За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний акт України  
Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
Кожному гарантується свобода пересування
1999 :: Нормативний акт України
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення. Ця книга містить офіційний текст Конституції України і коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина. Існують різні класифікації прав та свобод людини і громадянина. У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і треій - з правом на повагу до гідності людини. Змісту окремих прав людини і громадяна автор лише торкається та все ж підводить читача до висновку про те, що Україні потрібна нова система законодавства, основою якої повинні стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина.

Кожному гарантується свобода пересування

У статті 33 Конституції України проголошено; “Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну”.

Право на вибір місця перебування вперше було передбачене статтями 13 і 14 Загальної декларації прав людини, прийнятої резолюцією 217А (III) Генеральної Асамблеї 00Н від 10 грудня 1948 p. Відповідно до них кожна людина має право на свободу пересування і обрання собі місця проживання в межах кордонів кожної держави, право залишати будь-яку країну, включаючи також її власну, і повертатися до своєї країни, право шукати притулок від переслідувань (за винятком таких, які викликані вчиненням неполітичного злочину або діяннями, що суперечать цілям і принципам 00Н) в інших країнах і користуватися цим притулком.

Таким чином, право на вибір місця перебування є правом кожної людини і за Конституцією України включає в себе:

а) свободу пересування по території України;

б) право на вільний вибір місця проживання на території України;

в) право вільно залишати територію України;

г) право громадянина України в будь-який час повернутися в Україну.

Перші три складові права на вибір місця перебування можуть бути обмежені законом (але не підзаконним актом). Четверта будь-яким обмеженням не підлягає: у статті 1 Закону України “Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України” прямо зазначено, що громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну. Подібна норма існує і в Протоколі № 4 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 p., ратифікація якого Україною відбулась 17 липня 1997 p. Відповідно до статті 3 зазначеного Протоколу жодна людина не може бути позбавлена права в'їзду на територію держави, громадянином якої вона є.

Проте одне таке обмеження у законодавстві України існує і відповідність його Конституції України нами ставиться під сумнів:

згідно зі статтею 29 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 p. в'їзд на територію України громадян України з країн (місцевостей), де зареєстровано особливо небезпечні інфекційні хвороби, дозволяється тільки за наявності документів, передбачених міжнародними угодами і санітарним законодавством України.

Відповідно до Протоколу № 4 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені Конвенцією і Першим протоколом до неї, здійснення права на вільне пересування, свободу місця проживання в межах території будь-якої держави і право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно із законом і є необхідними в демократичному суспільстві, а саме:

- в інтересах національної або громадської безпеки;

- з метою підтримання громадського порядку або запобігання злочинам;

- для захисту здоров'я чи моралі;

- з метою захисту прав і свобод інших людей. За часів СРСР, як відомо, існували законодавство і практика, які не дозволяли, як правило, укладати трудові договори з особами, які не мали прописки у відповідному населеному пункті. Прописка ж надавалась Тільки за умови працевлаштування. Були, звичайно і винятки із цього правила: деякі особи запрошувались на роботу в порядку переведення з іншого підприємства за погодженням між відповідними керівниками, інші самі домовлялися з керівництвом... Але від цього правило не переставало бути правилом.

19 і 20 червня 1997 p. Верховною Радою України були внесені зміни, відповідно, до статті 25 Кодексу законів про працю України і до статті 200 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КАП), якими було заборонено вимагати при укладенні трудового договору відомості про прописку і ліквідовано адміністративну відповідальність службових осіб підприємств, установ, організацій за прийняття на роботу громадян, які проживають без прописки. Водночас система прописки в Україні ще існує як пострадянський атавізм, і статтею 197 КАП передбачено адміністративну відповідальність за проживання громадян без прописки, а статтею 199 КАП — за допущення особами, відповідальними за додержання правил паспортної системи, проживання громадян без прописки, а так само за допущення громадянами проживання у займаних ними жилих приміщеннях осіб без прописки.

Існування інституту прописки суперечить вимогам статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950), і тому цей інститут повинен бути негайно скасований. До речі, Грузія і Молдова вже скасували його і перейшли на систему реєстрації громадян.

Законом України від 6 березня 1992 p. були скасовані кримінальні покарання у вигляді заслання і вислання та ліквідовано кримінальну відповідальність за втечу з місця заслання, за невиїзд особи, якій призначено вислання, із місцевості, звідки вона висипається, і за самовільне повернення висланої особи у місцевість, де їй заборонено проживати. За часів незалежності України не застосовувалися як такі, що суперечать Конституції і законам України, нормативно-правові акти СРСР, якими встановлювалась можливість заслання або вислання громадян країни в адміністративному порядку.

Так свобода пересування по території України і право вільного вибору місця проживання на території України поступово отримують певні законодавчі гарантії.

***

Чинне законодавство України передбачає мінімум обмежень для здійснення права на свободу пересування по території України і на вільний вибір місця проживання на території України.

Так, відповідно до статей 23—26 Закону України “Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 p. у прикордонній смузі в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, встановлюється прикордонний режим, який регламентує правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування громадян України та інших осіб. Дозвіл на в'їзд, тимчасове перебування, проживання і пропуск у прикордонну смугу, а також у прикордонні райони, що контролюються, дають і здійснюють Прикордонні війська України разом з органами внутрішніх справ. Забороняється пересування по берегу і льоду прикордонних річок, озер та інших водойм поза встановленими для цього шляхами, стежками або з порушенням правил пересування.

Згідно із законодавством України визначається також порядок перебування і пересування всіх осіб і транспортних засобів у межах території прикордонних залізничних і автомобільних станцій, морських і річкових портів, аеропортів і аеродромів, відкритих для міжнародного сполучення. У приміщеннях і місцях, де здійснюється прикордонний контроль, Прикордонні війська встановлюють додаткові режимні правила, що регламентують порядок допуску в них осіб, які беруть участь у контролі та обслуговуванні пасажирів і транспортних засобів закордонного прямування, відправленні з пунктів пропуску транспортних засобів, що вибувають за кордон і прибувають в Україну, а також інші обмеження для запобігання незаконному перетинанню державного кордону України.

Порушення правил в'їзду в прикордонну зону і проживання в ній тягне адміністративну відповідальність на підставі статті 202 КАП України.

Відповідно до статей 9—10 Закону України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 1 грудня 1994 p. особи, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, зобов'язані прибути в обране ними місце проживання і зареєструватися в органі внутрішніх справ, повідомляти працівників міліції, які здійснюють адміністративний нагляд, про зміну місця проживання, а також про виїзд за межі району (міста) у службових справах, а в разі від'їзду в особистих справах з дозволу міліції в інший населений пункт та перебування там більше доби зареєструватися в місцевому органі внутрішніх справ. За постановою начальника органу внутрішніх справ до них можуть частково або у повному обсязі застосовуватися такі обмеження, як заборона перебування у визначених місцях району (міста), заборона виїзду чи обмеження часу виїзду в особистих справах за межі району (міста) та деякі інші.

Певне обмеження щодо свободи пересування та вільного вибору місця проживання передбачене статтею 461 КК України відносно осіб, засуджених до позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку. Таких осіб суд може зобов'язати не змінювати без згоди органу внутрішніх справ місце проживання, повідомляти ці органи про зміну місця роботи або навчання, періодично з'являтися для реєстрації в орган внутрішніх справ.

Звичайно, що обмеженням свободи пересування та вільного вибору місця проживання є засудження особи до таких видів покарання, як позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі, направлення в дисциплінарний батальйон та тримання на гауптвахті, яке застосовується до військовослужбовців на заміну виправних робіт без позбавлення волі.

На період надзвичайного стану, як зазначено у статті 22 Закону України “Про надзвичайний стан” від 26 червня 1992 p., можуть запроваджуватися такі заходи, як встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду та обмеження свободи пересування по території, де запроваджено надзвичайний стан. Крім того, статтями 23 і 24 цього Закону передбачено можливість вжиття у певних випадках і таких додаткових заходів:

- запровадження комендантської години (заборони перебувати на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень особи у встановлені години доби);

- вислання порушників громадського порядку, які не є жителями даної місцевості, до місця їх проживання або за межі місцевості, де введено надзвичайний стан, за їх рахунок;

- тимчасове виселення людей з місць, небезпечних для проживання, з обов'язковим наданням їм стаціонарних або тимчасових жилих приміщень.

Згідно зі статтею 4 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 19 грудня 1991 p. населення, яке проживає у зоні безумовного (обов'язкового) відселення, підлягає обов'язковому відселенню. Громадяни, які проживають у зоні гарантованого добровільного відселення, мають право на підставі наданої їм об'єктивної інформації про радіаційну обстановку, дози опромінення і можливі їх наслідки для здоров'я самостійно приймати рішення про подальше проживання на цій території чи відселення.

Переселення в інше місце проживання застосовується і як вид спеціальних заходів забезпечення безпеки працівників суду і правоохоронних органів та їх близьких родичів, а також потерпілих, свідків та інших осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Це передбачено статтями 5,11 Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” і статтями 7, 13 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” від 23 грудня 1993 p.

За загальним правилом ці заходи вживаються тільки за клопотанням зазначених осіб або за їх згодою. Проте, переселення в інше місце проживання учасників кримінального судочинства у виняткових випадках можливе також за санкцією прокурора або ухвалою суду, коли загроза життю та безпеці особи не може бути усунута іншими заходами.

Статті 149,151, 227, 229, 274 Кримінально-процесуального кодексу України передбачають обмеження права на вибір місця перебування особи, яке полягає у відібранні письмового зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання (місця постійного перебування) без дозволу слідчого (прокурора, суду). Цей захід може бути застосовано тільки до підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного. Статтями 23, 25 Кримінального кодексу України передбачено можливість застосування судом до осіб, які вчинили злочини, покарання у вигляді позбавлення волі, яке також фактично обмежує право особи на вибір місця її перебування.

Обмежується це право і у зв'язку з виконанням громадянами України військового обов'язку, у тому числі дотриманням правил військового обліку, і проходженням військової, а також альтернативної (невійськової) служби, що передбачено Законами України “Про загальний військовий обов'язок і військову службу” від 25 березня 1992 p. (статті 1, 2, 14, 15, 19—20, 29, 33, 39, 41) і “Про альтернативну (невійськову) службу” від 12 грудня 1991 p. (статті 14 і 28), і в деяких інших випадках.

***

Право громадян України вільно залишати територію України і будь-які винятки із нього детально регламентуються Законом України “Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України” від 21 січня 1994 p. Щорічно цим правом мають змогу скористатися кілька мільйонів громадян України, які тимчасово виїжджають за кордон у приватних та службових справах, а також більше ста тисяч громадян, які емігрують з України (у 1996 p. 3,6 млн українських громадян побували у закордонних турах, виїхало з України на постійне проживання в інші країни 131,1 тис., а в 1997 p. — 115 тис. чоловік).

Відповідно до зазначеного Закону, за громадянами України зберігаються на її території майно, кошти, цінні папери та інші цінності, що належать їм на праві приватної власності. Під час їх відсутності на території України забороняється будь-яке обмеження їх громадянських, політичних, соціальних, економічних та інших прав.

Документами, що дають право на виїзд з України в усі держави світу і в'їзд в Україну та посвідчують особу громадянина України під час перебування за її межами, є:

— паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

— проїзний документ дитини;

— дипломатичний паспорт;

— службовий паспорт;

— посвідчення особи моряка.

Крім того, у разі втрати громадянами України зазначених документів за межами України, документом, що дає право на в'їзд в Україну, є посвідчення особи на повернення в Україну, яке видається дипломатичними представництвами чи консульськими установами України за кордоном.

На жаль, у законодавстві нічого не сказано про те, на підставі якого документа має повернутися в Україну громадянин у разі втрати або псування під час перебування за кордоном інших документів — посвідчення члену екіпажу, загальногромадянського паспорта з вкладкою до нього тощо. Не урегульований і порядок видачі посвідчення для повернення в Україну особам без громадянства, які постійно проживають в Україні, у разі втрати ними посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон під час закордонного вояжу.

На нашу думку, цей пробіл у законодавстві не знімає з дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном обов'язку вжити всіх заходів для надання допомоги в поверненні в Україну її громадян. Адже згідно зі статтею 25 Конституції України наша держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за ії межами (до речі, на кінець 1998 p. таких громадян було понад 112 тисяч).

Щодо осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, обов'язок дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном допомагати їм у поверненні в Україну має бути закріплений у відповідних актах законодавства.

У передбачених міжнародними договорами України випадках замість перелічених документів для виїзду за кордон можуть використовуватися також:

- посвідчення члену екіпажу. Положення про яке затверджено указом Президента України від 13 вересня 1994 p.;

- вкладка у паспорт громадянина України, який, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 p. № 1137, є документом, що надає право при наявності паспорта громадянина України перетинати у спрощеному порядку державний кордон України з суміжними державами.

Відповідно до угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації від ЗО січня 1997 p. громадяни України і Росії мають право в'їжджати, виїжджати і пересуватися по території держави іншої сторони без віз. При цьому громадяни України в'їжджають в Росію і пересуваються по її території на підставі таких документів:

- паспорт громадянина колишнього СРСР з відміткою про громадянство України;

- паспорт громадянина України;

- свідоцтво про народження або проїзний документ дитини (для дітей до 16 років);

- посвідчення особи генерала (адмірала), офіцера і прапорщика (мічмана) Збройних Сил України;

- військовий квиток військовослужбовця Збройних Сил України (при наявності посвідчення про відрядження або відпустку);

- дипломатичний, службовий або загальногромадянський закордонний паспорти, посвідчення особи моряка (або паспорт моряка колишнього СРСР з відміткою “Паспорт є власністю України”, посвідчення члена екіпажу (під час слідування у складі екіпажу).

Подібний перелік документів передбачений і Угодою про безвізове пересування громадян держав СНД по території держав-учасниць СНД від 9 жовтня 1992 p.

Оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон провадиться:

а) громадянам України, які постійно проживають в Україні і досягли, як правило, 18-річного віку, — за клопотанням (особистим або через своїх законних представників) до органу внутрішніх справ за місцем проживання;

б) громадянам України, які постійно проживають за кордоном і досягли 16-річного віку, — за клопотанням (особистим або через своїх законних представників) до дипломатичних представництв чи консульських установ України за кордоном.

Паспорт громадянина України для виїзду за кордон оформляється на період до десяти років з можливістю продовження на такий же термін і за умови сплати державного мита (консульського збору).

Оформлення проїзного документа дитини також провадиться органом внутрішніх справ або дипломатичною (консульською) установою на підставі нотаріально засвідченого клопотання батьків або законних представників батьків чи дітей у разі потреби самостійного виїзду неповнолітнього за кордон (у разі виїзду за кордон дітей разом з батьками відомості про них записуються у паспорти батьків). За відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду. Проїзний документ на дитину оформляється терміном на три роки або до досягнення нею 18-річного віку. Виїзд з України на постійне проживання дітей віком від 14 до 18 років може бути здійснено лише за їх згодою, оформленою письмово і нотаріально засвідченою. Громадянам України, визнаним судом недієздатними, виїзд з України може бути дозволено на підставі нотаріально засвідченого клопотання їх законних представників або за рішенням суду.

Постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 p. № 231 затверджені Правила оформлення і видачі паспортів громадянина України для виїзду за кордон і проїзних документів дитині, їх тимчасового затримання та вилучення. Правилами детально регламентуються такі питання:

- порядок звернення громадян за отриманням паспортів;

- підстави для термінового розгляду цих звернень;

- порядок оформлення та видачі паспортів і документів для виїзду за кордон неповнолітніх дітей;

- підстави для обмежень у праві виїзду за кордон, порядок затримання та вилучення паспортів;

- порядок перегляду та оскарження рішень про відмову у видачі паспорта.

Відповідно до Закону України “Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України” і Правил оформлення і видачі паспортів громадянина України для виїзду за кордон і проїзних документів дитині, їх тимчасового затримання та вилучення, заяви громадян України або їх законних представників про оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини розглядаються протягом не більше трьох місяців з дня подання документів, а якщо поїздка пов'язана з терміновим лікуванням від'їжджаючого, від'їздом особи, яка супроводжує тяжкохворого, чи смертю родича, який проживав за кордоном, — протягом трьох робочих днів.

Підставою для термінового розгляду заяв про видачу паспорта при цьому є:

- лист МОЗ України, МОЗ Автономної Республіки Крим, обласного, Київського чи Севастопольського міського відділу охорони здоров'я про необхідність- термінової закордонної поїздки для лікування;

- надіслане з-за кордону засвідчене державною установою телеграфне повідомлення, що підтверджує факт смерті родича.

Зазначені документи беруться до уваги протягом 15 днів з дня їх видачі (відправлення).

Для оформлення паспорта подаються:

1) заява-анкета встановленого зразка;

2) квитанції про сплату державного мита, консульських зборів (довідка про звільнення від їх сплати);

3) три фотокартки розміром 3,5х4,5 см (у разі оформлення паспорта без застосування цифрових фотокарток).

У разі оформлення паспорта для виїзду за кордон на постійне проживання, крім того, подаються нотаріально засвідчені;

4) копія свідоцтва про народження заявника;

5) копія свідоцтва про народження дітей до 18-річного віку;

6) заяви батьків, які залишаються в Україні (або копія рішення суду про визнання їх безвісті відсутніми), а за наявності неповнолітніх дітей, які залишаються в Україні, також від їхніх законних представників про відсутність у них вимог щодо стягнення аліментних платежів або копія рішення суду про виплату аліментів (у разі смерті зазначених осіб — копії відповідних свідоцтв органів ЗАГСу), а у разі оформлення нового паспорта замість паспорта для поїздок за кордон колишнього Союзу РСР також:

7) раніше отриманий паспорт.

У разі оформлення паспорта громадянам України, які постійно проживають за кордоном, крім того, подаються:

8) документи, що посвідчують особу громадянина України;

9) довідка від місцевих органів поліції — у разі втрати паспорта громадянина України для виїзду за кордон. При цьому оформлення і видача паспортів особам, які тимчасово перебувають за кордоном і втратили паспорти громадян України для виїзду за кордон, забороняється. В таких випадках консульські установи України за кордоном видають посвідчення особи на повернення в Україну.

Паспорт видається під розписку:

- заявникові;

- його батькам, опікунам, піклувальникам у разі пред'явлення ними свого паспорта;

- іншій особі за дорученням заявника (у виняткових випадках).

Рішення про залишення на постійне проживання за кордоном громадян, які виїхали туди тимчасово, приймаються керівництвом дипломатичних представництв або консульських установ України у порядку, встановленому МЗС України. На дітей у паспортну службу подаються:

1) свідоцтво про народження (на дітей віком до 16 років) або паспорт громадянина України (на дітей віком від 16 років);

2) три фотокартки (при від'їзді за кордон разом з батьками

— на дітей віком від 7 до 18 років, а при від'їзді за кордон без батьків — на дітей незалежно від віку);

3) нотаріально засвідчені заяви батьків або законних представників батьків чи дітей (при від'їзді за кордон без батьків). Для дітей віком від 14 до 18 років у заяві зазначається відсутність обставин, що обмежують згідно із законодавством України право їх виїзду за кордон.

Зазначимо, що за даними МВС України, вже на 1 серпня 1997 p. близько 750 тис. осіб отримали паспорти громадян України для виїзду за кордон та понад 60 тис. неповнолітнім оформлено проїзний документ дитини.

Наказом Міністерства закордонних справ України від 1 липня 1997 p. № 93-сд затверджені Правила оформлення та видачі консульськими установами України паспортів громадян України для виїзду за кордон, посвідчень на повернення в Україну громадян України та проїзних документів дитини.

Оформлення дипломатичного або службового паспорта громадянину України здійснюється консульською службою Міністерства закордонних справ, а оформлення посвідчення особи моряка

— капітанами морських і річкових портів України, перелік яких визначає Міністерство транспорту України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1995 p. № 610 затверджено Положення про посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон. Згідно з Положенням зазначене посвідчення оформляється особам без громадянства, котрі, як правило, досягли 16-річного віку і постійно проживають в Україні, за їх особистим зверненням до паспортної служби органу внутрішніх справ за місцем проживання. Термін дії посвідчення — три роки. Правила і порядок оформлення і видачі зазначених посвідчень визначаються МВС України.

Перетинання громадянами державного кордону здійснюється відповідно до Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 p. № 57.

Відповідно до статті 11 Закону України “Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України”, а також статті 5 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20 грудня 1991 p. військовослужбовці можуть виїжджати за кордон на загальних підставах.

Проте певні обмеження щодо виїзду за кордон військовослужбовців все ж існують.

Так, Тимчасовою інструкцією про порядок виїзду за кордон військовослужбовців Збройних Сил, Служби безпеки, Управління державної охорони. Державного комітету у справах охорони державного кордону. Національної гвардії та Цивільної оборони України у приватних справах, затвердженою спільним наказом Міністра оборони, Голови Служби безпеки. Начальника Управління державної охорони. Голови Державного комітету у справах охорони державного кордону України — командуючого прикордонними військами України, командуючого Національної гвардії та начальника штабу Цивільної оборони України від 19 серпня 1993 p. № 188/75/5/210/160/246, встановлено, зокрема, що:

а) виїзд з України у приватних справах військовослужбовців, які обізнані з відомостями, що становлять державну таємницю, може бути не дозволений до часткового чи повного розсекречування цих відомостей;

б) для виїзду за кордон у приватних справах військовослужбовці повинні одержати дозвіл прямого начальника від командира частини, йому рівного і вище;

в) виїзд за кордон окремих категорій військовослужбовців здійснюється за узгодженням або з повідомленням Служби безпеки України.

На нашу думку, зазначений наказ має бути приведений у відповідність із нормою статті 33 Конституції України (обмеження в праві вільно залишати територію України встановлюються законом), та статті 28 Закону України “Про державну таємницю” від 21 січня 1994 p., яка встановлює єдине обмеження щодо виїзду за кордон певних категорій осіб, але пов'язує це обмеження лише з виїздом на постійне місце проживання. Оскільки зазначений Закон має вищу юридичну силу, то з моменту набуття ним чинності ті положення Тимчасової інструкції, які суперечать відповідним положенням Закону, автоматично втратили дію.

***

Громадянинові України, як зазначено у статті 6 Закону, може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, а громадянинові України, який має паспорт. — у виїзді за кордон у випадках, якщо:

1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю. Згідно зі статтею 28 Закону України “Про державну таємницю” від 21 січня 1994 p. громадянин, який має чи мав допуск до державної таємниці і реально був обізнаний з нею, може бути обмежений тільки у праві виїзду на постійне проживання в іноземну державу до розсекречування відповідної інформації, але не більш як на п'ять років з часу скасування допуску до державної таємниці. При цьому не обмежується виїзд на постійне проживання в держави, з якими Україна має угоди про взаємну охорону державних таємниць або інші міжнародні угоди, які передбачають такий виїзд;

2) діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання, — до їх виконання або розв'язання спору за погодженням сторін, або забезпечення зобов'язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України;

3) проти нього порушено кримінальну справу — до закінчення провадження у справі;

4) він засуджений за вчинення злочину — до відбуття покарання або звільнення від покарання;

5) він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, — до виконання зобов'язань;

6) він свідомо сповістив про себе неправдиві відомості — до з'ясування причин і наслідків подання неправдивих відомостей;

7) він підлягає призову на строкову військову службу — до Вирішення питання про відстрочку від призову (військовозобов'язані громадяни віком від 17 до 27 років разом із заявою про видачу паспорта подають довідку відповідного військового комісаріату щодо можливості виїзду з України);

8) щодо нього подано цивільний позов до суду — до закінчення провадження у суді;

9) він за вироком суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом міліції — до погашення (зняття) судимості чи припинення нагляду.

Крім зазначених випадків, паспорт може бути тимчасово затримано чи вилучено судом, органами прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, прикордонних військ, військовими комісаріатами та консульською службою України також у разі:

- використання паспорта для вчинення злочину;

- виявлення в ньому підробки;

- припинення громадянства України.

У разі порушення кримінальної справи у зв'язку з підробкою чи використанням паспорта для вчинення злочину або стосовно володільця паспорта паспорт може бути прилучено до кримінальної справи, про що інформується підрозділ паспортної служби за місцем його оформлення.

Статтею 6 вказаного Закону встановлено вичерпний перелік підстав, за яких громадянинові України може бути відмовлено у видачі паспорта або, при наявності у нього паспорта, — у виїзді за кордон.

У Законі підкреслено, що ці обмеження мають тимчасовий характер. Але вони можуть мати різну тривалість. Скажімо, виконати зобов'язання, покладені на особу судовим рішенням, вона може протягом місяця. Особливо небезпечному рецидивістові дочікуватись погашення (зняття) судимості треба щонайменше кілька років.

Перше із обмежень стосується того, що особа обізнана з відомостями, які становлять державну таємницю. Згідно зі статтею 28 Закону України “Про державну таємницю” від 21 січня 1994 p., громадянин, який має чи мав допуск до державної таємниці і реально був обізнаний з нею, може бути обмежений тільки у праві виїзду на постійне проживання в іноземну державу до розсекречування відповідної інформації, але не більш як на п'ять років з часу скасування допуску до державної таємниці.

При цьому не обмежується виїзд на постійне проживання в держави, з якими Україна має угоди про взаємну охорону державних таємниць або інші міжнародні угоди, які передбачають такий виїзд.

У випадку, коли виїзд з України відкладено у зв'язку з наявністю неврегульованих аліментних, договірних чи інших невиконаних зобов'язань (наприклад, зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди тощо) перед фізичними та юридичними особами в Україні, громадянин повинен:

а) виконати ці зобов'язання (наприклад, відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 p. № 146 “Про види заробітку (доходу), що підлягають облікові при відрахуванні аліментів, із зобов'язаних сплачувати аліменти осіб, які виїжджають за кордон для постійного проживання у держави, з якими Україна не має договорів про надання правової допомоги, стягнення аліментів провадиться до виїзду за весь період до досягнення дитиною повноліття, виходячи із їх заробітної плати за останній місяць роботи на момент від'їзду або ж з п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати на час проведення розрахунків. На сьогодні Україна уклала договори про надання правової допомоги з Республікою Арменія, Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Республікою Киргизстан, Республікою Молдова, Російською Федерацією, Республікою Таджикістан, Республікою Узбеь-істан і Туркменістаном (Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 p.), а також з Республікою Польща (Договір про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 27 травня 1993 p.), з Литовською Республікою (Договір про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 7 липня 1993 p.), з Республікою Грузія (Договір про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах від 9 січня 1995 р ), з Естонською Республікою (Договір про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах від 15 лютого 1995 р.) та з деякими іншими державами;

б) розв'язати спір за погодженням сторін. Це можна зробити, скажімо, в порядку доарбітражного врегулювання розбіжностей (статті 10—11 Арбітражного процесуального кодексу України), або за допомогою третейського суду тощо;

в) забезпечити зобов'язання заставою. Відповідно до статті 181 Цивільного кодексу України і Закону України “Про заставу” від 2 жовтня 1992 р. застава є способом забезпечення зобов'язань, в силу якого кредитор має право в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Предметом застави можуть бути майно чи право на майно.

Згідно зі статтею 4 Цивільного процесуального кодексу України усяка заінтересована особа вправі звернутись до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Крім того, цивільний позов щодо особи може бути поданий прокурором, органами державного управління, профспілками, державними підприємствами, установами, організаціями, іншими організаціями та їх об'єднаннями тощо. При цьому підставами подання позову може бути:

- невиконання угоди;

- адміністративний акт (закон чи інший нормативно-правовий акт. Це може стосуватися, скажімо, стягнення заборгованості по податкам у судовому порядку);

- заподіяння матеріальної шкоди іншій особі;

- поширення відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію іншої особи;

- створення творів науки, літератури і мистецтва тощо.

У всіх таких випадках цивільний відповідач зобов'язаний з'явитися до суду, дати відповідні пояснення або іншим чином сприяти встановленню істини у справі. Крім того, під час судового розгляду може бути встановлено факт дії неврегульованих цивільно-правових зобов'язань. Тому до закінчення провадження у справі і врегулювання всіх зобов'язань особа не має права виїжджати за кордон.

Судовим рішенням на громадянина України можуть бути покладені зобов'язання про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, завданої злочином, адміністративним, цивільно-правовим чи іншим правопорушенням, про виселення із будинків, що загрожують обвалом, та інші. До фактичного виконання таких зобов'язань, яке прирівнюється до ухилення від їх виконання, громадянину може бути відмовлено у виїзді за кордон.

Свідоме повідомлення про себе неправдивих відомостей може стосуватися, наприклад, випадків, коли громадянин використовує для виїзду за кордон чужий паспорт і видає його за свій. Якщо це зроблено помилково, йому має бути відмовлено у виїзді за кордон до моменту, коли ним буде пред'явлений власний паспорт. Якщо це зроблено свідомо, постає питання про порушення кримінальної справи.

Відповідно до статті 15 Закону України “Про загальний військовий обов'язок і військову службу” від 25 березня 1992 p. зміна місця військового обліку призовниками, які досягли 18-річного віку і старших, допускається до опублікування указу Президента України про черговий призов. Після цього вона можлива лише в окремих випадках за умови подання до військового комісаріату документів, які б стверджували, що призовник, скажімо, переїхав на нове місце проживання.

Згідно зі статтею 18 цього ж Закону від призову на строкову військову службу в мирний час звільняються призовники:

- визнані за станом здоров'я непридатними до неї;

- не призвані на строкову військову чи альтернативну службу до досягнення ними 27-річного віку;

- які мають духовний сан і штатну посаду в одній із зареєстрованих релігійних конфесій;

- які постійно проживають за кордоном, якщо вони не мають постійного місця проживання в Україні;

- батьки, рідні брати, сестри яких загинули чи померли або стали інвалідами під час проходження військової служби;

- які закінчили курс навчання в навчальних закладах органів внутрішніх справ і продовжують службу в системі МВС України.

Статтею 17 Закону України “Про загальний військовий обов'язок і військову службу” передбачені випадки надання відстрочки від призову на строкову військову службу: за сімейними обставинами (наприклад, особам, які мають на своєму утриманні дитину віком до трьох років, або двох дітей тощо), за станом здоров'я (особам, які визнані під час медичного огляду тимчасово непридатними до військової служби), для продовження навчання (скажімо, студентам вищих навчальних закладів тощо), у зв'язку з депутатською діяльністю.

Згідно зі статтею 981 Кримінально-процесуального кодексу України у разі, коли кримінальну справу порушено щодо певної особи, прокурор (суддя) вправі прийняти рішення про заборону такій особі виїжджати за межі України до закінчення попереднього розслідування чи судового розгляду, про що виносить мотивовану постанову (ухвалу).

Провадження у справі може бути закінчено винесенням постанови (ухвали) про закриття справи, вироком суду або винесенням постанови (ухвали) про застосування до особи примусових заходів медичного характеру (статті 212, 321 і 421 КПК України).

Засуджений, як це випливає із статей 334, 335, 344 КПК України, — це особа, щодо якої винесено обвинувальний вирок. Засуджений, зазначено у статті 63 Конституції, користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Засуджений може бути звільненим від покарання у зв'язку з давністю виконання обвинувального вироку (стаття 49 КК України), внаслідок зміни обстановки або в силу бездоганної поведінки і чесного ставлення до праці (стаття 50 КК України).

Особливо небезпечним рецидивістом особу може визнати тільки суд і лише за наявності умов (вчиненні особою певної кількості відповідних злочинів), передбачених статтею 26 Кримінального кодексу України. При цьому враховуються особа винного, ступінь суспільної небезпечності вчинених злочинів, їх мотиви, ступінь здійснення злочинних намірів, ступінь і характер участі у вчиненні злочинів та інші обставини справи.

Визнання особи особливо небезпечним рецидивістом скасовується при знятті з неї судимості. Погашається ж судимість особливо небезпечних рецидивістів, як зазначено у пункті 8 частини 1 статті 55 КК України, у разі, якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання (основного і додаткового) не вчинять нового злочину і якщо при цьому судом буде встановлено, що засуджений виправився і немає потреби вважати його таким, що має судимість.

Згідно зі статтею 3 Закону України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 1 грудня 1994 p., адміністративний нагляд встановлюється щодо повнолітніх осіб:

- визнаних судом особливо небезпечними рецидивістами;

- засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або засуджених два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини, якщо під час відбування покарання їх поведінка свідчила, що вони вперто не бажають стати на шлях виправлення і залишаються небезпечними для суспільства;

- засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або засуджених два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини, якщо вони після відбування покарання або умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, незважаючи на попередження органів внутрішніх справ, систематично порушують громадський порядок і права інших громадян, вчиняють інші правопорушення;

- засуджених до позбавлення волі за один із злочинів, пов'язаних з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

Адміністративний нагляд, згідно зі статтею 6 Закону, встановлюється терміном від одного року до двох років. В окремих випадках цей термін може бути продовжено за окремим поданням відповідного органу внутрішніх справ кожного разу ще на шість місяців, але не більше терміну, передбаченого законом для погашення судимості.

Адміністративний нагляд, як зазначено у статті 8 Закону, припиняється постановою судді:

а) у разі погашення або зняття судимості з особи, яка перебуває під наглядом;

б) достроково, якщо піднаглядний перестав бути небезпечним для суспільства і позитивно характеризується за місцем роботи і проживання.

В інших випадках адміністративний нагляд автоматично припиняється:

а) після закінчення терміну, на який його встановлено, якщо органом внутрішніх справ не подано клопотання про продовження нагляду або суддя відмовив у продовженні нагляду;

б) у разі засудження піднаглядного до позбавлення волі і направлення його до місця відбування покарання;

в) у разі смерті піднаглядного.

У статті 6 Закону “Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України” наведений вичерпний перелік випадків, коли паспорт може бути тимчасово затримано чи вилучено. Це випадки:

а) передбачені пунктами 1—9 частини першої цієї статті;

б) використання паспорта для вчинення злочину;

в) виявлення у паспорті підробки;

г) припинення громадянства України.

Цією ж статтею також передбачені органи, які мають право здійснювати тимчасове затримання або вилучення паспорта у таких випадках.

Але зазвичай перелічені органи мають таке право тільки в межах своєї компетенції. Наприклад, у разі припинення громадянства України паспорт має вилучати консульська служба України (в цьому випадку паспорт знищується, тобто це єдиний випадок, коли він вилучається не тимчасово). Якщо паспорт вилучається у зв'язку з тим, що особа підлягає призову на строкову військову службу, це є компетенцією військових комісаріатів. Виявлення у паспорті підробки може бути здійснене згідно із законодавством України органами внутрішніх справ, служби безпеки і прикордонних військ, тому саме ці органи і приймають рішення про вилучення паспорта тощо.

Порушення Закону щодо підстав для обмежень у праві виїзду громадян України за кордон може бути оскаржено громадянином до суду за місцем проживання. Прийняте судом рішення негайно виконується відповідним підрозділом паспортної служби. Проте відмова у виїзді за кордон з підстав, передбачених пунктами 3—5 і 9, оскарженню не підлягає.

За порушення свободи пересування по території України, права на вільний вибір місця проживання на території України, права вільно залишати територію України, права громадянина України в будь-який час повернутися в Україну цивільні посадові особи можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за статтями 165,166,167, а військові посадові особи (представники прикордонних військ. Служби безпеки України, військових комісаріатів, військових прокуратур) — за статтями 254,254-1, 254-2, 254-3 Кримінального кодексу України. У разі прямого чи непрямого обмеження посадовою особою права громадян на вільний вибір місця перебування залежно від їх расової, національної приналежності або ставлення до релігії кримінальна відповідальність може настати за частинами 2 або 3 статті 66 КК України.

Проте на нашу думку, в Кримінальному кодексі України повинна бути прямо передбачена відповідальність посадових та інших осіб за порушення свободи пересування по території України, права на вільний вибір місця проживання на території України, права вільно залишати територію України та права громадянина України в будь-який час повернутися в Україну. Немає сумніву в тому, що порушення будь-якого з цих прав завдає істотної шкоди не тільки загальновизнаним правам людини та охоронюваним законом інтересам окремих осіб, а також державним і громадським інтересам.

Крім того, стаття 75 КК, що встановлює відповідальність за незаконне перетинання державного кордону України, повинна мати нову редакцію, що відповідала б вимогам статті 33 Конституції України. Адже громадянин України не повинен нести кримінальну відповідальність в разі поєднаного з незаконним перетинанням державного кордону України прибуття в Україну з інших країн без установленого документа або дозволу. Інше, традиційне розуміння цього питання, не може визнаватися таким, що відповідає вимогам Основного Закону України, оскільки існування кримінальної відповідальності за “незаконний” в'їзд громадянина України на її територію фактично ставить під сумнів можливість реалізації відповідного конституційного права.

Існуюче положення про те, що чинність статті 75 КК не поширюється на випадки прибуття в Україну тільки іноземців чи осіб без громадянства без установленого документа або дозволу для використання права притулку відповідно до Конституції України, а також з метою набуття статусу біженця, не відповідає статті 24 Конституції України, згідно з якою громадяни мають рівні конституційні права та є рівними перед законом: так само як і іноземці та особи без громадянства громадяни України можуть стати жертвами переслідувань в країнах свого постійного проживання.

 prev Громадянин україни не може бути позбавлений громадянства
 next Іноземці користуються тими самими правами і свободами