За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний акт України  
Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
Ніхто не може відповідати за діяння,які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення
1999 :: Нормативний акт України
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення. Ця книга містить офіційний текст Конституції України і коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина. Існують різні класифікації прав та свобод людини і громадянина. У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і треій - з правом на повагу до гідності людини. Змісту окремих прав людини і громадяна автор лише торкається та все ж підводить читача до висновку про те, що Україні потрібна нова система законодавства, основою якої повинні стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина.

Ніхто не може відповідати за діяння,які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення

Статтею 58 Конституції України передбачено: “Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення”.

Право не нести відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, безпосередньо пов'язане з принципами і підставами юридичної відповідальності.

Відповідальність — у широкому розумінні — це обов'язок особи відповідати за свої вчинки. Виділяють юридичну, політичну, корпоративну, моральну та релігійну відповідальність.

Юридична відповідальність передбачає, що поведінка особи отримує правову оцінку (з боку суду чи іншого органу) з точки зору того, чи є така поведінка правопорушенням, а сама особа — правопорушником. У більшості випадків вона пов'язана з можливістю застосування заходів державного примусу, що передбачені, зокрема, у санкціях правових норм, які покладають на правопорушника певні обов'язки і позбавляють його певних прав чи свобод або обмежують їх. В окремих випадках юридична відповідальність зводиться лише до факту негативної правової оцінки тієї чи іншої поведінки як правопорушення, а особи — як правопорушника.

Залежно від характеру, ступеня суспільної небезпеки правопорушень розрізняють такі види юридичної відповідальності, як дисциплінарна, матеріальна, цивільно-правова, адміністративна, кримінальна, конституційна та деякі інші,

Дисциплінарна відповідальність настає за порушення трудової та службової дисципліни. В законодавстві України вона передбачена, наприклад, статтями 147—152 Кодексу законів про працю України, статтею 14 Закону України “Про державну службу”, статтями 7, 8 Закону України “Про боротьбу з корупцією”, Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України, затвердженим указом Президії Верховної Ради Української РСР від 29 липня 1991 р., Дисциплінарним статутом прокуратури України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р., Тимчасовим дисциплінарним статутом Збройних Сил України, затвердженим указом Президента України від 7 жовтня 1993 р., Положенням про дисципліну працівників залізничного транспорту, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 р. № 55, Статутом про дисципліну працівників зв'язку, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від ЗО липня 1996 р. № 877, та деякими іншими нормативно-правовими актами. Дисциплінарна відповідальність полягає в застосуванні до особи дисциплінарного стягнення (догани, звільнення з посади тощо). Умови, підстави і порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності в законодавстві України не уніфіковані.

Матеріальна відповідальність полягає у відшкодуванні збитків, завданих працівником підприємству, установі, організації, а також військовослужбовцем — державі. Вона передбачена статтями 130—138, 237 та деякими іншими Кодексу законів про пра-цю України, Законом України “Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей” від 6 червня 1995 р., Положенням про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затвердженим постановою Верховної Ради України від 23 червня 3996 р., Порядком визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних: цінностей, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 116, Переліком робіт, при виконанні яких може встановлюватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність та Типовим договором про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, затвердженими наказом Міністерства праці від 12 травня 1996 р. № 43, а також деякими іншими нормативно-правовими актами.

Законодавство України передбачає, що умовами притягнення особи до матеріальної відповідальності є наявність:

а) прямої дійсної шкоди (зменшення наявного майна і необхідність понести витрати на його поновлення, придбання майна або здійснення зайвих виплат. Не підлягають відшкодуванню шляхом притягнення до матеріальної відповідальності нестримані доходи, які, скажімо, підприємство мало одержати, але не одержало через неправильні дії свого працівника);

б) протиправності поведінки працівника (військовослужбовця). Під нею розуміють неналежне виконання працівником (військовослужбовцем) покладених на нього трудових (службових) обов'язків, встановлених обов'язковими для дотримання ним нормативно-правовими актами;

в) прямого і безпосереднього причинного зв'язку між його діями (бездіяльністю) та настанням шкоди;

г) вини працівника (військовослужбовця) в заподіянні шкоди своїми діями (бездіяльністю). Вина може бути умисною (скажімо, при викраденні товарів продавцем) або необережною (при допущенні псування майна).

У законодавстві передбачено два види матеріальної відповідальності: повна і обмежена. При цьому повна відповідальність може бути покладена на працівника (військовослужбовця) тільки у випадках, прямо передбачених законодавством.

Цивільно-правова відповідальність — це встановлена законом (передусім Цивільним кодексом України, а також іншими законами) негативна реакція держави на цивільне правопорушення, яка полягає в позбавленні певних цивільних прав або покладенні певних обов'язків майнового характеру. Вона має два основних види — договірну і позадоговірну.

При договірній відповідальності сторони пов'язані між собою яким-небудь цивільно-правовим зобов'язанням (скажімо, договором купівлі-продажу, міни тощо), а підставою відповідальності є факт невиконання або неналежного виконання такого зобов'язан-ня. При позадоговірній відповідальності зазначених обставин не існує, а підставою виникнення відповідальності є винна протиправна дія того, хто заподіяв шкоду. Це можуть бути випадки заподіяння моральної шкоди, шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, недобросовісною рекламою тощо.

За своїм змістом цивільно-правова відповідальність є переважно економічною (матеріальною) і полягає в:

а) покладенні на винну особу обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду (видатків, здійснених кредитором, втрати чи пошкодження його майна, не отриманих ним доходів, які він мав отримати, якщо б зобов'язання було виконано боржником належним чином);

б) покладенні на неї обов'язку виплатити неустойку (штраф, пеню). При цьому, якщо мова йде про договірну неустойку, обов'язок боржника виплатити її регламентується статтями 179— 180, 204—205 ЦК україни. Якщо ж мова йде про позадоговірну неустойку, то її стягнення регулюється іншими актами законодавства, наприклад, постановою Верховної Ради України “Про норматив обігу платіжних документів в Україні” від 25 червня 1993 р., із змінами, внесеними постановою від 23 січня 1997 р.;

в) позбавленні винної особи певних цивільних прав (батьківських прав, права розпоряджатися майном тощо).

На нашу думку, передбачені законодавством України чисельні фінансові санкції (штрафи) за різні правопорушення також слід визнати видами позадоговірних штрафів. Вони не можуть ототожнюватися з адміністративними та кримінально-правовими штрафами, оскільки останні покладаються тільки на фізичних осіб, а фінансові штрафи, як правило, — на юридичних. Стягуються вони на підставі відповідних нормативних актів за правопорушення у сфері:

- оподаткування (стаття 11 Закону України “Про державну податкову службу в Україні” від 24 грудня 1993 р.);

- пожежної безпеки (стаття 35 Закону України “Про пожежну безпеку” від 17 грудня 1993 р.);

- містобудування (стаття 1 Закону України “Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування”);

- захисту прав споживачів (стаття 23 Закону України “Про захист прав споживачів”);

- дотримання санітарно-епідемічних правил (стаття 46 Закону України “Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення”) та ін.

Проте в науковій літературі висловлювались пропозиції вважати фінансові санкції окремим видом юридичної відповідальності або такою формою адміністративної відповідальності, яка покладається на юридичних осіб. Все це ще потребує окремого вивчення. Можливо, з прийняттям нового Цивільного кодексу України і Господарського кодексу України можна буде виділити відповідний склад правопорушення і новий вид відповідальності.

На наш погляд, окремим видом юридичної відповідальності дійсно треба визнати так звану оперативно-господарську відповідальність. Правопорушення, за які вона настає, передбачають певний склад: об'єктом їх є відносини в сфері господарської діяльності, об'єктивною стороною — відповідні дії або бездіяльність, шкідливі наслідки, що перебувають у причинному зв'язку з діями (бездіяльністю), суб'єктом - суб'єкти господарської діяльності. Цей вид відповідальності полягає в застосуванні державою таких, зокрема, санкцій, як:

- обмеження, заборона, припинення діяльності підприємства тощо (стаття 42 Закону України “Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення”);

- тимчасове припинення зовнішньоекономічної діяльності (стаття 37 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р.);

- примусовий поділ монопольних утворень (стаття 16 Закону України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” від 18 лютого 1992 р.);

- позбавлення акредитації в державній системі сертифікації (стаття 20 Декрету Кабінету Міністрів України “Про стандартизацію і сертифікацію” від 10 травня 1993 р.);

- вилучення товарів (стаття 25 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 7 червня 1996 р.);

- тимчасове припинення діяльності підприємства, вилучення неякісних товарів, документів та інших предметів, які свідчать про порушення прав споживачів, заборона реалізації і виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг (Положення про захист прав споживачів, затверджені постановою Верховної Ради України від 25 січня 1995 р. № 26/95);

- відміна судом (арбітражним судом) державної реєстрації підприємства (стаття 8 Закону України “Про підприємництво” та визнання підприємства банкротом (стаття 24 Закону України “Про підприємства в Україні”) тощо.

Адміністративна відповідальність настає за порушення адміністративно-правових норм.

Основним джерелом правоохоронних норм, які передбачають адміністративну відповідальність, є Кодекс України про адміністративні правопорушення. Але паралельно з останнім діють норми, які встановлюють адміністративну відповідальність, але містяться у законодавчих міжгалузевих актах (Митному кодексі України, деяких законах).

До кола органів, що затверджують загальнообов'язкові правила, за порушення яких у КАП встановлено адміністративну відповідальність, належать Кабінет Миністрів України, міністерства та відомства України. Наприклад, наказами МВС України встановлено порядок поводження зі зброєю, а за його порушення КАП передбачає конкретну відповідальність. Так само встановлені правила паспортної системи, в'їзду, виїзду та перебування в Україні іноземців та відповідальність за їх порушення тощо.

Адміністративна відповідальність настає при наявності фактичної підстави її застосування до правопорушника. Такою підставою є адміністративний проступок — різновид правопорушень, ознаками якого є:

1) шкідливість правопорушення (КАП прямо не називає проступки суспільно небезпечними і з приводу їх суспільної небезпечності е суперечки в юридичній літературі. Але те, що вони є шкідливими, — це однозначно);

2) протиправність. Вона означає, що дія (утримання від дій) визнається законодавцем забороненою і в законодавчому акті визначається як адміністративний проступок;

3) винність (адміністративне стягнення може бути застосоване лише у зв'язку з діями, вчиненими з умисною або необережною виною);

4) репресивність (адміністративне стягнення має характер особистого (персонального зазнання кари).

Крім того, до адміністративної відповідальності може бути притягнуто особу, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, який не становить великої суспільної небезпеки, і на підставі цього звільнена від кримінальної відповідальності.

Мірою адміністративної відповідальності є адміністративне стягнення, яке застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами (стаття 23 КАП). Статтями 24 і 241 КАП передбачені такі стягнення та заходи впливу:

- попередження;

- штраф;

- оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

- конфіскація (предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, або грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення);

- позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання, права займати посади в державних органах);

- виправні роботи на строк до двох місяців;

- адміністративний арешт;

- спеціальні заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх у віці від 16 до 18 років (вони не є адміністративними стягненнями) — зобов'язання публічно вибачитись перед потерпілим, застереження, догана або сувора догана, передача під нагляд батькам або особам, що їх замінюють, або іншим особам (колективам).

Кримінальна відповідальність визнається найсуворішою з усіх видів юридичної відповідальності. Вона пов'язана зі спеціальним видом правопорушення — злочином, і передбачає настання кримінального покарання — найбільш суттєвих для людини втрат і обмежень (позбавлення волі, виправних робіт, позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю тощо).

Для притягнення особи до кримінальної відповідальності необхідний факт вчинення злочину, ознаками якого е:

а) суспільна небезпечність (його об'єктивна властивість створювати загрозу спричинення шкоди найбільш цінним суспільним відносинам або спричинювати таку шкоду);

б) кримінальна протиправність (наявність у Кримінальному кодексі України норми, яка передбачає кримінальну відповідальність за вчинення певних дій або за бездіяльність);

г) винність (наявність вини у формі умислу чи необережності);

д) кримінальна караність.

Статтями 23 і 24 КК України передбачені такі види кримінальних покарань:

- смертна кара як виняткова міра покарання;

- позбавлення волі;

- виправні роботи без позбавлення волі;

- позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю;

- штраф;

- громадська догана;

- направлення в дисциплінарний батальйон (тільки для військовослужбовців строкової служби);

- конфіскація майна;

- позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу;

- позбавлення батьківських прав.

При цьому останні три покарання можуть застосовуватися тільки як додаткові, а такі покарання, як позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю і штраф, можуть застосовуватися не тільки як основні, але й як додаткові покарання.

Конституційну відповідальність пов'язують з відповідальністю, яка безпосередньо випливає з норм Основного Закону. Це, наприклад, усунення з поста Президента України в порядку імпічменту у разі вчинення ним злочину (стаття 111 Конституції України), відповідальність народного депутата України за порушення ним своїх обов'язків (стаття 81 Конституції України), відставка Генерального прокурора України з посади в результаті висловленої Верховною Радою України недовіри (стаття 122 Конституції України).

Деякі науковці виділяють як окремий вид юридичної відповідальності кримінально-процесуальну відповідальність, яка настає за порушення вимог кримінально-процесуальних норм і може полягати, зокрема, у застосуванні більш суворих заходів процесуального примусу (наприклад, у випадку порушення підписки про невиїзд останню може бути замінено взяттям під варту).

Виділяється також такий вид юридичної відповідальності, як міжнародна.

Крім норм права, існують корпоративні, політичні і релігійні норми, норми моралі, які також можуть бути порушені. Але в разі порушення таких норм, якщо вони одночасно не є нормами права, юридична відповідальність настати не може.

Таким чином, правопорушення будь-якого виду — це протиправна винна (умисна чи необережна) дія чи бездіяльність, за яку відповідним законом передбачено юридичну відповідальність того чи іншого виду. Іншими словами — це порушення норми права. Порушити ж можна лише ту правову норму, яка була визнана такою на час вчинення діяння.

Вчинення правопорушення і момент притягнення до відповідальності розбігаються в часі. Між тим законодавство, що встановлювало відповідальність, може зазнати змін.

Зрозуміло, що вчинення діяння, яке не відповідало правовій нормі, що існувала раніше, чи суперечило б правовій нормі, яка з'явилась потім, ні за яких обставин не може визнаватися правопорушенням, оскільки на час свого вчинення таке діяння не було неправомірним і не тягло за собою юридичної відповідальності. Воно і не могло потягнути її. Адже у такому разі відсутні правові підстави для цього: відсутній об'єкт протиправного посягання (порушені суспільні відносини не знаходяться під захистом закону), його об'єктивна сторона (діяння не суперечить нормі права) тощо.

Тому принцип, закладений у частині другій статті 58 Конституції України, згідно з яким ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, є абсолютно правовим. Крім того зазначимо, що згідно з пунктом 22 статті 92 Конституції України, засади цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них визначаються винятково законами України (на жаль, матеріальна та інші види відповідальності тут не згадуються, але, виходячи з норми, яка міститься в частині 2 статті 58 Конституції України, слід вважати, що діяння може бути визнане правопорушенням будь-якого виду лише на підставі закону. Відповідальності ж без правопорушення бути не може). Зрозуміло також, що підстави конституційної відповідальності визначаються безпосередньо Конституцією України.

Зазначений принцип, крім Основного Закону України, закріплено і в інших законодавчих актах.

Так, відповідно до статті 11 Загальної декларації прав людини, ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі скоєння будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх скоєння не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом. Не може також накладатися покарання, тяжче від того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину.

У статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права зазначено, що ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні будь-якого кримінального злочину внаслідок якоїсь дії чи упущення, які, згідно з діючим на момент його вчинення внутрішньодержавним законодавством або міжнародним правом, не становило кримінального злочину. Так само не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, яке підлягало застосуванню на момент вчинення кримінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш легке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця.

Аналогічне положення міститься у статті 7 Європейської конвенції з прав людини.

Згідно з принципом чинності кримінального закону в часі (стаття 6 Кримінального кодексу України), злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього діяння.

Відповідно до статті 8 Кодексу України про адміністративні правопорушення особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, підлягає відповідальності на підставі законодавства, що діє під час і за місцем вчинення правопорушення.

Порушення цього принципу є одним із найбільш грубих порушень прав людини.

У часи “розвинутого соціалізму” він порушувався неодноразово. Одним із таких випадків, що мав значний громадський і міжнародний резонанс, була так звана справа Рокотова і Файбі-щенка, які притягувались до кримінальної відповідальності за незаконне скуповування доларів. На час їхнього арешту і пред'явлення обвинувачення відповідна стаття КК РСФР передбачала відповідальність за незаконні валютні операції у вигляді позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Але під час подальшого слідства статтю було тричі змінено і засуджених врешті-решт присудили до вищої міри покарання — розстрілу. У помилуванні їм було відмовлено.

Важливим для повного розкриття зазначеного принципу є питання про час дії правової норми (коли вона починає діяти і коли закінчує), тобто про чинність закону, яким передбачено ту чи іншу правову норму.

Чинним визнається закон, що набув законної сили, до його скасування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк, — до закінчення такого строку.

Крім того, закон в цілому або його окремі норми можуть бути, згідно зі статтею 152 Конституції України, визнані неконституційними рішенням Конституційного Суду України. Закони або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (відповідні прецеденти вже існують. Так, рішенням Конституційного Суду України від ЗО жовтня 1997 р. у справі громадянина К.Устимегаса визнане неконституційним положення частини 4 статті 12 Закону України “Про прокуратуру” щодо можливості оскарження прийнятого прокурором рішення до суду лише у передбачених законом випадках, оскільки винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами, у тому числі законами).

Питання набуття законної сили законом врегульовані статтею 94 Конституції України, у частині п'ятій якої зазначено: “Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування”.

Крім права не нести відповідальність за діяння, які на час їх вчинення не визначалися законом як правопорушення, Конституцією громадянам надано право на пом'якшення або скасування відповідальності у разі набрання чинності відповідними законами та іншими нормативно-правовими актами.

Як вже зазначалось, за загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі (частина 1 статті 58 Конституції), тобто не поширюються на діяння, що мали місце в той період, коли закон чи інший нормативно-правовий акт ще не набрав чинності. В окремих законах це правило конкретизовано стосовно відповідних правопорушень.

Так, у частині 3 статті 6 Кримінального кодексу зазначено: “Закон, що встановлює караність або посилює покарання, зворотної сили не має”. Таким чином, особа, яка вчинила діяння, яке було визнано законом як злочин після його вчинення, не підлягає кримінальній відповідальності.

Наприклад, особа, яка вчинила примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань до 24 грудня 1996 року, не може нести кримінальну відповідальність за статтею 1982 КК, оскільки відповідальність за цей злочин було встановлено Законом від 20 листопада 1996 року, який набрав чинності 24 грудня 1996 року (проте це не звільняє особу від відповідальності, скажімо, за злочин, передбачений статтею 198 КК, якщо на час його вчинення такі дії кваліфікувалися як самоуправство).

Особа, яка вчинила злочин до набуття чинності закону, яким було посилено відповідальність за цей злочин, відповідає за законом, який діяв під час вчинення даного злочину. Наприклад, особам, які вчинили зловживання посадовим становищем, перевищення влади чи посадових повноважень, одержання чи дачу хабара, посадовий підлог до 11 серпня 1995 року, коли набув чинності Закон “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності посадових осіб”, який посилив покарання за ці злочини, суд повинен призначати покарання за санкціями статей 165, 166, 168, 170, 172 КК в попередній редакції.

Разом з тим, у практиці застосування норм кримінального закону непоодинокими є випадки порушення статті 58 Конституції України.

Яскравий приклад ігнорування конституційних положень міститься в постанові колишнього Генерального прокурора України Г. Ворсінова від 19 квітня 1997 року про порушення кримінальної справи стосовно народного депутата України, голови Комісії Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Г. Омельченка та його поданні від 21 квітня 1997 року до Верховної Ради України про надання згоди на притягнення Г. Омельченка до кримінальної відповідальності.

Одним із пунктів звинувачення Г. Омельченка (до речі, всі пункти обвинувачення в подальшому були зняті) було те, що він вчинив злочин, передбачений частиною 1 статті 172 КК. У своєму поданні тодішній Генеральний прокурор указав: “Омельчен-ко Г.О., зловживаючи своїм посадовим становищем, підготував та за своїм підписом направив до Генеральної прокуратури України фіктивний витяг з протоколу № 13 засідання Комісії Верховної Ради України вад 23 серпня 1994 року, в якому від імені Комісії, засідання якої фактично не проводилось, поставив перед Генеральним прокурором вимогу скасувати постанову про закриття кримінальної справи відносно Гайсинського та направити до Верховного Суду України для розгляду по першій інстанції”.

Крім того, що фактично Г.Омельченко не вчиняв таких дій (це пізніше було офіційно підтверджено Генеральною прокуратурою України), що означало абсолютну безпідставність притягнення його до кримінальної відповідальності, неправомірно було також застосовано норму кримінального закону, передбачену частиною 1 статті 172 КК. Справа в тому, що, інкримінуючи Г. Омельченку посадовий підлог, тобто злочин, передбачений частиною 1 статті 172 КК, тодішній Генеральний прокурор грубо порушив принцип дії закону в часі, оскільки до 1995 року зазначена стаття мала лише одну частину і санкція за цей злочин була менш суворою, ніж санкція частини 1 статті 172 КК в редакції від 11 липня 1995 року.

Відповідну норму щодо дії закону в часі містить також Кодекс України про адміністративні правопорушення, у частині 2 статті 8 якого передбачено, що акти, які встановлюють або посилюють відповідальність за адміністративні правопорушення, зворотної сили не мають. Виходячи з цього, дія прийнятого 7 лютого 1997 року Закону “Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення адміністративної відповідальності у вигляді штрафу”, який набрав чинності 18 березня 1997 року, не поширюється на адміністративні правопорушення, за вчинення яких було посилено відповідальність цим законом, скоєні до 18 березня 1997 року.

Розглянуте правило не поширюється на закони, що пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ці акти мають зворотну силу, тобто поширюються і на правопорушення, вчинені до видання цих актів (частина 1 статті 58 Конституції, частина 2 статті 6 КК, частина 2 статті 8 КАП).

До законів, що пом'якшують відповідальність, належать ті, в яких, зокрема, порівняно з попередніми:

а) встановлено інший, менш тяжкий вид покарання (або адміністративного чи дисциплінарного стягнення тощо). Скажімо, замість позбавлення волі — штраф;

б) максимальна межа покарання (стягнення) того ж виду нижча (менша) при рівності мінімальних;

в) мінімум покарання (стягнення) того ж виду нижчий (менший) при рівності максимальних;

г) не передбачено додаткове покарання (стягнення);

д) додаткове покарання (стягнення) є факультативним, а не обов'язковим;

е) передбачені альтернативні менш тяжкі види покарання (стягнення), а не одне основне (наприклад, поряд зі звільненням з посади встановлюється догана як альтернативний вид дисциплінарного стягнення);

к) передбачена менша кількість додаткових покарань (стягнень);

л) в альтернативних санкціях скасовано більш суворе покарання або інший захід впливу.

Крім того, має значення за умови однакових санкцій, чи є той чи інший злочин тяжким (відповідно до ст. 71 КК), який режим позбавлення волі може бути призначений при засудженні за той чи інший злочин (згідно зі ст. 25 КК), чи може бути визнана особливо небезпечним рецидивістом особа, яка вчинила той чи інший злочин (згідно зі ст. 26 КК), чи може бути застосована при вчиненні того чи іншого злочину відстрочка виконання вироку згідно зі статтями 251 та 461 КК.

Але питання про те, які саме закони слід визнавати такими, що пом'якшують відповідальність, є надзвичайно важливим для того, щоб його тлумачення залишалося на рівні доктринального. Це питання повинно бути визначене безпосередньо в законі із максимально можливою чіткістю.

Скасування юридичної відповідальності означає повну її відміну. В таких випадках діяння, що визнавалися правопорушенням, перестають вважатися такими. Це відбувається шляхом скасування однієї правової норми чи групи правових норм або втрати чинності усього правового акта.

На нашу думку, статті 58 і 92 Конституції України потребують певних уточнень. Адже, як зазначалося вище, засади юридичної відповідальності мають визначатися тільки законом. Тому не зрозуміло, як можуть пом'якшити або скасувати відповідальність особи інші, крім законів, нормативно-правові акти. Тому доречно було б пункт 22 статті 92 Конституції викласти в редакції, відповідно до якої винятково законами України визначалися б засади юридичної відповідальності будь-якого виду. Частину 1 статті 58 Конституції України, відповідно, треба було б викласти в такій редакції: “Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Закони мають зворотну дію, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи”.

Притягнення посадовою особою правоохоронних органів, прокурором або суддею будь-кого до відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися як правопорушення, або ж неправомірне застосування норм законів та інших нормативно-правових актів, що встановлюють або посилюють відповідальність, щодо діянь, вчинених до набрання ними чинності, за наявності передбачених у законі ознак може визнаватися кримінальне караним зловживанням владою або посадовим становищем (статті 165 та 254 КК), перевищенням влади або посадових повноважень (статті 166 та 2542 КК), притягненням завідомо невинного до кримінальної відповідальності (стаття 174 КК) та іншими злочинами.

 prev Кожному гарантується право знати свої права та обов'язки
 next Кожен має право на правову допомогу