За підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства та порталу UaPravo.com - Бесплатные Юридические Консультации
  Социальный проект - бесплатные юридические консультации. Мы подскажем вам в юридических вопросах и поможем составить исковое заявление
ГоловнаПошукДопомогаМетодики   Навчальний практикум   Путівник   Документи   Судова практика
 
Надішліть ваші зауваження чи побажанняБібліотека   Словник   Ресурси інтернет
  Нормативний акт України  
Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
Засуджений користується всіма правами людини і громадянина
1999 :: Нормативний акт України
Бібліографічний описЗмістПовний текстЗв'язок по розділам знань
    Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення. Ця книга містить офіційний текст Конституції України і коментар законодавства України про права та свободи людини та громадянина. Існують різні класифікації прав та свобод людини і громадянина. У цій книзі умовно виділяються три блоки вказаних прав і свобод: перший пов'язаний з правом на життя, другий з правом на свободу і треій - з правом на повагу до гідності людини. Змісту окремих прав людини і громадяна автор лише торкається та все ж підводить читача до висновку про те, що Україні потрібна нова система законодавства, основою якої повинні стати Конституція України і Кодекс законів про права та свободи людини і громадянина.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина

Засуджений, як це випливає із статей 334, 335,344 КПК України, — це особа, щодо якої винесено обвинувальний вирок. “Засуджений, — зазначено у статті 63 Конституції, — користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду”.

За даними на 1 липня 1998 р. лише у місцях позбавлення волі утримувалось 236 тис. осіб. Ще десятки тисяч громадян засуджені до інших видів покарання. Тільки за перше півріччя 1998 р. судами України було засуджено за всі види злочинів 125 429 осіб. Тобто до категорії засуджених відноситься не менше одного відсотка дорослого населення України.

Звичайно, що кількість обмежень прав людини і громадянина залежить передусім від міри покарання, до якої засуджено особу.

Так, якщо особу засуджено, скажімо, до штрафу або до позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю, то вона має заплатити штраф чи не займати протягом встановленого судом терміну певні посади (займатися певною діяльністю). Обмеження її прав мінімальні, а вже через рік після засудження вона визнається такою, що не має судимості. Якщо ж особу засуджено до позбавлення волі, то вона, звичайно, в тій чи іншій мірі тимчасово обмежується в праві на свободу, у вільному пересуванні територією України, в праві на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, на невтручання в її особисте життя, на участь в управлінні державними справами та ін.

Відповідно до Виправно-трудового кодексу (ВТК) України особи, засуджені до позбавлення волі, обмежуються в праві володіти і користуватися своєю власністю. Статтею 49 ВТК прямо передбачено право засуджених на працю і обов'язок адміністрації виправно-трудових установ забезпечувати залучення засуджених до суспільно корисної праці з урахуванням їх працездатності та, по можливості, спеціальності (незважаючи на це, у 1997 р. серед осіб, що утримувались у місцях позбавлення волі, не були забезпечені працею 53,6 тис. чоловік), але загалом особливості права засуджених на працю і на відпочинок, на охорону здоров'я, на освіту тощо відображені у ВТК неповно.

Ніяк не відображені у ВТК та інших законах України особливості здійснення засудженими права на недоторканність житла, на свободу об'єднання, права проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, на підприємницьку діяльність, на страйк, на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та ін.

З метою забезпечити здійснення обмежень прав засуджених закон передбачає і деякі види правопорушень, суб'єктами яких можуть бути тільки засуджені.

Так, Кримінальним кодексом України передбачена відповідальність за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти (стаття 183), ухилення від відбування покарання у вигляді позбавлення волі (стаття 1831), невиконання вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю (стаття 1832), злісну непокору вимогам адміністрації виправно-трудової установи (стаття 1838). Стаття 187 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає адміністративну відповідальність за порушення правил адміністративного нагляду. Крім того, незаконна передача особам, яких тримають у виправно-трудових установах, алкогольних напоїв, лікарських та інших засобів, що викликають одурманювання, та інших заборонених предметів тягне адміністративну (стаття 188 КАП), а за певних обставин — кримінальну (стаття 1834) відповідальність.

Як зазначено вище, обмеження прав людини і громадянина повинні бути встановлені вироком суду. На нашу думку, це не слід розуміти буквально. Тобто суд не зобов'язаний перераховувати у вироку всі встановлені законодавством України права і свободи людини і громадянина, користування якими засудженим обмежується. Відповідно до статті 335 КПК України, в резолютивній частині обвинувального вироку суд має, зокрема, зазначити:

- вид і розмір покарання та початок строку його відбуття;

- тривалість іспитового строку, якщо застосовано умовне засудження, або тривалість відстрочки та обов'язки, покладені на засудженого, якщо застосована відстрочка виконання вироку;

- рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили;

- рішення про визнання підсудного особливо небезпечним рецидивістом;

- вид виправно-трудової чи виховно-трудової колонії, в якій засуджений повинен відбувати покарання (щодо засуджених до позбавлення волі);

- рішення про звернення з поданням до відповідних державних органів про позбавлення засудженого військового або спеціального звання, орденів, медалей або почесного звання (в разі засудження за тяжкий злочин);

- рішення про застосування до підсудного примусового лікування або встановлення над ним опікування (щодо особи, засудженої за злочин, вчинений на грунті алкоголізму чи наркоманії).

Із цих рішень суду і повинні випливати відповідні обмеження прав людини і громадянина, встановлені законом відносно всіх категорій засуджених (наприклад, відповідно до пункту 4 частини 1 та частини 2 статті 6 Закону “Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України” громадянинові України може бути тимчасово, до відбуття покарання, відмовлено у виїзді за кордон, якщо він засуджений за вчинення злочину), або тільки окремих (як вже зазначалось, обмеження в праві на таємницю листування стосуються не всіх засуджених, а лише тих, які за вироком суду перебувають в місцях позбавлення волі).

Осіб, засуджених до таких видів покарань, як штраф, конфіскація майна, а також позбавлення державних нагород, стосуються обмеження щодо права власності.

Якщо особи позбавляються військових, спеціальних звань, рангів, чинів або кваліфікаційних класів, вони позбавляються й відповідних переваг, які їм надавалися у зв'язку з присвоєнням цих звань, чинів або класів, а також (тимчасово) права доступу до державної служби тощо.

На нашу думку, суд повинен максимально повно вирішувати питання про те, чи може бути обмежено засудженого у користуванні основними (конституційними) правами і свободами — тими, які взагалі можуть бути обмежені. Наприклад, якщо особа засуджена до позбавлення волі, то зрозуміло, що вона обмежується в праві на свободу, на вільне пересування територією України тощо. Зрозуміло й те, що існують конституційні права, в користуванні якими особа не може бути обмежена ні за яких підстав (скажімо, право не бути позбавленим громадянства, право на повагу до гідності, на свободу думки і слова, на свободу світогляду і віросповідання тощо). Але чи потрібно обмежувати право на таємницю листування та телефонних розмов щодо засудженого до смертної кари або до позбавлення волі, чи потрібно обмежувати право на недоторканність житла щодо засудженого до позбавлення волі а відбуванням покарання у колоніях-поселеннях тощо?

У всіх випадках треба враховувати, що ув'язнення та інші заходи, які ізолюють правопорушника від навколишнього світу, завдають йому страждань уже тому, що вони відбирають у нього право на самовизначення. Тому в'язнична система не повинна поглиблювати страждання, що випливають з такого становища (стаття 57 Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями (резолюції Економічної і Соціальної Ради ООН від 31 липня 1957 р. та від 13 травня 1977 р.).

Згідно з Основними принципами поводження з в'язнями, прийнятими резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 р., та Зводом принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню чи ув'язненню в будь-якій формі, затвердженим резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р.:

- ув'язнені користуються повагою, бо у них є гідність і значимість як людей;

- ніякі обставини не можуть слугувати виправданням застосування щодо ув'язнених тортур чи інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання;

- ув'язненому мають бути роз'яснені всі його права. При цьому особа, яка недостатньо володіє мовою, що використовується властями, має право на отримання допомоги перекладача;

- кожен ув'язнений має право звернутися до компетентного органу з проханням (і це прохання має задовольнятися негайно) повідомити членів його сім'ї або інших осіб за його вибором про ув'язнення та про місце, де він знаходиться. Іноземець, крім того, має право зв'язатися з консульством чи дипломатичним представництвом держави, громадянином якої він є, або з представником компетентної міжнародної організації, якщо він є біженцем тощо;

- ув'язнений має право зв'язуватися і консультуватися з адвокатом в умовах повної конфіденційності, але під наглядом адміністрації;

- ув'язнений має право, з розумними обмеженнями, на побачення з членами сім'ї та на листування з ними;

- ув'язнений має право просити про його переведення в місце ув'язнення, що знаходиться якомога ближче до його звичайного місця проживання;

- забороняється зловживати становищем ув'язненого з метою примушення його до показань проти самого себе чи іншої особи;

- жодний ув'язнений, навіть за його згодою, не може бути підданий медичним чи науковим дослідам, які можуть пошкодити його здоров'я;

- медичне обслуговування і лікування ув'язнених має бути безплатним;

- ув'язнений має право отримувати в розумній кількості навчальні, художні та інформаційні матеріали;

- ув'язнений має право бути вислуханим до накладення на нього дисциплінарного стягнення і оскаржити таке стягнення вищій владі тощо.

На жаль, не всі вказані принципи знайшли відображення в національному законодавстві України.

Зазначені питання потребують вирішення в окремому законі. При цьому слід враховувати те, що із загальної кількості осіб, які утримуються в місцях позбавлення волі, більшість (близько 80%) — це особи, яких не можна визнати надзвичайно небезпечними для суспільства (за даними МВС України, із числа осіб, які утримуються в місцях позбавлення волі, не більше 20% засуджені за тяжкі злочини і приблизно 5% визнані особливо небезпечними рецидивістами). Кількість засуджених до позбавлення волі в Україні щомісяця зростає майже на 6 тис. осіб. Але у місцях позбавлення волі створено умови, нестерпні для існування людини. Кожен десятий засуджений — хворий на дистрофію, кожен третій має психічні розлади або захворювання органів дихання. У 1997 р. від набутих захворювань померло 2300 засуджених, що в розрахунку на 100 000 населення втричі перевищує загальний показник смертності в Україні.

Право на законність засудження гарантується окремими нормами Кримінального кодексу України. Так, ним встановлено відповідальність за:

- завідомо незаконний арешт, затримання або привід (стаття 173);

- притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (стаття 174);

- примушення давати показання (стаття 175);

- винесення суддями завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (стаття 176).

В той же час кримінально-процесуальне, кримінальне і кримінально-виконавче законодавство України потребує вдосконалення. Зокрема, кримінальне законодавство та законодавство про адміністративні правопорушення має передбачити відповідальність за грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на захист, за притягнення особи до кримінальної відповідальності внаслідок врахування доказів, одержаних незаконним шляхом тощо. З урахуванням даних Генеральної прокуратури України про те, що щорічно близько 300 засуджених незаконно утримуються адміністрацією виправно-трудових установ у штрафних, дисциплінарних ізоляторах, одиночних камерах та приміщеннях камерного типу, необхідно встановити адміністра-тивну відповідальність представників адміністрації вказаних установ за це правопорушення. У кримінально-виконавчому законодавстві повинні бути повністю враховані прогресивні положення Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями, Основних правил поводження з в'язнями та інших актів міжнародного пенітенціарного законодавства.

При цьому треба виходити із того, що кара за злочин, яка є відплатою за вчинений злочин, полягає в застосуванні до злочинця обмеження певних його прав і свобод під час застосування покарання і до зняття (погашення) судимості та припускає, що цим йому буде завдано моральних, а в окремих випадках і фізичних страждань — це лише одна із цілей покарання. Головним має бути інше — впевнити злочинця в тому, що він одного разу зробив помилку, але він як людина залишається цінністю для суспільства, яке не складає з себе зобов'язання знайти для нього належне місце серед інших людей відповідно до його здібностей і доброчесності.

Надмірна жорстокість — чи то в діях військового супротивника, чи то у ставленні адміністрації місць позбавлення волі до ув'язнених, чи то взагалі у ставленні держави до людини — завжди викликає лише відповідну й ще більшу жорстокість другої сторони. Тому не треба дивуватися, зокрема, постійному зростанню рівня злочинності та інших порушень правопорядку в Україні, масовому ігноруванню законності.

 prev Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість