За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний акт України  
Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність
1999 :: Нормативний акт України
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення. Ця книга містить офіційний текст Конституції України і коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина. Існують різні класифікації прав та свобод людини і громадянина. У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і треій - з правом на повагу до гідності людини. Змісту окремих прав людини і громадяна автор лише торкається та все ж підводить читача до висновку про те, що Україні потрібна нова система законодавства, основою якої повинні стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина.

Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність

Стаття 29 Конституції України гарантує: “Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затриманий їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий мас право у будь-який час оскаржити суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого”.

Право на свободу, передбачене статтею 29 Конституції України, треба розуміти як право не бути свавільно позбавленим волі, а також право бути звільненим у певний термін в разі затримання, арешту або позбавлення волі, які відбувалися згідно із законом.

Це право передбачає, що будь-які інші особи, в тому числі службові. і серед них представники суду і правоохоронних органів, зобов'язані не порушувати фізичне право особи знаходитися в певний час у певному місці. Це право може обмежуватись тільки на підставах та в порядку, визначених законом.

Порушення зазначеного права може виявитися у затриманні особи в місці, де вона взагалі не бажає або більше не бажає перебувати (обмеження волі), а також в поміщенні її в місце, яке вона не має змоги вільно залишити, хоча бажає цього (позбавлення волі). Такими місцями можуть бути як приміщення (кімната, камера, погріб тощо) чи комплекси приміщень (місце позбавлення волі, психіатрична лікарня), так і інші місця (дах багатоповерхового будинку, транспортний засіб) чи місцевості (скала, острів, ділянка місцевості, де особу тримають як заложника).

Зазначені дії (затримання, поміщення) на практиці можуть здійснюватися шляхом застосування насильства (фізичного чи психічного) або без нього (шляхом обману, зловживання довір'ям, відібрання засобів пересування чи інших необхідних засобів).

***

Відповідно до Декларації про захист всіх осіб від насильницького зникнення, затвердженої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1992 р. під такими зникненнями розуміють випадки, коли особи заарештовуються, затримуються чи викрадаються проти їхньої волі чи якимось іншим чином позбавляються волі посадовими особами різних ланок чи рівнів уряду, організованими групами чи приватними особами, які діють при його прямій чи непрямій підтримці, з його дозволу чи згоди, при наступній відмові повідомити про долю чи місцеперебування таких осіб або визнати позбавлення їх волі, що ставить цих осіб поза захистом закону.

Будь-який акт насильницького зникнення засуджується міжнародною спільнотою як серйозне і кричуще порушення прав людини. Втім, як відомо, в Радянському Союзі і, зокрема, в Радянській Україні за сталінських часів і пізніше таких випадків були мільйони.

Тому, на наш погляд, явно недостатньо уваги в чинному законодавстві України приділено питанням захисту людини від насильницького зникнення. Не встановлено кримінальної та іншої відповідальності за таке діяння, законодавством про правовий статус іноземців не передбачена заборона вислання чи видачі будь-якої особи іншій державі, якщо існують підстави вважати, що цій особі загрожує небезпека стати жертвою насильницького зникнення, не існує у законодавстві положення про те, що точна інформація про місце перебування (у тому числі тимчасове) кожної особи, затриманої в кримінально-процесуальному чи іншому порядку, заарештованої, направленої на примусове лікування, позбавленої волі тощо негайно надається членам її сім'ї, адвокатові чи іншій особі, яка має законний інтерес до цієї інформації. Жодний закон України не містить навіть такого терміну — “насильницьке зникнення”.

***

Право на свободу і право на особисту недоторканність — це різні речі. Останнє передбачає право особи на захищеність від будь-якого посягання з боку будь-кого, і охоплює право на тілесну, статеву і психологічну недоторканність.

Тілесна недоторканність передбачає, що особі, без її згоди, не можна заподіювати тілесні ушкодження, застосовувати тортури і мордування, наносити удари, побої, іншим способом завдавати фізичного болю та застосовувати силу (крім випадків перебування інших осіб у стані необхідної оборони, затримання злочинця чи крайньої необхідності), заражати її венеричними та іншими заразними захворюваннями, вводити в її організм наркотичні засоби, психотропні речовини, лікарські та інші засоби, що викликають одурманювання. Тілесна недоторканність також передбачає. що відносно особи, за загальним правилом без її згоди, забороняється втручатися медичними методами діагностики, профілактики, лікування, стерилізації, штучного переривання вагітності, проводити медико-біологічні експерименти, примусово брати донорську кров, органи та інші анатомічні матеріали.

Статева недоторканність — це захищеність особи, яка досягла статевої зрілості, від посягання на її право самостійно вирішувати питання про своє статеве життя, а також захищеність особи, яка не досягла статевої зрілості, від статевих відносин, а особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку — від розпутних , дій. До статевої недоторканності слід, на нашу думку, віднести також захищеність особи від незаконних зміни (корекції) статевої належності і штучного запліднення та імплантації ембріона (до речі, навіть у деяких скандинавських країнах, незважаючи на їх демократичних устрій тощо, до сьогодні існує можливість стерилізації осіб, винних в окремих статевих злочинах. Можливо, в цьому є сенс, особливо з урахуванням того факту, що. за даними українських фахівців, лише 6—12% осіб, засуджених за статеві злочини, визнаються психічно здоровими, і від 40 до 52% осіб, засуджених за статеві злочини, вчинюють ці злочини повторно, при чому у строки від 3 днів до 6 місяців після звільнення із місць позбавлення волі (Б.Л.Гульман. Сексуальные преступления. — Харьков: ИМП “Рубикон”, 1994. — С. 120).

Нарешті, психологічна недоторканність передбачає захищеність особи від погроз на її адресу, залякування, шантажування її та інших способів придушення її волі.

Право на свободу і психологічну недоторканність ми розуміємо і як захищеність особи від різноманітних видів впливу на її підсвідомість, коли особа без з згоди та відома може бути “закодована" на виконання протиправних, аморальних та інших дій, які вона у звичайному стані не бажала б вчинювати.

Відповідні положення, які розкривають зміст тілесної і статевої недоторканності та її гарантії, містяться, зокрема, у статтях 38—40, 43—51, 78 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. Згідно з ними, наприклад, згоди пацієнта необхідна, як правило, для вживання методів лікування. Пацієнт має право на вільний вибір лікаря, на ознайомлення з iсторією своєї хвороби, на лікарську таємницю тощо, а медичні працівники мають перед пацієнтами певні обов'язки. Зазначеними гарантіями також є норми, встановлені в деяких статтях КК України, згідно з якими лікарі можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 105), медичні, фармацевтичні та працівники інших сфер — за неналежне виконання своїх професійних обов'язків, що призвело до зараження особи вірусом Імунодефіциту людини (стаття 108-3), лікарі та інші особи — за незаконне проведення аборту (стаття 109), особи медичного персоналу — за неподання без поважних причин допомоги хворому (стаття 113), інші особи — за незаконне лікарювання (стаття 226) тощо.

Гарантіями тілесної недоторканності особи є й статті Кримінального кодексу України, які передбачають відповідальність за заподіяння особі будь-якими іншими особами умисного тяжкого тілесного ушкодження (стаття 101), умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження (стаття 102). необережного тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження (стаття 105), умисного легкого тілесного ушкодження (стаття 106), удару, побоїв, фізичного болю, мордування (стаття 107), зараження венеричною хворобою (стаття 108) або вірусом імунодефіциту людини (стаття 1082), незаконне проведення аборту (стаття 109). примушування жінки до вчинення аборту (стаття 110), посягання на здоров'я громадян під приводом виконання релігійних обрядів (стаття 209), різні види порушень правил безпеки руху та експлуатації транспорту, інших правил безпеки, що спричинило заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень (статті 215, 215-2, 215-4, 215-5, 220, 220-1 та деякі інші), незаконне введення в організм іншої людини проти її волі наркотичних засобів або психотропних речовин (стаття 229-15) тощо, за заподіяння посадовими особами насильства (частина 2 статті 166, частина 2 статті 175, пункт “б” статті 254-2 та інші). Не створюють складу злочину тільки такі діяння, що посягають на тілесну недоторканність особи, які вчинені за необережністю і при цьому не потягли серйозного розладу здоров'я особи.

Кримінальний кодекс України передбачає також ряд норм, які прямо захищають статеву недоторканність особи. Ним встановлена відповідальність за зґвалтування, тобто статеві зносини з застосуванням фізичного насильства, погрози або з використанням безпорадного стану потерпілої (стаття 117), задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 118), примушування жінки до статевого зв'язку особою, щодо якої жінка є матеріально або по службі залежною (стаття 119), статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, а її згоди (стаття 120), розбещення неповнолітніх (стаття 121), мужолозтво (стаття 122), торгівлю людьми (стаття 124'), а також за організацію або керівництво групою, діяльність якої, що здійснюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів, поєднана, зокрема, зі статевою розпустою (стаття 209).

Психологічна недоторканність особи захищається, на наш погляд, нормами КК України, що передбачають відповідальність за такі способи придушення волі людини; доведення до самогубства шляхом жорстокого поводження з особою, або систематичного приниження її людської гідності, або систематичного цькування чи наклепу (стаття 99), погроза вчинити вбивство (стаття 100), переслідування громадян за критику (стаття 134'), грабіж і розбій, поєднані з погрозами застосування насильства (статті 82, 86, 141 і 142). вимагання, поєднане з погрозою насильства чи розголошення певних відомостей, пошкодження чи знищення майна (статті 86' і 144), одержання шляхом вимагання незаконної винагороди від громадян за виконання робіт, зв'язаних з обслуговуванням населення (стаття 1552), примушування особи до штучного підвищення чи підтримання високих цін на товари або послуги населенню (стаття 155'). погроза насильством, завданням шкоди з метою штучної зміни або штучного фіксування цін (стаття 1557), протидія законній підприємницькій діяльності (стаття 1558), перевищення посадовою особою влади або посадових повноважень, якщо воно супроводжувалось діями, що ображають особисту гідність потерпілого (стаття 166), одержання хабара, поєднане з його вимаганням (стаття 168), притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (стаття 174), примушення давати показання при допиті шляхом незаконних дій, з боку особи, яка провадить дізнання або попередає слідство (стаття 175), примушування свідка, потерпілого, експерта до відмови від дачі показань чи висновку шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їхніх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять, підкуп свідка, потерпілого чи експерта з тією ж метою, а так само погроза вчинити зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок (стаття 180), примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань (стаття 198') та деякі інші.

Аналіз вище наведених норм дозволяє зробити висновок про те, що законодавством України передбачена можливість притягнення особи до суворої відповідальності за будь-яке посягання не особисту недоторканність особи. І мало б дивувати, чому особа в Україні за таких умов не може почувати себе повністю захищеною.

Справа, мабуть, У тім, що наявність гарного затну ще не є гарантією його безумовного виконання.

По-перше, не всі потерпілі звертаються за захистом права на особисту недоторканність до правоохоронних органів (і для цього існують як суб'єктивні, так і об'єктивні причини).

По-друге, не всі працівники правоохоронних органів вважають своїм основним обов'язком негайно ставати на захист прав людини, а багато з них. на жаль, не дуже добре знайомі зі змістом цих прав. Згадаймо всім відомий приклад з так званим “Білим братерством”. Протягом місяців і років під впливом його керівників десятки і сотні українських неповнолітніх потрапляли у звичайнісіньке рабство, потерпали від образ, глуму та інших незаконних дій. Але правоохоронні органи не здригнулися ні від першої дитячої сльози, ні від другої, а тільки від потоку, коли стало видно і сліпому: щось треба робити.

По-третє, навіть за умови, що кримінальну справу порушено, існує досить невелика ймовірність, що вона буде доведена до суду, що суд винесе справедливе покарання винній особі і що остання на тих чи інших підставах не буде звільнена від покарання чи від відповідальності взагалі.

***

Щодо позбавлення волі людини на законних підставах слід передусім зазначити таке.

Відповідно до статті 2 Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1960 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” від 17 липня 1997 р., положення пункту 1 статті 5 Конвенції застосовуються в частині, що не суперечить пункту 13 розділу XV “Перехідні положення” Конституції України та статтям 108 і 157 Кримінально-процесуального кодексу України щодо порядку затримання особи та дачі прокурором санкції на арешт. Ці застереження, як зазначалося вище, діють до внесення відповідних змін до Кримінально-процесуального кодексу України або до прийняття нового КПК України, але не довше, ніж до 28 червня 2001 р.

Згідно з пунктом 1 статті 5 зазначеної Конвенції жодна людина не може бути позбавлена волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, у таких випадках, як:

а) законне ув'язнення людини після її засудження компетентним судом;

6} законний арешт або затримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом;

в) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним правовим органом на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обгрунтовано визнається за необхідне запобігти скоєнню нею злочину або її зникненню після її вчинення;

г) затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини а метою забезпечення її присутності перед компетентним правовим органом;

д) законне затримання людини для запобігання поширенню інфекційних захворювань, людей психічно хворих, алкоголіків, наркоманів чи бродяг;

е) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою запобігання й незаконному в'їзду в країну, або людини, стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.

Пунктом 3 цієї ж статті передбачено, що кожна людина, заарештована або затримана згідно з положеннями пункту 1, негайно має постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, i має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду, яке може бути обумовлене гарантіями з'явлення до суду.

Таким чином, ще протягом певного часу (до 28 червня 2001 р.) зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину.

Існуючий же порядок полягає в наступному.

Взагалі затримання особи за законодавством України може відбуватися в адміністративному і в Кримінально-процесуальному порядку.

Згідно зі статтею 260 Кодексу України про адміністративні Правопорушення, адміністративне затримання особи допускається лише у випадках, прямо передбачених законодавством України, з метою припинення адміністративних правопорушень, коли інші заходи впливу вичерпано, встановлення особи, складення протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості складення його на місці вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов'язковим, забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання постанов по справах про адміністративні правопорушення.

Статтею 261 цього ж Кодексу передбачено, що про адміністративне затримання складається протокол, в якому зазначаються:

дата i місце його складання, посада, прізвище, ім'я, по батькові особи, яка склала протокол, відомості про особу затриманого, час i мотиви затримання. На прохання затриманої особи про місце її перебування повідомляються її родичі, адміністрація за місцем роботи або навчання. Про затримання неповнолітнього повідомлення його батьків або осіб, які їх замінюють, є обов'язковим.

Адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, закон (стаття 262 Кодексу України про адміністративні правопорушення) дозволяє проводити лише спеціально уповноваженим на те органам (службовим особам):

1) органам внутрішніх військ — при вчиненні правопорушень, перелік яких наведений в пункті 1 статті 262 Кодексу України про адміністративні правопорушення;

2) органам прикордонних військ — при порушенні прикордонного режиму або режиму в пунктах пропуску через державний кордон. Пункт 3 статті 7 Закону України “Про прикордонні війська України” дозволяє органам прикордонних військ також здійснювати адміністративне затримання осіб. які порушили режим державного кордону;

3) службовим особам військової автомобільної інспекції - при порушенні водіями або іншими особами, які керують транспортними засобами Збройних Сил, правил дорожнього руху.

Іншими органами (службовими особами) адміністративне затримання може проводитися лише у випадку, якщо законодавство України прямо надає дозвіл на це. Наприклад, згідно зі статтею 125 Митного кодексу України, митні органи вправі затримати особу, яка вчинила порушення митних правил.

Відповідно до статті 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення, адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може тривати не більше як три години. Строк затримання обчислюється з моменту доставлення порушника для складання протоколу, а особи, яка була в стані:

- сп'яніння — з часу її витвереження. Більш тривалі строки адміністративного затримання встановлені щодо осіб, які:

- порушили прикордонний режим або режим у пунктах пропуску через державний кордон — до 3 діб з повідомленням про це письмово прокурора протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання (для встановлення особи і з'ясування обставин правопорушення) і до 10 діб з санкції прокурора (якщо правопорушники не мають документів, що посвідчують їх особу);

- порушили правила обігу наркотичних засобів і психотропних речовин ~ до 3 діб а повідомленням про це письмово прокурора протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання (для встановлення особи, проведення медичного огляду, з'ясування обставин придбання вилучених наркотичних засобів і психотропних речовин та їх дослідження) і до 10 діб з санкції прокурора (якщо правопорушники не мають документів, що посвідчують їх особу);

- вчинили дрібне хуліганство, злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, народного дружинника, а також військовослужбовця чи образу їх, публічні заклики до невиконання вимог працівника міліції — до розгляду справи суддею або начальником (заступником начальника) органу внутрішніх справ;

- порушили порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій або проявили неповагу до суду чи торгували в неустановлених місцях — до розгляду справи суддею.

Адміністративне затримання може бути оскаржене заінтересованою особою у вищий орган (вищій службовій особі) відносно органу (службової особи), який застосував ці заходи, або прокуророві (стаття 267 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

Відповідно до пункту 2 статті 18 Закону України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб” військовослужбовці Управління державної охорони України мають право затримувати осіб, які незаконно проникли або намагаються проникнути на об'єкти, щодо яких здійснюється державна охорона. Проте таке затримання не можна визнати затриманням у порядку, передбаченому Кодексом про адміністративні правопорушення. Згідно із вказаним Законом військовослужбовці Управління державної охорони України передають затриманих іншим правоохоронним органам. Тому воно є особливим видом затримання, i полягає лише у захопленні і передачі порушників встановленого порядку.

Від адміністративного і кримінально-процесуального затримання необхідно відрізняти привід, який є видом обмеження, але не позбавлення волі, і застосовується відповідно до статей 70, 72, 135, 136. 288, 290, 292 Кримінально-процесуального кодексу України та Інструкції про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих, затвердженої наказом МВС України від 23 грудня 1995 p. № 864. Це процесуальний захід, змістом якого є примусове доставлення співробітниками міліції свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, котрі ухиляються без поважних причин від добровільної явки за викликом особи, яка здійснює попереднє розслідування в кримінальній справі, прокурора, суду або судді. Привід без попереднього виклику може бути застосований тільки в тих випадках, коли особа ухиляється від слідства (суду) або не має постійного місця проживання.

Підставою для виконання приводу може бути ухвала суду, постанова судді, прокурора, слідчого чи органу дізнання. Цей документ оголошується особі під розписку перед його виконанням.

Виконується привід органами внутрішніх справ і здійснюється, крім виняткових випадків, удень.

Привід неповнолітнього свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного чи підсудного, що не досягли шістнадцяти років, проводиться з оповіщенням його батьків або інших законних представників.

Привід не виконується, якщо існують обставини, що фактично перешкоджають цьому: стихійне лихо, хвороба особи або члена її родини, які позбавляють особу можливості слідувати до місця виклику, якщо це підтверджено в установленому порядку лікарем тощо.

Згідно з пунктами 21 і 22 статті 10 Закону “Про міліцію” міліція відповідно до своїх завдань, зокрема, зобов'язана також:

- здійснювати за поданням закладу охорони здоров'я з санкції прокурора привід осіб, які становлять групу ризику захворювання на СНІД, а також інфікованих вірусом імунодефіциту людини, хворих на венеричні захворювання, хронічний алкоголізм і наркоманів, які вводять наркотичні засоби шляхом ін'єкцій, для обов'язкового обстеження і лікування;

- здійснювати привід до відповідних державних органів або установ згідно з чинним законодавством та з санкції прокурора громадян, які ухиляються від призову на військову службу.

Законом України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними” від 15 лютого 1995 р. (стаття 16) передбачено можливість приводу до наркологічного закладу

осіб які ухиляються від медичного огляду чи медичного обстеження. Такий привід також виковується органами внутрішніх справ.

На відміну від адміністративного, кримінально-процесуальне затримання має значні особливості, яві передбачено статтями 431, 46, 106—107, 115, 434 Кримінально-процесуального кодексу України.

Так, затриманню підлягає лише особа, підозрювала у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі. Тобто є незаконним затримання особи, яка, наприклад, нанесла удар чи побої іншій особі або образила її, порушила порядок зайняття підприємницькою діяльністю та вчинила інші злочини, за які закон передбачає як покарання штраф, виправні роботи або інші, крім позбавлення волі, види покарань.

Кримінально-процесуальне затримання є правомірним при наявності однієї з таких підстав:

1) коли особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або В його житлі буде виявлено явні сліди злочину;

4) а при наявності інших даних (наприклад, повідомлення свідків, які не є очевидцями, збіг прикмет особи з тими, які вказані в орієнтировці про розшук злочедия тощо) — лише в тому разі, коли особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного.

Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання, слідчій зобов'язані скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз'яснення підозрюваному права мати побачення із захисником до першого допиту. Протягом двадцяти чотирьох годин орган дізнання, слідчий зобов'язані також зробити письмове повідомлення прокурору, і на вимогу останнього подати матеріали, що стали підставою для затримання. Протягом сорока восьми годин з моменту одержання повідомлення про здійснене затримання прокурор зобов'язаний дати санкцію на взяття під варту або звільнити затриманого.

Про затримання особи, підозрюваного у вчиненні злочину, орган Дізнання сповіщає її сім'ю, якщо міліції проживання відоме. Про затримання неповнолітнього обов'язком сповіщаються його батьки чи особи, що їх замінюють. Відповідно до статті 21 Закону України “Про міліцію” працівника міліції у разі затримання за підозрою у вчиненні злочину тримають окремо від інших затриманих або на гарнізонній гауптвахті.

Статтею 67 Кодексу торговельного мореплавства України передбачено, що капітан судна, що перебував у плаванні, мав право затримати особу, яка підозрюється у вчиненні кримінально караного діяння, до передачі її відповідним правоохоронним органам у першому порту України.

Затримана особа повинна бути негайно допитана, а при неможливості негайного допиту — не пізніше двадцяти чотирьох годин після затримання. При допиті присутність захисника є обов'язковою, якщо тільки підозрюваний зі своєї ініціативи не відмовиться від нього.

Особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину, визнається підозрюваним, і має право: знати, в чому вона підозрюється, давати показання або відмовитися давати показання І відповідати на запитання, мати захисника і побачення з ним до першого допиту, подавати докази, заявляти клопотання і відводи, вимагати перевірки прокурором правомірності затримання, подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора.

Відповідно до статей 110 і 234—235 Кримінально-процесуального кодексу України дії органів дізнання або слідчого по затриманню особи можуть бути оскаржені прокуророві, який повинен розглянути скаргу на дії органу дізнання протягом десяти, а скаргу на дії слідчого — трьох днів, і повідомити про результати скаржника. Відмова у задоволенні скарги повинна бути мотивованою. Подача скарги не зупиняє утримання особи як затриманого.

Рішення прокурора може бути оскаржене вищому прокуророві.

Право затриманого оскаржити своє затримання в суді чинним законодавством України не передбачено.

Необхідно зазначити також, що Заков України “Про запобіжне затримання особи” від 29 липня 1994 p., яким була передбачена можливість за наявності достатніх даних, які дають підстави підозрювати особу у готуванні або вчиненні тяжких злочинів у складі організованої групи, затримувати її терміном до 30 діб, мав тимчасовий характер. Він не є чинним з 1 липня 1995 року.

Кажучи про затримання особи як одну із форм обмеження права на особисту недоторканність, не можна залишити поза увагою положення, які містяться в частині 5 статті 16 Кримінального кодексу України. Згідно з зазначеною нормою дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад, і доставляння й відповідним органам влади, є правомірними і прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпечності посягання ї обстановці затримання злочинця.

Таким чином, право на особисту недоторканність особи при Її затриманні може бути обмежено тільки за наявності таких умов:

1) особа вчинила діяння, що має явні ознаки злочину, пов'язаного із застосуванням насильства щодо інших осіб;

2) особа ухиляється від затримання і доставлення й відповідним органам влади;

3) дії по затриманню особи розпочинаються безпосередньо після вчинення нею посягання;

4) шкода, яка заподіюється особі для її затримання, має бути вимушеною і відповідати небезпечності посягання та обстановці затримання.

Право на затримання особи за наявності перелічених умов мають потерпілі та інші особи” які таким чином виконують свій громадський обов'язок. Для працівників правоохоронних органів затримання злочинця є службовим обов'язком.

***

Відповідно до статей 148—150,155—162, 236-3—236-4, 274, 434 Кримінально-процесуального кодексу України взяття під варту (арешт) є заходом процесуального примусу (запобіжним заходом), який застосовується до обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) при наявності достатніх підстав вважати, що він, перебуваючи на волі, окриється від слідства і суду або перешкодить встановленню істини в кримінальній справі, або займатиметься злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку.

У разі, якщо арешт застосовується до підозрюваного, йому повинно бути пред'явлене обвинувачення не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу.

Про застосування арешту слідчим або прокурором складається мотивована постанова, в якій зазначаються: місце і час її складання, посада особи, що виносить постанову, її прізвище, справа, в якій провадиться слідство, прізвище, ім'я та по батькові, вік, місце народження обвинуваченого, вчинений ним злочин, стаття Кримінального кодексу України, якою передбачено даний злочин, обраний запобіжний захід і підстави його обрання, статті Кримінально-процесуального кодексу України, на підставі яких прийнято таке Рішення.

У зв'язку з тим, що кримінально-процесуальним законом, крім взяття під варту, передбачені й інші види запобіжних заходів (підписка про невиїзд, застава тощо), припускається, що для взяття під варту як найбільш суворого запобіжного заходу повинні бути відповідні підстави. Враховуються тяжкість вчиненого злочину, особа обвинуваченого (підозрюваного або підсудного), його вік, стан здоров'я, сімейний стан.

Законом прямо передбачено, що взяття під варту може застосовуватися лише в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад один рік. Якщо ж законом передбачено тільки будь-яке інше покарання, або покарання у вигляді позбавлення волі на строк до одного року включно, особа може бути взятою під варту лише у виняткових випадках (наприклад, при злісному порушенні підписки про невиїзд чи іншого запобіжного заходу, схильності до вживання наркотичних засобів тощо). Взяття дід варту неповнолітнього допускається тільки у виняткових випадках, коли це викликається тяжкістю вчиненого злочину.

Арешт підозрюваного або обвинуваченого може застосовуватися лише з санкції прокурора. Право дачі санкції на арешт належить тільки Генеральному прокуророві України, прокурорам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, прирівняним до них прокурорам та їх заступникам, міським, районним, іншим прирівняним до них прокурорам, а також, якщо це обумовлено спеціальним наказом Генерального прокурора України,— заступникам прокурорів міст і районів з населенням понад 150 тисяч.

При вирішенні питання про санкцію на арешт прокурор зобов'язаний ретельно ознайомитися з усіма матеріалами, що містять підстави для взяття під варту, і в необхідних випадках особисто допитати підозрюваного або обвинуваченого (неповнолітнього — в усіх випадках).

Законодавство передбачає необхідність прийняття слідчим певних заходів, пов'язаних з арештом.

Так, коли у заарештованого є неповнолітні-діти, які залишаються без нагляду, слідчий зобов'язаний негайно внести з цього приводу подання до комісії у справах неповнолітніх для вжиття необхідних заходів до передачі зазначених неповнолітніх на піклування родичів або влаштування їх у дитячі установи. Слідчий має також вжити заходів до охорони майна і житла ув'язненого, якщо майно і житло залишаються без нагляду. Про арешт підозрюваного (обвинуваченого) і його місце перебування слідчий зобов'язаний повідомити його дружину або іншого родича, а також сповістити за місцем його роботи. Про взяття під варту неповнолітнього обов'язково сповіщаються його батьки чи особи, що їх замінюють. Якщо обвинувачений є іноземним громадянином, то постанова про арешт направляється у Міністерство закордонних справ України.

Тримання під вартою при розслідуванні злочинів у кримінальних справах не може тривати більше двох місяців. Цей строк може бути продовжено на один місяць районним, міським та прирівняним до них прокурором у разі неможливості закінчити розслідування та при відсутності підстав для зміни запобіжного заходу. Продовження строку може бути здійснено лише через особливу складність справи прокурором Автономної республіки Крим, області чи прирівняним до них прокурором — до шести місяців з дня взяття під варту, заступником Генерального прокурора — до одного року і Генеральним прокурором України — до півтора року.

Дальше тримання обвинуваченого під вартою закон не допускає. Він підлягає негайному звільненню. При цьому особа, яка перебувала під вартою під час попереднього слідства протягом максимального строку, підлягає звільненню адміністрацією установи в перший день після закінчення цього строку, якщо не отримано повідомлення слідчого або прокурора про закінчення попереднього слідства і пред'явлення його матеріалів для ознайомлення особі, яку тримають під вартою.

Особи, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, відповідно до Закону України “Про попереднє ув'язнення” від ЗО червня 1993 p., утримуються в слідчих ізоляторах Міністерства внутрішніх справ України і Служби безпеки України, а також у тюрмах Міністерства внутрішніх справ України, що виконують і функції слідчих Ізоляторів, і. в окремих випадках, в ізоляторах тимчасового тримання (терміном не більше як три доби, і, як виняток, десять діб) або на гауптвахті. Якщо особи, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі чи дисциплінарних батальйонах, притягаються до кримінальної відповідальності за вчинення іншого злочину і щодо них як запобіжний захід обрано взяття під варту, то вони можуть перебувати у штрафному ізоляторі виправно-трудової колонії або в дисциплінарному ізоляторі виховної трудової колонії чи на гауптвахті дисциплінарного батальйону.

Особи, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, підлягають обшуку, медичному огляду, дактилоскопуванню і фотографуванню. Речі, які є при них, а також передачі і посилки, що надходять на їх ім'я, підлягають огляду, а листування — цензурі. Їм забороняється мати при собі гроші та цінні речі, а також предмети, не дозволені для зберігання. Вилучені у них при доставленні в місця попереднього ув'язнення гроші зараховуються на їх особові рахунки, а цінні речі і предмети здаються на зберігання.

Осіб, взятих під варту, розміщують у камерах з додержанням таких вимог ізоляції:

- чоловіків — окремо від жінок;

- неповнолітніх, — як правило, окремо від дорослих;

- осіб. яких вперше притягнуто до кримінальної відповідальності, — окремо від осіб, які раніше притягалися до кримінальної відповідальності;

— осіб, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі, ~ окремо від осіб, які не перебували в місцях позбавлення волі;

- осіб. обвинувачених або підозрюваних у вчиненні тяжких злочинів, — окремо від інших осіб;

- осіб, обвинувачених або підозрюваних у вчиненні особливо небезпечних злочинів проти держави, — як правило, окремо від інших осіб;

- особливо небезпечних рецидивістів — окремо від інших осіб;

- осіб, які раніше працювали в органах внутрішніх справ, служби безпеки, прокуратури, юстиції та в суді, — окремо від інших осіб;

- засуджених — окремо від інших осіб;

- іноземних громадян і осіб без громадянства — як Правило, окремо від інших осіб;

- засуджених до смертної кари — окремо від інших осіб;

- обвинувачених або підозрюваних в одній і тій же справі за наявності розпорядження особи або органу, у провадженні яких знаходиться справа, — роздільно.

Законом України “Про попереднє ув'язнення” встановлені також спеціальні права і обов'язки осіб, взятих під варту, особливий режим їх листування, заходи стягнення, що застосовуються до них, умови та оплата їхньої праці, умови і порядок матеріальної відповідальності, підстави і порядок застосування до них заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї тощо.

Побачення родичів або інших осіб з заарештованим може дозволити особа або орган, які провадять справу (слідчий, прокурор, суд ). Дозвіл повинен бути письмовим. Іноземним громадянам, взятим під варту, побачення з представниками посольств і консульств відповідних держав надається за погодженням з Міністерством закордонних справ України. Побачення проводиться під контролем адміністрації місця попереднього ув'язнення. Тривалість побачення встановлюється від однієї до двох годин. Побачення може бути дозволено, як правило, не більше одного разу на місяць.

Особа, взята під варту, має право на побачення із захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їх тривалості, з моменту допуску захисника до участі у справі” підтвердженого письмовим повідомленням особи або органу, в провадженні яких знаходиться справа, у вільний від виконання слідчих дій час.

Запобіжний захід у вигляді взяття під варту може бути скасований за мотивованою постановою слідчого і за згодою прокурора, або мотивованою постановою прокурора, судді (ухвалою суду), на підставі яких провадиться звільнення осіб з-під варти.

Санкція прокурора на арешт може бути в будь-який момент розслідування справи оскаржена заарештованим, його захисником, законним представником до районного (міського) суду за місцезнаходженням прокурора, який дав санкцію на арешт, а санкція військового та міжобласного прокурорів, відповідно, до військового суду гарнізону чи міжобласного суду. Скарга подається до суду безпосередньо або через адміністрацію місця попереднього ув'язнення, яка зобов'язана протягом доби надіслати скаргу по належності.

Зазначена скарга розглядається суддею одноособове в триденний строк з моменту одержання матеріалів, що витребуються суддею, на підставі яких дано санкцій на арешт (копій постанов про порушення кримінальної справи, про притягнення як обвинуваченого. обрання міри запобіжного заходу, протоколів затримання та допиту підозрюваного чи обвинуваченого, а при необхідності — матеріалів, які містять відомості про сімейний стан, стан здоров'я заарештованого тощо). У разі необхідності в судовому засіданні заслуховуються пояснення заарештованого, його захисника, законного представника. При вирішенні питання про звільнення заарештованого з-під арешту за станом здоров'я може враховуватися Перелік захворювань, які є підставою для представлення в суди матеріалів про звільнення засуджених від дальшого відбуття покарання, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 21 квітня 1992 р.

За результатами розгляду скарги суддя приймає одне із таких мотивованих рішень;

- залишити скаргу без задоволення, якщо при дачі санкцiї на арешт були виконані вимоги закону, що регламентує підстава і порядок взяття під арешт;

- скасувати санкцію на арешт. У цьому випадку заарештований підлягає негайному звільненню а-під верти, і до нього застосовується інший запобіжний захід.

Ця постанова судді оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Тримання особи під вартою за законодавством України має місце також у випадку засудження її до позбавлення волі, смертної кари, направлення в дисциплінарний батальйон, тримання на гауптвахті (в порядку заміни військовослужбовцям виправних робіт), а також у випадку заміни невідбутого строку виправних робіт покаранням у вигляді позбавлення волі (в разі злісного ухилення від відбування покарання у вигляді виправних робіт). Це передбачено статтями 23, 26, 30, 34 Кримінального кодексу України. У цих випадках тримання особи під вартою відбувається не інакше як за вмотивованим рішенням суду і в порядку, передбаченому Кримінальним, Кримінально-процесуальним кодексами та іншими законодавчими актами України.

Законодавством України передбачено й інші, крім кримінальне-процесуального, види арешту особи: адміністративний І дисциплінарний арешт.

Згідно зі статтями 24, 32, 326—328 Кодексу України про адміністративні правопорушення адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб. Він призначається суддею. Кодексом передбачено всього шість складів адміністративний правопорушень, за які може бути призначено адміністративний арешт. Адміністративний арешт не може застосовуватися до вагітних жінок, жінок, що мають дiтей віком до двадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп.

Осіб, підданих адміністративному арешту, тримають під вартою в місцях, що їх визначають органи внутрішніх справ. При виконанні постанови про застосування адміністративного арешту заарештовані піддаються особистому оглядові.

Строк адміністративного затримання зараховується до строку адміністративного арешту.

Особи, піддані адміністративному арешту за правопорушення, пов'язані з незаконним обігом наркотичних засобів або психотропних речовин, особливо злісне розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і появу в громадських місцях у п'яному вигляді, злісну непокору законному розпорядженню працівника міліції, порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, прояв неповаги до суду, а також за дрібне хуліганство, використовуються на фізичних роботах.

Особам, підданим адміністративному арешту, за час перебування під арештом заробітна плата за місцем постійної роботи не виплачується.

Дисциплінарний арешт є видом дисциплінарного стягнення, яке може бути застосоване лише до військовослужбовців і тільки у випадках, коли інші заходи, вжиті командиром (начальником), виявилися безуспішними. Це єдиний вид арешту, який, згідно з Законодавством України, застосовується судом. Дисциплінарний арешт здійснюється в порядку, передбаченому Тимчасовим дисциплінарним статутом Збройних Сил України.

Так, стягнення у вигляді арешту з утриманням на гауптвахті може бути накладене на солдат і матросів, сержантів і старшин строкової служби, солдатів і матросів, сержантів і старшин, які проходять службу за контрактом. Віддавати під арешт зазначених військовослужбовців мають право: командир роти — до 3 діб, командир батальйону — до 5 діб, командир полку — до 7 діб, командир дивізії — щодо солдатів, матросів, сержантів, старшин — до 10 діб, сержантів і старшин, які служать за контрактом — до 7 Діб. Таке ж право мають військові коменданти гарнізонів та інші начальники, які згідно із статутами користуються відповідною владою.

Кількість днів перебування заарештованого на гауптвахті вираховується із щорічної відпустки, але не більш як на половину встановленого її терміну.

Здійснюється дисциплінарний арешт згідно з Порядком звернення до виконання арешту військовослужбовця в дисциплінарному порядку (Додаток 4 до Тимчасового дисциплінарного статуту Збройних Сил України). Повноваження начальника гарнізонної гауптвахти, а також особового складу варти на гауптвахті передбачені Тимчасовим статутом гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України.

На нашу думку, існуючий порядок застосування дисциплінарного арешту повинен бути змінений. Можливо, дисциплінарний арешт взагалі як захід дисциплінарного впливу є сенс залишити, але призначати його, як це прямо зазначається в статті 29 Конституції України, має тільки суд. Це повинно бути передбачено спеціальним законом.

***

Умови, за яких право людини на свободу може бути обмежене, повинні бути ретельно врегульовані законами. У зв'язку з дим слід зазначити, що крім затримання, арешту і тримання під вартою, приводу особи законодавство України передбачає також інші, специфічні види обмеження волі, що пов'язані з виконанням деяких примусових заходів виховного і медичного характеру.

Найбільш суворий примусовий захід виховного характеру, що застосовується до осіб, які вчинили суспільне небезпечне діяння до виповнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, — це направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків. Цей захід згідно із статтею 11 Кримінального кодексу України може застосовувати тільки суд. Направлення неповнолітнього до зазначеної установи Призначається до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

Статтею 10 Кримінального кодексу України передбачено, що Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло шістнадцять років. Особи, які вчинили злочин у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за вбивство, умисне заподіяння тілесних ушкоджень, що спричинили розлад здоров'я, зґвалтування, крадіжку, грабіж та деякі інші злочини.

Відповідно до статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України, кримінальну справу не може бути порушено щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільне небезпечного діяння одинадцятирічного віку.

Таким чином, в разі вчинення окремих суспільне небезпечних діянь, прямо перелічених в статті 10 Кримінального кодексу, неповнолітні віком від одинадцяти до чотирнадцяти років, і в разі вчинення будь-яких інших суспільне небезпечних діянь, за які кримінальна відповідальність настає з шістнадцятирічного віку, неповнолітні віком від одинадцяти до шістнадцяти років можуть бути направлені до спеціальної навчально-виховної установи. Крім того, такий захід може застосовуватися і до неповнолітніх віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років, які вчинили злочини (за загальним же правилом вони відбувають покарання у виховно-трудових колоніях загального або посиленого режиму).

Вказаними навчально-виховними установами, згідно із Законом України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24 січня 1995 р., є загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації.

Неповнолітні віком від 11 до 18 років, які вчинили правопорушення до досягнення віку, з якого за такі діяння особи підлягають кримінальній відповідальності, якщо є потреба негайно ізолювати їх, за постановою органу дізнання, слідчого, санкціонованою прокурором, або за постановою суду, або такі, що згідно з рішенням суду направляються у спеціальні установи для неповнолітніх, чи самовільно залишили спеціальний навчально-виховний заклад, де вони перебували, можуть триматися терміном до 30 діб у приймальниках-розподільниках для неповнолітніх.

Зазначимо також, оскільки й це стосується додержання права людини на свободу, що неповнолітні віком від 3 до 18 років, які потребують соціального захисту держави (заблукали, були покинуті, залишилися без батьківської опіки, залишили сім'ю чи навчально-виховні заклади, вилучені судами із сім'ї або самі звернулися за допомогою) можуть бути поміщені на строк до 30 діб до притулків для неповнолітніх.

Відповідно до статті 13 Кримінального кодексу України, до осіб, які вчинили суспільне небезпечні діяння у стані неосудності або вчинили такі діяння в стані осудності, але захворіли до винесення вироку або під час відбування покарання на душевну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, судом може бути застосовано такий примусовий захід медичного характеру, що здійснюються лікувальними закладами органів охорони здоров'я, як поміщення в психіатричну лікарню із звичайним, посиленим або суворим наглядом.

Суд, визнавши необхідним призначити примусовий захід медичного характеру, обирає його вид залежно від душевного захворювання особи, характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого нею діяння.

Поміщення в психіатричну лікарню із звичайним наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільне небезпечного діяння потребує тримання в лікарні і лікування в примусовому порядку.

До психіатричної лікарні з посиленим наглядом може бути поміщений судом душевнохворий, який вчинив суспільне небезпечне діяння, не зв'язане з посяганням на життя громадян, і за психічним станом не являє загрози для оточуючих, але потребує тримання в лікарні і лікування в умовах посиленого нагляду.

Поміщення в психіатричну лікарню із суворим наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільне небезпечного діяння являє особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання в лікарні і лікування в умовах суворого нагляду.

Якщо не буде визнано необхідним застосування до душевнохворого примусових заходів медичного характеру, а так само в разі припинення застосування таких заходів суд може передати його на піклування родичам чи опікунам за умови обов'язкового лікарського нагляду. Відповідно до статті 416 Кримінальне-процесуального кодексу України, примусові заходи медичного характеру застосовуються лише до осіб, які є суспільне небезпечними. Застосування таких заходів, скажімо, до осіб, які вчинили адміністративне або .дисциплінарне правопорушення є незаконним.

Статтею 16 Закону України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин i прекурсорів та зловживання ними” передбачено, що особа, яка визнана хворою на наркоманію, але ухиляється від добровільного лікування або продовжує після лікування вживати наркотичні засоби без призначення лікаря, i відносно якої, у зв'язку з її небезпечною поведінкою, до органу внутрішніх справ або прокуратури звернулися близькі родичі чи інші особи, за рішенням суду може бути направлена на лікування від наркоманії до спеціалізованих лікувальних закладів органів охорони здоров'я.

Водночас згідно зі статтею 9 Закону України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”, на підставі висновку медико-експертної комісії, неповнолітні віком від 11 років, які вживають алкоголь, наркотики, а також такі, що за станом здоров'я не можуть бути направлені до загальноосвітніх шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації, направляються до центрів медико-соціальної реабілітацiї, де перебувають протягом терміну, необхідного для лікування, але не більше двох років.

Відповідно до статті 9 Основ законодавства України про охорону здоров'я, обмеження права на свободу громадян у вигляді застосування примусових заходів медичного характеру, примусового медичного огляду або примусової госпіталізації, а також у зв'язку з проведенням карантинних заходів допускається тільки на підставах і в порядку, передбачених законами України. Щодо примусового медичного огляду, примусової госпіталізації, проведення карантинних заходів, підстави Їх проведення передбачені статтями 30, 31 і 53 Основ (скажімо, госпіталізація хворих на туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНIД, лепру, хронічний алкоголізм i наркоманію, а також на карантинні захворювання може здійснюватися у примусовому порядку).

Статтею 28 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” передбачено, що особи, хворі на особливо небезпечні інфекційні хвороби, в разі відмови від госпіталізації підлягають примусовому стаціонарному лікуванню, а носії збудників зазначених хвороб та особи, які мали контакт а такими хворими — обов'язковому медичному нагляду і карантину у встановленому порядку. При цьому перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань, умови визнання особи хворою на інфекційну хворобу або носієм збудника такої хвороби, протиепідемічні і карантинні правила встановлюються Міністерством охорони здоров'я України.

Таким чином, стаття 28 зазначеного Закону створює колізію зі статтею 9 Основ законодавства України про охорону здоров'я, яка вимагає встановлення порядку застосування примусових заходів медичного характеру саме законом. На сьогодні ж правовий простір з цих питань заповнений лише такими підзаконними актами, як, наприклад, Інструкція про порядок застосування примусових і інших заходів медичного характеру щодо осіб з психічними розладами, які вчинили суспільне небезпечні діяння, затверджена ще наказом Міністерства охорони здоров'я СРСР від 25 березня 1988 p.

З урахуванням відомих усім прикладів радянського минулого, коли психіатрична “допомога” застосовувалась до окремих осіб із ідеологічних міркувань, а також того факту, що на обліку у психіатрів сьогодні перебуває 1,2 млн наших громадян (а взагалі близько 10 млн практично здорових громадян потребують певної психіатричної допомоги), слід було б у першочерговому порядку Прийняти закон, яким були б врегульовані підстави, порядок поміщення людини в психіатричну лікарню, умови її утримання там і лікування та інші пов'язані з цим питання.

Колізію ж між двома зазначеними вище Законами України слід вирішити на користь Основ шляхом внесення відповідних амін до Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”.

Крім всіх перелічених вище існують й інші види затримання осіб і обмеження їх волі.

Так, пунктом 5 статті 11 Закону України “Про міліцію” передбачено, що міліція вправі затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях:

- неповнолітніх віком до 16 років, які залишилися без опікування, — на строк до передачі законним представникам або до влаштування у встановленому порядку, а неповнолітніх, які вчи-вили суспільне небезпечні діяння і не досягай віку, з якого настає кримінальна відповідальність, — до передачі їх законним представникам або направлення у приймальники-розподільники, але не більше як на 8 годин,

- осіб, які перебували в громадських місцях у стані сп'яніння, якщо їх вигляд ображав людську гідність і громадську мораль або якщо вони втратили здатність самостійно пересуватися чи могли завдати шкоди оточуючим або собі, — до Їх витвереження;

- осіб, яких запідозрено у занятті бродяжництвом, — на строк до 30 діб з санкції прокурора;

- осіб, які ухиляються від виконання постанови суду про направлення на примусове лікування від хронічного алкоголізму або наркоманії, — на строк до 3 діб;

- осіб, які мають ознаки вираженого психічного розладу і створюють у зв'язку з цим реальну небезпеку для себе і оточуючих,

— до передачі Їх у лікувальні заклади, але не більш як на 24 години;

- військовослужбовців, які вчинили діяння, що підпадають під ознаки злочину або адміністративного правопорушення, — до передачі їх військовим патрулям, представникам військової комендатури, військових частин або військових комісаріатів.

Відповідно до статті 86 Тимчасового дисциплінарного статуту Збройних Сил України, якщо військовослужбовець порушує Військовий та громадський порядок у стані сп'яніння або якщо особу затриманого військовослужбовця не можна встановити через відсутність у нього документів, військовий комендант має право затримати його й помістити а камері тимчасово затриманих до однієї доби з моменту затримання, а того, хто перебуває в стані сп'яніння, — з часу витвереження. Військовослужбовця, який вчинив правопорушення з ознаками злочину, можна утримувати в камері тимчасово затриманих терміном до 3 діб із повідомленням протягом доби військового прокурора.

Нарешті, статтями 761205 КПК України передбачено, що проведення експертизи є обов'язковим, зокрема, для визначення психічного стану обвинуваченого (підозрюваного) при наявності у справі даних, які викликають сумніви щодо його осудності, і слідчий, на підставі своєї постанови “в з санкції прокурора чи його заступника, має право помістити обвинуваченого (підозрюваного) до відповідного медичного закладу для тривалого спостереження за ним або для обстеження його при проведенні судово-психіатричної або судово-медичної експертизи.

***

Важливим є питання про те, чи відповідають викладені вище норми законодавства України актам міжнародного законодавства. При цьому слід пам'ятати, що, згідно із статтею 17 Закону України “Про міжнародні договори України”, в ієрархії законодавства України міжнародний договір, укладення якого відбулось у формі закону, має вищій рівень по відношенню до інших законів України, тобто в разі колізії норм такого договору і норм інших законів застосовуються норми міжнародного договору.

У статті 5 Європейської конвенції з прав людини (Рим, 4 листопада 1950 p.) зазначено, що жодна людина не може бути позбавлена волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом. у таких випадках, як:

а) законне ув'язнення людини після її засудження компетентним судом;

б) законний арешт або затримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом;

в) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним правовим органом на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обгрунтовано визнається за необхідне запобігти скоєнню нею злочину або її зникненню після його вчинення;

г) затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним правовим органом;

д) законне затримання людей для запобігання поширенню інфекційних захворювань, людей психічно хворих, алкоголіків, наркоманів чи бродяг;

е) законний арешт або затримання людини, здійснені а метою запобігання її незаконному в'їзду в країну, або людини, стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.

Конвенцією встановлені також правила, згідно з якими кожна заарештована (затримана) людина:

- негайно сповіщається зрозумілою для неї мовою про підстави їі арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї;

- негайно має постати перед суддею і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку (на звільнення до початку

судового розгляду, яке може бути обумовлене гарантіями з'явлення до суду);

- має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо затримання є незаконним.

Аналогічні вимоги встановлені статтею 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 p., який, до речі, був ратифікований Україною ще 19 жовтня 1973 р, і набув чинності для України з 23 березня 1976 р. А більш детально ці питання висвітлені у Зводі принципів захисту всіх осіб, що підлягають затриманню чи ув'язненню в будь-якій формі, який був затверджений резолюцією 43/173 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р. та містить всього 39 принципів.

В цілому законодавство України, яким регламентуються підстави і порядок затримання осіб і обмеження їх волі, відповідає, на наш погляд, зазначеним міжнародним актам. Але деякі його положення потребують конструктивних змін. Яких саме, з'ясувати не важко, особливо якщо кожному, чиїм службовим чи громадським обов'язком є розробка та прийняття відповідних законів, зробити спробу поставити себе на місце затриманого чи ув'язненого.

Скажімо, навряд чи можна погодитися з нормою статті 3 Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” від 17 липня 1997 р., відповідно до якої пункт 3 статті 5 зазначеної Конвенції застосовується лише в частині, яка не суперечить пунктам 50. 51, 52, 53 Тимчасового дисциплінарного статуту Збройних Сил України щодо накладення арешту як дисциплінарного стягнення. Адже стаття 29 Конституції України прямо передбачає; “Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду...”. Цього ж вимагає і Конвенція. Тому не зрозуміло, чому такі, що явно суперечать Конституції України і міжнародному договору, норми Статуту, затвердженого підзаконним актом. Парламент і Президент України пропонують суспільству вважати чинними.

Існує й проблема невідповідності чинного законодавства вимогам Конституції України. Так, згідно з частиною четвертою статті 17 Конституції України “Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян…” У зв'язку з цим постає питання про те, чи відповідають цій нормі положення законодавства України, які наділяють повноваженнями щодо обмеження прав і свобод громадян Прикордонні війська України, Управління державної охорони України, внутрішні війська МВС України тощо, які за своїм правовим статусом є саме військовими формуваннями, а не правоохоронними органами. Тому рішенням, яке грунтується на Конституції України, є, зокрема, передача під юрисдикцію Міністерства юстиції України системи виконання покарань. Таї ким рішенням має бути й створення на базі Прикордонних військ України Міграційної служби України тощо.

***

Певною гарантією права людини на свободу є встановлення відповідальності за діяння, які незаконно обмежують це право.

Так, статтею 123 КК України передбачена відповідальність за незаконне позбавлення волі. Спеціальними видами незаконного позбавлення волі є захоплення або тримання особи як заложника і торгівля людьми, відповідальність за які передбачена статтями 123-1 і 124-1 КК України. Суб'єктами зазначених злочинів можуть бути будь-які особи, що е осудними та досягли 16-річного віку.

Ще один спеціальний вид незаконного позбавлення волі — це поміщення в психіатричну лікарню завідомо психічно здорової особи. Цей склад злочину передбачений статтею 1232 КК України. Суб'єктом зазначеного злочину може бути тільки лікар, який прийняв рішення про поміщення завідомо для нього психічно здорової людини в психіатричну лікарню (психіатричне відділення іншої лікарні, госпіталю). Посадова особа, що не є лікарем, яка дала вказівку помістити психічно здорову людину в психіатричну лікарню, повинна нести відповідальність за перевищення влади (статті 166, 2542 КК України). Статтею 124 КК України передбачена відповідальність за викрадення або підміну чужої дитиня з корисливою метою, з помсти або з інших особистих мотивів. Суб'єктом цього злочину може бути будь-яка особа, крім батьків дитини. Під дитиною розуміється особа, яка не досягла 14-річно-го віку.

Крім перелічених статей, КК України передбачає ще кілька складів злочинів з так званим спеціальним суб'єктом. Статтею 173 КК передбачена відповідальність працівників органів дізнання, слідчих і прокурорів за завідомо незаконний арешт, затримання або привід, котрі здійснюються в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством. За аналогічні дії судді несуть відповідальність за статтею 176, а Інші посадові особи — за статтею 166 КК України.

Слід також зазначити, що Кримінальний кодекс України, з метою забезпечення обмеження волі осіб, яке було застосоване у встановленому законом порядку, передбачає кримінальну відповідальність за такі дії, як втеча з місця позбавлення волі або з-під варти (стаття 183), ухилення від відбування покарання засудженого, якому дозволено короткочасний виїзд з місця позбавлення волі (стаття 183-1), втеча із спеціалізованого лікувального закладу (стаття 184).

 prev Не може бути привілеїв чи обмежень
 next Громадянин україни не може бути позбавлений громадянства