За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний акт України  
Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
Кожен має право на повагу до його гідності
1999 :: Нормативний акт України
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення. Ця книга містить офіційний текст Конституції України і коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина. Існують різні класифікації прав та свобод людини і громадянина. У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і треій - з правом на повагу до гідності людини. Змісту окремих прав людини і громадяна автор лише торкається та все ж підводить читача до висновку про те, що Україні потрібна нова система законодавства, основою якої повинні стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина.

Кожен має право на повагу до його гідності

Право особи на повагу до її гідності, як це випливає із статті 28 Конституції України, передбачає не тільки заборону щодо неї катувань, жорстокого, нелюдського поводження чи покарання з боку офіційних осіб. Посягати на гідність особи, тобто на її самоповагу до своїх моральних якостей і етичних принципів, не вправі ніхто. Кожна особа вправі вважати себе чесною, порядною, добросовісною тощо, дбати про свою репутацію, наполягати на повазі до себе, а також вимагати, щоби будь-які сумніви щодо її моральних якостей і етичних принципів були належним чином обгрунтовані.

За наклеп, тобто поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу (про її нібито протиправний або аморальний вчинок тощо), винні особи несуть кримінальну відповідальність, передбачену статтею 125 КК України, а за образу, тобто умисне приниження честі і гідності особи, виражене в непристойній формі, — статтею 126 КК України. Як образа можуть розглядатися і такі дії, як умисне нанесення удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю, відповідальність за що передбачена частиною 1 статті 107 КК України.

Слід зазначити, що питання про те, чи ганьблять її ті або інші вигадки, чи є ті або інші слова чи дії образою, може вирішити лише сама особа. Для одного брутальні слова, висловлені на його адресу, є образою, для іншого — на жаль, нормою спілкування.

Тому згідно зі статтею 27 КПК України справи про злочини, передбачені частиною 1 статті 107, частиною 1 статті 125 і статтею 126 КК України, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого і підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим. Проте є й винятки. Коли потерпілий у такій справі через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси, прокурор порушує справу і за відсутності скарги потерпілого, та справа не підлягає закриттю в разі примирення потерпілого з обвинуваченим. Крім того, вчинення зазначених вище насильницьких дій, що носять характер мордування, а також наклеп у друкованому або іншим способом розмноженому творі, в анонімному листі, а так само вчинений особою, раніше судимою за наклеп, і наклеп, поєднаний з обвинуваченням у вчиненні злочину проти держави або іншого тяжкого злочину, тягнуть відповідальність, відповідно, за частиною 2 статті 107, частинами 2 і З статті 125 КК України в загальному порядку, тобто незалежно від наявності скарги потерпілого, або органу дізнання про вчинення злочину (частина 1 статті 177), за завідомо неправдиве показання свідка чи потерпілого, завідомо неправдивий висновок експерта, дані при проведенні дізнання, попереднього слідства або в суді, а також завідомо неправильний Переклад, зроблений перекладачем в тих же випадках (частина 1 статті 178), в тому числі поєднані з обвинуваченням в особливо небезпечному злочині проти держави чи іншому тяжкому злочині або із штучним створенням доказів обвинувачення, а так само вчинені з корисливою метою (частини другі статей 177 і 178), за хуліганство (стаття 206), глум над могилою (стаття 212) та деякі інші. Зрозуміло, що зазначені діяння посягають не тільки на порядок здійснення правосуддя або громадський порядок, але й на честь і гідність особи.

На наш погляд, справедливо, що образа службових осіб, які сто ять на сторожі прав і інтересів людей у зв'язку з їх службовою діяльністю, передбачає дещо суворішу відповідальність і такий процесуальний порядок, за яким можливість притягнення до відповідальності не ставиться у пряму залежність від бажання на це ображеної особи.

Так, Кримінальним кодексом України передбачена відповідальність за образу судді у зв'язку з його діяльністю по здійсненню правосуддя (стаття 1763), образу працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною громадського порядку (стаття 1891), прилюдну образу іншого представника влади при виконанні ним службових обов'язків або з приводу виконання їх, або іншого представника громадськості, який охороняє громадський порядок (стаття 189).

Захист честі, гідності та ділової репутації може здійснюватися також за допомогою норм, передбачених Цивільним (ЦК) і Цивільним процесуальним (ЦПК) кодексами України.

Так, відповідно до статті 7 ЦК України громадянин вправі вимагати спростування судом відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать його честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди його інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності. Тобто відповідач повинен довести, що поширені ним відомості відповідають дійсності. На позивача ж покладається обов'язок лише довести факт поширення відомостей, які його порочать, особою, до якої пред'явлено позов. Подавати чи не подавати докази невідповідності таких відомостей дійсності є правом позивача.

Якщо зазначені відомості були поширені через засоби масової інформації (друкованої або аудіовізуальної), вони повинні бути спростовані у тому ж друкованому виданні, аналогічній радіо- чи телепередачі або іншим адекватним способом. Якщо відомості, які не відповідають дійсності і завдають шкоди інтересам, честі, гідності або діловій репутації громадянина, містить документ, що виходить від організації, такий документ підлягає заміні або відкликається.

Згідно зі статтею 3 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16 листопада 1992 р., статтями 2, 37, 47 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993 р. і статтями 2, 33 Закону України “Про інформаційні агентства” від 28 лютого 1995 р. забороняється використання друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та телерадіоорганізацій для втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність. Цими Законами передбачена можливість компенсації винними посадовими особами і громадянами за рішенням суду моральної шкоди, заподіяної громадянинові в результаті поширення даних, які принижують честь і гідність громадянина або завдають йому іншої немайнової шкоди.

Громадянин, про якого поширені відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди його інтересам, честі, гідності або діловій репутації, вправі поряд із спростуванням таких відомостей вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням. Щодо вимог про спростування цих відомостей та компенсацію моральної шкоди встановлюється строк позовної давності в один рік.

Статтею 4401 ЦК України передбачено, що моральна шкода, заподіяна громадянину діяннями іншої особи, відшкодовується останньою, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини, тобто обов'язок доводити свою невинуватість лежить на відповідачеві. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди.

Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати. Чинним законодавством ціна позову не регулюється пропорційним збільшенням ставки державного мита: відповідно до статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. з наступними змінами, розмір ставки державного мита із позовних заяв до суду про розгляд питань захисту честі і гідності — один неоподатковуваний мінімум доходів громадян незалежно від ціни позову, а вимоги про відшкодування моральної шкоди, заявлені у справі за позовом про захист честі, гідності ділової репутації або заявлені самостійно, оплачуються державним митом окремо за ставкою, встановленою для позовів немайнового характеру — 0,05 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Тут не можна обійти увагою питання, яке стосується мінімального розміру заробітної плати.

Відповідно до частини другої статті 9 Закону України “Про оплату праці” і пункту 1 постанови Верховної Ради України “Про введення в дію частини другої статті 9 Закону України “Про оплату праці” від 6 лютого 1997 р., з 1 квітня 1997 р. мінімальна заробітна плата була встановлена в розмірі 70,9 грн. Водночас в постанові Верховної Ради України в Про порядок введення в дію статей 10, 33, 34 Закону України “Про оплату праці” та встановлення мінімального розміру пенси за віком” від 20 лютого 1996 р. зазначалось, що до внесення відповідних змін до чинного законодавства виплати, крім пенсій, тарифні ставки та оклади, розраховані на основі мінімальної заробітної плати, здійснюються (застосовуються) у розмірах, які діють за станом на 1 лютого 1996 р. (тобто виходячи із розміру мінімальної заробітної плати 60 копійок).

Таким чином, мінімальним розміром відшкодування моральної шкоди тривалий час було 3 гривні, тобто в таку суму могла бути оцінена шкода, завдана гідності громадянина. З 1 січня 1998 р. мінімальна заробітна плата була встановлена у розмірі 45, азі липня 1998 р. — 55 грн.

В окремих випадках законодавством встановлені й інші мінімальні розміри відшкодування моральної шкоди. Так, відповідно до законодавства про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, розмір відшкодування повинен бути не менше однієї мінімальної заробітної плати за кожний місяць перебування під слідством і судом. Для працівників, що пошкодили здоров'я у зв'язку з виконанням трудових обов'язків, законодавство України встановлює максимальний розмір відшкодування моральної шкоди в сумі 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Роз'яснення щодо порядку відшкодування моральної шкоди були дані Пленумом Верховного Суду України в постанові від 31 березня 1995 р. № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, а також президією Вищого арбітражного суду України в роз'ясненні від 29 лютого 1996 р. № 02-5/95 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди”.

Відповідно до зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України моральна шкода може полягати, зокрема:

- у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації;

- у моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, в тому числі ушкодженям здоров'я працівника під час виконання ним трудових обов'язків;

- у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної);

- у порушенні прав, наданих споживачам, та інших цивільних прав;

- у порушенні прав у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом;

- у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, стосунків з оточуючими людьми тощо.

Розмір відшкодування моральної шкоди суд призначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних моральних і фізичних страждань, з урахуванням у кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача, характеру і тривалості страждань, стану здоров'я потерпілого, тяжкості завданої травми, наслідків тілесних ушкоджень, істотності вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступеня зниження престижу тощо.

При цьому факторами, які впливають на рішення суду щодо розміру відшкодування моральної шкоди, можуть бути: тривалість фізичних і психічних страждань; тяжкість фізичних страждань, викликаних, наприклад, каліцтвом; глибина психологічного дискомфорту та пов'язане з нею погіршення стану здоров'я;

похилий вік або інвалідність позивача; кількість осіб, які мають відношення до справи та які також зазнають хвилювань; той факт, що відповідач відмовився добровільно виконати зобов'язання, тощо.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, суд зобов'язаний приступити до розгляду цивільної справи за заявою особи, яка звертається за захистом свого права або охоронюваного законом інтересу. Попереднього розгляду скарги громадянина з цього приводу в інших державних органах закон не вимагає. Не є обов'язковим і попереднє звернення про спростування відомостей, які порочать честь і гідність особи, до органів масової інформації, коли такі відомості були ними оприлюдненні.

Щодо скарг громадян на рішення, дії і бездіяльність службових осіб, якими було принижено гідність громадян, главою 31-А ЦПК України встановлено особливий порядок провадження, який містить досить ефективний механізм захисту від незаконних рішень, дій і бездіяльності службових осіб.

Окремими законами України прямо передбачене звернення громадян до суду з метою захисту своїх прав і законних інтересів в наступних випадках.

Так, відповідно до статті 85 Закону України “Про державну допомогу сім'ям з дітьми” від 21 листопада 1992 р. до суду рекомендується подавати скарги на рішення органу, що призначає будь-який із видів державної допомоги, передбаченої цим Законом. Подібні положення передбачені статтею б Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21 березня 1991 р. (зокрема, стосовно рішень органів медико-соціальної експертизи про визнання чи невизнання особи інвалідом), статтею 13 Закону України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” від 5 лютого 1993 р., статтею 11 Закону України “Про біженців” від 24 грудня 1993 р. та іншими.

Зазначимо також, що оскільки Конституція України (стаття 55) гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності всіх без винятку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, то таке оскарження може стосуватися і рішень, дій та бездіяльності суддів: процесуальних — в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним, цивільним процесуальним та арбітражним процесуальним законодавством, а інших — в порядку, передбаченому главою 31-А ЦПК України.

З метою роз'яснення питань, що стосуються захисту, зокрема, гідності особи. Пленум Верховного Суду України 28 вересня 1990 р. прийняв постанову № 7 “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян і організацій”.

Відповідно до цієї постанови вибір способу захисту честі і гідності належить громадянинові. Тому суддя, приймаючи заяву або скаргу, повинен з'ясувати, чи просить заявник спростувати поширені відомості в порядку цивільного судочинства, чи вимоги його полягають у притягненні особи до кримінальної відповідальності за наклеп або образу, і роз'яснити заявникові порядок судового захисту честі і гідності.

У порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких встановлено інший порядок.

Позов про спростування відомостей, що порочать честь і гідність, може бути пред'явлено не тільки особою, про яку поширені такі відомості, але й її близькими чи родичами, коли відомості прямо або опосередковано їх порочать, або коли особа, про яку поширено такі відомості, померла.

За загальним правилом, відомості, що ганьблять особу, повинні спростовуватися у спосіб, найбільш близький до способу їх поширення (шляхом публікації у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на сході громадян, заміни документа та ін.).

Більш детально порядок спростування певних відомостей регулюється статтею 37 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” і статтею 43 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”.

Кожна особа самостійно оцінює, чи є те чи інше поводження з нею таким, що принижує її гідність. Зрозуміло також, що дії правоохоронних органів, пов'язані з особистим оглядом та особистим обшуком в багатьох випадках можуть розглядатися громадянами як жорстоке, нелюдське, таке, що принижує їх гідність. поводження. У зв'язку з цим слід прокоментувати й законодавство України, яке передбачає проведення зазначених заходів.

Так, особистий обшук згідно зі статтею 184 КПК України проводиться відповідно до загального порядку проведення обшуку, за деякими особливостями. Так, без винесення постанови обшук особи дозволено проводити тільки:

- при затриманні її;

- під час взяття під варту;

- у разі достатніх підстав вважати, що перебуваючи в приміщенні або іншому місці, де проводяться обшук чи виїмка, вона приховує при собі предмети або документи, які мають значення для справи.

Обшук особи може бути проведено тільки особою однієї статі у присутності понятих тієї ж статі.

Освідування особи, як зазначено у статті 193 КПК України, проводиться на підставі постанови слідчого при необхідності виявити чи засвідчити наявність у обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого чи свідка особливих прикмет, зі складенням відповідного протоколу. Судово-медичне освідування проводиться на підставі постанови слідчого або його письмової вказівки з тією ж метою, а також для виявлення або засвідчення слідів злочину (тілесних ушкоджень, крові, слідів виділень людського організму тощо). Слідчий не вправі бути присутнім при освідуванні особи іншої статі, якщо це пов'язано з необхідністю оголювання цієї особи. Під час освідування не допускаються дії, які принижують гідність особи або небезпечні для її здоров'я.

Особистий огляд відповідно до статей 260 і 264 Кодексу України про адміністративні правопорушення може бути проведено і як захід забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення у випадках, прямо передбачених законодавчими актами України уповноваженими на те службовими особами, зокрема:

- органів внутрішніх справ;

- цивільної авіації;

- митних установ;

- прикордонних військ.

Так, згідно зі статтею 32 Митного кодексу України особистий огляд як виняткова форма митного контролю може здійснюватися за умови наявності письмового рішення начальника митниці чи особи, яка заміщує його, а також достатніх підстав вважати, що громадянин, який прямує через митний кордон України чи перебуває в транзитній зоні міжнародного аеропорту, приховує при собі предмети контрабанди чи предмети, які є безпосередніми об'єктами порушення митних правил або заборонені для транзиту через територію України. При цьому працівники митних органів повинні додержуватися наступних правил:

1) перед початком огляду службова особа митниці повинна пред'явити громадянину письмове рішення зазначеної вище посадової особи, ознайомити громадянина з його правами та обов'язками при проведенні такого огляду і запропонувати добровільно видати приховувані предмети;

2) особистий огляд здійснюється службовою особою митниці однієї статі з оглядуваним і в присутності двох понятих тієї ж статі в ізольованому приміщенні, що відповідає санітарно-гігіенічним вимогам. Доступ у це приміщення громадян, які не беруть участь в огляді, і можливість спостерігати за проведенням особистого огляду з боку таких громадян мають бути виключені;

3) обстеження органів тіла особи, яку оглядають, має здійснюватися лише медичним працівником;

4) про здійснення особистого огляду складається протокол встановленої форми, який підписується всіма учасниками огляду.

Громадянин, щодо якого було здійснено огляд, має право зробити заяву в такому протоколі.

Подібний порядок здійснення особистого огляду існує і для органів внутрішніх справ, прикордонних військ, цивільної авіації.

Відповідно до пункту 2 статті 18 Закону України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб” військовослужбовці Управління державної охорони України мають право здійснювати особистий огляд осіб, затриманих при незаконному проникненні або спробі проникнення на об'єкти, щодо яких здійснюється державна охорона, та огляд їх речей, які є при них, транспортних засобів, на яких вони прибули в район об'єкта охорони.

Нарешті, згідно зі статтею 199 КПК України, у разі потреби слідчий має право винести постанову про вилучення або відібрання зразків почерку та інших зразків (слини, волосся, крові, сперми тощо), необхідних для порівняльного експертного дослідження. Про відібрання таких зразків слідчий складає протокол.

Слідчим можуть бути проведені й інші слідчі дії за участю обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого, свідка тощо. Під час їх проведення може виникнути потреба в тому, щоб особи, які беруть участь у цих діях, виконали певні дії, які, однак, на їх думку, можуть принизити їх гідність. Подібна ситуація прямо передбачена частиною 2 статті 194 КПК України, де зазначено, що відтворення обстановки і обставин події допускається за умови, якщо воно не пов'язане з можливістю приниження гідності осіб, які беруть в ньому участь. Хоча в інших статтях КПК України подібної норми немає, будь-яка особа, яка не безпідставно вважає, що ті чи інші дії за її участю принижують її гідність і явно не зумовлені необхідністю проведення повного, об'єктивного та всебічного розслідування, має право відмовитися від них на підставі статті 28 Конституції України.

Питання, пов'язані з проведенням медичних, наукових та інших дослідів щодо людини, регулюються статтями 43—51 Основ законодавства України про охорону здоров'я.

Так, згода об'єктивно інформованого дієздатного пацієнта необхідна для вживання методів діагностики, профілактики та лікування. Якщо останній не досяг 15-річного віку чи був визнаний судом недієздатним або за фізичним станом не може повідомити про своє рішення, медичне втручання можливе за згодою батьків або інших законних представників пацієнта. Згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна лише у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною.

У медичній практиці лікарі зобов'язані застосовувати методи профілактики, діагностики і лікування та лікарські засоби, дозволені Міністерством охорони здоров'я України. Нові, науково обгрунтовані, але не допущені до загального користування методи і засоби, можуть застосовуватися лише в інтересах вилікування хворого та за його згодою, а щодо неповнолітніх та осіб, яких було визнано судом недієздатними, — за згодою їх законних представників (щодо осіб віком від 15-ти до 18-ти років чи визнаних судом обмежено дієздатними — також і за їх згодою).

Застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із суспільне корисною метою за умови їх наукової обгрунтованості, переваги їх можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя, гласності, повної інформованості і добровільної згоди особи, яка підлягає експерименту, щодо вимог його застосування. Забороняється проведення такого експерименту на хворих, ув'язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду.

Метод пересадки від донора до реципієнта (трансплантація) органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється при наявності їх згоди або згоди їх законних представників за умови, якщо використання інших засобів і методів для підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров'я не дає бажаних результатів, а завдана при цьому шкода донору є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнту.

Застосування штучного запліднення та імплантації ембріона здійснюється тільки на прохання дієздатної жінки і за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці, а методи стерилізації — лише за власним бажанням або добровільною згодою пацієнта за медичними показаннями.

Зміну (корекцію) статевої належності може бути проведено тільки на прохання пацієнта відповідно до медико-біологічних і соціально-психологічних показань.

Гарантіями реалізації перерахованих положень є норми статей 38, 39, 40, 78 та інших статей Основ, згідно з якими зазначені вище медичні втручання можуть проводитися тільки в акредитованих закладах охорони здоров'я, пацієнт має право на вільний вибір лікаря, на ознайомлення з історією своєї хвороби, на лікарську таємницю тощо, а медичні працівники мають перед пацієнтами певні обов'язки, Зазначеними гарантіями також є норми, встановлені в деяких статтях КК України, згідно з якими лікарі можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за заподіяння смерті або тілесних ушкоджень (статті 93—94, 98,101—102,105—106).

Наукові досліди, які заподіюють особі моральну шкоду, можуть мати місце і при виконанні нею своїх трудових обов'язків. Саме через це статтею 12 Закону України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р. передбачено, що відшкодування моральної шкоди проводиться власником підприємства, якщо небезпечні або шкідливі умови праці призвели до моральної втрати потерпілого, порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

При цьому під моральною втратою Закон пропонує розуміти страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що спричинило до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Відповідно до статей 75, 76,196—198, 203—205 КПК України у зв'язку з проведенням розслідування у кримінальній справі може призначатися експертиза. Якщо її об'єктом є людина, а це можливо при проведенні судово-медичної, судово-біологічної та судово-психіатричної експертизи, то експертиза стає своєрідним видом медичного, наукового чи іншого дослідження. Тому виникає питання: чи має право орган дізнання, слідчий, прокурор, суд або суддя призначити, а експерт провести таку експертизу без згоди людини.

На нашу думку, між поняттями “дослід” і “дослідження” існує певна різниця. Якщо друге слід розуміти як процес, під час якого об'єкт підлягає науковому вивченню, то перше — лише спроба відтворення чогось нового з метою підтвердження наукового результату.

У статті 28 Конституції України мова йде про заборону проведення дослідів щодо людини.

Згідно ж зі статтею 1 Закону України “Про судову експертизу” від 25 лютого 1995 р., судова експертиза — це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів (в тому числі людей), явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, попереднього слідства чи суду.

Крім того, у статті 19 Конституції України вказано, що правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Проведення ж стосовно потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого певних видів експертиз прямо передбачено КПК України.

На жаль, у законодавстві України ще неповно відображені загальномедичні принципи захисту прав людини, що втілені, зокрема, в таких актах міжнародного законодавства, як Резолюція ООН № 37/194 від 9 березня 1983 р. “Принципи медичної етики” та додаток до неї “Принципи медичної етики щодо ролі медичного персоналу, особливо лікарів, у захисті арештованих від тортур та іншого жорстокого, негуманного або принизливого поводження чи покарання”. Токійська декларація Всесвітньої Медичної Асамблеї “Основні лікарські принципи щодо тортур та інших видів жорстокого, негуманного або принизливого поводження чи покарання при затриманні та арешті” (1975 р.). Каліфорнійська резолюція Всесвітньої Медичної Асамблеї з прав людини (1990 р.). Мальтійська декларація Всесвітньої Медичної Асамблеї щодо осіб, які оголосили голодування (1991 р.) тощо.

 prev Ніхто не може бути підданий катуванню
 next Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя