За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний акт України  
Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
Кожному гарантується право на свободу слова
1999 :: Нормативний акт України
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення. Ця книга містить офіційний текст Конституції України і коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина. Існують різні класифікації прав та свобод людини і громадянина. У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і треій - з правом на повагу до гідності людини. Змісту окремих прав людини і громадяна автор лише торкається та все ж підводить читача до висновку про те, що Україні потрібна нова система законодавства, основою якої повинні стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина.

Кожному гарантується право на свободу слова

Стаття 34 Конституції України проголошує: “Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

10 квітня 1997 p. в Києві відбулися парламентські слухання “Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи”, учасниками яких — народними депутатами України, представниками органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, творчих спілок та інших громадських організацій, працівниками засобів масової інформації, вченими — були прийняті відповідні рекомендації.

Зокрема, було визнано необхідним привести національне законодавство України про свободу слова та інформаційну діяльність у відповідність з Європейською конвенцією про права людини (згідно зі статтею 10 зазначеної Конвенції кожна людина має право на свободу виявлення поглядів, яке включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів; це не перешкоджає державі вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або кінопідприємств), знайти можливості економічної підтримки засобів масової інформації, здійснити заходи щодо посилення захисту життя, здоров'я, честі і гідності журналістів, створити і прийняти єдиний кодекс честі журналістів України тощо.

Свого часу відомий філософ Мільтон зазначив: “Хоча б всі вітри доктрин були відпущені на волю й гуляли на планеті, істина залишається на полі битви; ми робимо невірно, коли дозволами і заборонами ставимо під сумнів її силу. Нехай вона стане до боротьби з брехнею: хто і коли знав, що істина програла у вільній і відкритій боротьбі ”.

Свобода думки і слова полягає в тому, що ніхто не може заборонити людині дотримуватися своїх думок, певним чином відображати об'єктивну дійсність у своїх уявленнях та публічно висловлювати ці матеріалізовані в мові відображення, в тому числі як погляди і переконання. Останні можуть при цьому стосуватися будь-яких сфер: зовнішньої політики, державної влади, економічних процесів, освіти і культури, розвитку законодавства тощо. Свобода слова створює певну гарантію громадського контролю над державною владою.

Характерним в цьому контексті є рішення Європейського Суду з прав людини, винесене 24 лютого 1997 p. у справі де Га і Гізельс проти Бельгії. За обставинами справи, де Га і Гізельс, працюючи, відповідно, редактором і журналістом тижневика “Х'юмо” у, 1986 p. опублікували п'ять статей, у яких критикували трьох суддів і прокурора Антверпенського апеляційного суду за те, що в ході процесу про розірвання шлюбу ті надали право опіки над дітьми батькові — бельгійському нотаріусу X., дружина якого та її батьки в порядку кримінального судочинства подавали заяву, обвинувачуючи його в інцесті й розбещенні дітей. У вказаних статтях суддів і прокурора було звинувачено в упередженості при вирішенні справи на користь X., з яким вони поділяли політичні погляди ультраправого ухилу. Після виходу в світ цих публікацій судді і генеральний прокурор подали позов до Брюссельського суду про відшкодування їм моральних збитків. Брюссельський суд прийняв рішення на користь суддів, зазначивши, що вони стали жертвами несправедливих зазіхань на їхню честь і репутацію.

Європейський Суд зазначив: судове рішення, винесене проти журналістів, стосувалося втручання у здійснення їх законного права на свободу виявлення Поглядів, і що здійснення цього права мало на меті одну із законних цілей, вказану в частині другій статті 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини — захист репутації або прав інших людей. “Статті, опубліковані журналістами, містили велику кількість детальної інформації щодо обставин, за яких було прийнято рішення про надання опіки над дітьми. Ця інформація базувалася на докладному дослідженні скарг, поданих проти X., і висновків кількох експертів... Отож заявників не можна було звинуватити у порушенні професійних обов'язків за опублікування тих фактів, які їм стали відомі у цій справі. Обов'язок преси — опублікування достовірної інформації, що цікавить широкий загал. І не лише у преси, а й у громадськості є право на одержання такої інформації (виділено нами. — М.Х.). У цій справі для громадськості важливими були доля дітей і функціонування судової системи...” (Юридичний вісник України. — 1998. — № 45).

У зв'язку з цим варто згадати, як була засуджена арбітражним судом за досить спірною справою газета “Всеукраинские ведомости” до сплати 3,5 млн грн. штрафу, або як суд ухвалив стягнути із ЗАТ “Видавництво “Киевские ведомости” і авторів публікацій про міністра внутрішніх справ України Ю.Кравченка і МВС України 5,027 млн грн. як моральну шкоду, заподіяну міністру...

Дещо неточно,, на наш погляд, сформульовано в статті 34 Конституції положення про обмеження у здійсненні цих свобод. Напевно, не може ні Конституція, ні інші закони, навіть і в інтересах національної безпеки, обмежувати свободу думки. Адже процес мислення є складним психічним процесом і ніщо не може заборонити людині думати так чи інакше, навіть і сама людина не у змозі зробити цього. Саме тому і Кримінальний кодекс України (стаття 7), і Кодекс України про адміністративні правопорушення (стаття 9) передбачають, що злочином чи адміністративним правопорушенням може бути тільки діяння (дія або бездіяльність). Навіть висловлення наміру вчинити злочин не створює складу злочину, не кажучи вже про не висловлені наміри і погляди.

Таким чином, закон може в певних інтересах обмежувати тільки свободу слова і свободу збирання, зберігання, використання і поширення інформації, але не свободу думки.

Право громадян на інформацію передбачають закони України “Про інформацію”, “Про науково-технічну інформацію”, “Про захист інформації в автоматизованих системах”, “Про державну таємницю”, “Про рекламу”, “Про бібліотеки та бібліотечну справу” та деякі інші.

Відповідно до статті 10 Закону “Про інформацію” це право забезпечується:

а) обов'язком державних органів інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

б) створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б доступ до інформації;

в) вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;

г) створенням механізму здійснення права на інформацію;

д) здійсненням державного контролю за дотриманням законодавства про інформацію;

е) встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Рано говорити ще про створення ефективного механізму здійснення права на інформацію та про здійснення належного державного контролю за дотриманням законодавства про інформацію. Але дещо для забезпечення права на свободу слова і інформації держава зробила.

Так, статтею 2 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16 листопада 1992 p. визначено, що свобода слова і вільне виявленая у друкованій формі своїх поглядів і переконань відповідно до цього Закону означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації. Цей же Закон встановив: “Друковані засоби масової інформації е вільні. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації.

Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або громадських об'єднань, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв'ю”.

23 вересня 1997 p. Верховною Радою України був прийнятий Закон України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”. Цим Законом вперше були встановлені конкретні умови фінансування діяльності державних засобів масової інформації, передбачено звільнення від податку на додану вартість операцій з продажу (передплати) ” доставки періодичних видань вітчизняного виробництва, а також звільнення всіх редакцій засобів масової інформації від сплати мита за експорт інформаційної продукції та від обов'язкового продажу валютної виручки, одержаної від такого експорту, якщо вона використовується на придбання обладнання та матеріалів, необхідних для виробництва нової інформаційної продукції, та надані інші пільги. Закон передбачив також особливості охорони праці, заробітної плати, порядку відрядження журналістів у місця надзвичайних подій, врегулював інші специфічні питання соціального захисту журналістів.

Щодо обмежень свободи слова, то статтею 3 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” встановлено, що друковані засоби масової інформації не можуть бути використані для:

- поширення відомостей, розголошення яких забороняється статтею 46 Закону України “Про інформацію” (відомостей, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю);

- закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України;

- пропаганди війни, насильства та жорстокості;

- розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі;

- розповсюдження порнографії, а також з метою вчинення інших кримінальне караних діянь;

- втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність;

- розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представників.

Майже аналогічні обмеження права на свободу слова містяться у Законі України “Про інформаційні агентства” від 28 лютого 1995 p. Крім того, статтею 2 зазначеного Закону передбачено заборону інформаційним агентствам у своїх матеріалах:

- закликати до підриву безпеки України;

- розповсюджувати не тільки порнографію, та іншу інформацію, яка підриває суспільну мораль або підбурює до Правопорушень;

- розповсюджувати інформацію, яка ущемлює законні права й інтереси громадян;

- давати оцінку щодо винуватості осіб у здійсненні злочину, вказувати на особу, яка ніби скоїла злочин, до рішення суду;

- публікувати матеріали, які розкривають тактику і методику розслідування.

Окремі із перелічених обмежень передбачені і Законом України “Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993 p.

Закон України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” також встановив певні обмеження права на збирання та використання інформації. Наприклад, згідно зі статтею 15 Закону, журналіст, працюючи в місцях збройних конфліктів, вчинення терористичних актів, при ліквідації небезпечних злочинних груп зобов'язаний дотримувати вимог щодо нерозголошення планів спеціальних підрозділів, відомостей, що є таємницею слідства, не допускати фактичної пропаганди дій терористів та інших злочинних груп, їхніх вчинків і заяв, спеціально інспірованих для засобів масової інформації, не виступати в ролі арбітра, не втручатися в інцидент, не створювати штучної психологічної напруги в суспільстві.

Аналіз обмежень права на свободу слова, встановлених у різних Законах України, демонструє, що всі підстави для обмежень зазначеного права мають бути уніфіковані і передбачатися в єдиному акті законодавства.

Що стосується вільного доступу суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних фондів, ці питання регулюються окремими актами законодавства.

Так, відповідно до статті 23 Закону України “Про бібліотеки і бібліотечну справу” від 27 січня 1995 p. користувачам бібліотек надано право одержувати у користування книги, документи та інші носії інформації з бібліотечних фондів відповідно до правил користування бібліотекою, користуватися послугами довідково-інформаційного, бібліографічного характеру та отримувати інші послуги (в тому числі платні).

Користувачам документів Національного архівного фонду України, що зберігаються у державних архівних установах, згідно зі статтею 31 Закону України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” від 24 грудня 1993 p. надається право:

- користуватися документами або їх копіями у встановленому порядку та вимагати виготовлення копій за свій рахунок;

- отримувати від архівних установ довідки про відомості, що містяться у документах;

- одержувати документи або їх копії у тимчасове користування;

- користуватися довідковим апаратом до документів;

- виготовляти або отримувати від архівних установ копії документів і витяги із них, якщо це не загрожує стану документів, а також вимагати, щоби ці копії були засвідчені архівною установою;

- публікувати, оголошувати, цитувати або іншим чином відтворювати текст і використовувати зміст архівних документів.

Закон України “Про державну статистику” від 17 вересня 1992 p. (стаття 8) взагалі передбачає, що громадянам статистична інформація надається на платній основі, крім випадків, передбачених законодавством, при дотриманні державної та комерційної таємниці. Водночас згідно зі статтею 19 Закону України “Про інформацію” державна статистична інформація підлягає систематичному відкритому публікуванню; забезпечується відкритий доступ громадян, наукових закладів та інших заінтересованих організацій до неопублікованих статистичних даних, які не підпадають під дію певних обмежень.

Гарантуючи право на збирання, зберігання, використання і поширення інформації, держава, як вже зазначалось, обмежує його, зокрема, в інтересах національної безпеки та запобігання злочинам. Це досягається шляхом встановлення відповідного режиму доступу до інформації, встановленням чітких прав та обов'язків учасників інформаційних відносин та відповідальності за порушення законодавства про інформацію, а також детальною регламентацією правил поводження з окремими видами інформації.

Так, наприклад, наказом Державного комітету України по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації та Державного митного комітету України від 22 серпня 1994 p. № 99/252 затверджена Інструкція про порядок переміщення через державний кордон України текстових, аудіо- та аудіовізуальних матеріалів. Згідно з наказом, не підлягають пропуску через державний кордон України:

- матеріали, що містять заклики до насильницького повалення чи зміни державного і суспільного ладу, порушення територіальної цілісності, державного суверенітету і безпеки України, пропаганду війни, насильства та жорстокості, расової, національної, релігійної винятковості або нетерпимості, підбурювання до вчинення кримінально-караних діянь;

- матеріали, що містять описи способів виготовлення і застосування наркотиків і сильнодіючих отруйних речовин;

- матеріали порнографічного та вульгарного змісту;

- трудові книжки, військові квитки, дозволи на право носіння зброї, посвідчення особи (замість них можуть провозитися архівні довідки про трудовий стаж та про проходження військової служби, які видаються архівними установами).

Лише у випадках тимчасового експонування або реставрації їх за кордоном можуть вивозитися з дозволу Головархіву України документи Національного архівного фонду України, і з дозволу Міністерства культури України — документи і матеріали, віднесені до духовних пам'яток історії та культури. До творів друку, що становлять історичну, наукову, художню або іншу цінність, і які можуть вивозитися за кордон лише з дозволу Дер-жкультконтролю Министерства культури України, відносяться, зокрема, книги, образотворчі видання, картографічні і нотні видання, що вийшли до 1925 року включно (іноземні видання — до 1880 року, а періодичні — до 1945 року), твори друку, які є рідкісними зразками художнього оформлення, твори друку з автографами, рукописними помітками, екслібрисами бібліотек та книжкових колекцій видатних громадських і державних діячів, письменників, вчених, діячів культури, видання з печатками діючих бібліотек і установ.

Стаття 47 Закону України “Про інформацію” передбачає, що відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у вчиненні таких порушень, як необгрунтована відмова від надання відповідної інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, несвоєчасне надання інформації, навмисне приховування або знищення інформації, примушення до поширення або перешкодження поширенню інформації тощо.

Кодексом України про адміністративні правопорушення встановлена відповідальність за такі види зловживання свободою слова і правом на інформацію:

- поширювання неправдивих чуток, що можуть викликати паніку серед населення або порушення громадського порядку (стаття 1731);

- публічні заклики до невиконання розпоряджень або вимог працівника міліції у зв'язку з виконанням ним обов'язків по охороні громадського порядку або поширення завідомо неправдивих відомостей з метою провокації непокори законній вимозі працівника міліції, якщо ці дії призвели до порушення громадського порядку (стаття 1857) та ін.

Згідно з Кримінальним кодексом України кримінальна відповідальність настає за:

- публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а так само за розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій (стаття 561);

- передачу або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну чи військову таємницю (статті 56 і 57);

- публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до зміни території або державного кордону України (стаття 62);

- публічні заклики до агресивної війни або розв'язування воєнного конфлікту (стаття 63);

- розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі по службі чи роботі (стаття 67);

- передачу або збирання з метою передачі іноземним організаціям або їх представникам економічних, науково-технічних чи інших відомостей, що становлять службову таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі по службі чи роботі (стаття 68');

- погрозу вчинити вбивство (стаття 100);

- розголошення відомостей про проведення медичного огляду на зараження вірусом імунодефіциту людини та його результатів (стаття 1084);

- розголошення таємниці усиновлення (стаття 1151);

- наклеп (стаття 125);

- образу (стаття 126);

- образу судді у зв'язку з його діяльністю по здійсненню правосуддя (стаття 1763);

- образу працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця (стаття 189');

- погрозу працівникові правоохоронного органу (стаття 1892);

- заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку і безпеці громадян (стаття 206') та деякі інші.

Як видно із змісту перелічених норм, вони в цілому відповідають положенням частини третьої статті 34 Конституції України щодо умов встановлення обмежень свободи слова і права вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, але норми Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення дещо не узгоджені з законодавством, яке регулює відносини у сфері свободи слова та інформаційні відносини.

Чи не єдиним законом, який передбачає конкретну відповідальність за порушення права на інформацію і служить, таким чином, певною гарантією здійснення цього права, є Закон України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 p. Відповідно до пункту “г” частини 1 статті 5 цього Закону, державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію. За порушення цих вимог на вказаних осіб може бути накладений штраф від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Щодо кримінальної відповідальності посадових осіб за незаконне обмеження права на свободу слова, слід зазначити, що за наявності відповідних підстав такі особи можуть нести її за статтями 165, 166, 254, 2542 і 2543 КК України, які передбачають відповідальність за зловживання владою чи посадовим становищем, перевищення влади чи посадових повноважень, бездіяльність влади. Наприклад, як зазначено у статті 19 Закону “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, підставами відповідальності посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування є їх втручання в професійну організаційно-творчу діяльність засобів масової інформації та в індивідуальну професійну творчу діяльність журналістів, інші посягання на свободу інформаційної діяльності, однобічні рішення щодо засобів масової інформації та їх працівників за наявності інших співзасновників.

 prev Іноземці користуються тими самими правами і свободами
 next Громадяни мають право збиратися мирно