За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний акт України  
Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя
1999 :: Нормативний акт України
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення. Ця книга містить офіційний текст Конституції України і коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина. Існують різні класифікації прав та свобод людини і громадянина. У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і треій - з правом на повагу до гідності людини. Змісту окремих прав людини і громадяна автор лише торкається та все ж підводить читача до висновку про те, що Україні потрібна нова система законодавства, основою якої повинні стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина.

Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя

У статті 32 Конституції України проголошено; “Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади; органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації”.

За станом на початок 1997 р. в Україні проживало 50,9 млн громадян і налічувалося 14 млн сімей. Кожен із нас, а також іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України, мають право на невтручання в особисте, а кожна сім'я — на невтручання в сімейне життя.

Будь-які винятки із права на невтручання в особисте і сімейне життя встановлюються безпосередньо Конституцією України, причому не тільки статтею 32. До цих винятків слід віднести випадки, передбачені статтями 23, 27, 29—32, 34—35, 37, 41, 43— 44, 50—52, 54-—55, 64-—68 Конституції України, коли втручання в особисте чи сімейне життя пов'язане з:

1) захистом життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань, захистом дитини від насильства і експлуатації, врятуванням людей та майна;

2) запобіганням чи перепиненням злочинові, безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, з'ясуванням істини під час розслідування кримінальної справи;

3) інтересами незалежності України, її суверенітету, національної безпеки, територіальної цілісності, економічного добробуту, безпечного довкілля, громадського порядку, здоров'я і моральності населення;

4) захистом репутації інших людей, інтересами моральності населення, запобіганням розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, підтриманням авторитету і неупередженості правосуддя;

5) попередженням та протидією пропаганди війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі;

6) настанням воєнного чи надзвичайного стану;

7) забороною використання примусової праці;

8) захистом власності, а тому числі інтелектуальної, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності;

9) запобіганням іншим, крім зазначених вище, порушень прав і свобод інших людей, їх захистом та відновленням;

10) необхідністю виконання кожним обов'язків не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки, сплачувати податки, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, виконання громадянами України обов'язків захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи, щорічно подавати декларації про свій майновий стан та доходи, а також обов'язку батьків утримувати дітей до їх повноліття і обов'язку повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Таким чином, кожна людина має право самостійно визначати свою поведінку та досягати будь-якої особистої мети в рамках, створених суспільними і державними інтересами, правами та інтересами інших людей. Кожна сім'я може в тих же рамках самостійно визначати свої внутрішні відносини щодо користування і розпорядження спільним майном, виховання, освіти і утримання дітей, піклування про непрацездатних членів сім'ї, праці і дозвілля тощо.

У 1997 р. у зв'язку з трагічною загибеллю принцеси Діани та численними фактами порушення статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини, яка передбачає недоторканність приватного життя особи, депутати Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) закликали розробити Європейську конвенцію про захист приватного життя, якою встановити принципи, що гарантуватимуть від втручання у приватне життя особи без її згоди. У 1998 р. це питання знов піднімалось у зв'язку з історією Президента США Білла Клінтона і практикантки Білого дому Моніки Левінські.

Що ж вважати особистим життям людини?

Наприклад, однією із проблем, яка часто постає для розв’язання перед Європейським Судом, є проблема сексуальних меншин. Для України ж вона не є актуальною, по-перше, в силу особливостей національної моралі, які не сприяють поширенню гомосексуалізму та лесбіянства, а по-друге, у зв'язку з тим, що кримінальне та інше законодавство України не переслідує осіб, які вчиняють акти гомосексуалізму або лесбіянства за взаємною згодою. З другого боку, вчинення гомосексуального садомазохізму переслідується в кримінальному порядку, якщо особі були заподіяні більш серйозні тілесні ушкодження, ніж легке тілесне ушкодження, у тому числі якщо насильницькі дії мали характер мордування (відповідно до статті 27 КПК України справи про умисне легке тілесне ушкодження, нанесення удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю, але не носять характер мордування, можуть бути порушені не інакше, як за скаргою потерпілого).

Особистою справою кожного є нанесення татуювань, клопотання про вчинення пластичних операцій чи операцій із зміни (корекції) статі, вчинення жінкою аборту, народження дитини поза шлюбом тощо.

Проте суспільство не повинно заохочувати вищезазначені дії, допускати публікування матеріалів, що пропагують їх, заохочувати викладання ідей прийнятності гомосексуалізму, транссексуалізму і т. ін. І знову ж суспільство — це поняття певним чином аморфне. А хто саме має вирішувати, що є посяганням на моральність населення, а що не є таким? У зв'язку з неоднаковістю поглядів на мораль чи не повинні бути певні моральні норми викладені в спільному акті вищого законодавчого, вищого судового і вищого виконавчого органу України, який мав би рекомендаційний характер?

Треба мати на увазі, що межі особистого життя не можуть бути звужені аж до інтимного життя людини. Навряд чи слід сперечатися з тим, що втручанням в особисте життя є, скажімо, незаконний обшук в кабінеті чи в іншому робочому місці людини, де вона проводить переважну частину свого часу. Особливо це стосується осіб так званих вільних та інших творчих професій — художників, композиторів, науковців тощо, для яких особисте життя і робота неподільні.

Особисте життя включає і право встановлювати, підтримувати та розвивати зв'язки з іншими людьми, тому воно виходить як за межі інтимного життя, так і за межі роботи.

Таким чином, право на невтручання в особисте життя треба розуміти як захист людини від свавільного втручання державних органів та інших сторонніх осіб в його спосіб життя взагалі.

Право на невтручання в сімейне життя передбачає захист сім'ї Від свавільного втручання в спосіб життя сім'ї будь-яких сторонніх осіб, збереження в таємниці інформації щодо сімейних стосунків.

Сім'єю треба вважати чоловіка та жінку, які перебувають у шлюбі або відносно тривалий час проживають разом, хоча їх шлюб юридичне не оформлений. При цьому наслідки юридичного неоформлення їхніх стосунків (прізвище дитини, спадкування спільного майна тощо) є особистою справою кожного із них. Окремою сім'єю є жінка (або чоловік) та її дитина, жінка (або чоловік) та її батько чи мати, баба (або дід) та їхні онуки тощо за умови, що вони проживають разом і ведуть спільне господарство.

Законодавством України гарантується право особи на збереження в таємниці певних категорій відомостей, які стосуються її особистого чи сімейного життя.

Так, статтею 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я передбачено, що медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку а виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимний і сімейний бік життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Лікарську таємницю (інформацію про пацієнта) слід відрізняти від медичної таємниці (інформації для пацієнта). Такий висновок зробив Конституційний Суд України. У його рішенні від 30 жовтня 1997 р. у справі громадянина К.Устименка, зокрема, зазначено, що медична інформація, тобто свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров'я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом.

Лікар зобов'язаний на вимогу пацієнта, членів його сім'ї або законних представників надати їм таку інформацію повністю і в доступній формі. В особливих випадках, як і передбачає частина З статті 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я, коли .повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікарю може її обмежити. У цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває у непритомному стані, У разі відмови у наданні або навмисного приховування медичної інформації від пацієнта, членів його сім'ї або законного представника вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо до суду або, за власним вибором, .до медичного закладу чи органу охорони здоров'я.

Відповідно до статті 8 Закону України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”, відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами Ук-раїни, — також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров'я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду. Згідно зі статтею 1084 Кримінального кодексу України розголошення медичним працівником або іншою посадовою особою відомостей про проведення медичного огляду особи на зараження вірусом імунодефіциту людини або захворювання на СНІД та його результатів, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків, тягне кримінальну відповідальність.

Статтею 112 Кодексу про шлюб та сім'ю України гарантується таємниця усиновлення. Без згоди усиновителів, а в разі їх смерті — без згоди органів опіки і піклування забороняється повідомляти будь-які відомості про усиновлення, а також видавати виписки з книг актів громадянського стану, з яких було б видно, що усиновителі не є кровними батьками усиновленого. Розголошення таємниці усиновлення проти волі усиновителя тягне кримінальну відповідальність за статтею 1151 КК України.

Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції гарантується безпосередньо Конституцією України. Кримінальна відповідальність за її порушення передбачена статтею 131 КК України.

Згідно зі статтею 9 Закону України “Про адвокатуру” адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом її є питання, з яких громадянин звертався до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків. Адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань забороняється розголошувати зазначені відомості і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб. Порушення цієї заборони тягне дисциплінарну відповідальність.

Дотримання таємниці вчинюваних нотаріальних дій є обов'язком нотаріусів та інших посадових осіб, які вчиняють нотаріальні дії. Це передбачено статтею 8 Закону України “Про нотаріат” . Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються тільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії. На письмову вимогу суду, арбітражного суду, прокуратури, органів дізнання і слідства довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються у зв'язку а кримінальними, цивільними або господарськими справами, що знаходяться у їх провадженні. Довідки про заповіти видаються тільки після смерті заповідача. Обов'язок дотримання таємниці вчинюваних нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків. Порушення професійної таємниці, як передбачено статтею 12 цього ж Закону, може бути підставою для анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю.

Таємниця відомостей по операціях, рахунках та вкладах своїх клієнтів і кореспондентів (банківська таємниця) гарантується статтею 52 Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 20 березня 1991 р. Довідки щодо рахунків і вкладів громадян видаються, крім самих клієнтів та їх представників, тільки судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ у справах (кримінальних, оперативно-розшукових тощо), що знаходяться в їх провадженні, а в разі смерті клієнтів, — крім зазначених, особам, вказаним банку власником рахунку в заповідальному розпорядженні, і державним нотаріальним конторам по справах спадщини, що знаходяться на розгляді, а також іноземним консульським установам.

Відповідно до статті 3 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” в Україні захищається і таємниця сповіді. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих. На нашу думку, відповідні доповнення щодо заборони допиту священнослужителів про обставини, які стали їм відомі під час сповіді, мають бути внесені до статті 70 КПК України, якою визначаються обов'язки свідка. Крім того, повинна бути встановлена юридична відповідальність за порушення цих вимог закону.

Таким чином, відповідно до законодавства України ніхто не має права видавати навіть суду, органам прокуратури, слідства чи дізнання відомості, що становлять адвокатську таємницю, таємницю усиновлення, таємницю сповіді (до речі, у статті 28 проекту Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 р. було прямо зазначено: “Забороняється вимагати від священнослужителів відомості, одержані ними при сповіді віруючих”).

Як випливає із статті 32 Конституції України, право на невтручання в особисте і сімейне життя гарантується конституційними нормами, згідно з якими:

1) не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. Винятком є випадки, передбачені законом, коли це потрібно в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини;

2) кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе. Виняток становлять випадки, коли такі відомості є державною або іншою захищеною законом таємницею;

3) кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації;

4) кожному гарантується право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї.

Відповідно до статті 23 Закону України “Про інформацію”, інформація про особу — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу, основними з яких є: національність, освіти, сімейний стан, релігійність, етан здоров'я, адреса, дата і місце народження.

Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень. Частиною 4 зазначеної статті забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом, а відповідно до частини 5 цієї ж статті Кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї.

При цьому, як зазначено в рішенні Конституційного Суду. України від ЗО жовтня 1997 р. у справі громадянина К. Устименка, частину 4 статті 23 Закону України “Про інформацію” треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації Про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом її сім'ї або законним представником. У період збирання інформації про неї кожний дієздатний член сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду, інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо.

Частину ж 5 статті 23 зазначеного Закону, на думку Конституційного Суду України, треба розуміти так, що кожна особа має право знайомитись із зібраною про неї інформацією в органах, державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, якщо ці відомості не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Згідно зі статтею 31 цього ж Закону громадяни мають право знати у період збирання інформації, які відомості про них і з, якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. Забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами. Зберігання інформації про особу не повинно тривати довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети. Всі організації, які збирають інформацію про громадян, повинні до початку роботи з нею здійснити у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку державну реєстрацію відповідних баз даних. Необхідна кількість даних про громадян, яку можна одержати законним шляхом, має бути максимально обмеженою і може, використовуватися лише для законно встановленої мети.

Не допускається розголошення одержаних із звернень відомостей про особисте життя громадян без їх згоди чи відомостей, що становлять державну або іншу таємницю, яка охороняється законом, та іншої інформації, якщо це ущемлює права і законні інтереси громадян. Не допускається з'ясування даних про особу громадянина, які не стосуються звернення. На прохання громадянина, висловлене в усній формі або зазначене в тексті звернення, не підлягає розголошенню його прізвище, місце проживання та роботи.

Ця заборона не поширюється на випадки повідомлення інформації, що міститься у зверненні, особам, які мають відношення до вирішення справи (стаття 10 Закону України “Про звернення громадян”).

Слід зазначити, що згідно зі Зводом відомостей, що становлять державну таємницю України (ЗВДТ), затвердженим наказом Державного комітету України з питань державних секретів від 31 липня 1995 р. № 47, державною таємницею є такі відомості про особу:

- про окремих осіб у міністерствах і відомствах, які здійснюють, оперативно-розшукову діяльність;

про осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві і взяті під захист на підставі Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”;

— що розшифровують працівників, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, їх близьких родичів, у разі наявності даних про загрозу їх свободі, життю чи здоров'ю, що виникла у зв'язку з виконанням цими працівниками завдань оперативно-розшукової діяльності;

- про осіб, у діях яких є ознаки особливо небезпечних злочинів проти держави та інших злочинів проти держави, у зв'язку з чим ці особи стали об'єктами оперативно-розшукових справ.

Порядок збирання, зберігання, використання таких відомостей регулюється Законом України “Про державну таємницю”, а незаконне поширення їх тягне відповідальність, встановлену кримінальним законодавством.

В зв'язку із згадуваною справою К. Устименка, коли Конституційний Суд України підкреслив незаконність збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, виникло питання щодо можливостей проведення журналістських розслідувань відносно діяльності та способу життя певних осіб.

На нашу думку, це питання повинно бути вирішене шляхом внесення змін і доповнень до Законів України “Про інформацію”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, інших актів законодавства, в яких треба прямо визначити умови і порядок проведення зазначених журналістських розслідувань. Такі розслідування мають безперешкодно проводитися, зокрема, на підставі заяв і повідомлень (крім анонімних) підприємств, установ, організацій, а також громадян про неправомірні дії державних органів, органів місцевого самоврядування і службових осіб, про надзвичайні події, які сталися або можуть статися, про інші. події, що загрожують безпеці та правам громадян, національній безпеці та економічному добробуту.

В законах України передбачені конкретні випадки, коли збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу допускається без її згоди. В тій чи іншій мірі вони обумовлені інтересами національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. А втім, достатньо було б вказівки тільки на перший із наведених факторів. Якщо виходити із переліку загроз національній безпеці України, встановлених Концепцією (основами державної політики) національної безпеки України, ухваленою постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 р. їх загальна кількість в політичній, економічній, соціальній, військовій, екологічній, науково-технічній, інформаційній сферах життєдіяльності становить майже 40 видів і охоплює загрози як економічному добробуту, так і правам і свободам громадян.

У кримінальному судочинстві ці питання регулюються, зокрема, статтями 20, 27, 64, 65, 68,185, 217—222 та іншими статтями КПК України.

Так, матеріали кримінальної справи повинні містити всі дані, що всебічно та повно характеризують обвинуваченого як особистість: його ставлення до праці, риси характеру, стан здоров'я, сімейний стан, поведінку в суспільстві і в сім'ї тощо. Такі дані встановлюються під час проведення слідчих дій (огляду місця події, предметів і документів, обшуку, виїмки, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію, допитів тощо), витребування необхідних документів та ін. Свідки і потерпілі можуть бути допитані про факти, що характеризують особу обвинуваченого та його взаємовідносини з ними.

В той же час кримінально-процесуальне законодавство містить певні гарантії невтручання в особисте та сімейне життя, зокрема:

а) у кримінальних справах допускається закритий судовий розгляд з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі;

б) справи про заподіяння на грунті неприязних стосунків умисного легкого тілесного ушкодження, про умисне нанесення удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю, про образу, зґвалтування і наклеп без кваліфікуючих ознак про самоуправство, яким заподіяно шкоду правам і інтересам громадянина, порушуються не інакше ніж за скаргою потерпілого;

в) під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів для того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні;

г) підозрюваний повинен бути повідомлений, у вчиненні якого злочину він підозрюється, обвинуваченому роз'яснюється суть пред'явленого обвинувачення;

д) члени сім'ї та близькі родичі підозрюваного, обвинуваченого та підсудного вправі не давати показання або пояснення у справі;

е) з матеріалами кримінальної справи після закінчення попереднього слідства закон дозволяє знайомити тільки обмежене коло осіб: обвинуваченого і його захисника (а у справах неповнолітніх — також законного представника), потерпілого і цивільного позивача або їх представників. Тільки з окремими матеріалами кримінальної справи можуть бути ознайомлені експерт, спеціаліст, перекладач, понятий, свідок та потерпілий, цивільний відповідач або його представник.

Статтею 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” передбачено право підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність:

1) витребувати, збирати і вивчати документи та дані, що характеризують спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри їх доходів;

2) збирати відомості про протиправну діяльність підозрюваних або осіб, щодо яких проводиться перевірка;

3) здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням технічних засобів;

4) створювати і застосовувати автоматизовані інформаційні системи.

При цьому, згідно із вказаним Законом, візуальне спостереження в жилих приміщеннях може мати місце лише з санкції Генерального прокурора України та його заступників, а застосування технічних засобів отримання інформації (до яких відносяться, до речі, різні види інфрачервоних, електромагнітних, акустичних зондів, радіомікрофонів, мікрофонів спрямованої дії, спеціальних стетоскопів для прослуховування розмов через стіни тощо) — також із санкції прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва та прирівняних до них військових і спеціальних прокурорів. Проте, як зазначено в пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суд України від 1 листопада 1996, р. № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”, дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах та на зняття інформації з каналів зв'язку надається тільки судом.

Відповідно до статті 9 цього ж Закону зазначені заходи, оскільки вони пов'язані з тимчасовим обмеженням прав людини, можуть застосовуватися тільки при наявності спеціальних підстав, а саме з метою:

- запобігання тяжким злочинам, їх припинення і розкриття;

- розшуку осіб, які ухиляються від відбування кримінального покарання або безвісти зникли;

- припинення розвідувально-підривної діяльності проти України.

Візуальне спостереження може проводитися з метою встановлення даних про особу та її зв'язки у випадках, коли є факти, які підтверджують, що нею готується або вчинено тяжкий злочин, а також для отримання відомостей, які вказують на ознаки такого злочину.

У разі оперативної необхідності невідкладного здійснення зазначених заходів оперативно-розшукові підрозділи зобов'язані протягом 24 годин повідомити прокурора (або, за аналогією, — суд) про застосування та підстави для їх проведення.

Під час здійснення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини. Громадяни України та інші особи мають право одержати від органів, на які покладено здійснення оперативно-розшукової діяльності, письмове пояснення з приводу обмеження їх прав і свобод та оскаржити ці дії.

Одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, не підлягають передачі будь-кому, розголошенню і зберіганню. Вони повинні бути знищені.

Статтею 7 Закону України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними” від 15 лютого 1995 р. встановлено, що на письмову вимогу державних органів (підрозділів), які мають право здійснювати оперативно-розшукову діяльність, банки, а також кредитні, митні, фінансові та інші установи, підприємства, організації (незалежно від форми власності) зобов'язані протягом трьох діб надіслати інформацію і документи про операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди громадян, відносно яких є оперативні та інші матеріали, що свідчать про їх причетність до незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин чи прекурсорів. Крім того, зазначені установи, підприємства і організації зобов'язані протягом 20 діб повідомити відповідні правоохоронні органи про громадян, одноразові грошові вклади і перекази яких перевищують тисячу мінімальних розмірів заробітної плати.

Згідно зі статтями 12, 15 і 22 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” спеціальним підрозділам органів внутрішніх справ і Служби безпеки України надається право в разі одержання фактичних даних про організовану злочинну діяльність для її перевірки витребувати та одержувати від державних органів, об'єднань громадян, підприємств, установ і організацій інформацію і документи, в тому числі і такі, що стосуються особистого життя окремих громадян, використовувати технічні засоби для контролю, фіксації і документування розмов та інших дій осіб за наявністю підстав вважати їх причетними до організованої злочинної діяльності.

Але одержана інформація, не пов'язана з вчиненням злочинів чи інших правопорушень, не може використовуватися на шкоду правам і законним інтересам людей. Документи та інші джерела, що містять таку інформацію, підлягають знищенню не пізніше шести місяців з дня їх одержання. Особа має право оскаржити до суду дії співробітників спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, а також органів прокуратури, митних органів, підрозділів Прикордонних військ України та інших органів, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю, якщо вона вважає ці дії неправомірними.

Відповідно до підпункту “г” пункту 4 статті 18 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” Національний банк України зобов'язаний попередньо інформувати спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю про великомасштабні операції фізичних осіб, здійснені одноразово або протягом 30 діб. При цьому великомасштабними вважаються операції в розмірі понад сто мінімальних заробітних плат. Питання про те, чого більше — користі чи шкоди, містять подібні положення законодавства, потребує ще свого вивчення.

Як зазначено у статті 23 Закону України “Про надзвичайний стан”, у разі введення надзвичайного стану може бути вжито таких заходів, як запровадження комендантської години (заборони перебувати в громадських місцях без спеціальних документів у встановлені години доби), перевірка документів у громадян, проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, житла громадян та деякі ін. Звичайно, що наслідком таких заходів може бути і втручання в особисте і сімейне життя. Але згідно зі статтею 41 цього ж Закону передбачені ним обмеження конституційних прав громадян є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають.

Певні відомості про особу без її згоди збираються під час притягнення її до адміністративної, цивільної відповідальності, що передбачено відповідними нормами Кодексу України про адміністративні правопорушення. Цивільним і Цивільним процесуальним кодексами України.

Відомості про особу також збираються без її згоди у зв'язку зі здійсненням військового обліку військовозобов'язаних, обліку осіб, які є носіями збудників інфекційних та інших небезпечних для населення захворювань, осіб, звільнених із місць позбавлення волі, паспортного обліку, обліку, який здійснюється в межах дозвільної системи тощо. У відповідних випадках невидача таких відомостей може створювати склад правопорушення. Наприклад, умисне приховування хворими на венеричну хворобу даних про осіб, які були у інтимних стосунках з цими хворими, тягне адміністративну відповідальність згідно зі статтею 46 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Законодавство України, взагалі забороняючи зберігання, використання і поширення інформації про особу без її згоди, передбачає в окремих випадках прямий обов'язок надання фізичними особами для цієї мети певних відомостей.

Так, чинним законодавством передбачено надання (в окремих випадках спеціально для їх оприлюднення) декларацій:

- державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави;

- осіб, що претендують на заняття посад державних службовців;

- кандидатів у Президенти України;

- кандидатів в народні депутати України;

- кандидатів в голови і депутати місцевих Рад;

-осіб, які приватизують майно державних підприємств;

- осіб, які виїжджають із України у зв'язку зі зміною місця постійного проживання;

- платників податків;

- митних декларацій;

- а також відомостей про доходи осіб, які претендують на одержання державної субсидії для відшкодування видатків на житлово-комунальні послуги тощо.

В першому читанні Верховною Радою України прийнято Закон “Про декларування доходів і майна фізичних осіб”, яким пропонується запровадити декларування доходів і майна всіма громадянами України.

Відповідно до порядку, встановленого статтями 31—35 Закону України “Про інформацію”, громадяни мають право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, заперечувати їх правильність, повноту, доречність тощо.

Громадяни вправі також звертатися до зазначених органів із запитом щодо надання будь-якого офіційного документа, який стосується їх особисто. У запиті Закон передбачає зазначення прізвища, ім'я та по батькові запитувача, документа, письмової або усної інформації, що його цікавить, та адреси, за якою він бажає одержати відповідь. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадові особи зобов'язані надавати запитувачу відповідну інформацію, якщо вона не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Термін вивчення запиту на предмет можливості його задоволення не повинен перевищувати десяти календарних днів. Задоволення запиту здійснюється протягом місяця, якщо інше не передбачено законом.

Не підлягають обов'язковому наданню особам для ознайомлення за їх інформаційними запитами офіційні документи, які поряд з відомостями про них містять у собі:

- інформацію, визнану у встановленому порядку державною таємницею;

- конфіденційну інформацію, тобто відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов (комерційна, банківська таємниця тощо);

- інформацію, що стосується особистого життя інших громадян;

- інші види інформації, перелічені у статті 37 Закону “Про інформацію” (наприклад, внутривідомча службова кореспонденція тощо).

Згідно зі статтею 48 Закону України “Про інформацію” в разі вчинення державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об'єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами протиправних діянь, передбачених цим Законом, вони можуть бути оскаржені до органів вищого рівня або, за вибором потерпілого, — безпосередньо в суд.

 prev Кожен має право на повагу до його гідності
 next Кожному гарантується право спростовувати недостовірну інформацію