намагаються стати “народними обранцями” саме в розрахунку на те, що корпоративна солідарність народних депутатів надасть їм можливість в очах громадськості виступити жертвами переслідування за політичними мотивами, а не звичайними злодіями, шахраями тощо.

Крім того, на наш погляд, певні норми Закону України “Про статус народного депутата України” мають бути приведені у відповідність до статті 80 Основного Закону України: народний депутат України має нести адміністративну відповідальність на загальних підставах, ніщо не заважає проведенню догляду, обшуку, огляду особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення депутата, а також порушення таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних переговорів та застосування інших заходів, що обмежують його свободу — в порядку, загальному для всіх громадян; колишній народний депутат не має права на депутатську недоторканність.

У статті 9 Закону Української РСР “Про Президента Української РСР” зазначається, що Президент користується правом недоторканності, але в чому воно полягає, не розкривається. Відповідно до статей 108 і 111 Конституції України повноваження Президента України (і, відповідно, його недоторканність), припиняються, зокрема, у разі усунення його з поста в порядку імпічменту; Президент України може бути усунений з поста в порядку імпічменту тільки Верховною Радою України і лише у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Згідно зі статтями 13 і 43 Закону України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 p., недоторканність суддів, у тому числі тих, які перебувають у відставці, складається із наступного:

- судді не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності і взяті під варту без згоди Верховної Ради України;

- судді не можуть бути піддані заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, без згоди органу, який обрав суддю на посаду;

- суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, а також підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган в порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення, а суддя, затриманий за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається у судовому порядку, повинен бути негайно звільнений після з'ясування його особи;

- проникнення в житло чи службове приміщення судді, в його особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитись тільки з санкції Генерального прокурора України за наявності порушеної кримінальної справи. До речі, ця норма суперечить нормі статті 31 Конституції України, тобто має бути визнана неконституційною. Але цікаво, що за Конституцією України прослуховування телефонних розмов судді або виїмка його кореспонденції є можливими лише з дозволу... суду. Таким чином, корпоративні інтереси суддів створять ще одну фактичну гарантію їх недоторканності;

- кримінальна справа щодо судді будь-якого військового суду розглядається по першій інстанції військовим судом регіону або Військове-Морських Сил України, а щодо судді будь-якого іншого суду — обласним. Верховним Судом Автономної Республіки Крим, Київським, Севастопольським міськими судами.

Підсудність справи визначається Головою Верховного Суду України або його заступником; при цьому справа не може розглядатися тим судом, у якому обвинувачений працював суддею.

Недоторканність судді поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв'язку, кореспонденцію, належне йому майно і документи. Це положення робить дещо незрозумілим, чим, скажімо, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на невтручання в особисте і сімейне життя, право на інформацію, які згідно а Конституцією України гарантуються кожному, відрізняються від аналогічних прав судді.

Крім того, знову ж, згідно з статтею 126 Конституції України недоторканість суддів полягає лише в тому, що вони не можуть бути без згоди Верховної Ради України затримані чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом. Тобто, за Конституцією, ніщо не заважає притягнути суддю до кримінальної відповідальності без вказаної згоди. Тим більше, ніщо не заважає піддати суддю будь-яким заходам адміністративного стягнення, провести обшук в його житлі тощо.

Існують й інші категорії осіб, які за законодавством України, часто всупереч її Основному Закону, є недоторканими для правоохоронних органів. Інколи при такому стані справ дискредитується сам статус зазначених осіб.

Так, статтею 20 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23 грудня 1997 p. передбачено, що Уповноважений користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень. Він не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому огляду. Кримінальну справу проти Уповноваженого може бути порушено лише Генеральним прокурором України. Проте, Конституція України недоторканість Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини взагалі не передбачає.

Відповідно до статті 34 Закону України “Про вибори Президента України" від 24 лютого 1994 p., недоторканність кандидата у Президенти України під час проведення виборчої кампанії полягає в неможливості притягнути його до кримінальної відповідальності, заарештувати або піддати заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, без згоди Центральної виборчої комісії (до речі, в нових виборчих законах України — Законах “Про вибори народних депутатів України” від 24 вересня 1997 p. і “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 14 січня 1998 p. зникли аналогічні положення щодо недоторканності кандидатів у депутати).

І це положення Закону також не відповідає положенням Конституції України.

В інших випадках недоторканність певних осіб є даниною традиціям та вимогам міжнародного права. Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого указом Президента України № 198/93 від 10 червня 1993 р. (а виданий він з урахуванням вимог Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., Конвенції про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй від 13 лютого 1946 р. та деяких інших міжнародних актів), правом особистої недоторканності користуються:

- дипломатичні кур'єри, статус яких підтверджується офіційними документами, при виконанні обов'язків, у тому числі тимчасові дипломатичні кур'єри до моменту доставки ними дипломатичної пошти за призначенням, а також дипломатичні кур'єри, які прямують транзитом через територію України;

- глави дипломатичних представництв і члени дипломатичного персоналу;

- члени сімей глав дипломатичних представництв і членів дипломатичного персоналу, якщо вони проживають разом з останніми і не є громадянами України;

- члени адміністративно-технічного персоналу і члени сімей цього персоналу, якщо вони проживають разом з першими і не з громадянами України або не проживають в Україні постійно;

- глави дипломатичних представництв і члени дипломатичного персоналу дипломатичних представництв іноземних держав у третіх державах, які прямують транзитом через територію України, та члени їх сімей;

- консульські кур'єри;

- консульські посадові особи (генеральні консули, консули, віце-консули, консульські агенти);

- консульські службовці (особи, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування консульської установи);

- представники іноземних держав, члени парламентських і урядових делегацій іноземних держав, які прибувають в Україну для участі в міждержавних переговорах, міжнародних конференціях і нарадах або з іншими офіційними дорученнями, або якщо вони прямують для тих самих цілей транзитом через територію України, а також члени їхніх сімей, які їх супроводжують і не є громадянами Україна.

Зміст особистої недоторканності деяких категорій перелічених осіб є біль чи менш широким.

Наприклад, глави дипломатичних представництв не можуть бути заарештовані або затримані, користуються імунітетом від кримінальної, адміністративної юрисдикції України та юрисдикції судів України у цивільних справах (за єдиним винятком, коли вони вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, спадкування, а також у зв'язку з позовами, що випливають з їх професійної або комерційної діяльності, що здійснюється ними за межами службових обов'язків).

Проте буває, що держава відмовляється від імунітету щодо того чи іншого дипломата. Наприклад, в грудні 1997 p. Грузія позбавила дипломатичного імунітету члена дипломатичного персоналу свого посольства в Сполучених Штатах Америки Г.Махарадзе, й американський суд позбавив його волі на 21 рік за те, що вія, керуючи автомобілем у стані сп'яніння, порушив правила дорожнього руху, наслідком чого стала загибель 16-річної бразильської дівчини.

Особиста недоторканність консульських посадових осіб не поширюється на випадки, коли вони переслідуються за вчинення тяжкого злочину або коли мова йде про виконання вироку (ухвали, постанови) суду, що набрав законної сили.

Представники ж іноземних держав, члени парламентських і урядових делегацій іноземних держав, які прямують транзитом через територію України з офіційними дорученнями, а також члени їхніх сімей, які їх супроводжують і не є громадянами України, користуються особистою недоторканністю лише в межах, необхідних для забезпечення їх проїзду.

Лише в січні 1998 p., більш як через півтора року після прийняття Конституції України, яка не передбачає наявності такого суспільного феномену, як недоторканність депутатів місцевих Рад (а їх кількість, до речі, на початок 1998 p. сягала 168 тисяч). Верховна Рада України спромоглася позбавити зазначених осіб недоторканності шляхом внесення відповідних змін до Закону України “Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів” від 4 лютого 1994 p.

До речі, за даними Служби безпеки України, лише в Полтавській області у 1997 p. із 220 протоколів, складених про корупційні діяння, 160 були на депутатів місцевого рівня. Із них тільки на 12 чоловік (7.5%) було одержано дозвіл на притягнення до адміністративної відповідальності (Ю.Шевчук. Тет-а-тет зі спецслужбою у межах дозволеного // Голос України. — 1998. — 24 січ.). Як зазначив народний депутат Григорій Омельченко, якщо з 1990 по 1994 р. в середньому щорічно 125—130 депутатів місцевих рад вчиняли злочини, і практично ніхто із них не став підсудним, тому що відповідні ради не давали на це згоди, то у 1995— 1996 pp. вже 250—260 депутатів щорічно вчиняли злочини, і знову ж ніхто із них не поніс покарання. Після скасування депутатської недоторканності для депутатів місцевих рад у 1998 р. не більше 60-ти таких депутатів вчинили злочини. Проте кількість осіб, щодо яких Генеральною прокуратурою України ведуться кримінальні справи, серед народних депутатів України останнього скликання збільшилась. І не останньою серед причин цього є існування інституту недоторканності для народних депутатів України.

Тільки завдяки прийнятому 23 грудня 1997 p. рішенню Конституційного Суду України були визнані неконституційними положення статті 37 Закону України “Про Рахункову палату Верховної Ради України” від 11 липня 1996 p. щодо недоторканності Голови Рахункової палати, його заступників, головних контролерів і секретаря Рахункової палата України.

Більш широкий зміст особистої недоторканності передбачено для деяких категорій громадян України іншими актами законодавства. В деяких випадках це можна визнати виправданим з точки зору загального поняття справедливості. Так, згідно зі статтею 434 Кримінально-процесуального кодексу України, затримання та взяття під варту як запобіжний захід можуть застосовуватися до особи, яка не досягла 18-річного віку, лише у виняткових випадках, коли це викликається тяжкістю вчиненого злочину.

Згідно з частиною 2 статті 10 Закону України “Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 р. без згоди адвоката не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручення клієнта. Забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв'язку з оперативно-розшуковою діяльністю без дозволу суду (положення статті 10 Закону України “Про адвокатуру” щодо того, що прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв'язку з оперативно-розшуковою діяльністю санкціонується відповідними прокурорами, не відповідає статті 31 Конституції України). Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, області, міста Києва. Крім того, адвоката не можна притягнути до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосуванням у зв'язку а поданням юридичної допомоги громадянам та організаціям згідно із законом.

Відповідно до статті 15 Кодексу України про адміністративні правопорушення, до військовослужбовців і призваних на збори військовозобов'язаних, а також осіб рядового і начальницького складів органів внутрішніх справ не можуть бути застосовані такі види адміністративних стягнень, як виправні роботи і адміністративний арешт.

Крім того, зазначені особи можуть нести адміністративну відповідальність на загальних підставах лише за порушення правил дорожнього руху, правил полювання, рибальства та охорони рибних запасів, митних правил, за контрабанду, вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією, неправомірне використання державного майна, невжиття заходів щодо окремої ухвали суду чи окремої постанови судді, подання органу дізнання, слідчого або протесту, припису чи подання прокурора, ухилення від виконання законних вимог прокурора, і тільки у випадку, якщо органи (службові особи), яким надано право накладати адміністративні стягнення, не приймуть рішення передати матеріали про правопорушення відповідним органам для вирішення , питання про притягнення винних до дисциплінарної відповідальності. За будь-які інші адміністративні правопорушення зазначені особи несуть дисциплінарну відповідальність.

Згідно з частиною 4 статті 20 Закону України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб” під час виконання військовослужбовцем Управління державної охорони України службових обов'язків не допускається його адміністративне затримання, а також особистий огляд чи огляд речей, що є при ньому, транспортних засобів, які він використовує, без уповноваженого представника Управління державної охорони України, крім випадків вчинення злочину цим військовослужбовцем.

Інші особи, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів або спеціальних положень про Дисципліну (працівники Прокуратури, транспорту тощо), у випадках, прямо передбачених цими статутами чи положеннями, несуть за вчинення адміністративних правопорушень дисциплінарну відповідальність, і тільки В решті випадків — адміністративну відповідальність на загальних підставах.

Слід зазначити, що дисциплінарна відповідальність, на відміну від адміністративної, є, по-перше, в цілому більш м'якою, і, по-друге, специфічний порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності та відсутність у законодавстві конкретних складів дисциплінарних правопорушень дає змогу взагалі розцінити те чи інше діяння як таке, що не є правопорушенням (чи не єдиним винятком із останнього загального правила є Перелік порушень дисципліни, наслідки яких загрожують безпеці руху поїздів, життю і здоров'ю громадян, а також категорій працівників, до яких застосовується дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення, який додається до Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 р. № 55). На сьогодні законами України, як цього вимагає пункт 22 частини першої статті 62 Конституції України, діяння, які є дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них не визначені.

Крім того, деякі положення законодавства України обмежують можливість притягнення до дисциплінарної відповідальності певних категорій працівників.

Наприклад, як випливає із розпорядження Кабінету Міністрів України від 23 жовтня 1995 p. № 643-р, притягнення до дисциплінарної відповідальності керівних працівників центральних органів державної виконавчої влади та деяких інших працівників державних установ і організацій може здійснюватися лише рішенням уряду України або керівників міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади. Або, як передбачено Дисциплінарним статутом прокуратури України, деякі дисциплінарні стягнення щодо певних категорій працівників прокуратури можуть бути застосовані лише Президентом України або Генеральним прокурором. Міські й районні прокурори взагалі не мають права накладати дисциплінарні стягнення на підлеглих.

Зрозуміло, що всі подібні положення ускладнюють можливість притягнення певних категорій осіб як до адміністративної, так і до дисциплінарної відповідальності, що штучно розширює зміст їхньої особистої недоторканності у порівнянні з іншими громадянами.

 prev Ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством
 next Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність